«путінізм» гримується, показує зуби і… знову гримується

Розбираємось у становленні «путінізму» разом з Олегом Кудріним та його «Путівником по рашизму-путінізму»

В минулій подачі від 1 січня ми згадували, як новорічної ночі 2000 року Борис Єльцин сказав «Я йду» і дав старт кар'єрі найогиднішого диктатора XXI століття, зробивши путіна в.о. президента росії. Тоді в найближчі півтора тижні у світовій пресі з'явилися два матеріали, що дали прямо протилежні визначення "путінізму". Канадський політжурналіст Річард Гвін, який не знався на російських реаліях, виписав йому великі аванси. Ну а добре нам відомий Андрій Піонтковський назвав путінізм провісником занепаду Росії і прямо порівняв Єльцина – з Гінденбургом, а путіна – з Гітлером.

Подивимося, як сперечалися ці дві лінії – «лінія Гвіна» та «лінія Піонтковського» у роки становлення путінізму – аж до його конфронтаційної Мюнхенської промови у 2007 році та війни проти Грузії у 2008-му.

ДАВОС-2000 І ПОХМУРИЙ АНЕКДОТ ПРО ПУТІНА

Чому важливо за нинішніх доленосних часів розбирати політичну аналітику минулого? Тому що політологія не є точною наукою, а розглядаючи старі оцінки, корисно побачити, хто в чому мав рацію, а в чому помилявся.

Отже, до першого виїзду путіна в Давос у 2000 році, популярний оглядач New York Times Вільям Сафайр написав розгромний текст «путінізм вимальовується»

Починався він з анекдоту:

«Російський лікар сказав водієві швидкої допомоги, щоб той відвіз його пацієнта до моргу. "Чому? - вигукнув хворий. - Я ще не помер". "Заткнися, - відповів лікар. - Ми ще й не доїхали". Цей зловісний жарт розповідають про володимира путіна, обраного кремлівською клікою на зміну Борису Єльцину. Через вісім тижнів, осідлавши хвилю військової істерії, цей апаратник КДБ, швидше за все, буде обраний президентом, щоб відправити свою пацієнтку, росію, в холодильник репресій та автократичного правління».

Як бачимо, Сафайр не мав ілюзій, властивих деяким простодушним політикам і аналітикам, що путін виявиться «таємним демократичним реформатором». Але все ж таки його аналіз і прогноз наприкінці матеріалу теж виявиться помилковим:

«Іронія долі в тому, що "епоха путіна" означатиме неконкурентоспроможну, економічно ослаблену Росію – жодної загрози для Заходу. «Ера Явлинського» (вона, за версією Сафайра, може настати, якщо путін не переможе у першому турі, - О.К.) об'єднає грамотну робочу силу із системою вільного ринку відповідно до закону — і незабаром Росія стане конкурентоспроможною світовою державою. Ті, хто побоюється відродження російської могутності, вважають за краще похмурий застій того, що згодом назвуть путінізмом. Ті з нас, хто сповнений надій, бажають росіянам кращого життя, але мають бути обережними у своїх бажаннях».

«Жодної загрози для Заходу від "епохи путіна"». На жаль, Сафайр, як справжній консерватор-лібертаріанець, не міг уявити, що путін, «вибір олігархату, КДБ та армії», у внутрішній політиці зможе бути досить прагматичним та економічно-ліберальним, аби скористатися ринковими реформами, проведеними його попередником.

ОДА ПРАГМАТИКУ ПУТІНУ ВІД ДВІЧІ ЛАУРЕАТА ПУЛІТЦЕРА

У квітні та травні 2000 року «путінізм» негативно згадувався в британських Times і Guardian. Причому в другому випадку його прямо порівнювали зі сталінізмом. У липні, напередодні зустрічі «великої вісімки» в Окінаві, у Christian Science Monitor один із аналітиків назвав «центральним парадоксом путінізму» поєднання «битви за економічні результати» із «тяжінням до автократичних заходів».

