Як склалася та чим небезпечна любов без взаємності до Ахматової та Булгакова

Продовжуємо оглядати «Путівник по рашизму-путінізму» Олега Кудріна

У минулих матеріалах ми аналізували ставлення метрополії до України, українців, української культури та ідентичності на прикладі двох авторів, які мали українське коріння і загалом сприймали українство з симпатією: Антона Чехова та Володимира Маяковського.

Сьогодні розглянемо приклади на тому ж векторі, але такі, що пішли набагато далі в напрямку імперського центру, – поетеси Анни Ахматової (1889–1966) та письменника, драматурга Михайла Булгакова (1891–1940). Це дивовижні випадки. Вони обоє народилися в Україні, їхнє дозрівання, становлення особистості відбувалося в Києві. Обоє без симпатії ставилися до української культури та ідентичності. Але водночас до них обох в Україні, у Києві та Одесі, ставилися і частково тепер ставляться як до своїх авторів, тільки ось, так трапилося, таких, що писали російською.

ЧОМУ ВОНА СТАЛА АХМАТОВОЮ, А НЕ СТОГОВОЮ ЧИ МОТОВІЛОВОЮ

Наприкінці 1980-х років у якомусь із прогресивних, перебудовних московських видань довелося прочитати дивовижну фразу: «Яке ж щастя, що Ахматова взяла прізвище своєї татарської бабусі, мелодійне, поетичне, а не залишилася на батьківському – Горенко».

Ну так, подвійне «А» на його початку – славно. І поетично-захоплене «Ах» одразу – теж дуже мило. Але хіба прізвище, отримане за народженням, було менш поетичне? Скільки в ньому смислів – горе, горіти, гора! Що може заважати його поетичному сприйняттю?

Але так усе виглядає з української точки зору. За погляду з іншого боку, російської ідентичності, усе дещо інакше. Ось це «-ко» наприкінці. Якщо російською відмінювати не за правилами, виходить смішно. Та й «Г» на початку, що вимовляється фрикативно, у російській традиції – не менш комічно. Можна припустити, що для самої Ахматової-Горенко такі резони теж мали значення, коли вона вирішила змінити прізвище. Зупинимося на цій ситуації, розглянемо її детально.

Після того як Андрій Горенко створив іншу сім'ю, взаємини з ним загострилися (1905). Анна Андріївна говорила, що батько заборонив юній поетесі підписувати вірші його прізвищем, після чого було зроблено вибір на користь Ахматової (перша публікація – 1911). Вибір зовсім не очевидний – це дівоче прізвище прабабусі, після одруження – Мотовілової. Мамине прізвище – Стогова. Тобто у творця-початківця були на вибір прізвища цілком великоруські, але... надто вже прості, без поетичної загадковості. А тут Ахматова – з відсиланням на ім'я останнього хана Великої Орди, з можливістю заявляти та підтримувати легенду про свого «історичного предка» і себе як татарської царівни.

Саме тому здаються чи лукавством, чи кокетством слова Анни Андріївни, які відтворювала Лідія Чуковська: «І лише сімнадцятирічне шалене дівчисько могло вибрати татарське прізвище для російської поетеси…». Псевдонім обрано невдовзі після розставання батька з сім'єю, 1906-го. До першої публікації було ще п'ять років на обмірковування. Тож це схоже не на «шалений» вибір, а на цілком зважений. Ну й складніший, ніж здавалося. Оскільки відкинуто було не лише «Горенків», а й «Стогових-Мотовілових». Що ж до «Ахматової», то в масовому сприйнятті це прізвище російське не менше, ніж татарське. У російській аристократії – багато родів східного походження. Але хіба за відомим прізвищем «Юсупові» хтось шукатиме татарську ідентичність?

ЧИ ОБҐРУНТОВАНИЙ ПОГЛЯД НА АХМАТОВУ ЯК НА УКРАЇНКУ?

