«Підкорення Сибіру» Сурикова – російська краса не рятує світ, а завойовує

Продовжуємо розбиратися в явищі з «Путівником по рашизму-путінізму» Олега Кудріна

У попередньому матеріалі ми почали розглядати спадщину художника Василя Сурикова та «правильне трактування» шести його головних полотен, яке подав мистецтвознавець «старої школи» Микола Щокотов у книжці «Картини Сурикова» (1944) профільного видавництва «Мистецтво». У ній автор за радянською традицією відштовхується від промови Сталіна. Але, як ми припустили, можливо, він навіть отримував особисті настанови від вождя.

Сьогодні завершимо тему докладнішим розглядом проімперської, найбільш колоніалістської картини Сурикова – «Підкорення Сибіру Єрмаком».

ЕМОЦІЙНЕ ТЛО ХУДОЖНИКА – ЮНАЦЬКА «СТІНКА НА СТІНКУ»

Книжку Щокотова здали до друку в грудні 1943 року, видали – вже 1944-го. Останні півтора року Другої світової війни в Європі і відповідно – протистояння нацизму. Водночас просто вражає, наскільки деякі її тези перегукуються з нацистськими.

Скажімо, як і чому пояснювали у Третьому рейху неминучість перемоги Німеччини. Насамперед тим, що німці – «раса панів», арійці, нордичні люди. Ба більше – найкращі з арійців (за ознакою «расової чистоти»). І вони, звичайно, мають перемогти у протистоянні з «нижчими расами», найжахливіше в яких, на думку нацистських ідеологів, перемішування багатьох рас і народів. Запам'ятаємо це та порівняємо з поясненнями радянського автора тих самих років.

Але спочатку дізнаємося, що сам Суриков казав про задум картини поетові Максиміліану Волошину, який багато випитував у нього про технологію художнього процесу:

«У “Підкоренні Сибіру” теж багато особисто пережитого. Так само, бувало, йдемо в кулачному бою стінка на стінку, зминаємо ворога, зіб'ємо в купу, притиснемо до урвища і вріжемося в кашу людських тіл. І типи інородців – теж усе це було добре знайоме із сибірського життя. Навіть і силуети вершників, тих, що у сум'ятті скачуть дальнім берегом, – теж не що інше, як передача враження, що яскраво збереглося в пам'яті». (Тут же треба пояснити, що вершники з дитячих спогадів – це свої ж, правоохоронці з козаків, що кинулися виловлювати підлітків-бешкетників після гімназичної витівки).

Шарж Кукриніксів. Автопортрет Сурікова на тлі «Підкорення Сибіру»

Отже, що, по суті, Суриков говорить про емоційну підкладку «Підкорення Сибіру»? Що це бій двох ватаг, тільки вже не кулачний «стінка на стінку», а справжній, смертельний. Але тактика та сама – зім'яти, «притиснути до урвища». Тобто він ставиться до сибірського війська, як колись до іншої «стінки», з якою суперничав у красноярських бійках, тільки обличчя змінює – на «інородців». І причина, чому вдалося «зім'яти» у «Підкоренні Сибіру», теж досить очевидна: вогнепальна зброя козаків – проти луків та стріл сибіряків. Здається, це мав на увазі Суриков, говорячи іншим разом про «зустріч двох стихій». У самого художника немає етнічної чи расової зарозумілості.

Лєнтулов. Портрет Щокотова з дружиною. 1919

ЯВНИЙ РАСИЗМ – «МАСА», «ЗБІГОВИЩЕ», «БЛОЩИЧНИК» НАРОДІВ

А тепер подивимося, в якому аранжуванні це подає авторитетний радянський автор Щокотов, що здобув добру освіту в імператорські часи (погляньте, наприклад, на його імпозантний родинний портрет, який намалював видатний художник Аристарх Лентулов). Отже, Щокотов:

«Навряд чи справді козацьку “ватагу”, яким би сміливим не був її набіг, стихією позначити можна. Інша справа, коли ми сприймемо подвиг Єрмака та його дружини як беззавітне виконання народного прагнення. Російський народ – ось те, що Суриков розумів під стихією. Це одна зі сторін зіткнення, а маса сибірських народів – інша. Слова великого художника таким чином для нас вступними до справжнього змісту картини стають.

