Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»

Війна проти України стала каталізатором трансформації російської економіки у воєнно-мобілізаційну модель. Частка оборонних витрат б’є рекорди, цивільні сектори скорочуються, а зовнішні ринки поступово звужуються через санкції та політичну ізоляцію. Однак авторитарна система здатна довго приховувати глибину проблем, перекладаючи їх на регіони та населення.

Чи витримає ця модель багаторічне навантаження, які слабкі місця є найбільш вразливими та чому стратегія «замороженого миру» лише консервує загрозу — в інтерв’ю Укрінформу пояснює Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», експерт з міжнародних енергетичних та безпекових відносин.

ВІЙНА З’ЇДАЄ САМУ РОСІЮ

- Сьогодні існують два протилежні оцінки: «економіка РФ ось-ось завалиться» і «РФ здатна воювати роками». Що в цих тезах є міфом, а що – реальністю? Чи, можливо, істина десь посередині?

- По-перше, хто б що не говорив, але правди не знає ніхто. По-друге, відповідь на це питання потрібно шукати не лише в макроекономічних показниках, а й у суспільстві. Так, економіка має свої об’єктивні закони, але в рух її приводять люди. І в цьому контексті ключове – стан російського суспільства. Ми не фіксуємо там масових антивоєнних настроїв. Навпаки, зберігається доволі висока підтримка війни, яка в Росії називається «СВО».

Тому, попри дійсно складну й важку ситуацію для російської економіки, вона так чи інакше продовжуватиме функціонувати. Так, вона вже дає збої і ще даватиме: ми бачимо падіння доходів, зокрема нафтових, бачимо структурні проблеми. Але доки не настане явище системного колапсу, говорити про «ось-ось» як про неминучий і близький крах не доводиться.

І тут виникає питання: а що таке це «ось-ось»? Це тижні, місяці чи роки? Якщо згадати колапс Радянського Союзу, то його «ось-ось» тривало майже шість років – від середини 1985-го, коли відбувся обвал світових цін на нафту, і до 1991 року, який завершився розпадом СРСР.

Логічно поставити запитання: коли це «ось-ось» стартувало для сучасної Росії? З 24 лютого 2022 року? Я вважаю, що радше з 2023-го. Чому? Тому що 2022 рік для Росії був роком потужного фінансового допінгу. Вона отримала небачені нафтогазові доходи – значною мірою через власноруч розкручену цінову ескалацію, передусім на європейському газовому ринку. Кон’юнктура нафтових цін також сприяла надприбуткам.

- А санкційна політика Заходу у 2022 році лише розгорталася...

- Вірно. Шостий санкційний пакет щодо нафти та нафтопродуктів був ухвалений 30 травня, але реально запрацював лише з 5 грудня 2022 року для нафти і з 5 лютого 2023 року – для нафтопродуктів. Тобто весь 2022-й став для агресора потужним фінансовим імпульсом.

- Фактично, поки Україна боролася й відбивалася в перші найважчі місяці, коли у нас ще не було достатньо озброєння і ППО...

- Росія заробляла гроші і вбивала нас. Війна для неї стала джерелом надприбутків. Саме це дало імпульс для 2023 року.

Після провалу бліцкригу – не за три дні, не за три тижні й навіть не за три місяці – Росія перейшла до системної перебудови економіки на воєнні рейки. У короткостроковій перспективі це дало певний позитивний ефект, але в довгостроковій – це вбивча модель. Інвестиції у військово-промисловий комплекс не створюють нових грошей. Те, що виробляється, згорає на полі бою – разом із вкладеними коштами, працею, часом і ресурсами. Це не товар, який генерує додану вартість, а чисті втрати, що тягнуть за собою нові витрати.

У 2024 році ситуація почала набувати чітко проблемних ознак. У 2025-му вона ще більше загострилася: світова цінова кон’юнктура на нафту стійко пішла вниз. Якщо на початку 2025 року ціна була близько 80 доларів за барель, то наприкінці року – трохи більше 60. Це означає суттєві недоотримані доходи.

До цього додалися «вибухові санкційні дії» з боку Сил оборони України – насамперед у другій половині 2025 року: удари по нафтовій інфраструктурі, «полювання» на танкери, логістичні вузли. Це також далося взнаки.

На глобальному нафтовому ринку сьогодні спостерігається профіцит – пропозиція перевищує попит. Але навіть у цих умовах Росія, швидше за все, продовжуватиме війну. Тому що політичний режим у РФ є стійким саме в умовах війни. Вони не можуть зупинитися, доки їх не зупинять.

Показовий момент: 2025 рік став першим за всю пострадянську історію Росії, коли співвідношення нафтових доходів до воєнних витрат перевищило 100%. Тобто нафтові доходи вже не покривали військові витрати. Для порівняння: у 2022 році це співвідношення становило близько 28%, у 2023-му – 62,3%, у 2024-му – 77,6%, у 2025-му – 102%. За поточними моделями цього року воно може сягнути 110–111%. Це і є траєкторія падіння.

- Але знову ж таки – коли саме «хрусне»? Цього року, наступного чи через кілька років?

- Ще раз наголошую, що цього не знає ніхто, включно з Кремлем. Російська економіка вже перебуває в зоні крихкості. Питання лише в тому, де саме вона трісне і чи спричинить це ланцюгову реакцію.

