Любов Абравітова, директорка Департаменту МЗС України

Після початку повномасштабної агресії Росії увага африканських країн до України істотно зросла, а позиції держав континенту – від підтримки до утримання під час голосувань – стали помітним чинником на міжнародній арені. Посиленню уваги до України сприяла і продовольча криза, спричинена блокуванням Росією чорноморського морського коридору, яка особливо відчутно вдарила по африканських країнах.

Напередодні Дня Африки, який щороку відзначають 25 травня, Укрінформ поспілкувався з директоркою Департаменту Африки та регіональних африканських організацій МЗС України Любов’ю Абравітовою про зміну підходів України до співпраці з континентом, вербування африканців для участі в російській агресії проти України, «криваві» російські діаманти та про те, за чим дипломатка сумує після повернення з восьмирічного відрядження в Африку.

АФРИКАНСЬКИЙ НАПРЯМ ВАЖЛИВИЙ І ДЛЯ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

- Наприкінці березня в Офісі Президента відбулася стратегічна нарада щодо пріоритетів української зовнішньої політики на Африканському континенті. Про важливість Африки українська влада говорить щонайменше протягом минулих п’яти років. Чи змінилися українські пріоритети на цьому напрямі останнім часом?

- Світ змінюється, і разом із ним змінюються наші завдання та підходи. Тому цей координаційний крок давно назрів, щоб спільно визначити, куди ми хочемо рухатися та які механізми й інструменти для цього потрібні.

Ми вже мали кілька проривів на африканському напрямі, а тепер, коли світова архітектура стрімко трансформується, важливо оцінити, що варто змінити або вдосконалити.

Першу в історії незалежності «Стратегію розвитку відносин України з державами Африки» затвердили в січні 2022 року. Тепер ідеться про підготовку наступної стратегії – на період із 2027 року.

Україна за останні кілька років відкрила низку посольств в Африці, більшість із яких уже повноцінно працює. Водночас важливо визначити пріоритетні регіони, проаналізувати готовність певних країн до активнішої співпраці, оцінити наявні механізми взаємодії та знайти нові формати виходу на африканські ринки й реалізації масштабних проєктів.

- Чи можете докладніше розповісти про наші пріоритети в Африці?

- На мою думку, вони мають охоплювати декілька позицій. Напевно, один з основних пріоритетів – формування суб'єктності України в Африці.

Річ у тім, що Росія продовжує узурпувати спадщину СРСР і позиціонувати себе як його спадкоємця й антизахідного гравця, тож це для нас дуже важливий виклик.

Ще один масштабний напрям – відновлення України після війни. Ресурси Африки – не лише природні – можуть допомогти вибудувати спільні ресурсні ланцюги, сприяти економічній відбудові України та її подальшому сталому розвиткові.

Сприяння миру й безпеці також є одним із глобальних стратегічних завдань. Україна, спираючись на власний досвід захисту міжнародного права, суверенітету й територіальної цілісності, може долучатися до запобігання конфліктам і зміцнення безпеки, зокрема в Африці.

Водночас важливо формувати стійку мережу політичної та економічної підтримки через гуманітарні, культурні та особливо освітні проєкти, які допомагають створювати коло партнерів і прихильників України у світі.

Африканський напрям важливий і для євроінтеграції України. ЄС розширює співпрацю з Африкою через масштабні ініціативи, наприклад, ініціатива Global Gateway лише цього року планує вкласти в африканські проєкти сталого розвитку більше ніж 150 млрд євро. Україна теж може інтегруватися в ці процеси, пропонуючи власний досвід, технології та інновації – від агросектору до реагування на кризові й безпекові виклики.

Для цього потрібен спільний підхід держави, бізнесу, громадського сектору та розвиток власної експертної бази з фокусом на підготовку нового покоління фахівців з африканського напряму.

- Торік у межах структурних змін у МЗС обов’язки спецпредставника з питань Близького Сходу та Африки розділили – планувалося, що окремий представник займатиметься тільки африканським напрямом. Однак це призначення досі не відбулося. Чи ця ідея ще актуальна?

- Мені невідомо про юридичне оформлення такого поділу посади. Водночас відбулося розділення департаментів Близького Сходу та Африки. Нині окремо працюють Департамент Африки та регіональних африканських організацій (Підсахарської Африки) та Департамент Близького Сходу й Північної Африки.