Російська сторона наступає, рухома, спаяна і натхненна свідомістю всенародного значення справи, здійснюваної ними, – так розумів справу Суриков, а противники Єрмака – збіговище різноманітних народів, кинуте в бій за велінням свого володаря, йому підневільного».

Тобто чесно мовиться, що підкорення сибірських народів є «народним прагненням» усіх росіян. Вражає також протиставлення «маси, збіговища різноманітних народів» єдиному російському народові («чистій расі» в нацистській термінології). При тому, що говориться про «єдиний народ» у зв’язку з… донськими козаками, які становили дружину Єрмака. Це взагалі повна дурня, бо на Дон приходив та тікав кожен, хто хотів.

Натхненний опис російського експансіонізму, зроблений у 1943–1944 роках, взагалі дуже підходить під кліше «Drang nach Osten / Натиск на Схід», яким слов'янські публіцисти, в тому числі в Російській імперії і пізніше в СРСР описували німецький експансіонізм. Тільки тут «-» змінено на «+».

Бакст. Портрет Бенуа. 1898

До речі, про «масу, збіговище народів» у Щокотова. Схоже, це перекладений на більш пристойну мову огидний расистський рядок з популярної книжки Олександра Бенуа «Історія російського живопису в XIX столітті» (1901–1902): «Дикуни особливо зім'яті – в абсолютно компактну кашу. Але це й добре <…> намір художника висловлений з повною ясністю: відвага згуртованої купки героїв, яка врізується в цю гігантську масу, що кишма кишить, як блощичник, представляється казковою, неймовірною і особливо прекрасною». Ця книжка була перевидана в єльцинській Російській Федерації 1995 року. І в пишномовній передмові «Жива спадщина срібної доби» – жодного слова вибачення чи хоча б пояснень у зв'язку з такими расистськими рядками з геноцидним душком. Автор «Картин Сурикова» до «блощичника» не опускається, але «сибірські дикуни» і в його книжці присутні.

Бенуа, «клоповник»

«ЗАЛІЗНА ВОЛЯ» ТА «ВОГНЕННА ЛЮТЬ» ПРОТИ «ПАСИНКІВ ЛЮДСТВА»

Ось як Щокотов вважає за потрібне описати ситуацію з протиборчими сторонами в «Підкоренні Сибіру». Текст узятий зі спогадів сибірської гімназійної вчительки, опублікованих 1937 року в Іркутську в книжці «В.І. Суриков. Матеріали до біографії художника»:

«Особливо характерними для сибірського пейзажу були юрти остяків (нинішня назва народи – ханти, – ред.), убогі житла, де жили люди, позбавлені культури, пасинки людства, люди в саморобному хутровому одязі, з незрозумілою мовою, задавлені голодом, злиднями та хворобами. Під час зупинки пароплава вони забиралися на борт, пропонували рибу, просили тютюну та горілки. Матроси їх гнали. А Василь Іванович спішно робив нариси в своїх книжках».

Отже, фіно-угорський народ хантів, що має давню самобутню культуру, названий тут «людьми, позбавленими культури, пасинками людства». Ще – остяки, задавлені голодом, злиднями, хворобами та й – горілкою, яку привезли в ці краї російські колонізатори. Шановний радянський автор теж ніяк не коментує ці рядки, сповнені імперської зарозумілості. А далі, дорогою пароплава, ласкаво описане життя завойовників – російські села:

«На берегах виднілися мальовничі групи по-святковому строкато одягнених селян, чулася гармоніка, подекуди співали пісні. Бігали та грали дітлахи. Василь Іванович захоплювався цими картинами, майже не відходив від борту пароплава. Він розповідав про задуману ним картину із сибірської історії, де мав фігурувати Єрмак».