Попри все, російська економіка – навіть у форматі державного капіталізму – виявилася стійкішою, ніж радянська. У СРСР нафтові наддоходи йшли на гонку озброєнь і закупівлю продовольства, зокрема американської пшениці. Сучасна Росія – великий експортер продовольства, тому вся ця «топка» війни працює інакше.

Репресивний режим ефективно придушує невдоволення. Російське суспільство атомізоване й не чинить системного спротиву. Більше того, Путін «економізував» війну: на ній заробляють. Хоча ці заробітки скорочуються – вже немає багатомільйонних виплат, регіони самі просять грошей, і дедалі частіше їм відмовляють.

Усе це – ознаки системної деградації. Вона проявлятиметься дедалі сильніше. Тому питання не в тому, чекати, коли «ось-ось» усе лусне, а в тому, як це прискорити. Потрібно бити по вразливих точках агресора.

І тут є серйозні питання до санкційної політики наших європейських партнерів. Можна ухвалити хоч 20-й, хоч 120-й пакет санкцій, але без контролю за їх виконанням і без закриття лазівок для обходу ефект буде обмеженим. Ми вже бачимо слабкі місця – і знаємо, куди потрібно бити далі.

- Війна в Україні вже перевищила за тривалістю німецько-радянську війну 1941–1945 років. Як би ви оцінили «стратегічні досягнення» Путіна за цей час – для Росії, її економіки та міжнародного становища?

- Тут усе залежить від системи координат, у якій ми оцінюємо. У нашій системі координат – це майже 1,3 мільйона знищених і покалічених росіян. Це абсолютно неспівмірно навіть із майже десятирічною афганською війною, де втрати були у десятки разів меншими.

Але для російського режиму і для нинішнього російського суспільства людське життя не має цінності. Антивоєнного руху як не було, так і немає. У цьому сенсі між владою і суспільством існує мовчазний консенсус, який дуже влучно сформульовано у відомій фразі: «Мы за ценой не постоим». Вони готові платити будь-яку ціну за знищення України – і цього навіть не приховують.

- Звідси – «м’ясні штурми», повне нехтування законами економіки, іміджем держави...

- Так, їхня ставка на те, що Захід рано чи пізно змириться з «новою нормальністю». Ми бачимо, як прихід Трампа до влади посилив цю впевненість у Москві.

Вони діють за принципом: переможців не судять. Вони вірять, що після всього світ визнає нові реалії. Але насправді цей підхід неминуче веде Росію до катастрофи, яку вона сама ж і створила.

Для України це екзистенційна війна – за право на існування. Тому будь-які домовленості з Росією без її воєнної поразки – це лише оперативна пауза для перегрупування і нового етапу агресії. Ілюзій тут бути не повинно: жоден папірець не завершить цю війну.

Російський режим не переглянув своїх цілей і не поступився нічим – попри всі формати переговорів. Ще в грудні 2021 року ультиматум був адресований не Україні, а НАТО і США. Цілі Росії зрозумілі й незмінні: підрив і знищення того, що ми називаємо цивілізованим світом.

Це не обов’язково танкові колони на європейських автобанах. Це руйнування Заходу зсередини, удари по критичній інфраструктурі, створення відчуття небезпеки і втрати комфорту. Для європейця комфорт – ключова цінність. І саме по цьому Росія й б’є.

У цій системі координат і слід оцінювати «досягнення» Путіна. Вони не стратегічні – вони катастрофічні, передусім, для Росії. І наше завдання разом із партнерами – наблизити момент, коли ця катастрофа стане незворотною.

КОМПРОМІСІВ ІЗ ТИМИ, ХТО ПРИЙШОВ ТЕБЕ ВБИТИ, НЕ ІСНУЄ

- На якому етапі зараз перебуває війна: кульмінація вже позаду чи найважчі випробування ще попереду?

- Ймовірно, ми підходимо до кульмінації. Тому що важко зараз обом сторонам – хоча, безумовно, ступінь цієї тяжкості різний. З урахуванням ресурсного потенціалу Росії, вона має перевагу. Не маючи можливості здолати нас на фронті, росіяни намагаються нищити країну на всю стратегічну глибину. У цій ситуації нам не залишається нічого іншого, як діяти дзеркально, але асиметрично.

- На жаль, ми не маємо ані загального ресурсного потенціалу, ані того бойового асортименту засобів ураження, який має Росія.

- У них – ціла номенклатура: дрони різних класів, крилаті ракети, балістичні ракети, причому кількох типів, з важкими бойовими частинами. У нас такого «асортименту» немає. Так, є наші безпілотники, є крилата ракета «Нептун», є досі доволі загадкова ракета «Фламінго», про яку нам показують поодинокі випадки застосування, але це не створює системного ефекту і, як то кажуть, погоди не робить.

Тому фактор часу тут дуже важливий. Часто порівнюють нинішню війну з німецько-радянською, але взагалі-то точка відліку російсько-української війни – це 20 лютого 2014 року. Просто в Кремлі тоді вважали, що все складеться інакше: «Крим – наш», а далі, мовляв, усе піде як по маслу.

Згадаємо проєкт «Новоросія». Що це було? По суті – план захоплення майже всього Лівобережжя й Півдня України: Харківської, Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської областей, далі – Миколаївської та Одеської. Те, що вони намагалися зробити у 2014 році, вони намагалися повторити і в 2022-му. Не вийшло тоді – не виходить і зараз.