У цьому є логіка, адже країни Північної Африки мають глибоку інтеграцію з Близьким Сходом через культурні, релігійні та політичні зв’язки, тоді як країни Субсахарської Африки орієнтуються на Африканський Союз, специфічні економічні блоки (як-от ЕКОВАС) та унікальні питання безпеки й розвитку, притаманні саме цьому регіонові.

- Тобто посада спецпредставника з питань Африки вже не потрібна?

- Навпаки, інститут спецпредставника з питань Африки – це критично важливий інструмент.

Африканський континент потребує особливого підходу до побудови відносин, який відрізняється від класичних західних стандартів. В Африці політика будується на глибокій особистій довірі та довгострокових контактах. Там люблять говорити з конкретними персоналіями, а не з абстрактними інституціями.

В умовах, коли в нас об'єктивно нарешті поступово формується ніша фахівців-африканістів та спеціалістів з локальних контекстів усіх 54 країн континенту, спецпредставник мав би не тільки компенсувати нестачу наших дипломатичних ресурсів на континенті завдяки  особистій харизмі та синергії з партнерами, а й бути надійним «містком» між Києвом та африканськими столицями, здатним перетворювати сухі дипломатичні протоколи на живе, взаємовигідне партнерство.

Зрештою, інституціоналізація такої ролі – це визнання того, що Африка є не другорядним напрямом, а стратегічним гравцем, співпраця з яким потребує не лише виваженої стратегії, а й постійної, усвідомленої присутності в політичному порядку денному кожної з держав континенту.

РОСІЯ НЕ ВХОДИТЬ АНІ ДО ДЕСЯТКИ, АНІ ДО ДВАДЦЯТКИ ЕКОНОМІЧНИХ ПАРТНЕРІВ В АФРИЦІ

- П’ять років тому ви зазначали в інтерв’ю Укрінформу, ще на посаді посла України в ПАР, що Африку в нас часто сприймають як єдиний конгломерат, а не як 54 окремі держави. А який ваш підхід тепер як директорки Департаменту Африки: ви шукаєте спільні знаменники чи працюєте з кожною країною окремо?

- Безумовно, з кожною країною окремо.

Можу з гордістю сказати, що Україна поступово змінює своє розуміння Африки. І, значною мірою, це результат роботи української дипломатії, адже кількість посольств африканських держав в Україні обмежена, отже майже немає можливостей для системної культурної, економічної та класичної політичної дипломатії, яка давала б змогу знайомити українців із цими країнами.

Нам бракує цього елементу безпосередньої взаємодії з різними країнами Африки.

Це видно й зі статистики товарообігу та туризму: з тими країнами, які мають дипломатичну присутність в Україні, відносини розвиваються активніше.

Наші дипломати працюють над тим, щоб краще позиціонувати Україну в Африці, але водночас і пояснювати українському суспільству, чому співпраця з нею важлива.

Тому, коли ми говоримо про стратегію України в Африці, це звучить узагальнено, але на практиці вона складатиметься з різних рівнів, регіональних процесів та економічних і політичних центрів тяжіння. Саме це дасть змогу зробити її не лише теоретичною, а й практичною.

- Які держави сьогодні найбільш активно конкурують за вплив в Африці?

- Сьогодні можна говорити радше про зміну та перерозподіл впливів певних країн у різних регіонах Африки.

Традиційно серед ключових гравців залишаються Китай, Індія, Сполучені Штати та Європейський Союз. Водночас помітно посилює свою присутність Туреччина – фактично вона має дипломатичне представництво в усіх африканських країнах.

У певних регіонах простежуються й нові тенденції, наприклад, Іран останніми роками активно розширює зв’язки з низкою держав, зокрема в регіоні Сахелю.

Це свідчить про те, що кожна країна, зважаючи на власні інтереси, визначає пріоритетні точки взаємодії та розвиває їх, адже, як ми вже згадували, Африка – це 54 держави, які неможливо охопити одночасно або навіть у середньостроковій перспективі.

Україні також доведеться пріоритизувати ключові центри тяжіння та інтересів і розвивати відносини насамперед із ними.