Взагалі-то російські автори часто люблять розповідати, яким благом було для сибірських народів звільнення з-під влади «татарських ханів», зокрема хана Кучума. Але ці дві картинки, поставлені поруч, показують, що до чого.

Повернемося до тексту радянської книжки Щокотова. Про повагу до корінного населення Сибіру – і не тільки – говорить і такий фрагмент:

«Типи (зовнішності козаків із загону Єрмака, – ред.) найвищою мірою згармоновані <…> Обличчя їхні дихають єдиною залізною волею. Там, за цим обрізом високого надрічного урвища, прихована, неходжена, невідома «обітована богатирів країна» (фраза зі східного епосу, – ред.). Вони повинні оволодіти нею, і оволодіють. Переконані в цьому, живуть цим… Звідси аскетична строгість їхніх облич, звідси вогненна лють їхнього погляду та підкреслена міць їхніх рук».

Вища нота – здається, важко викласти ідеї завоювання більш прямо, відверто й захоплено, із шовінізмом – одночасно і чоловічим, й імперським: «Вони повинні оволодіти нею і оволодіють». А як вам це: землі Сибірського ханства із багатоплемінним населенням – «неходжені, невідомі»? Звісно, неходжені та невідомі загарбникам, які прийшли. І це – змикання з білим расизмом, традиційним колоніалізмом заморських імперій.

А ось це дуже схоже саме на нацистську пропагандистську літературу: «Обличчя дихають єдиною залізною волею… аскетична строгість… вогненна лють погляду». Не менш характерним є і виділення «найвищою мірою згармонованих типів» зовнішності. Так і хочеться додати: «расових». На чому й зупинимось.

ХВОРОБЛИВЕ СТАВЛЕННЯ ДО КРАСИ ТА «ЗГАРМОНОВАНЕ ЛИЦЕ»

Для цього потрібно зробити невеликий відступ – до сфери «досліджень НС» (тобто націонал-соціалізму). Нацисти хворобливо велику увагу приділяли фізичній красі, гармонійній зовнішності. Звідси ці нескінченні антропометричні виміри, аж до найодіозніших, поширених у воєнний час, – із циркулями для виміру черепа, від чого могли залежати доля та життя людини. Нацисти фетишизували расові теорії та намагалися перевести їх у практику. Вважалася, що за зовнішністю можна визначити ступінь «расової чистоти» і людських якостей кожної людини. Зокрема, визначити, наскільки вона годиться для включення до «раси панів».

У самій Німеччині сміялися з того, наскільки нацистські лідери, зациклені на фізичній красі та гармонії, самі мало відповідали їхнім параметрам. У різних варіантах побутував такий анекдот: «Справжній арієць має бути блондином, як Гітлер; струнким, як Герінг; фізично досконалим, як Геббельс; з прекрасним зором, як Гіммлер, та німецьким прізвищем, як у Розенберга». У період формування загонів СС їх називали «блондинами Гіммлера», а кандидатури дружин дійсно затверджували за фотографіями – особисто рейхсфюрер. Зразками арійської краси для нацистів були античні скульптури та ранній європейський живопис…

Тут же – для протиставлення – подивимось, а що про красу говорив сам Суриков (передав Максиміліан Волошин):

«Жіночі обличчя російські я дуже любив, не зіпсовані, нічим не потривожені. Серед тих, які ще навчаються в провінції, трапляються такі особи <…> Кожного лиця хотів сенс осягнути. Хлопчиком ще, пам'ятаю, все вдивлявся в обличчя – думав: чому це так гарно? Знаєте, що означає симпатичне лице? Це те, де риси згармоновані. Нехай ніс кирпатий, нехай вилиці, а все згармоновано. Це і є те, що греки дали, – сутність краси. Грецьку красу можна і в остяку знайти».

Ось що мав на увазі художник, говорячи «згармоновані» – насамперед індивідуально. Далі – так, Суріков наголошує на «російській красі». Але хоч і побіжно, між справою, проте наголошує також на можливості наявності згармонованої / грецької краси у різних народів, зокрема остяків.