У пошуках близькості Анни Андріївни, втішної для частини українства, нам часом цитують слова, сказані з приводу її перекладів Івана Франка. Коли співрозмовниця поетеси висловила припущення, що це робилося за підрядником, та відповіла: «Мила моя, Ви, здається, забули, що моє прізвище – Горенко!» (1966). І ці слова, мовлені незадовго до смерті, ніби перекривають більш ранні пояснення Ахматової Лідії Чуковській: «У мене в Києві було дуже важке життя, і я ту країну не полюбила й мову... “Мамо”, “ходімо”, – вона скривилася, – не люблю» (1938). На мою думку, цілком очевидно, що для Ахматової її українські предки й деяке знання української мови не означали наявності української ідентичності або її сприйняття. Та й сам факт перекладу чогось із української класики не треба перебільшувати. У СРСР, із його гаслом «дружби народів», переклади були поширеним способом приробітку, зосібна для поетів, які не бажали писати партійні вірші.

У 2000-х роках я розмовляв про Ахматову з Михайлом Ардовим (нар. 1937 р.), протоієреєм Російської православної автономної церкви, що не підкоряється МП. Приїжджаючи до Москви, поетеса постійно жила в будинку Ардових на вулиці Ординка. (Що, погодьтеся, цілком логічно, – де ще зупинятися спадкоємиці Великої Орди, як не на Ординці). Водночас із 1950 року Ахматова перебувала в Москві приблизно стільки ж часу, скільки в Ленінграді.

Отже, Ардов часто спілкувався з Ахматовою і знає, про що говорить. За його словами, вона «абсолютно не мала» елементів української ідентичності. Ось, скажімо, Гоголя вона дуже любила, любляче називала його «хохлом» (до чого, як ми пам'ятаємо, сам письменник ставився негативно).

І ось який висновок оповідача: «У будь-якому разі, можна сказати, що вона зрадила Півдню з Північчю». Це є ключовим визначенням. Ахматова взагалі не мислила в категоріях «Україна – Росія». Для неї, російської поетеси, усе було Росією. Тому існувала лише опозиція «Південь – Північ». Але якщо ви думаєте, що за Південь тут мають Одесу (місце народження та раннього дитинства) або Київ (місто дорослішання), то помиляєтеся: «Ахматова багато говорила про Південь (переважно про Крим). Але одночасно сприймала себе лише як петербурженку, царськоселку. А щоби розповісти щось про Одесу?.. Ні, не пригадаю, при мені такого не було. Лише Крим. Її родина часто жила на дачі біля Херсонеса. І ось воно, 10–12-річне дівчисько, неймовірно далеко спливало».

Тут ключове те, що Крим – не татарський (усе-таки Гіреї теж боролися за владу в Орді) і навіть не імперський (Севастополь чи Євпаторія як місця проживання), а найвеличніший – саме античний! Тому головне в розповіді – що жила біля Херсонеса.

Тобто амбіції, егоцентризм, віра Ахматової в себе були такі, що вона, за інших таких же умов, незмінно порівнювала себе з найбільш можливою величчю, вічністю. Якщо мала батьківщина, то античний Крим чи імперські Царське Село, Петербург. Якщо псевдонім-прізвище, походження – то татарська царівна Золотої Орди та Срібної доби.

НАПИС НА ПАМ’ЯТНИКУ АХМАТОВІЙ, ВІДКРИТОМУ 2017 РОКУ

Згадаймо ахматівський відгук про судове переслідування радянською владою Йосипа Бродського: «Яку біографію роблять нашому рудому!» (1964). Це не випадкові слова. Для Ахматової було природно мислити в категоріях «роблення біографії» чи «нав'язування себе епосі». (Другий вислів – із Пастернака. Прочитавши книжку гумористичних оповідань отця Михайла – Віктора Ардова, він висловив думку, що той «міг би набагато більше нав'язати себе епосі»).