- Я чекала, що ви назвете в цьому списку Росію.

- Я не назвала її свідомо, і можу це обґрунтувати: Росія не входить ані до десятки, ані до двадцятки основних економічних партнерів в Африці. Попри гучні заяви російського керівництва щодо розвитку різнопланового партнерства з Африкою, фактичні інвестиції РФ на континенті залишаються маргінальними.

Російська влада не публікує зведених даних про інвестиції, але загалом відомо, що вона не входить навіть до списку п’ятнадцяти важливих інвесторів. Порівняно з такими гравцями, як Європейський Союз, Велика Британія, Сполучені Штати, а також окремі країни ЄС, зокрема Німеччина як вагомий торговельний партнер, російська економічна присутність в Африці суттєво обмежена й зосереджена переважно на політичній або військовій сферах.

СИТУАЦІЯ З ВЕРБУВАННЯМ АФРИКАНЦІВ ПОТРЕБУЄ ІНДИВІДУАЛЬНОГО ПІДХОДУ Й ЩОДО КРАЇН, І ЩОДО КОНКРЕТНИХ ВИПАДКІВ

- Україна не раз порушувала питання російського найманства та діяльності російських військових структур в Африці. Чи вдалося досягти результатів у протидії цьому впливу? Яка ситуація тепер?

- Ситуація доволі складна. За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, станом на 1 травня 2026 року щонайменше 2965 громадян 36 африканських держав воюють або воювали у складі російської армії проти України.

За оцінками експертів, реальна цифра більша. Серед основних «країн-донорів» в Африці – Кенія, Єгипет, Камерун, Гана, Нігерія, Уганда. Динаміка є вкрай тривожною: на 2026 рік російське командування планує залучити 18500 іноземців. Росія використовує різні механізми вербування – від введення в оману обіцянками «безоплатних стипендій» до рекрутингу через релігійні структури.

Відповідно, Україні доводиться індивідуально працювати з кожним кейсом. У низці країн можливі предметний діалог і спільний пошук рішень для протидії цьому явищу. Прикладом є візит міністра закордонних справ Гани, за підсумками якого було сформовано відповідні домовленості щодо подальших дій. Водночас у таких країнах, як Нігерія, попри значну кількість завербованих Росією, бракує системного політичного залучення для розв’язання проблеми.

До речі, Африка починає інакше дивитися на Росію через найманство у війні проти України: у багатьох країнах настає розуміння, що російська «друга армія світу» не може впоратися з Україною й потребує додаткових людських ресурсів, зокрема з африканського континенту.

Україна системно працює над інформуванням міжнародної аудиторії через дипломатичні канали, а також через візити іноземних журналістів. Зокрема, нещодавно франкомовні журналісти мали можливість напряму поспілкуватися з представниками Координаційного штабу, а також із військовополоненими африканцями.

Поширення правдивої інформації про умови вербування, ставлення до них в Росії та фронтові реалії, за нашими оцінюваннями, має вплинути на припинення цього потоку найманців з африканських країн.

- Яка його динаміка тепер?

- Єдиної загальної динаміки немає, вона суттєво відрізняється від країни до країни.

Якщо взяти, наприклад, кенійський кейс, де понад тисяча осіб уже підписали контракти, то ситуація розвивалася під значним суспільним і медійним тиском. Міністр закордонних справ Кенії був змушений розпочати політичний діалог із російською стороною через резонанс у медіа та звернення родин, які втратили зв’язок зі своїми близькими. Він відвідав Москву з візитом, однак, за наявною інформацією, конкретних результатів досягнуто не було.

Після цього російська сторона задекларувала готовність припинити вербування громадян Кенії, однак ми продовжуємо фіксувати факти їхньої присутності в зоні бойових дій.

Важливо також, що Координаційний штаб досить оперативно відреагував на цей випадок і через телеграм-канали різними мовами повідомляв, що після візиту глави МЗС Кенії в Росію саме тих найманців, про яких ішлося на перемовинах, кинули на «м'ясні» штурми.

Тобто Росія не була зацікавлена ні їх повертати, ні робити їхні історії гласними там, куди б вони повернулися.