- Але апетити Росії не обмежуються ані «Крим – наш», ані «Новоросією»...

- Безумовно. Йдеться вже про тотальне знищення української державності, перетворення України на якусь безформну територію або частину Росії. Звісно, з цим не може бути жодного компромісу. Компромісів із тими, хто прийшов тебе вбити, не існує.

Сьогодні ми бачимо, що Росія, попри великі втрати, все ж таки просувається на фронті. Так, часто говорять, що з такими темпами вона може просуватися роками чи десятиліттями. Але справа не лише в метрах і кілометрах.

Йдеться про поєднання того, що відбувається на фронті, з тим, що відбувається в дипломатичній площині. Росіяни намагаються будь-якою ціною, діючи через своїх проксі, зокрема й американських, змусити Україну вийти з Донбасу. Що це означає з воєнної точки зору? Передусім, що ми власноруч створили б їм умови для оперативного прориву після певної паузи – з подальшим виходом на стратегічний простір.

Фактично вони хочуть, щоб ми самі зробили для них цю «кульмінацію», після якої почалася б наша поразка. Для нас же кульмінація – це саме їхнє знерухомлення, унеможливлення подальшого руху будь-де. А далі – поступове перемелювання.

Водночас ми не повинні зациклюватися лише на лінії фронту. Потрібно продовжувати завдавати дошкульних ударів і розширювати театр воєнних дій – там, де нас не чекають.

- Ну, ми вже показали, що «полювати» на танкери, які перевозять російську нафту, можна не лише в Чорному морі.

- Отож... І все це в комплексі скорочує надходження до бюджету війни. А знерухомлення ворога має критично важливе значення, бо воно рано чи пізно призводить до загальної дисфункції – не лише воєнного, а й державного апарату. Ти воюєш, але війна не приносить результатів, натомість стає дедалі більшим тягарем для економіки й суспільства.

Водночас сподіватися на швидкі наслідки не варто. Це вимагатиме значних, тривалих і системних зусиль.

- Який сценарій для Росії, з погляду нинішнього дня та обставин, виглядає найбільш імовірним і небезпечним з точки зору саме російської державності – військова поразка, економічне виснаження чи внутрішня дестабілізація?

- Я думаю, що матиме місце певний збіг кількох чинників. Такі катастрофи ніколи не стаються через один-єдиний фактор. Радянський Союз розвалився не лише через падіння цін на нафту, хоча це був важливий елемент: протягом кількох років доходів ставало менше, а витрат – дедалі більше.

Інша причина – гонка озброєнь, в яку СРСР ув’язався і яка виявилася йому не по силах. Ще одна –зневіра суспільства, що наростала, в те «світле майбутнє», яке десятиліттями обіцяла партія. Плани про комунізм у 1980-х так і залишилися фантазіями. Кожен із цих чинників окремо міг би не мати катастрофічних наслідків, але разом вони дали ефект колапсу.

Те саме стосується й сучасної Росії. Війна безперечно впливає на економіку, фінанси, соціальну сферу. Але ключове – як реагує суспільство. Поки що воно працює на війну і не відчуває її повною мірою. За винятком окремих міст і регіонів, куди прилітає від Сил оборони України.

Треба розуміти ще одну річ: що таке «вся Росія» для правлячого режиму. Передусім – це Москва й Санкт-Петербург. Те, що прилітає в Бєлгород, Липецьк, Краснодар чи інші регіони, сприймається за принципом «денег нет, но вы держитесь». Москва живе своїм життям.

Але війна так чи інакше вже прийшла і туди. І я думаю, що на певному етапі в російському суспільстві почнуть формуватися антивоєнні настрої. Не через почуття провини перед Україною, а з прагматичних причин. Просто стане очевидно, що ти витрачаєш більше, ніж здатен заробити. Тоді може розпочатися переосмислення.

- Чи відбудеться воно за Путіна?

- Питання відкрите. Можливо, з’явиться інша фігура, «авторитетна» в російському розумінні. Я не маю на увазі російську опозицію – її, по суті, не існує. Але всередині самої Росії може виникнути фігура, яка піде проти Москви. Це може бути один із регіональних керівників – не опозиціонер і не радикал, а цілком системний персонаж, лояльний до Кремля. Просто той, хто скаже: регіони несуть дедалі більші втрати, грошей немає, перспективи «перемоги» немає, жодних трофеїв немає. А натомість ми чуємо пропозиції про якісь фантастичні суми – умовні «12 трильйонів» для спільного дерибану зі США.

Коли звучать такі цифри, це свідчить лише про одне: люди, які стоять за цими ідеями, не співвідносять свої фантазії з реальністю. Якщо подивитися на реальний ВВП Росії, стає очевидно, що вона фізично не здатна запропонувати Сполученим Штатам щось настільки масштабне й вигідне, як їй самій здається. Ресурси – так, певні можливості – так. Але очікуваного зиску це не принесе. І саме в цьому – одна з ключових пасток, в якій сьогодні перебуває російська державність.

- Чи є відхід Путіна від влади – з політичних або біологічних причин – необхідною і достатньою умовою завершення війни?