Ну так, автократ, але ж з діловою тямучістю! І далі така лінія в оцінці путіна та путінізму продовжилася. Що зрозуміло – в економічній політиці він спочатку виявився цілком прагматичним – прем'єр-міністром призначив Михайла Касьянова (який після відставки 2004 року піде в опозицію). До того ж, уже в серпні-листопаді 2000-го помітно зросли ціни на нафту, а після 2002-го вони пішли вгору, як ніхто не чекав. У російській економіці, реформованій у важкі 1990-ті, почалося пожвавлення. Тому критики путіну, що ставили «путінізм» в один ряд із ленінізмом-сталінізмом, у той період здавалися присоромленими.

Найхарактернішою у цьому сенсі стала публікація знаменитого журналіста, двічі лауреата Пулітцерівської премії Томаса Л. Фрідмана. У New York Times вийшла його стаття «Останній рубіж Росії». 23 грудня 2001 року – остання передсвяткова публікація напередодні Різдвяних канікул. І вся вона витримана у радісних тонах – справжня ода путіну. Його, за Фрідманом, не треба вважати ні «жорсткішим Михайлом Горбачовим», ані «тверезішим Борисом Єльциним». «Він перший у Росії Ден Сяопін – прагматичний наступник Мао, який першим сказав китайцям, що "розбагатіти – це славно", і провів для цього модернізаційні реформи». 

Фрідман, що вміє писати ефектно, визначив путінізм так – «від Das Kapital до DOScapital». Тобто, образно кажучи, перехід від реліктів соціалістичної економіки та молитов на праці Маркса – до інноваційної, комп'ютерної ери. При цьому Фрідман похвально оцінив і непоступливість путіна на переговорах зі США щодо озброєнь. Це йому російські експерти пояснили: так потрібно – інакше еліти сприйматимуть путін як ще одного Горбачова, який у спілкуванні із Заходом, нібито, «завжди віддавав і ніколи не отримував» і, того дивись, сформують опозиційний фронт проти президента. Фрідман закінчує свій різдвяний текст закликом до американців «продовжувати вболівати за путіна».

Оцінюючи цей матеріал сьогодні, треба розуміти, що справа тут не лише у наївному захопленні титулованого журналіста та тому, що «росія – не його профіль» (він спец по Близькому Сходу). До речі, нині Фрідман, вже тричі лауреат Пулітцера, оцінює росію, путін і путінізм зовсім інакше. (Але це сьогодні, тоді ж…).

Корисно згадати загальний тогочасний контекст – у червні того ж року в Любляні Джордж Буш-молодший «зазирнувши в очі» путіну, «відчув його душу», знайшов у ньому «пряму та гідну довіри людини». Пізніше на початку осені відбулася атака «9/11» на США. путін побачив у ній чудову нагоду остаточно виправдатися за свою нелюдську війну проти Чечні, легітимізувати її, підтримавши США у боротьбі з Аль-Каїдою.

На такому тлі обговорення «путінізму», загримованого під принадний та тверезий прагматизм, на якийсь час майже затихло. Повисла пауза.

ПУТІНІЗМ – ЦЕ НАЦИЗМ БЕЗ ДЕМОНІЗМУ ЙОГО ПЕРШОПРОХІДНИКА

Але настав 2003 рік. 25 жовтня було заарештовано Михайла Ходорковського, який, незважаючи на попередження, повернувся до росії. А 7 грудня відбулися парламентські вибори, тепер уже явно брудні, на яких «прокотили» обидві ліберальні партії, котрі до того перебували в парламенті – «Яблоко» (на чолі з Явлінським) та Союз правих сил (на чолі з Нємцовим).

Після цього в New York Times з'явилася нова стаття вже знайомого нам Вільяма Сафайра – «Російська реверсія» (тобто рух назад). Автор назвав минулі вибори корумпованими, які привели до влади в росії «силовиків» (так після знаменитих радянських sputnik і GULAG в англійську мову прийшли російські siloviki) і проклали шлях до влади Путіна «у якості довічного президента». Отже, «недовговічний досвід росії із демократією практично мертвий». Сафайр, звичайно ж, нагадав і про те, що путін приструнив олігархів, посадивши найбільшого з них. Тепер він визначив «путінізм» як «репресивне правління за допомогою грошей та контролю за ЗМІ».