Водночас слід розуміти, що в багатьох країнах Африки найманство законодавчо заборонене. Тому для тих, хто вже ухвалив таке рішення, повернення додому часто ускладнене – у багатьох випадках це може означати кримінальну відповідальність у власній країні.

Це, своєю чергою, ускладнює потенційні переговори щодо їх репатріації. Якщо гіпотетично російська сторона могла б розглядати обмін тих, хто воював на її боці й тепер перебуває в полоні в Україні, на українських військовополонених, то для цих найманців перспектива повернення в Росію не гарантує безпеки чи подальшої репатріації – значна частина з них, імовірно, залишиться там або знову буде залучена до бойових дій проти України.

Тому ситуація з вербуванням африканців потребує індивідуального підходу й щодо країн, і щодо конкретних випадків.

Частина військовополонених заявляє, що їх вводили в оману щодо контрактів та обіцяли роботу в цивільному секторі, але є й такі, що свідомо ухвалювали рішення про військове найманство.

- Нещодавно російський Африканський корпус, який допомагає малійській хунті, був змушений залишити вже третє місто в Малі через наступ туарегів та ісламістських угруповань. Як ці події впливають на геополітичні позиції Росії в Африці?

- Безумовно, це впливає на позиції Росії в регіоні, і саме тому вона, імовірно, вдається до додаткових заходів для посилення своєї присутності в Малі.

За повідомленнями медіа, до Бамако прибував літак з інструкторами та озброєнням. МЗС України не має можливості підтвердити правдивість цієї інформації, однак такий сценарій цілком імовірний. Для Росії на кону стоїть репутація, і втрата контролю над власною присутністю та іміджем у регіоні була б для неї украй небажаною.

- У 2021 році Росія створила так званий Патріарший екзархат Африки, який нині охоплює десятки країн континенту та продовжує розширюватися. Нещодавно РПЦ також офіційно зареєструвала свою присутність у Республіці Конго. Наскільки дієві такі механізми посилення гуманітарного та релігійного впливу Росії і як на це може реагувати Україна?

- Церква й релігія в Африці є дуже чутливим і водночас важливим інструментом впливу на суспільства, і Росія це чітко усвідомлює. Тому її кроки в цьому напрямі – продумані. Водночас створення цього екзархату суперечить канонічній юрисдикції Александрійського патріархату.

Православна Церква України не може здійснювати симетричні дії. Однак ми спроможні працювати через релігійний і теологічний діалог, пояснюючи через партнерські церкви в Африці ширший контекст історичних несправедливостей, зокрема колоніалізму та неоколоніальних практик, геноциду, які мають продовження й сьогодні.

У цьому контексті важливо розвивати елементи релігійної дипломатії як окремий напрям взаємодії.

БЛОКУВАННЯ РОСІЄЮ РЕФОРМИ ДЕФІНІЦІЙ «КОНФЛІКТНИХ» ДІАМАНТІВ ПІДРИВАЄ ДОВІРУ СПОЖИВАЧІВ ДО НАТУРАЛЬНИХ АЛМАЗІВ

- Ви брали участь у нещодавній щорічній зустрічі Кімберлійського процесу в Індії. Україна послідовно наполягає на розширенні визначення «конфліктних» або «кривавих» діамантів, щоб воно охоплювало й російське походження. Чи є прогрес у цьому питанні?

- Насамперед дві ремарки. Кімберлійський процес – це самостійна міжурядова ініціатива, що створили країни-виробники, представники алмазної індустрії та громадські організації, одним із засновників якої є й Україна. Робота Кімберлійського процесу інтегрована у глобальну стратегію ООН щодо запобігання конфліктам та підтримки миру.

Кімберлійський процес допомагає виконувати вимоги Ради Безпеки ООН стосовно ембарго на торгівлю алмазами з конкретних зон конфліктів. Через те що у визначенні Кімберлійського процесу не було чітко прописано суб'єктність, тобто різницю між недержавними групами та діями суверенних держав, виникла сіра зона: коли держава використовує експорт діамантів для фінансування своєї зовнішньої агресії або окупації, це не підпадає під класичне тлумачення Кімберлійського процесу.

Оскільки для будь-яких змін у Кімберлійському процесі потрібен консенсус, Росія просто блокує кожне оновлення дефініції, яке могло б охопити її дії в Україні. Отже, нечіткість мандата перетворилася на механізм захисту агресора.