- Ні, це не є ані необхідною, ані достатньою умовою. Максимум, на що можна розраховувати в такому випадку, – це оперативна пауза. Режим без Путіна не стане принципово іншим, кістяк системи влади залишиться тим самим. Так, цілком імовірно, що вони спробують скористатися моментом і продемонструвати світові – передусім Заходу – що тепер ви маєте справу з «новою Росією». Але всі базові наміри, стратегічні цілі й логіка функціонування цієї системи нікуди не зникнуть. Без глибокої трансформації всієї політичної й безпекової моделі це буде лише косметична заміна, яка може дати перепочинок, але не завершення війни.

ВОРОГ НЕ ЗДАТЕН ПОВНІСТЮ «ВИРУБИТИ» УКРАЇНСЬКУ ЕНЕРГЕТИКУ

- При завершенні четвертого року Великої війни чи можна говорити, що енергетичний терор став для Кремля альтернативою прориву на фронті?

- Це не альтернатива, а доповнення. Насправді тут немає нічого принципово нового. Можна побачити й певні історичні паралелі.

Росіяни завжди прагнули бути «як американці». Звідси й логіка: «чому американцям можна, а нам – ні?» Саме тому на початкових етапах повномасштабного вторгнення ми побачили масовані удари крилатими ракетами – за зразком дій США на Балканах у 1999 році чи в Іраку у 1991-му.

Але є принципова різниця. Там за цими діями стояли чіткі цілі – зупинити війну, покарати агресора, звільнити окуповані території. Коли визволяли Кувейт від іракської агресії, удари завдавалися не лише по військових об’єктах і місцях дислокації іракських сил, а й по нафтопереробних заводах, енергетичній інфраструктурі. Фактично тоді було знищено майже всю електроенергетику Іраку – залишилися лічені відсотки потужностей.

Розрахунок був простий: позбавити режим Саддама Хусейна тилової опори, спровокувати соціальний вибух.

- Але цього не сталося.

- Однак росіяни намагаються механічно відтворити цю логіку, не розуміючи її обмежень. Вони діють у межах концепції комплексного ураження: це не лише енергетична війна, а й удари по логістиці, залізниці, об’єктах оборонно-промислового комплексу України. Пріоритети змінюються залежно від наявності ресурсів.

Ми вже бачимо, що цього року прилітають засоби ураження, виготовлені буквально «з коліс». Це ще одна ознака системного напруження й проблем усередині російської військово-промислової машини.

Уся ця стратегія зводиться до однієї ідеї: зламати фронт через злам тилу. Через морально-психологічний тиск, дискомфорт, виснаження суспільства. Те, що умовно можна назвати концепцією «холодомору». У 1930-х вони нищили українців голодом, сьогодні намагаються використати зиму як інструмент тиску – через холод, темряву, перебої з енергією.

І важливо розуміти: це не нова ідея для Кремля. Вони намагалися реалізувати її ще восени-взимку 2022-2023 років. Просто тоді вони недооцінили, наскільки складно повністю «вирубити» українську енергетику. З одного боку, у них не було достатньої кількості засобів ураження, з іншого – вони не очікували такої стійкості системи й суспільства.

Сьогодні змінилася тактика, зросла кількість дронів і ракет, але принципово ситуація не змінилася. Але це не означає, що Росія від цього відмовиться. Вони діють за логікою крокодила. Крокодил може рухатися лише вперед – заднього ходу в нього немає. І саме цим треба користуватися. Крокодила знищують не силою, а хитрістю: на стежках, якими він повзе, ставлять ніж. І крокодил сам розпорює собі черево, бо зупинитися або відкотитися назад він не може. Саме так і потрібно працювати з агресором.

- Якщо Росія продовжуватиме атаки в нинішньому темпі, наскільки реальним є ризик системного блекауту в масштабах усієї країни?

- Ну, що таке блекаут у масштабах усієї країни? Це не про «кінець світу». Йдеться про те, що енергосистема може бути фрагментована й працювати в режимі окремих енергоостровів. Так, це складно, це незручно, але це не повний колапс.

Я недарма кажу: протягом цих чотирьох років Росія неодноразово намагалася загнати нашу енергосистему в колапс. Іноді їм це вдавалося, але виключно короткотерміново. Зараз у Москві вважають, що вони як ніколи близькі до досягнення цієї мети. І ми бачимо, що, так, темпи руйнації завжди швидші за темпи відновлення. Але водночас за ці роки нами напрацьований колосальний досвід – і технічний, і управлінський. Є можливості застосовувати нестандартні, унікальні схеми реконфігурації енергосистеми, щоб її рятувати й утримувати в робочому стані.

Те, що робить Росія, – це енергетичний терор. Саме терор. Спроба через удари по енергетиці витиснути з українського суспільства й української влади рішення, які потрібні Москві. По суті – рішення про капітуляцію, просто загорнуту в красиву обгортку «мирного договору» чи «мирного плану». Мовляв, підпишете – і отримаєте гарантії безпеки, війна закінчиться.

Але це ілюзія. Путін не збирається закінчувати війну. Його режим стабільний лише в динаміці війни. Для нього війна – це спосіб існування. Ось у цьому й полягає ключова проблема.

- Тож наскільки стан нашої енергетики критичний?

- Насправді критичний. Так, вийшло сонце – запрацювала сонячна генерація, стало трохи легше. Навесні й улітку в цьому сенсі справді буде простіше. Але ж будуть нові атаки, нові руйнування, нові проблеми. Вони б’ють – ми відновлюємо.

