Вічна месіанська ідея про Москву, Росію як останню твердиню нормальності

Починаємо розбір нової теми з «Путівником по рашизму-путінізму» Олега Кудріна

Сьогодні вестимемо розгляд першої з трьох взаємопов'язаних тем, важливих для розуміння феномену «рашизму»: «російський месіанізм» – «російське мистецтво» – «російська церква». Месіанізм/месіанство в російському варіанті часто сприймалось у світі як щось абсолютно позитивне – благородне, піднесене, жертовне. Такий стереотип склався завдяки проповідництву російської літератури, зокрема «на експорт». З іншого боку це підпиралося твердженнями про безприкладну духовну велич церкви, в лоні якої знаходиться «народ-богоносець», житель «Святої Русі».

Раніше ми стикалися з темою російського месіанізму (і місії російського народу), говорячи про те, як і чому агресивна «російська ідея» дожила до ХХІ сторіччя, а також про те, яку роль відіграла концепція «Москва – Третій Рим» в обґрунтуванні «права на агресію» Москви та Петербурга. Час поговорити про цю тему детальніше. І ми побачимо, що це не абстрактні розмови, а те, що безпосередньо стосується нинішньої російської агресії та її обґрунтування.

ВИНИКНЕННЯ МЕСІАНІЗМУ – ВІД РЕЛІГІЇ ДО ПОЛІТИКИ

Звичайно ж, месіанізм не є суто російським явищем. Але саме про цей різновид зараз говорять багато й зацікавлено. Адже він дійшов до нашого часу в архаїчній, але активній, агресивній формі, що робить російський месіанізм небезпечним для всіх.

Спочатку месіанізм мав релігійне значення. Це віра в пришестя месії, який стане рятівником людей, світу. Месіанізм можна знайти у безлічі релігій, у тому числі й авраамічних, у християнстві. Але саме поняття обраності легко переходить від особистості – на групу людей, народ. І в такому вигляді стає частиною ідеологічної, політичної концепції, яка перебуває у більш-менш тісному зв'язку з колишньою релігійною основою. Найзагальніша схема месіанізму така: у Божественного Провидіння є план, за яким розвивається Історія, і в цьому плані особлива роль, місія належить (бого)обраному – персональному чи груповому. (Поряд із месіанізмом іноді говорять про «місіанство», якщо акцент робиться на конкретні зусилля з просування згаданої місії).

Поруч із поняттям «політичного месіанізму» слід позначити і «національний месіанізм». Це можна побачити вже у тезі «богообраності єврейського народу». У біблійній «Книзі пророка Даниїла» є ще така надихаюча фраза: «Небесний Бог поставить царство, що навіки не зруйнується <…> Воно потовче й покінчить усі ті царства, а само буде стояти навіки». Коли Римська імперія прийняла християнство, то природно, що її правителі та діячі бачили таке переможне царство в ній. Згодом великі, успішні держави не уникали спокуси асоціювати це «вічне царство» зі своєю країною.

Ну, а XIX століття, епоха становлення націй, націоналізмів, сприяла масовому примірюванню на себе месіанської тоги, іноді – у літературному вигляді – романтичного націоналізму. При цьому особливо виділявся споріднений з панславізмом слов'янський месіанізм, який вважав, що слов'яни страждають, аби могли бути спокутуванні інші європейські народи (та й усе людство). Для балканських народів у цьому відбивалися століття турецького завоювання й гніту, для поляків – пам'ять про поділ Речі Посполитої і тяжку поразку двох повстань (1830 і 1863 років).

Але такі ж «страждальні» елементи мав і російський месіанізм – титульного народу величезної імперії. В чому ж «страждання»?

Втім – усьому свій час, тут треба зайти здалеку.

ЯК МОСКОВІЯ ПОТРАПИЛА В МЕСІАНСЬКУ «КАБАЛУ ДО МИНУЛОГО»

Стрімке піднесення Московського князівства у другій половині XV століття було несподіваним як для навколишніх держав, так, здається, й для нього самого. Падіння на сході тюркської Золотої Орди збіглося з піднесенням тюркської ж Османської держави, яка тоді ж взяла Константинополь. У релігійно-центричному житті того часу це сприймалося як Промисел Божий, підтвердження власної обраності.

Ідея "Москва – Третій Рим", що з'явилася на початку XVI століття, вже до кінця його, в 1589 році була закріплена в офіційному документі – в Покладеній грамоті, підготовленій до утвердження московського патріаршества. Причому, – в формулюванні не по-християнськи зарозумілому і просто образливому – як для Церкви-матері, так і для інших стародавніх патріархатів, «старших сестер»:

«У тобі, благочестивому царі, Дух Святий перебуває… древній Рим упав аполінарієвою єрессю, а другий Рим – Константинополь перебуває у володінні онуків агарянських, безбожних турків. Твоє ж, о благочестивий царю, велике Російське царство, Третій Рим, благочестям всіх перевершує, і ти єдиний під небесом християнський цар іменуєшся у всьому всесвіті».