Тобто в словах художника, на строгий сучасний погляд, є певний елемент етнічного, племінного самозамилування. Але, як здається, все ж таки цілком помірний.

«ПЕРЕМОЖНИЙ ХАРАКТЕР РОСІЙСЬКОЇ КРАСИ» І ПІДКОРЕННЯ ІНШИХ

І тепер, знаючи все це, подивимось, що мовлено в «Картинах Сурикова» про російську красу взагалі, про жіночу красу, а також чоловічу красу російського загону Єрмака. Все це у Щокотова переплетено неймовірно. Заходить автор здалеку:

«Подвиг Єрмака – усвідомлював це він сам чи ні, байдуже – був, по суті, продовженням і закріпленням діяння Івана Грозного (попереднього взяття Казані, супроводжуваного різаниною, – ред.), і народ оспівав героя свого, отамана Єрмака Тимофійовича, звичайно ж, не за розбій і не тільки за його особисте молодецтво, але за військову доблесть, на користь і на славу батьківщини проявлену. Так <…> дивився на подвиг Єрмака і Василь Іванович Суриков. Звідси високопатріотичний зміст його картини, звідси краса її дивовижна, своя, суриковська, російська краса».

Суріков і російська жіноча краса

Ну, по-перше, дякую автору, що він таки визнав факт розбою Єрмака та його козаків (а то все «аскетична суворість»). Але якось дуже швидко, поспіхом (як і «грецьку красу біля остяків») – та пішов далі. І ось тут у Щокотова в єдиний вузол зв'язуються східний імперський вектор завоювань, високий патріотизм, краса російська. І виходить, що «дивовижна російська краса» картини «Підкорення Сибіру Єрмаком» стверджує переможний характер саме цієї – російської! – краси. В цьому також є елемент расового підходу.

Щокотов узагалі особливу увагу приділяє «войовничій красі» картин Сурикова. У жіночому варіанті це – бояриня Морозова. А ось докладний опис краси чоловічого образу на прикладі козаків Єрмака:

«Як правило, риси обличчя прямолінійні і хоча виражені художником з підкресленою простотою форми, але тонкі. Подовжений абрис обличчя, прямий і досить довгий ніс, відкинутий назад широкий і високий лоб, брови, зведені над затятим і водночас проникливим і зосередженим поглядом».

Що це? Відомі риси нордичного доліхоцефала (люди з видовженими черепами), які з такою самою любов'ю описував Альфред Розенберг у своєму «Міфі ХХ століття», програмній теоретичній праці нацистів.

Зразковий герой Сурікова (за Щокотовим)

І ось ідеальний для Щокотова зразок суриковської чоловічої краси:

«Існує чудовий погрудний етюд козака, що тримає рушницю на приціл, де характерні риси, описані тут, можна спостерігати в особливій ясності. Вражає суворе, розумне обличчя бійця, яке дихає пристрасною ненавистю, звернене у бік ворогів».

І знову «пристрасна ненависть» як складова частина краси, гармонії. (Минулого разу, як пам'ятаємо, була «вогненна лють погляду»). Так – страшнуватий радянський гуманізм, який подібно оспівує красу російських воїнів.

ЧОМУ ГЕРОЇ СУРИКОВА – ВРОДЛИВІ, А РЄПІНА – РІЗНОМАНІТНІ

Втім, треба визнати, що мистецтвознавець і художник Щокотов, описуючи картини Сурикова, не в усьому несе відсебеньки. Загострений і в чомусь навіть хворобливий інтерес до краси, до того ж, краси войовничої, переможної і по-особливому російської, Суриков усе ж мав. Продовжимо наведену вище цитату про незіпсуту російську красу з провінції (із запису Волошина):

«Ось подивіться на цей етюд, – казав він, показуючи голову дівчини з сильним вилицюватим обличчям, – ось царівна Софія, якою мала бути, а зовсім не такою, як у Рєпіна. Стрільці хіба могли за такою пухкою бабою піти?.. Їх ось така краса могла хвилювати, розгін брів, можливо…»

Бояриня Морозова (Суріков) - Царівна Софія (Репін)

Про який саме етюд йдеться, невідомо, але «сильне вилицювате обличчя» – це дуже схоже на бояриню Морозову. Порівняння такого лиця з обличчям царівни Софії у Рєпіна дуже показове – у протиставленні різних підходів двох художників. Виняткове прагнення Сурикова до зовнішньої краси видається дещо архаїчним і навіть примітивним. І в цьому до нього примикали (чи він до них примикав) художники, творці великого, імперського «єдиного російського стилю»: Васнецов, Білібін, інші.