Ахматова вміла «нав'язувати себе епосі» як творчістю й життєвими вчинками (у важких умовах радянської влади – мужніми), так і цілеспрямованим дрібним «робленням біографії», – як це описано вище. Тому Київ та Одеса для неї були провінційні й нецікаві, як і нелюба українська мова, і українська ідентичність, більш далека від слави, ніж імперська, російська. Але одночасно поетеса була дуже популярною в Україні, майже перебувала у статусі культової персони. Аж до того, що молоду киянку Ліну Костенко називали «наша Ахматова»…

І ось уже після початку війни, на річницю народження поетеси, 23 червня 2017 року, у Києві було відкрито пам'ятник їй із таким написом: «Анна Ахматова. Великий поэт. Навеки». Але що ж це за останнє слово? То фінал вірша 1942 року «Мужність». І ось він повністю:

«Мы знаем, что ныне лежит на весах / И что совершается ныне. / Час мужества пробил на наших часах, / И мужество нас не покинет. / Не страшно под пулями мертвыми лечь, / Не горько остаться без крова, / И мы сохраним тебя, русская речь, / Великое русское слово. / Свободным и чистым тебя пронесем, / И внукам дадим, и от плена спасем / Навеки».

Можна окремо та довго говорити про сенси цього вірша з часів Другої світової війни, датованого 23 лютим, тобто Днем Червоної армії. З одного боку, справді була тотальна загроза для російської мови та культури, але, з іншого, зображати війну багатонаціонального СРСР із Третім райхом спільною боротьбою за російську мову – цілком імперський підхід.

РЯДКИ ПОЕТЕСИ, ТАКІ ВАЖЛИВІ ДЛЯ КРЕМЛІВСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

Та нині важливо зазначити інше. На четвертому році війни, яку розв'язала Росія проти України під гаслом боротьби з українським фашизмом та захисту російської мови, у центрі Києва встановлювали пам'ятник із прямим відсиланням на вірш, що закликає до збройної боротьби за російську мову. Незбагненно, але правда.

Ми взагалі багато років заплющували очі на подібне. Ось як описано в номері «Російської газети» від 6 червня 2023-го (День народження Пушкіна, він же – День російської мови) одну подію: «Фестиваль "Велике російське слово" вистражданий кримським народом. В український період він був майданчиком, на якому формувалася сила Кримської весни».

Дякуємо за відвертість, щоправда, запізнілу… Цього року фестиваль був XVI, тобто вперше він пройшов у 2008 році, коли Росія ухвалила рішення атакувати Грузію. А розквіт – за Януковича: цей недоумок веселив нас (тоді, утім, теж не надто розумних) розповідями про Анну Ахметову, з якої взято рядок «Велике російське слово».

Після початку повномасштабної війни ці вірші стали ще важливішими для окупантів. Їх читають українським дітям на 1 вересня на тимчасово окупованих територіях, дають як тему творів, проводять конкурси.

Узагалі просто вражає, наскільки точно лягли ці рядки, що мали якийсь позитивний сенс у 1942-му, у нинішню російську пропаганду. «Не страшно под пулями мертвыми лечь, / Не горько остаться без крова», – цим так вигідно виправдати руйнування Маріуполя, Сіверськодонецька, Бахмута та вбивство їхніх жителів. «И внукам дадим, и от плена спасем», – під ці слова так зручно спалювати підручники з української мови, літератури, історії. Так, сама Ахматова в цьому не винна. Але чи можна та чи потрібно вважати своєю поетесу, життєва позиція та вірші якої так добре вкладаються у схему російської військової пропаганди?

БУЛГАКОВ – КИЇВСЬКИЙ УЛЮБЛЕНЕЦЬ З АНДРІЇВСЬКОГО УЗВОЗУ

З Михайлом Булгаковим історія дещо інша. Його батьки, вихідці із сімей священнослужителів, були родом із ближніх місць – Брянщини, Орловщини. Тобто якщо копнути глибше, то й там, певно, можна знайти українське коріння. Але навіщо, хіба річ у генетиці? Батько письменника Опанас Булгаков (1858–1907) був випускником Київської духовної академії (1881–1885), потім – її викладачем, а також київським цензором.

Отже, якщо називати речі своїми іменами, Опанас Іванович був у Києві, де досить швидко просунувся на службі як чиновник колоніальної адміністрації. Він мав зміцнювати тут великоросійську ідентичність, що й робив. Але ж не завжди бувало так. Часто траплялося, що люди різних національностей, зокрема росіяни, опинившись в Україні, з цікавістю ставилися до місцевої мови та культури, багато від них переймали. Однак Опанас Булгаков – не той варіант. І син його, Михайло, найстарший із семи дітей, – теж.