Після цього месіанські ідеї увійшли до свідомості та буття московської влади та церкви, а через них – і народу, впливаючи на культуру й ментальність, допомагаючи обґрунтовувати зовнішню та внутрішню політику. Такий підхід багато в чому визначав (ще задовго до всіляких «романтичних націоналізмів») орієнтацію на архаїку, милування нею, її сакралізацію. Говорячи образами Герцена, Московія-Росія потрапляла в «кабалу до минулого». І в майбутньому країна катастрофічно відставала з модернізацією, ходячи дурними циклами «відлиг – заморозків» та реформ наполовину, у два стрибки над прірвою.

Микола Бердяєв у «Російській ідеї» (1949) так описував імперську трансформацію «третьоримського месіанства»: «На цьому ґрунті відбувалася гостра націоналізація православної церкви. Православ'я виявилося російською вірою. У духовних віршах Русь – всесвіт, російський цар – цар над царями, Єрусалим та сама Русь, Русь там, де істина віри. Російське релігійне покликання, покликання виняткове, пов'язують із силою і величчю російського держави, з винятковим значенням російського царя. Імперіалістична спокуса входить у месіанську свідомість».

Реформи патріарха Никона 1650-1660 років, що призвели до Розколу в церкві, керованої з Москви, не похитнули цього месіанізму. Більше того, вони підготували суспільство до реформ, набагато радикальніших у запереченні «доброї давнини».

ІМПЕРСЬКА СПОКУСА – БІЛЬШ ВАЖЛИВА, НІЖ ДАВНЯ «СВЯТІСТЬ»

Петро I повністю ліквідував інститут патріаршества, ввів бюрократичне управління церквою за зразками навіть не католицькими, а протестантськими!

Про що ж говорить те, що це не завадило російському самовідчуттю виняткової православної святості? По-перше, про психологічну ефективність насильства (три століття потому цей ефект назвуть «стокгольмським синдромом). І про те, що месіанське релігійне покликання справді пов'язувалося, насамперед, уже «з силою та величчю російської держави, з винятковим значенням російського царя». Петро своїми кривавими, варварськи впроваджуваними реформами створив міцний бюрократичний механізм імітації європейських інститутів і запозичення передових досягнень. Країна стала ще сильнішою. А це в гонорі її населення підтверджувало месіанську обраність.

Але повернемося до Розколу XVII ст. Послання псковського ченця Філофея з викладом ідеї "Москва – Третій Рим" – йому посприяли. Знову Бердяєв із того ж твору:

«В основу розколу ліг сумнів у тому, що російське царство, Третій Рим, є істинно православним царством. Розкольники відчули зраду в церкві та державі, вони перестали вірити у святість ієрархічної влади у російському царстві. Свідомість богозалишення царства була головним рушійним мотивом розколу».

Уявіть собі, після Розколу пряме формулювання «третьоримської міфологеми» було в Росії на два століття законсервовано і поширювалося переважно у старообрядницькій літературі. Твори Філофея будуть уперше опубліковані тільки в другій половині XIX століття, за Олександра II, коли вони будуть визнані корисними російському імперіалізму «нового часу» – для подальшого наступу на Османську імперію, що слабшала.

Але в тому й річ, що в російському месіанізмі XVIII-XIX століть власне «імперська спокуса» була важливішою, вагомішою. Тобто і без карбованої формули Філофея – в Московії-Росії вже дуже міцно закріпилися старовинні месіанські концепції переможного «великого царства», які супроводжували її.

У XXI ст. продовження цієї лінії, навмисне її відживлення та підтримання у бойовому стані стало особливо очевидним. Тому корисно почитати західних дослідників, які показують, як концепції російського месіанізму працювали в російській історії та як із деякими видозмінами процвітають сьогодні – при дворі нинішньої кремлівської влади.

КАТЕХОН: КОНЦЕПЦІЯ ОСТАННЬОЇ ТВЕРДИНІ, ЯКА УТРИМУЄ БУТТЯ

Для початку можна порекомендувати роботи трьох авторів. При цьому зверніть увагу на час їхнього видання. Сама кремлівська дійсність викликала їх до життя та дала багатий матеріал для узагальнень.

Норвежець Ярдар Остбьо з Бергенського університету. «The New Third Rome. Readings of a Russian Nationalist Myth / Новий Третій Рим. Зчитування російського націоналістичного міфу» (2011).