Сказати, що об’єднана енергосистема сьогодні «взагалі мертва» я не можу. Вона перманентно перебуває у складному стані весь цей період. Просто ресурси поступово вичерпуються. Запаси обладнання, резерви, можливості швидкої заміни – усе це не безмежне. Так, партнери допомагають, і це критично важливо. Але картина загалом значно ширша.

- Що мається на увазі?

- Уражається не лише електроенергетика. Паралельно б’ють по нафтогазовому сектору. Це комплексна стратегія. Я думаю, що ворог виходить з логіки: рано чи пізно – не взимку, так навесні, не навесні, так улітку – йому доведеться йти на певну паузу через власну виснаженість і потребу готуватися до нового етапу війни. І от перед цією паузою Росія намагається завдати Україні максимально можливих втрат у різних сферах.

ОПК, нафтогазовий сектор, електроенергетика – це все елементи одного стратегічного задуму. Мета – стратегічне виснаження України. Зробити так, щоб нам знадобилися значно більші кошти, значно більше часу, щоб десь відновлювати, десь – будувати заново.

Росія, попри власне самовиснаження, розраховує на те, що її потенціал більший; що вона зможе за відносно коротку оперативну паузу – кілька місяців, а не роки – відновитися й накопичити військовий ресурс для нового удару. Варіант «затягнути все на роки» для Кремля теж неприйнятний. Бо затягування означає дати час Заходу й НАТО повноцінно підготуватися, завершити ремілітаризацію.

Путін не зацікавлений у цьому. В їхніх колах навіть звучить думка, що «помилкою було починати з України – треба було починати з Європи, а Україну залишати на потім». Це багато що пояснює і щодо їхньої логіки, і щодо масштабів загрози.

- Окремо – які регіони України зараз залишаються найбільш уразливими?

- Десь вдається щось відновити, десь – встановити додаткове генеруюче обладнання, десь – підсилити або відремонтувати розподільчі мережі. Тому немає одного регіону, який би залишався найбільш проблемним постійно.

Якщо говорити про триваліший період, то довгий час найбільш уразливою була Одещина. Зараз ми бачимо серйозні проблеми на Харківщині. Ще кілька місяців тому в аналогічному становищі були Чернігів і Чернігівщина. Росіяни діють концентровано: вони обирають конкретні напрямки й завдають по них масованих комбінованих ударів.

У них же ще з початку війни був план «Київ за три дні». Це класична концепція миттєвого удару, що обеззброює й обезголовлює: вразити столицю, прибрати політичне керівництво – і, мовляв, Україна «лягає». Вони тоді зрозуміли, що прорахувалися, але сама логіка у них не змінилася. Вони й досі вважають, що діяти треба саме так.

З енергетичної точки зору Київ – найбільш енергоємний мегаполіс країни. Ще у 2022 році вони ставили собі за мету енергетично ізолювати столицю. Не вийшло тоді – не вийшло і зараз. Однак у Москві вважають, що вони «близько до мети». Але це те саме «близько», те саме «ось-ось», яке ми чуємо вже не перший рік. За їхніми планами, все давно мало бути завершено.

Чому ж їм вдалося завдати відчутних уражень енергоінфраструктурі Києва та області останнім часом? Причина проста: дефіцит ракет для ППО. Коли немає чим збивати – результат відповідний. Атака 9 січня це яскраво продемонструвала.

- Якщо виходити з найгіршого сценарію – війна триватиме ще кілька років, – які структурні рішення в енергетиці Україна має ухвалити негайно?

- Є така приказка: знав би, де впадеш – соломки підстелив би. Але в реальності це так не працює. Час після 2023 року був значною мірою змарнований. Саме тоді потрібно було системно подбати про дублювання великої генерації розосередженою, децентралізованою.

Зараз варіанти, звісно, залишаються. Йдеться насамперед про когенераційні установки, про міні-котельні, про локальні джерела генерації. Багато хто почав це робити безвідносно до війни – на рівні домогосподарств. Власна сонячна генерація реально допомагає. Ми бачимо, як у містах з’являються сонячні панелі – і їх буде ще більше з приходом весни.

Фактично відбувається розвантаження централізованої системи. Кожен – від домогосподарства до малого й середнього бізнесу – намагається вирішити питання енергозабезпечення в межах своїх можливостей: фінансових, технічних, організаційних. З одного боку, це позитив. З іншого – потрібно чітко усвідомлювати: відновити енергосистему в тому вигляді, в якому вона існувала до повномасштабного вторгнення, нереалістично. Та, мабуть, і не потрібно.

Потрібно будувати нову систему, а це роки. Тому всі розмови про те, що «до нового опалювального сезону все буде зроблено», – це, м’яко кажучи, надмірний оптимізм. Мінімізувати наслідки – так. Через децентралізовану генерацію, через резерви. Але з обмеженнями доведеться жити кілька років. Руйнується швидко, відновлюється повільно.

Велике значення має протиповітряна оборона й інженерний захист. Це не панацея, але досвід показав: без заходів інженерного захисту критично важливих об’єктів ситуація була б значно гіршою. Підстанції, автотрансформатори – їх захист реально дав результат. Але це знову ж таки гроші, час і зусилля. І це не вирішує всіх проблем.

Грубо кажучи, ми не зможемо «вилікувати пацієнта», але можемо полегшити його стан. Європейська допомога зараз значна, і вона знімає гостроту проблем. Але це не стратегічне розв’язання.