Важлива деталь – вже у тій публікації американський аналітик чітко заявив, що «у групі восьми індустріальних демократій не повинно бути місця для авторитарної росії»! (Але тоді до цієї поради і не подумали прислухатися: рф ще понад десять років залишалася у групі G7-8).

За кілька днів у Washington Post вийшла передовиця, написана одним із найвпливовіших журналістів Америки, лауреатом Пулітцерівської премії Джорджем Віллом, «Демократія в облозі». Вона виявилася ще жорсткішою. Нагадавши, що путін навчався демократії в радянському КДБ, Вілл слідом дав таке визначення побудованої ним системи: «путінізм викорчовує неглибокі паростки демократії в 11 часових поясах росії. путінізм перетворюється на отруйну суміш націоналізму, спрямованого проти сусідніх народів, і популістської заздрості, підкріпленої атаками державної влади на приватне багатство. путінізм — це націонал-соціалізм без демонічного елементу його першопрохідника, який рівно 70 років тому використав плебісцитарну демократію, щоб набути сили, щоб знищити німецьку демократію».

Ми вже якось казали, що порівняння з нацизмом, із Гітлером у західній пресі вважалося непристойним через лівацьку банальність. Але Вілл не побоявся можливих глузувань. Just do it!

ВІД ПОРІВНЯНЬ З ГІТЛЕРОМ І СТАЛІНИМ – ДО… «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ»

Після двох таких потужних залпів термін "путінізм" міцно закріпився в англомовній пресі і часто використовувався в ній. Причому в негативному сенсі, далекому від різдвяних фантазій Фрідмана.

Минули роки. 10 лютого 2007 року путін виголосив знамениту Мюнхенську промову, виклик Заходу, демократії. Того ж дня у The Washington Times вийшла стаття «Регрес у Росії» співробітника Інституту Гувера Арнольда Бейхмана. Перше речення матеріалу звучить зло, вагомо, карбовано, ніби писалося латиною: «З кожним днем у росії володимира путіна все погіршується в усіх відношеннях. Путінізм у двадцять першому столітті став таким самим значним гаслом, як сталінізм у двадцятому». І далі путіну пригадується багато чого – згортання свободи слова, другий термін Ходорковського, вбивство Анни Політковської. А наприкінці колонки Бейхман порадив президентові Бушу ще раз подивитися в очі путіну

Взагалі, у 2007-му порівняння путінізму зі сталінізмом стало банальністю. Слова «путін» і «Сталін» в одному реченні зустрічалися в основних англомовних газетах світу понад 270 разів.

І що? Та нічого!

Порівняння з Гітлером, порівняння зі Сталіним – куди далі? Та нікуди!

2008-го року «президентом» росії став дмитро медведєв з його туманним «Свобода краще, ніж несвобода» (гасло, яке непогано камуфлювало близьку імперську війну москви проти Грузії). Своєю чергою, президентом США став Барак Обама. І з 2009 року почалося «перезавантаження» відносин США та росії. Знову перемогли наївні уявлення на кшталт «лінії Гвіна», ніби це Захід щось робить не так, якось неправильно спілкується з кремлем, через що той постійно незадоволений.

Відповідно з 2008-2009 рр. розпочався час дурних сумнівів, які тривали кілька років: чи взагалі є в «путінізму» майбутнє, адже «Свобода краща, ніж несвобода». Ну а москва вважала все це черговим проявом слабкості та безволі Заходу. Її ж підготовка до великої війни тривала…

Наступного разу ми розглянемо продовження суперечки наївної «лінії Гвіна» та жорсткої «лінії Піонтковського» в аналізі економіки країни агресора – «путіноміки». А також познайомимося з тим, що таке «путінократія» та «демократура».

(далі буде)

Олег Кудрін, Рига