Письменник Булгаков народився у Києві й любив це місто. Але не як українське, а як «мати міст російських» – у імперському сенсі триєдиної російської нації. В основі та переважній більшості – великоросійської. І лише так. У його творчості це видно дуже чітко.

У прозі Булгакова улюблений Київ – чудовий. Але водночас неможливо знайти добрі слова про Україну та українську культуру. Вони для нього – щось не зовсім природне і загалом далеке від цивілізації. У результаті виходить парадоксальний розрив, аж до сьогодні, навіть у свідомості людей із цілком патріотичними українськими поглядами. Михайла Булгакова люблять за світлий опис Києва і власне київську частину біографії, культ Андріївського узвозу, що багато в чому склався навколо будинку, де жили Булгакови (та їхнє літературне втілення – родина Турбіних), за московські твори, насамперед – роман «Майстер і Маргарита», повість «Собаче серце». Люблять настільки, що готові за це забувати та прощати майже відкрито українофобські рядки, передусім із роману «Біла гвардія» та оповідання «Я вбив».

Це схоже на ставлення сьогоднішньої літературної Польщі до Достоєвського. Там чудово знають і добре пам'ятають про його полонофобію, проте прощають це – як вдячність за творчі відкриття, які письменник зробив у своїй прозі. А негативний, карикатурний опис поляків у Достоєвського вважають менш важливим у сьогоденні, у якому Польща є не просто незалежною, сильною державою, а й повноправним членом ЄС і НАТО. Що ще дуже важливо, у Росії вже звикли до того, що Польща – незалежна держава з окремішнім народом, а не частина імперії, як вважали в позаминулому столітті, населена таким близьким слов'янським народом, хіба що католицьким.

У нас сьогодні ситуація все ж таки зовсім інша.

Булгаков та актори «Днів Турбіних». МХАТ

ДАВНІЙ ДІАГНОЗ: МИКОЛА КУЛІШ ПРОТИ «ДНІВ ТУРБІНИХ»

У цьому сенсі корисно подивитися на долю двох головних для нас творів Булгакова: роману «Біла гвардія» (1923) і написаної на його сюжет п'єси «Дні Турбіних» (1925, перша постановка в МХАТі – 1926–1941).

П'єсу та постановку критикували насамперед зліва, «за білогвардійщину». Маяковський у довгому вірші «Обличчя класового ворога. I. Буржуй-Нуво» (1928) так зганьбив спектакль та його літературну основу: «На ложу / в окно театральных касс // Тыкая ногтем лаковым, / он даёт социальный заказ / На «Дни Турбиных» / Булгаковым».

Проте була й інша критика «Днів Турбіних». У лютому 1929 року до Москви приїхала делегація українських письменників. Зустрічалася з групою російських колег, а також зі Сталіним і Кагановичем. Окрім іншого, говорили про «Дні Турбіних», про те, що неприпустимо в «братському союзі республік» так карикатурно зображати мову та культуру одного з найбільших народів СРСР.

У делегацію входив Микола Куліш, який у своїх п'єсах прямо опонував Булгакову та його антиукраїнським висловлюванням. У «Мині Мазайлі» (1928) носій шовіністичної ідеології Тьотя Мотя з Курська так захоплюється п'єсою Булгакова й виставою, поставленою за нею:

«Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі "Дні Турбіних", – я бачила в Москві. Ах, мої ви милі, "Дні Турбінах". Це ж така розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви... Грубі, дикі мужлани! Телефон попсувався, дак вони... Ха-ха-ха... трубку чоботом почали лагодити, об стіл, об стіл її, – бах, бах. Ідійоти! І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного! Ви розумієте? – Жодного! Всі, як один, дикі й жорстокі... Альошу, милого, благородного Альошу вбили, та як убили!.. Якби ви, панове, знали, яка це драматична сцена, коли Альошина сестра довідується, що брата її вбито! Я плакала... (Утерла сльози). І тобі, Моко, після цього не сором називатися українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в "Днях Турбіних" Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна… СРСР!».

