1230 і 1 крок: від довідки ВПО до повноцінного життя

Питання ВПО нарешті вийшло за межі риторики про благі наміри й отримало пріоритетну увагу на владному Олімпі

Президент підписав закон №12301 менш ніж за три тижні після його остаточного ухвалення Верховною Радою. Без повернення на доопрацювання, без тривалої паузи та невизначеності. Це важливий сигнал: питання ВПО нарешті вийшло за межі риторики про благі наміри й отримало пріоритетну увагу на владному Олімпі.

Але навіть швидкий підпис на найвищому державному рівні – лише початок. Справжня дієвість закону визначатиметься тим, чи відчує конкретна людина менше бюрократії та більше захисту. Чи стане її шлях до нормального життя простішим.

НОВА ЛОГІКА ПІДТРИМКИ МІЛЬЙОНІВ

Сьогодні в Україні офіційно зареєстровано понад 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Однак протягом багатьох років державна політика щодо них починалася і нерідко завершувалася довідкою.

Людину ставили на облік, призначали їй виплату, а далі вона часто залишалася сам на сам із пошуком житла, роботи, медичної допомоги та свого місця в новій громаді.

Новий закон про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб має змінити цю логіку.

Йдеться не просто про оновлення окремих процедур. Це найбільший перегляд законодавства про ВПО з 2014 року.

І водночас – спроба нарешті подивитися на вимушене переміщення не лише як на одноразову організацію виїзду автобусами чи потягами та подальше адміністрування статусу, а як на складний шлях людини – від евакуації та адаптації до інтеграції чи повернення.

До повноцінного життя.

МЕНШЕ ПАПЕРІВ – БІЛЬШЕ ЛЮДИНИ

Частина змін, на перший погляд, може здатися суто технічною. Але саме такі рішення найчастіше визначають щоденне ставлення людини до держави.

Електронний кабінет ВПО та можливість отримувати витяг із бази даних замість постійного використання паперової довідки мають покласти край зайвій паперовій тяганині. Людина більше не повинна всюди носити із собою документ, боятися його загубити або вкотре доводити вже підтверджений статус.

Не менш важливо, що закон встановлює чіткий перелік підстав для зняття з обліку. Статус ВПО та пов’язані з ним права не можуть залежати від довільного рішення посадовця чи одного підпису без зрозумілого пояснення.

Людина має знати правила наперед. Для держави це базовий принцип. Для переселенця, який уже одного разу втратив дім і звичний порядок життя, – особливо важлива гарантія.

Окреме рішення стосується пенсіонерів із тимчасово окупованих територій. Вимога подати довідку про неотримання пенсії від органів Російської Федерації роками створювала перепону, яку часто неможливо було подолати фізично. Тепер такої довідки не вимагатимуть.

Це саме той випадок, коли зміна одного положення закону полегшує життя десяткам тисяч людей.

ВІД ОКРЕМИХ ПОСЛУГ – ДО ЄДИНОГО МАРШРУТУ

Головна зміна полягає не в електронному кабінеті й навіть не в новому переліку гарантій. Вона полягає у зміні самого погляду держави на вимушене переміщення.

Раніше людина нерідко була змушена самостійно шукати різні програми, звертатися до десятків установ і щоразу пояснювати свою ситуацію заново. Соціальний захист бачив виплати. Центр зайнятості – пошук роботи. Громада – питання проживання. Медична система – стан здоров’я. Але цілісного бачення потреб людини не було.

Тепер евакуація, адаптація, інтеграція, повернення і реінтеграція мають стати послідовними етапами роботи державних органів.

Це означає, що підтримка не повинна завершуватися після видання довідки або призначення першої виплати. Вона має супроводжувати людину доти, доки та не зможе самостійно будувати своє життя.

Саме тут починається найскладніша частина роботи. Закон створює правову рамку, але наповнити її реальними механізмами має уряд. Необхідно підготувати підзаконні акти, узгодити роботу різних відомств, визначити відповідальних осіб і забезпечити фінансування.

М’яч тепер на полі виконавчої влади.

ЖИТЛО НЕ МОЖЕ ЗАЛИШАТИСЯ ОБІЦЯНКОЮ

Без житла неможливо говорити ні про інтеграцію, ні про повернення людини до нормального життя.

Новий закон розширює перелік можливих житлових інструментів. Це пільгове кредитування, лізинг, оренда та інші механізми разом з уже чинними програмами. Родина повинна мати вибір, а не підлаштовуватися під один вузький коридор можливостей.

Для когось рішенням стане доступна іпотека. Для когось – соціальна оренда. Комусь потрібне тимчасове житло, а комусь – компенсація за зруйнований дім.

Водночас треба щиро сказати: сам перелік інструментів ще не розв’язує житлової проблеми. Це лише перший крок до створення системи, здатної забезпечити житлом усіх, хто втратив його внаслідок повномасштабної агресії та бойових дій.

Окремою гарантією стала заборона обмежувати безоплатне проживання в місцях тимчасового розміщення лише строком дії воєнного стану. Захист зберігатиметься ще протягом шести місяців після його завершення.

Для десятків тисяч людей у гуртожитках і модульних містечках це не абстрактна юридична норма. Це можливість не жити в постійному страху виселення.

ВТРАТИ НЕ ОБМЕЖУЮТЬСЯ МАЙНОМ

Вимушене переміщення – це не лише втрата квартири, роботи чи звичного побуту.

Це розірвані соціальні зв’язки, тривога за близьких, досвід окупації та обстрілів, складна адаптація дітей, відчуття невизначеності й тимчасовості власного життя.

Саме тому психологічна допомога та реабілітація закріплюються як право, гарантоване законом.

Держава фактично визнає: наслідки вимушеного переміщення не можна виміряти лише матеріальними збитками. Іноді людині потрібна не тільки виплата чи тимчасове житло, а професійна допомога, щоб знову відчути опору під ногами.

Для мене це одна з найбільш людяних норм нового закону.

ЗАКОН УХВАЛЕНО. РОБОТА ЛИШЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ

Шлях цього документа був тривалим. Від реєстрації у грудні 2024 року до ухвалення 1 липня 2026-го минуло півтора року. Закон пройшов вісімнадцять парламентських комітетів, численні консультації та погодження.

Ця робота була потрібна не для того, щоб затягнути процес. Кожне обговорення, кожна поправка і кожне зауваження наближали нас до закону, який враховує реальні потреби внутрішньо переміщених осіб.

Але навіть найкраще виписана норма не працює автоматично.

Тепер уряд має своєчасно підготувати необхідні нормативні акти. Громади повинні отримати зрозумілі алгоритми та ресурси. Державні реєстри й електронні сервіси мають обмінюватися даними, а не змушувати людину бути кур’єром між установами.

Нові житлові та соціальні гарантії повинні отримати фінансування.

Саме за цим ми оцінюватимемо результат. Не за кількістю ухвалених постанов і створених кабінетів, а за тим, чи стало людині простіше отримати документ, пенсію, житло, психологічну допомогу або захист від виселення.

Новий закон дає державній політиці щодо ВПО шанс перейти від адміністрування статусу до супроводу людини.

Тепер наше спільне завдання – не загубити ані цей шанс, ані саму людину між підписом Президента, положеннями закону, урядовими постановами та бюджетними рядками.

Максим Ткаченко, народний депутат України, співзасновник ГО «ВПО України»