САНКЦІЇ БЕЗ ІЗОЛЯЦІЇ — НАПІВМІРА

- Чи існує у Заходу єдина стратегія перемоги України, чи ми бачимо радше набір тактичних кроків?

- Ніякої цілісної стратегії немає, її не було з самого початку. Саме словосполучення «перемога України» фігурувало хіба що в лексиці окремих політичних лідерів і окремих країн Європи – передусім країн Балтії.

Якщо говорити про офіційну політику Європейського Союзу чи НАТО, то там переважають формулювання на кшталт «мир», «припинення війни». Звідси й «формула Байдена»: Україна не повинна програти, а Росія не повинна виграти. Але це формула, яка насправді не наближає до миру. Така логіка лише консервує війну.

Натомість ключове питання постійно підміняється. Мова мала б іти про приборкання агресора, про примус агресора до миру. Якщо не хочете оперувати категоріями перемоги й поразки – будь ласка, тоді говоріть про примус. Але примус – це не декларації, а дії. Це ефективні санкції, які реально працюють.

Один простий приклад – відключення Росії від SWIFT. Відключили кілька десятків банків, тоді як у Росії працює близько трьохсот. Так, багато з них дрібні, але їх цілком можна використовувати для обхідних схем. Або інше: питання мало б стояти про тотальну економічну ізоляцію Росії. Але воно не стоїть. Чому? Бо мінеральні добрива, продовольча безпека, «Глобальний Південь» і всі ці аргументи.

Хоча фактично Росія, втративши європейський газовий ринок, просто конвертувала газ у виробництво азотних добрив. Це робиться на основі газу і дає навіть більшу норму прибутку, ніж прямий експорт газу. І це не просто толерується – це фактично заохочується.

З іншого боку – військова допомога Україні. Вона надається з обмеженнями, які постійно звужують її ефективність. ATACMS – але не на повну дальність. Taurus – взагалі не дамо, бо, бачите, Україна раптом захоче вдарити по Москві німецькою ракетою. У підсумку ми маємо ситуацію, коли Росія відкрито заявляє: «цілі СВО залишаються незмінними».

- Чому така позиція Заходу?

- Передусім через хибні постулати. Ось нещодавній епізод: міністр закордонних справ Швейцарії вручає Лаврову музичну шкатулку з Чайковським і каже, що Росія – частина Європи. Серйозно? Країна, яка хоче вас знищити, – частина Європи?

Або ще приклад – програмні документи трампівського середовища, де Китай подається як «чужа цивілізація», а Росія – як частина західної. Перепрошую, але навіть за класифікацією Гантінгтона Росія не належить до західної цивілізації. А з її людиноненависницькими, геноцидними практиками – тим більше.

Звідси й позиція багатьох європейських партнерів, яка, на жаль, принципово не змінилася за весь цей час. Іноді – з більшим усвідомленням реальності, але без готовності чесно сказати це публічно. Політики бояться прямо заявити: ставка має бути на перемогу України.

Натомість Росія дедалі активніше діє всередині самої Європи – через погрози, тиск, залякування політичних лідерів. Ми бачили, як це спрацювало у випадку Бельгії: прем’єр тепер категорично відмовляється говорити про заморожені російські активи, хоча ще рік тому шукали варіанти.

Так, Європа вже прокинулася. Але вона все ще налякана. І тому НАТО продовжує лишатися «альянсом переляканих», а тепер ще й «трампованих».

У Кремлі відчувають, що Європа близька до критичної межі, за якою можливі серйозні кроки, і намагаються цьому завадити.

- Нещодавно чотирнадцять європейських держав заявили про намір обмежити діяльність російського «тіньового флоту». Наскільки реально очікувати жорстких дій, а не лише політичних сигналів?

- Складно відповісти однозначно. З одного боку, ми вже бачили приклади того, як можна діяти проти танкерів «тіньового флоту». Передусім це зробили американці. Британці їх підтримали. Тобто інструменти є, і вони працюють.

З іншого боку, ми не бачимо готовності до таких дій ані з боку Європейського Союзу загалом, бо там просто немає і не буде консенсусу, ані навіть з боку окремих країн Балтійського регіону, інтереси яких ця проблема зачіпає безпосередньо. Подивімося хоча б на ситуацію з 20-м пакетом санкцій. Формально він «майже готовий», але фактично його досі немає. І останні сигнали знову свідчать про відсутність одностайності.

Саме тому я й кажу: Сили оборони України мають розширювати сферу дії власних санкцій – уже не лише дипломатичних чи політичних. Ми повинні чітко і прямо комунікувати нашим європейським, у тому числі балтійським партнерам: якщо ви цього не робите, ми будемо змушені діяти інакше. Якщо агресор і далі отримує гроші, якщо він уже перейшов до відверто геноцидних практик, а реакції немає – Україна має право діяти так, як вважає за необхідне. Для нас увесь Світовий океан – це поле бою. І це не риторика, а питання виживання.

- Західні лідери активно обговорюють безпеку «після», тоді як війна триває зараз і Україна щодня зазнає ударів. Чи є якась позитивна перспектива в такої політики?

- На мій погляд, перспектива тут дуже обмежена. Тому що це «після» може настати в інтерпретації Заходу дуже швидко – мовляв, бойові дії припинилися, значить, війни більше немає. Хоча ми прекрасно розуміємо: припинення вогню – це не кінець війни.