В іншому місці п'єси Тьотя Мотя дуже близька до стилістики булгаківського нарису-фейлетону «Київ-місто» (1923):

«І ви отут сидите і не знаєте? <…> Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано? <…> Не бачили, не читали? "Харків" – написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь – отакими великими літерами: "Харків". Дивлюсь – не "Харьков", а "Харків"! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?».

Це спілкування української делегації жодних наслідків не мало. Схоже, що Сталін особисто «прикривав» цю виставу. Хоча щонайменше один наслідок був. Під час допитів після арешту слідчий поставив у провину Кулішеві й цю поїздку, і зустрічі. Та й більшість авторів делегації вбили, – на те воно й «Розстріляне відродження».

ЖАХЛИВА РОСІЙСЬКА ЕКРАНІЗАЦІЯ «БІЛОЇ ГВАРДІЇ» ПЕРЕД ВІЙНОЮ

Якщо ж говорити про час, ближчий до нашого, то корисно згадати та порівняти два фільми: «Дні Турбіних» (1976) Володимира Басова та «Білу гвардію» (2012) Сергія Снєжкіна. Якщо в радянському фільмі щось пом'якшено та змікшовано, щоб не було так сильно образливо щодо України та українців, то в російському все інакше. Усе випнуто, огрублено, наче радником режисера була Тьотя Мотя. У сюжет не п'єси, а роману вставлено ще й оповідання «Я вбив». У результаті всі українці в картині показані неадекватними людьми, жорстокими вбивцями.

З урахуванням цього подумалося, що в Україні обов’язково має бути музей Булгакова, але не обов’язково на Андріївському узвозі. А в Бучі – де в родини була дача. І де за життя Опанаса Івановича родина з усіма дітьми мешкала по півроку, з травня по жовтень. І в тій експозиції гармонійно поєдналися б колоніальне минуле та імперська сучасність.

Повернімось до теми колоніального приїзду до Києва родини Опанаса Булгакова. Роман його сина «Біла гвардія» настроєм, тональністю схожий на колоніальний роман, принаймні в описі ширини повстання місцевого населення, сили його неприйняття колонізаторів (у нашому, природно, розумінні, не в булгаківському).

В екранізації Снєжкіна цього немає. Повсталі українці – тупа, дикунська, безглузда у своєму звірстві маса (у багато разів гірша, ніж про це йдеться у Тьоті Моті). І це було знято та запущено «у телевізор» саме напередодні гібридної війни, яку розв'язала Росія.

Особливе здивування та образу спричинює те, що у снєжкінській «Білій гвардії» взяли участь люди, які для Києва, України не чужі: продюсер Олександр Роднянський; сценаристи, письменники Марина та Сергій Дяченки…

Як бачимо, випадки Анни Ахматової та Михайла Булгакова багато в чому різні, але багато що їх і поєднує. Культ цих високообдарованих літераторів у Радянському Союзі й, зокрема, в Українській РСР зародився за часів відлиги. І в цьому культі було багато всього змішано: флер людей гнаних, часом заборонених, які протистоять системі; (мело)драматичні повороти в особистому житті обох авторів.

В Україні, у Одесі, у Києві здавалося симпатичним вважати їх «своїми». Заодно «своїм» для багатьох ставало зарозуміле, насмішкувате ставлення до української мови та всього українського взагалі. І ще дуже важливо: Ахматова, Булгаков та інші культові автори, наприклад, російськомовної «Одеської школи», повернуті в 1950–1960-ті в умовах замовчування українських модерністів, авторів «Розстріляного відродження», створювали в Україні хибне враження надцінності російської літератури, культури та неповноцінності – української. І по-справжньому ми починаємо долати це лише тепер.

Наступного разу поговоримо про те, який ідеалізований образ Росії, російської історії, Російської імперії створювали художники, наприклад, Василь Суріков, Віктор Васнецов, Іван Білібін. Та й не тільки.

Олег Кудрін, Рига