Є прогнози: до кінця 2026-го війна не скінчиться, але «затухне»

«Дипломатичні канікули» на свята таки скасовані «заради миру». Є надія, що вони принесуть результат. Але є й сумніви. А війна – наразі триває

Новий 2026 рік розпочався буденно, якось не «новорічно», незважаючи на сніги, які випали вперше після довгої низки безсніжних зим. Проривних рішень за столом переговорів не досягнуто, але безпрецедентна ситуація з «дипломатичним скасуванням» різдвяних канікул, про яке ми писали, триває. Переговори відбувались навіть у новорічну ніч за участю керівників контактних груп. І з цього можна зробити обережне припущення, що бодай у перемир’ї зацікавлені всі сторони, навіть агресор. Так, що б не говорили Лавров з Пєсковим, Росії об’єктивно теж потрібна якась передишка.

Чи реально її досягти? Судячи з повідомлень, які надходять з зони бойових дій, ствердної відповіді на це запитання наразі не проглядається, але й заперечення немає теж. Війна просто «переїхала» з року в рік без помітних змін на фронтах і в перспективах.

А втім, ЗСУ постаралися зробити українцям новорічний подарунок: у новорічну ніч, за словами командувача СБС Роберта Бровді, було завдано ударів по п’яти воєнних об’єктах на окупованих територіях і по п’яти – в Росії. От список:

  • Ільський НПЗ (Краснодарський край РФ);
  • резервуарний парк в Альметьєвському районі Республіки Татарстан (РФ);
  • нафтобаза Ровеньки Луганської області;
  • ПС Ровеньки Луганської області;
  • радіолокаційна станція КАСТА-2Е2 (Гвардійське, окупований Крим);
  • радіолокаційний пункт аеродрому Гвардійське (окупований Крим);
  • ПС Балашівка (окупована територія Запорізької області);
  • два пункти зосередження окупантів та склад паливно-мастильних матеріалів у Валуйках Бєлгородської області РФ;
  • зенітний ракетний комплекс ТОР на окупованій території Донецької області.

Дякуємо! Але цей довгий список різної значущості та вартості об’єктів якраз і підкреслює: на фронтах – все, як було, так і залишається. Україна виснажує ворога, який удає, в свою чергу, що нічого значимого не відбувається. І коли та чим це скінчиться зараз не скаже ніхто. Українці і наші друзі у світі зачекалися події, яку можна будо б трактувати, як точку перелому, але вона можлива хіба що у форматі «чорного лебедя».

Між тим, наш головний посередник у спробах про щось домовитися з російським ворогом (США) і наші союзники (європейські країни) продовжили риторику у відомому руслі, яку повторювати немає сенсу. Соціологічні дослідження показують, що майже половина американців, 49 відсотків, вважають, що адміністрація Трампа веде неправильну політику щодо України та допомоги їй у війні з Росією. На другому місці з величезним відривом ті, хто вважає, що Білий дім робить все правильно – 30%.

Щодо європейців, то наприкінці 2025 року ми (й не лише ми) писали, що вони, схоже, таки прокидаються, що вони уже визначилися з тим, що Росія їх реальний ворог і треба ставити оборону від нього, в тому числі і за допомогою України. Все правильно, але робиться це «по-європейському» повільно і дуже багатослівно. Тобто обнадійливих заяв багато, а їхніх наслідків не розгледиш… Може, це тому, що «військова таємниця», нехай, мовляв, Кремль боїться? Ну, нехай…

Уже й не згадаєш, хто перший запропонував дивну цю назву – «Коаліція охочих»? Схоже, «ніяка» назва запрограмувала «ніякий» результат її діяльності. Чи існує якась перспектива? На перший погляд, підстав на це надіятися – вистачає. 3 січня політичні радники від країн Коаліції мають зустрітися в Києві, 5 січня в українській столиці має відбутися нарада начальників Генеральних штабів 15-ти країн, а 6 січня – перші особи зберуться у Парижі. Тема: остаточне формулювання гарантії безпеки для України. Але давайте не будемо поспішати: скільки уже подібних зустрічей на вищому рівні було? Якщо перелічити, то пальців не вистачить загинати не лише на руках… Які, перепрошую за тавтологію, є гарантії, що цього разу буде вирішено щось гарантоване і конкретне?

Едвард Лукас, британський публіцист і науковець Центру аналізу європейської політики, в газеті The Times визнав, що західна стратегія щодо України провалилася. Його чесна колонка написана в рідкісному жанрі розширеного вибачення перед Україною за короткозорість, нерішучість і боягузтво. Лукас пише, що на Заході реально злякалися ядерного шантажу Путіна. Клятви підтримувати Україну «скільки потрібно» трансформувалися в німе (поки що) запитання: а скільки ж потрібно ще?

«Дорогі українці, нам справді дуже соромно, – пише Едвард Лукас. – Британія, як і інші західноєвропейські країни, досі любить повторювати, що вона «стоїть пліч-о-пліч з Україною». Але тепер, коли адміністрація Трампа вимагає, щоб Київ погодився поступитися територією агресору, правда виступає назовні. Насправді ми спершу злякалися, а потім нам просто набридло. Було надихаючим бачити, наскільки вам дорогі свобода, демократія, законність, суверенітет і гідність – речі, які ми сприймаємо як належне. Ми заохочували вас воювати за них. А потім підвели. Поки ми вагалися і будували ілюзії, нікчемна диктатура Путіна виявилася рішучою та витривалою, Росія ще не перемогла Україну. Але вона вже перемогла нас».