Але логіка буде проста: війна ж закінчилася, навіщо витрачати такі великі кошти на підтримку України? Нехай якось самі. Плюс – вибори. В одних країнах строкові, в інших дострокові. Прихід нових політичних сил, часто з абсолютно іншими поглядами.

Ми це вже бачимо. Чехія – один приклад. Словаччина – ще яскравіший. Попередній словацький уряд був активним прихильником України. Набуття нами статусу кандидата в ЄС – значною мірою заслуга Словаччини часів прем’єрства Едварда Гегера. Перша система ППО, яку ми отримали, теж була словацькою. А тепер, за прем’єрства Фіцо, ми бачимо діаметрально протилежну політику. Про Орбана навіть не варто говорити.

Тому це західне «після» може виявитися для нас ще гіршим, ніж теперішня ситуація. Бо й зараз ми, відверто кажучи, не купаємося в потоці допомоги. Ми постійно говоримо про нестачу ракет для ППО, про дефіцит озброєння, про фінанси.

І тут виникає логічне питання: як так — грошей для України немає? Коли була криза в Греції, 300 мільярдів євро знайшли миттєво. Коли був COVID – знайшовся трильйон. А тут конфіскація російських активів, яка давно напрошується, – ні, не можна. Нашкребли 90 мільярдів, і то на два роки.

Те саме стосується так званих гарантій безпеки. На мій погляд, це багато в чому повторення торішньої піар-кампанії з «безпековими угодами», яких підписали три-чотири десятки. Але як вони працюють? По суті – ніяк. Виняток – Велика Британія, з нею є столітня угода, яка справді вибивається із загального ряду. Все інше – це радше угоди про військово-технічне співробітництво, а не реальні гарантії безпеки.

Бо що таке гарантії безпеки насправді? У моєму розумінні – це модель США–Японія або США–Південна Корея: ядерна парасолька і фізична присутність збройних сил. Крапка. Нам цього ніхто не пропонував і не пропонує. Навіть мінімуму, про який ми просимо з березня 2022 року – прикриття західної частини України силами НАТО, створення повітряного щита, – не хочуть робити. Йдеться ж навіть не про бойову операцію, а про гуманітарну місію: збивати ракети й «шахеди», які летять у бік наших АЕС: Рівненської, Хмельницької, Південноукраїнської. Але й на це вони не готові.

Тому говорити про реальні гарантії безпеки не доводиться. Те, що називатимуть гарантіями, ними не буде. Там буде безліч умов, ком, дрібного шрифту – коли, за яких обставин і чи взагалі це може бути активовано. Якщо уважно прочитати – воно ніколи не спрацює. Фактично так само, як і сумніви щодо п’ятої статті НАТО. Бо якщо її реально прочитати, то кожна країна сама визначає обсяг допомоги жертві агресії. Хтось може сказати: ми вам надамо політико-дипломатичну підтримку – і на цьому все.

- Як ви взагалі оцінюєте роль Європи: вона вже стала суб’єктом, здатним діяти самостійно, чи все ще не готова брати на себе стратегічну відповідальність за війну на континенті?

- На жаль, ні. Ми бачимо радше розповзання Європи, ніж її консолідацію. З одного боку, поки що зберігається певне ядро у вигляді франко-німецького тандему, хоча питання його стійкості залишається відкритим. Великої Британії вже немає в Євросоюзі, хоча раніше вона була впливовою політичною силою в ЄС.

З іншого боку, існує група проамериканських країн, які традиційно робили ставку на США – передусім Польща та Румунія. Є й держави, які формально орієнтуються на Брюссель, але фактично тяжіють до Москви: Угорщина, Словаччина, частково Австрія. Окремо стоїть так зване «болото» – наприклад, Іспанія й Португалія, для яких війна десь далеко на сході, а головні проблеми – в Африці. Подібна ситуація і в Болгарії, яка постійно вагається.

Більш-менш послідовну та жорстку позицію демонструють країни Північно-Балтійського регіону, плюс Велика Британія. У підсумку маємо мозаїчний Євросоюз, який не здатен виробити справді консолідовану позицію. Звідси – правильні слова без реальних дій. Або ж лише символічні дії.

Це добре видно на прикладі санкційних пакетів. Формально вони виглядають правильними, але не дають вирішального ефекту. Росія, всупереч санкціям, продовжує використовувати танкери, які перебувають у чорних списках ЄС. І нічого не відбувається, бо ніхто їх не зупиняє. Європейці кажуть: «Ці танкери не заходять у наші порти, ми не купуємо з них нафту – отже, ми чисті». Але таким підходом вони не стримують агресора, а навпаки, дозволяють йому й далі заробляти.

Ця половинчастість у підсумку б’є по самій Європі. Адже давно зрозуміло: для неї значно дешевше підтримувати Україну з метою завдання воєнної поразки Росії, ніж потім витрачати незрівнянно більше коштів, коли агресор стоятиме вже біля її власних кордонів.

- Наскільки реалістичною є поява нової європейської системи безпеки, і яке місце в ній ймовірно посяде Україна – буфер чи повноцінний безпековий гравець?

- Частина країн усвідомлює, що Україна має бути інтегральною складовою системи безпеки, але передусім це розуміють держави східного флангу – ті, що безпосередньо межують із Росією, насамперед країни Балтії.

