Енергоефективність для обраних чи для тих, хто потребує найбільше?

Без залучення професійних управителів, муніципалітетів і моделей «єдиного вікна» держава не зможе масштабувати енергомодернізацію

Україна має десятки програм підтримки енергоефективності житла. Є гранти, кредити, компенсації, міжнародна допомога. Але є й парадокс: державні кошти часто йдуть туди, де ситуація вже відносно непогана, тоді як найбільш проблемний житловий фонд – старі, енерговитратні будинки з бідними мешканцями – залишається поза увагою.

Це не лише соціальна несправедливість. Це економічно неефективно.

ПРОБЛЕМА “ІНІЦІАТИВНИХ”

Чинна модель державної підтримки енергоефективності в Україні побудована за принципом: допомагаємо тим, хто сам прийшов і все організував. У багатоквартирному секторі такими “агентами змін” стали ОСББ. Саме вони – основні бенефіціари програм Фонду енергоефективності та більшості місцевих програм.

Однак реальність така: ОСББ охоплюють лише близько чверті багатоквартирного житлового фонду. І навіть серед них активною є меншість. Решта будинків – це так звана “пасивна більшість”: старі панельні та цегляні будинки, збудовані до 2000-х років, з високими тепловтратами, централізованим опаленням і мешканцями, для яких рахунки за тепло є серйозним фінансовим тягарем.

Саме тут концентрується енергетична бідність. Але саме ці будинки найчастіше не беруть участь у програмах – бо не готові організаційно і не мають коштів на співфінансування.

ЄВРОПЕЙСЬКА ЗМІНА ПАРАДИГМИ

У Європейському Союзі цю проблему вже визнали. Оновлені директиви з енергоефективності (EED) та енергоефективності будівель (EPBD) прямо змінюють філософію політики: фокус має бути не на “найактивніших”, а на найгірших будівлях.

Ключовим інструментом стають мінімальні стандарти енергоефективності (MEPS). Держава зобов’язується ідентифікувати будинки з найвищим споживанням енергії та забезпечити їхню пріоритетну модернізацію. Паралельно вводяться поняття “енергетичної бідності” та “вразливих домогосподарств”, які мають отримати першочерговий доступ до підтримки.

Для України це означає просту, але незручну істину: поточна модель “хто перший подав заявку – той і молодець” більше не працює.

ЧОМУ ЦЕ ВИГІДНО ДЕРЖАВІ

Інвестування в найгірший житловий фонд дає найбільший ефект. Одна гривня, вкладена в термомодернізацію будинку класу G або F, дає в рази більшу економію енергії, ніж та сама гривня, вкладена в покращення відносно нової будівлі з класу C до B.

Модернізація старої “хрущовки” може скоротити споживання тепла на 50–60%. Для держави це означає:

• менші витрати на субсидії;

• менший тиск на енергосистему;

• зменшення потреби в дорогих інвестиціях у генерацію.

Фактично, енергоефективність у вразливому секторі – це найдешевше “джерело енергії”, яке ми маємо.

ЩО ПОТРІБНО ЗМІНИТИ

По-перше, критерії відбору проєктів. Пріоритет має надаватися будинкам з високим питомим енергоспоживанням і високою часткою вразливих домогосподарств. Умови співфінансування для таких будинків мають бути мінімальними або нульовими.

По-друге, метрику успіху програм. Важливо не скільки видано грантів чи кредитів, а скільки енергії реально зекономлено і за яку ціну. Показник “економія енергії на одиницю бюджетних коштів” має стати ключовим.

По-третє, перехід від формальних нормативів до верифікованої економії. Для старих будинків доцільно дозволити поетапне виконання вимог – починаючи з рентабельних заходів, які дають підтверджену економію 20–30%, навіть якщо будівля ще не досягає “ідеального” класу.

І нарешті – робота з пасивною більшістю. Без залучення професійних управителів, муніципалітетів і моделей “єдиного вікна” держава не зможе масштабувати енергомодернізацію. Досвід країн Балтії показує: коли держава бере на себе організацію процесу і повністю захищає вразливі домогосподарства від фінансових ризиків, навіть пасивні співвласники погоджуються на зміни.

ЕНЕРГОЕФЕКТИВНІСТЬ – НЕ ХОБІ

Поки енергоефективність залишається справою ентузіастів, вона завжди буде нестабільною і вразливою до бюджетних рішень. Вона стане стійкою лише тоді, коли перетвориться на масову політику, спрямовану на тих, хто потребує її найбільше.

І це питання не лише соціальної справедливості. Це питання раціонального використання кожної бюджетної гривні.

Тетяна Бойко, координаторка житлово-комунальних та енергетичних програм громадянської мережі «ОПОРА»