Будемо все-таки сподіватися, що британський публіцист дещо перебільшує. Можливо, він намагається дати європейським столицям ще одного «чарівного пенделя»?

Стратегічна оборона у XXI столітті має починатися з перегляду основоположних принципів світобудови. Десятиліттями вважалося, що Велика Бомба, як гарантія взаємознищення сторін конфлікту у разі бойового пуску ядерних ракет, це інструмент стримування. Але тепер бачимо, що зброя масового знищення стала таким собі гарантом безкарності для світових покидьків найвищого рангу. І з тим треба щось робити, не можна залишати, як є…

Уже давно пора міняти оптику щодо україно-російської війни, найбільшої у XXI столітті – і нам, і Європі, і США, якщо це ще можливо. Путіну більше не потрібна «вся Україна». У Кремлі уже зрозуміли, що гіпотетичне «підкорення України» не здатне забезпечити реалізацію основної мети – зміни світобудови на користь новітньої російської недоімперії. Як це не смішно, вони ще плекають такі надії і метикують відповідні розрахунки, хоча говорити про це вже можна лише у жанрі ненаукової фантастики.

Внаслідок затяжної війни з Україною Росія уже програла: передусім – своє майбутнє. Відносини з Заходом їй уже не відновити, причому зі США – теж, бо й Трампу це не до снаги. Тільки примусити «любити» себе силою, іншого варіанта у Путіна немає. Але сили нема теж.

Відповідно, абсолютно безперспективні ці всі дипломатичні маневри з лейтмотивом: А якщо йому запропонувати отаке? У відповідь – з Росії лише летітимуть ракети на голови українцям.

Не будемо наївно фантазувати і ми, як би не хотілося нам новорічного дива. На жаль, не проглядається «швидке», за два-три тижні (місяці) закінчення війни. То що нам реально несе 2026-й? 

В українському експертному середовищі не бракує прогнозів і всі вони схожі в одному: безперервного «тиску м’ясом» Росія уже не витримує, вона вимушена буде брати паузи. У політологів різняться лише дати, коли можна буде цього чекати. Віктор Шлинчак прогнозує зміни на фронтах на березень-квітень; Олег Саакян закликає «дочекатися травня»; Ігор Рейтерович стверджує, що пауза можлива у червні-липні. Подібні настрої точно узагальнив Віталій Портніков: до кінця року ймовірне «затухання війни» – сторони настільки виснажаться, що будуть змушені знизити інтенсивність бойових дій.

Думаю, передусім, це стосується Росії – економічна криза наростатиме, а підтримка війни уже зараз скоротилася до 25% населення, натомість 62-63% (в два з половиною рази більше!) хочуть мирних переговорів. Україна, звісно, пристане до прогнозованого «затухання» війни без мирної угоди. А якийсь підписаний сторонами і гарантами документ щодо цього, на думку Портнікова можливий не раніше 2028-2029 року.

Чим нацистська Росія псуватиме життя українця у період гіпотетичного «затухання» гарячої фази конфлікту? А навіщо, спитайте, вони так затято добиваються виборів/референдумів в Україні під час війни? Звісно, вони не розраховують на перемогу проросійського кандидати, бо прізвище подібного фрукта просто неможливо уявити собі в бюлетені. Але це для них лише питання тактики, бо у росіян завжди залишається опція (принаймні, вони розраховуватимуть на неї) об'явити вибори нелегітимними, знову підвищити градус бойових дій на фронті – і продовжити воювати, як воювали. Але поки що, вони хочуть домогтися внутрішнього роздраю в Україні, який будь-якими голосуваннями майже гарантований, через включення надпотужних ворожих інформаційних каналів і загальну втому українського соціуму. Вся потуга їхньої сучасної пропагандистської зброї буде направлена на досягнення цієї мети. І це означає, що відповідну оборону нам треба продумувати, забезпечувати і ставити заздалегідь.

Пропаганда – це єдине в чому наш ворог є світовим лідером. Арсенал «спецоперацій» у них вражає, передусім, обсягом, але його не забувають і оновлювати, тримають напоготові. От забули у нас якось про такого собі Гіркина. А дарма, бо чого це він продовжує з-за грат(!) говорити про Путіна те, що думає? Чому йому не заткнуть пельку? А тому, що полковник Ігор Гіркін, схоже, залишається одним із діючих ресурсів ФСБ. Він – «фронтмен» одного з загонів опонуючих Путіну «чекістів», найбільш затятого до України. Тож не варто обнадіюватись: Гіркін взагалі може бути фундаментом спецоперації «Путін – менше зло, не чіпайте Путіна».

А як же новорічні чудеса? Вони є і забезпечуються теж спецслужбами – тільки нашими, українськими. Про провал російських спецслужб заявили в українському ГУР – командир Російського Добровольчого Корпусу (РДК) Денис Капустін, про загибель якого повідомляли перед Новим роком, живий!  А отримані пів мільйона доларів за його «ліквідацію» посилять наші спецпідрозділи.

Побільше б такого у Новому році! Переможемо!

Олег Новиченко, Київ

Перше фото ілюстративне.