Навіть Польща вже не виглядає однозначно: вона дедалі більше прагне бути самостійним «переднім краєм», тоді як Україні в такій логіці відводиться роль буфера. Тому максимум, про що зараз можна говорити, – це якісь обмежені конфігурації груп країн, так звані «коаліції рішучих», які на практиці радше нагадують «коаліції нерішучих». Вони не виходять за межі декларацій і зустрічей із правильними словами.

Справжні союзники – це ті, з ким укладені договори про спільну оборону. Таких договорів Україна не має ні з ким. Ми втратили шанс у 2023 році, коли, домагаючись гарантій безпеки, могли самі виступити їх постачальником – наприклад, для Молдови чи країн Балтії – й ініціювати нову безпекову архітектуру. Цього не сталося.

Сьогодні згадують різні формати – Люблінський трикутник, ЛитПолУкрбриг, формат Україна–Польща–Британія. Але в реальній бойовій ситуації це не працює. Ніхто не готовий надати реальну військову допомогу – не у вигляді постачання техніки, а у форматі безпосередньої участі хоча б у гуманітарних операціях.

Мова не йде про введення наземних військ. Йдеться про повітряну підтримку: патрулювання західного повітряного простору України з баз у Польщі чи Румунії, знищення крилатих ракет і дронів, які несуть загрозу цивільному населенню. Після атак Росії на енергетику та ядерні об’єкти це могло б виглядати як гуманітарна операція. Але ми не чуємо таких пропозицій.

Причина проста: проросійські сили та «корисні ідіоти» в Європі одразу заявлять, що Захід «втягують у війну з Росією». Офіційна ж позиція – Європа не воює з Росією. Хоча сама Росія чітко заявляє протилежне і боїться саме європейської консолідації. Недарма Москва постійно повторює тезу, що Європа нібито готується напасти на Росію.

Насправді все навпаки: саме Росія готується до агресії проти Європи, поки що ведучи її гібридними методами. Ми це розуміємо. Але значна частина європейського суспільства – ні. Там і досі вірять, що достатньо «миру в Україні», після чого все повернеться «як раніше»: торгівля, бізнес, звичний порядок денний. Це небезпечна ілюзія.

- І останнє питання: які ваші очікування у перспективі найближчих тижнів, місяців?

- Я не очікую того, що можна назвати миром – його просто не проглядається. Навіть у разі можливого перемир’я. Як я вже зазначав, путінському режиму потрібна не розв’язка, а оперативна пауза.

Я не виключаю, що під тим чи іншим приводом Москва може погодитися на певну паузу, оформивши її як перемир’я і подавши це через власну пропаганду як диктат правил гри. Цілком можливо, що «друг Володимир» захоче піти назустріч «другу Дональду», аби остаточно не випустити його з переговорного треку.

Але тут є ще інший момент... Дональд Трамп, як відомо, планує у квітні візит до Пекіна. Його логіка, як він це бачить, приблизно така: Венесуела – «в кишені», Іран серйозно ослаблений, а головне – прибути до Пекіна з Росією, яка, з його точки зору, вже відірвана від Китаю або може бути відірвана.

Саме цього він прагне – відтягнути Росію від Китаю, тиснучи на Україну, щоб ми погодилися на так звану мирну угоду, яка по суті означала б капітуляцію. Таким чином Трамп хоче продемонструвати Китаю принцип America First: мовляв, США задають правила гри, а ключові питання вирішуються «удвох».

Тому Путін уважно чекатиме, що саме відбудеться в Пекіні. Водночас Кремль уже давно зробив свій стратегічний вибір. Це залишилося майже непоміченим в Україні, але ще в грудні, на російсько-китайському енергетичному форум, Сєчін прямо заявив: Росія готова бути ресурсною базою Китаю, а Китай – технологічною базою Росії.

- Тобто вони більше не бояться визнавати себе сировинним придатком?

- Вірно. І саме цього, як на мене, американці до кінця не розуміють. Водночас у Кремлі прекрасно усвідомлюють реальний баланс сил: Китай за своєю потугою багаторазово перевершує Росію. Для Пекіна американський ринок має критичне значення, і саме тому можливі певні корекції у підтримці Росії. Не тому, що Сі Цзіньпін захоче зробити подарунок Трампу, а тому, що Китай прагнутиме зберегти свої позиції в США.

Йдеться не про скорочення закупівель російської нафти – цього не буде. Але Китай може чинити політичний тиск, щоб знизити ескалацію. Умовно кажучи, сказати Путіну: ти воюєш уже четвертий рік і нічого не досяг. Ти справді думаєш, що ще кілька місяців літньої кампанії принесуть результат? Україна не зламалася за чотири роки, а якщо дивитися ширше – за дванадцять.

Китаю теж потрібна оперативна пауза, щоб розрядити відносини зі США і спробувати врегулювати тайванське питання невійськовим шляхом, через внутрішньополітичні механізми. Це вже окрема тема, але вона вписується в загальну картину.

Тому Путін зараз намагається вичавити максимум із завершальної фази зимової кампанії. Далі – весна, велика кількість снігу, танення, ускладнення активних бойових дій. Це природний період, зручний для оперативної паузи, яку можна подати як «згоду на перемир’я». Але це не про мир. Це – про перегрупування і підготовку до наступного етапу війни.

Мирослав Ліскович. Київ