У цьому контексті ключова проблема полягає в блокуванні Росією реформи дефініцій, тобто розширення визначення «конфліктних» діамантів. Це вже має ширші наслідки – зниження довіри споживачів до натуральних діамантів і посилення ринку штучних.

Важливо, що йдеться не лише про російські діаманти. Це питання має глобальний вплив, зокрема на африканські країни, такі як Ботсвана, економіка яких критично залежить від видобутку. Також страждають країни всього ланцюга – від видобутку до обробки, разом із центрами шліфування та полірування.

Фактично світ поступово, хоча Україна про це говорить з 2022 року, починає відчувати ширші наслідки російської агресії, зокрема репутаційні ризики для різних сировинних ринків. І саме ринок діамантів є одним із найбільш чутливих до цих змін, адже він значною мірою залежить від довіри та емоційного споживання.

АМБІЦІЯ МАСШТАБУВАННЯ АГРОХАБІВ ЗА ПРИКЛАДОМ ВІДКРИТОГО В ГАНІ В НАС Є

- Україна нещодавно відкрила перший на Африканському континенті агрохаб – у Гані. Його модель передбачає в майбутньому поєднання гуманітарної допомоги з розвитком місцевої економіки та партнерства. Чи планує Україна масштабувати цей формат на інші країни Африки?

- Це перший практичний і успішний крок у створенні платформи, яка може об’єднувати низку масштабних ініціатив. Відкриття хабу в Гані стало результатом домовленостей, досягнутих під час саміту Grain from Ukraine в Києві, і тепер він функціонує як платформа для перероблення та фасування української агропродукції.

Ми розглядаємо його як основу, до якої із часом можуть додаватися різні компоненти – перероблення, обмін досвідом, освітні проєкти в агросекторі. Саме так він може перетворитися на повноцінний багатофункціональний хаб.

Подібний до цього документ також був підписаний з Демократичною Республікою Конго, тож амбіція масштабування цього формату в нас є.

Після реалізації перших успішних кейсів очікуємо розширення таких ініціатив у різних країнах. Вони можуть мати різний характер – від гуманітарного реагування на кризи й катастрофи до медичних оперативних хабів із залученням українських фахівців.

Окремий перспективний напрям – освітні проєкти, зокрема у сфері професійно-технічної освіти, які дають змогу швидко здобути практичні навички. Саме цей формат прикладної освіти та партнерства видається особливо перспективним як для Африки, так і для України.

- Франція домагалася надання Африканському Союзові статусу постійного члена G20, а тепер поширює ідею представництва Африки серед постійних членів Ради Безпеки ООН. Яка позиція України щодо посилення представництва Африки у глобальних інституціях?

- Україна послідовно підтримує реформу Ради Безпеки ООН. Це складний і тривалий процес, який потребує широкого консенсусу. Якби Африканський Союз потенційно розглядав можливість висування своєї кандидатури на рівні постійного представництва, така ідея могла б мати право на існування. Тут є низка юридичних нюансів.

Наприклад, чи може бути надано право голосу в Раді Безпеки ООН міжнародним організаціям, відповідно до правил та установчих документів ООН?

У ширшому контексті реформи системи ООН, разом з оновленням її інституцій, могли б обговорюватися. Водночас поки що йдеться насамперед про прагнення окремих африканських держав отримати статус постійних членів Ради Безпеки ООН.

- І наостанок про особисте: ви трошки більш як пів року тому повернулися в Україну після восьми років роботи в Африці. Що найчастіше згадуєте й за чим найбільше сумуєте?

- Знаєте, багато хто запитує, за чим саме сумую, але я не відчуваю суму. Упевнена в тому, що неможливо сумувати за тим, що назавжди стало частиною тебе. Африка – це досвід, який я не залишила там, а привезла зі собою. Як і любов до України – вона живе в мені. Коли щось стає невіддільною частиною твого внутрішнього світу, воно не може бути далеко. Тому я не сумую, а продовжую нести в собі цей досвід  і ділитися ним щодня.

Тож інколи мені здається, що це радше Африка має сумувати за мною (сміється).

Надія Юрченко, Київ

Фото Євгена Котенка