Шведка Марія Енгстрьом із Уппсальського університету. «Contemporary Russian Messianism and New Russian Foreign Policy / Сучасне російське месіанство і нова зовнішня політика Росії» (2014).

А також українець Остап Кушнір, який працює в Університеті Лазарського (Варшава). «Messianic Narrations in Contemporary Russian Statecraft and Foreign Policy / Месіанські наративи в сучасному російському держуправлінні та зовнішній політиці» (2019).

Від початку в думці псковського ченця «Москва – Третій Рим, а четвертому не бувати» головним було не тільки і не стільки піднесення сили і величі нового монарха, який тільки-но підпорядкував собі древні Новгород і Псков. Важливіше – педагогічне повчання про необхідність дотримуватися святості, щоб не настав кінець світу. А той не настане згідно з біблійними словами – 2-м посланням Фессалонікійцям Апостола Павла. У сучасному перекладі це звучить так: «Потайні сили беззаконня вже діють у світі. Однак поки що їх стримано і буде стримано, аж поки того, хто їх стримує, не буде прибрано геть».

«Утримуючий» грецькою – катехон. І він перешкоджає хаосу, аномії. Тобто в християнському вченні про пришестя Антихриста «утримуючий» – це історичний суб'єкт, який має місію перешкоджати остаточному торжеству зла в історії. У богослов'ї різних часів, яке здавна мало політичне забарвлення, таким катехоном месіанськи називалася держава – Римська імперія, Візантійська імперія та… – Московське царство.

Тобто виходило, що старовинний поділ на Західну та Східну Римські імперії, підтриманий розколом на католицизм та православ'я, має продовження через століття та тисячоліття. У Європі – спадкоємицею Риму вважалися імперії Карла Великого та Священна Римська імперія. Щоправда, з роками та століттями – все більш умовно, образно.

На сході Європи – спадкоємицею Візантії проголосила себе Московія/Росія. Але якщо два попередні «катехони» впали, а Москва – третій та останній, то що з цього випливає? Бачення, що навколо – сили зла та хаосу. І лише «Свята Русь», яка являє приклад Європі, Заходу, при потребі підправляє їх, і «цивілізує» Схід, зберігає цей світ у стані миру та благочестя. І вона ж, Російська імперія – те саме незламне царство з пророцтв біблійного Даниїла. А до чого приводить «мислителів» наступний крок подібних міркувань? Що Схід хороший, якщо він не нарікає, підкоряючись Росії. А Захід правильний, якщо він приймає Росію в її переможності та не намагається цьому протистояти.

Що найважливіше – в Росії до цього ставилися зовсім на метафорично, а дуже серйозно. Ми розберемо це на кількох літературних прикладах.

МЕСІАНСЬКЕ НАПОВНЕННЯ КЛАСИЧНОЇ РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Ось «Ода на взяття Ізмаїла» (1790) придворного поета і чиновника найвищого рівня Гавриїла Державіна. Це не просто безмежне імперське самомилування, захоплення своєю силою. Це піднесення Росії саме у катехонічному вигляді – як головного оплоту добра і порядку, оскільки її веде «дух воєнний, Христовою вірою проводжений»:

«…коль росс рожден судьбою / От варварских хранить вас (європейців, - ред.) уз, / Темиров попирать ногою, / Блюсть ваших от Омаров муз (захищати європейців від нащадків Тамерлана й Омара, зятя Магомета, який, як вважається, спалив Олександрійську бібліотеку, - ред.), / Отмстить крестовые походы, / Очистить иордански воды, / Священный гроб освободить, / Афинам возвратить Афину (під Афіною-Мінервою в російській придворній поезії малася на увазі Катерина II, - ред.), / Град Константинов Константину (тобто посадити на трон у Константинополі Костянтина Романова, - ред.) / И мир Афету водворить (під Яфетом, сином біблійного Ноя, малися на увазі європейські народи, - ред.)».

Далі не будемо зайвий раз цитувати написане в тому ж дусі, але тонше й елегантніше, пушкінське «Наклепникам Росії» (1831). Подивимось на рядки з листа Олександра Пушкіна Петру Чаадаєву (19 жовтня 1836 р.). Вони, як ми раніше обіцяли, роз’яснять, у чому «страждальність» російського месіанізму:

«Це Росія, це її неосяжні простори поглинули монгольську навалу. Татари не наважилися перейти наші західні кордони і залишити нас у тилу. Вони відійшли до своїх пустель, і християнська цивілізація була врятована <…> так що нашим мучеництвом енергійний розвиток католицької Європи був позбавлений всяких перешкод».

Іншими словами, у російському самосприйнятті, вона була щитом від бід, катехоном ще до того, як стала «Третім Римом».