А ось Рєпін не боявся неідеальності, некрасивості героїв своїх картин, внутрішньо теж потужних, переможних чи принаймні незламних. Тому його запорожці відрізняються від суриковських донських козаків Єрмака пропорційно приблизно такою ж мірою, що царівна Софія – від боярині Морозової. Запорожці у своєму сміху в Рєпіна підкреслено інтернаціональні – різноплемінні, індивідуальні, красиві-некрасиві, – чудово різні, не схожі один на одного (те ж саме, до речі, стосується і рєпінських бурлаків). А суриковські донці в їхньому бою справді майже однакові – такі собі однояйцеві близнюки, які діють із синхронною чіткістю. Так що і Щокотов у чомусь має рацію, коли говорить про це (неправий у тому, що так уже цим захоплюється).

Витрішкуваті головні герої Сурікова

До речі, прийом, яким користується Суриков, щоби досягти ефекту владного, запеклого, вогняного (і якого там ще) погляду донців, простий і невибагливий у своїй повторюваності. Це витрішкуваті очі із зіницями, відведеними поглядом далеко вбік, так що перед глядачем сяють білки очей. (Той самий прийом використаний в образах інших суріковських «незламних» – Степана Разіна; боярині Морозової; рудого стрільця, призначеного до страти). Для порівняння – цікаво зазначити, що в «Запорожцях» Рєпіна так дивиться лише отаман Сірко.

Переможні, однаково витрішкуваті донці Сурікова

СМЕРТЬ СИБІРЯКІВ ВІД КУЛЬ ЄРМАКА – КРАСА, РОЗМАХ І МОЛОДЕЦТВО

Російсько-красиво-переможна концепція Щокотова в описі та трактуванні картин-мемів Сурикова загалом була закріплена та продовжена в радянському та пострадянському контексті. Ну хіба що в не надто суворі повоєнні часи довелося зменшити некоректність щодо сибірських народів і додати компліментів їм.

Сибірські народи, зображені з «любов’ю» та «повагою» (фрагмент)

Відштовхуючись від поспіхом кинутого «грецьку красу і в остяку можна знайти», стали стверджувати, що в «Підкоренні Сибіру» Суриков оспівує цю красу, зображує представників сибірських племен «з непідробною любов'ю» (Кеменов, 1948), «з любов'ю та глибокою повагою до звичаїв» (Гор, Петров, 1955). Що це – дурість, самопародія, тонке глузування – наголошувати, що підкорення, побиття зображуються «з непідробною любов'ю» та «глибокою повагою»? Це (пост)радянське лицемірство, яке не краще за грубувату відвертість естетів старої школи Бенуа та Щокотова.

Проте авторка уже путінських часів зуміла всіх переплюнути, об'єднавши лицемірство з відвертістю в одному короткому реченні: «Розмах і молодецтво художник втілить у нових картинах, “грецьку красу” знайде у сибірських народів, показуючи ханське військо, що гине від куль козацької дружини Єрмака» (Яснікова, 2018). Влучно мовлено: смерть сибірських народів від російських куль – це так красиво, ось де розмах і молодецтво! Подібні формули допомагають ліпше зрозуміти «рамки нормальності», колективне несвідоме країни, яка напала на Україну.

Наступного разу ми розпочнемо нову тему, багато в чому парадоксальну. Легкий, майже невагомий балет – як складова частина важкого російського імперства.

(Далі буде)
Олег Кудрін, Рига