Та ось, ще через одне десятиліття Федір Тютчев пише все про те ж, але не з таким брязканням, як Державін, і з більшим месіанським акцентом, ніж Пушкін. «Російська географія» (1848. Важливо, що це рік європейських революцій, у придушенні яких катехон Росія візьме активну участь):

«Москва, и град Петров, и Константинов град – / Вот царства русского заветные столицы… / Но где предел ему? И где его границы – / На север, на восток, на юг и на закат? / Грядущим временам их судьбы обличат… / Семь внутренних морей и семь великих рек… / От Нила до Невы, от Эльбы до Китая, / От Волги по Евфрат, от Ганга до Дуная… / Вот царство русское… и не прейдет вовек, / Как-то провидел Дух и Даниил предрек».

Тобто, як скаже у XXI столітті піклувальник Російського географічного товариства Путін: «Кордони Росії ніде не закінчуються!». Думка, виявляється, не першої свіжості – від пророка Даниїла транзитом через Тютчева.

І на завершення теми – ультимативно катехонічні рядки зі «Скіфів» (1918) Олександра Блока, вже замутнені дикою сумішшю – расовим підходом, соціал-дарвінізмом та революційним ентузіазмом:

«Для вас – века, для нас – единый час. / Мы, как послушные холопы, / Держали щит меж двух враждебных рас / Монголов и Европы! <…> Но сами мы – отныне вам не щит, / Отныне в бой не вступим сами, / Мы поглядим, как смертный бой кипит, / Своими узкими глазами. // Не сдвинемся, когда свирепый гунн / В карманах трупов будет шарить, / Жечь города, и в церковь гнать табун, / И мясо белых братьев жарить!.. // В последний раз – опомнись, старый мир! / На братский пир труда и мира, / В последний раз на светлый братский пир / Сзывает варварская лира!»

ТАКІ ЗНАЙОМІ МЕСІАНСЬКІ МОТИВИ КРЕМЛІВСЬКОЇ СУЧАСНОСТІ

Таким чином, у XIX столітті, в період найбільшої величі Російської імперії й у «золоту добу» російської літератури, за часів становлення «великої російської культури» – її суспільство було просякнуте сумішшю месіанських ідей. У них страждальність багатовікової давності поєднувалася із самолюбуванням, переможною самовпевненістю сучасності: «Нам усі мають бути вдячні, бо ми страждали, рятуючи всіх. І зараз врятуємо. Але вже не мордуючись, а перемагаючи. Нам знову всі мають бути вдячні. І не повинні заважати нам. Хто заважає, той ворог. Не лише нам, а й усьому світові. Тому що ми обрані для спасіння світу і всіх довкола».

Саме слово «катехон» при цьому могло й не використовуватись. Але концепції – були про це, про головний щит і твердиню світу, про «утримуючого». Після революції-1917 та Громадянської війни концепт «катехону» у застосуванні до Росії розроблявся в еміграції. У самій Радянській Росії його квазі-релігійна версія набула обличчя Комінтерну, з його рішеннями, зверненнями про захист «батьківщини всіх пролетарів», так би мовити, – марксистсько-ленінського катехона.

У пострадянський період праві російсько-імперські інтелектуали розпочали популяризацію катехонічного месіанізму за нових умов. У цьому використовувалися праці як з російського доробку, так і перекладні. Скажімо, роботи правого німецького мислителя, близького до нацистів, Карла Шмітта (1888-1985). Він писав про катехон у роботах «Земля і море» (1942), а також «Номос землі» (1950), тут – у розділі «Християнська імперія як стримуюча сила (katechon)».

Першим пророком такого месіанізму ще на початку 1990-х став Олександр Дугін. Потім підключився його сподвижник Аркадій Малер, який створив у 2005 році альманах «Північний катехон», у 2007 році – інтелектуальний клуб «Катехон». Ідея, як то кажуть, пішла в маси, досягла володарів. У виступах самого Путіна, його наближених, тлумачів і пропагандистів, можна почути ті самі месіанські тези (нехай і без використання самого терміну «катехон», «утримуючий»). Що Росія сьогодні – остання твердиня порядку та нормальності у світі, яка протистоїть аморальності, злу, «ЛГБТ-сатанізму», фашизму. Тому навіть нападаючи, вона лише захищається.

Своєрідною складовою цього постмодерністського месіанізму стало побєдобєсіє. Якщо за часів Пушкіна страждальний елемент російського месіанізму забезпечувався спогадами про рятівну велич холопського становища за часів монгольської навали, тепер це – істерично зарозумілі вигуки: «Ми зазнали величезних втрат, рятуючи вас усіх від нацизму! Вклоніться нам!».

Наступного разу продовжимо розгляд російського месіанізму. У тому числі побачимо в ньому не показник сили, а насамперед маркер слабкості.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига