Чому Москва так різко відреагувала на промову Зеленського в Аушвіці

Логічно та історично обґрунтована заява українського президента стала ударом під дих російській пропаганді

Промова президента України Володимира Зеленського в Аушвіці-Освенцимі в День пам'яті жертв Голокосту справила ефект цунамі в російському інформаційному морі. Воно вирує вже три дні, виплескуючи на оточуючих все більше брудної піни.

Політичні «токшоу» на російському ТБ видають п'яти-, десятихвилинки, а то і по пів години ненависті, обрамлені більш спокійними, але також дифамаційними міркуваннями з приводу України та Польщі. З «важкої артилерії» кремлівських спікерів – путінський прессекретар Дмитро Пєсков, а також директор Служби зовнішньої розвідки, голова Російського історичного товариства Сергій Наришкін. При цьому усе ще залишається головна інтрига – чи буде спіч з приводу цього головного історика сучасної Росії – Володимира Путіна. Поки ні. Але те, що він уважно стежить за цим бурлінням, та й стоїть за ним, доволі очевидно. Думається, саме з цієї причини дозволено ліберальні російські ЗМІ особливої активності з цього питання не проявляють – слизька, ризикована тема, на якій можна більше втратити, ніж набути.

ВІДПОВІДЬ РОСІЙСЬКИХ ПРЕСОФІЦЕРІВ

Які ж слова і факти у збалансованому, історично достовірному виступі Володимира Зеленського викликали найбільш бурхливу реакцію і цитуються найчастіше.

Насамперед те, що він поставив на одну дошку два тоталітарних режими – Третій рейх і СРСР – і зафіксував їхню відповідальність у трагедії єврейського народу: «Польща і польський народ першими відчули на собі змову тоталітарних режимів. Це призвело до початку Другої світової війни і дозволило нацистам запустити смертоносний маховик Голокосту».

Друга, настільки ж важлива й неприємна для Кремля заява Зеленського – його нагадування про багатомільйонні жертви українців під час Другої світової і про внесок України у розгром нацистської Німеччини. Зроблено це було дуже акуратно: глава Української держави згадав командира танка Т-34 Ігоря Побірченка, який першим розбив ворота концтабору Аушвіц, а також солдатів ударного батальйону 100-ї Львівської дивізії, що увійшли до табору під керівництвом єврея з Полтави Анатолія Шапіро, які разом з бійцями 322-ї дивізії Першого українського фронту визволяли концтабір. Оскільки це суворі факти, російським пропагандистам тут нічого спростовувати. Але вони засуджують Зеленського за те, що він НЕ сказав. А саме – не згадав, що названі бійці і підрозділи входили до складу Червоної Армії.

Важливо також підкреслити окремі акценти у спічах Пєскова і Наришкіна. Першим виступив розвідник-історик Наришкін: «Пане Зеленський все більше і більше занурюється в ідеї українського націоналізму, зовсім забуваючи про те, за яким принципом називалися частини Червоної армії — за принципом географічного місця, де та або інша частина формувалася, або ж, починаючи з 1943 року, за географічним напрямком головних ударів». Так, це з приводу Львівської дивізії та Українського фронту.

Але цього мало, тому наводимо доповнення від Пєскова: «У цій заяві (про причетність СРСР до розв'язування Другої світової, – О. К.) президент України солідаризується з вкрай помилковою, на наше переконання, точкою зору польського керівництва і солідаризується з точкою зору, яка є образливою для десятків мільйонів росіян і громадян країн СНД, чиї батьки, діди, родичі віддали свої життя за звільнення Європи, в тому числі і Польщі, від фашизму. Це навряд чи поєднується з вірою і переконанням мільйонів українців, які зі зброєю в руках воювали з фашистами».

Неважко помітити, що у цих двох заявах якраз і містяться ті дві тези Зеленського, які я навів на початку розділу. І те, наскільки чітко тримається російська медіаобслуга саме в цих рамках, додатково показує залученість до цієї історії Верховного правителя (наразі цілком серйозно висуваються пропозиції закріпити для Путіна таку посаду в Конституції РФ).

Що ще є важливим у виступах Наришкіна і Пєскова. По-перше, істерична реакція на те, що президент України викладає україноцентричну, а не прорадянську позицію («все більше занурення в ідеї українського націоналізму»; мовлення з приводу «віри і переконань мільйонів українців»). Друге – затвердження інтегрально-радянського погляду на історію (рішення з Москви – що є «образливим» для «громадян країн СНД», а що ні).

ЮВІЛЕЙ – ПРИВІД НЕ ЛИШЕ ВИПИТИ

Так сталося, що своєю промовою (якщо дивитися на неї з Києва, – цілком акуратною, адже ні пакт Молотова-Ріббентропа, ні сам СРСР прямо навіть не названі), Зеленський вдарив по найболючішому місцю у планах Москви на новий рік – в «десятку».

Невпинно актуалізуючи і монополізуючи Перемогу-1945, відриваючи її від співпраці з Рейхом-1939 і найважчих поразок-1941, Кремль, Путін персонально роблять з цього додаткове і дуже важливе джерело легітимності, що з кожним роком перебування при владі його авторитарного режиму стає все більш сумнівною.

Російська влада створює для свого населення фальшивий порядок денний, спотворену картину світу. І в цьому світі Побєдобєсія, що став фактично квазі-релігією, для Кремля особливо важливими є свята і ювілеї. Тому 2020 рік для Москви – щасливий, але не через повторювані цифри, а через таку гарну дату, як 75-річчя Перемоги.

На найближчі місяці «День Перемоги» – найважливіша спецоперація російської зовнішньої політики, дипломатії. Мета якої – за рахунок красивої картинки показати новий варіант імперського центру, те, як наново «згуртувала навіки Велика Русь». При цьому не менш важливе завдання – забезпечити максимально можливу присутність лідерів перших країн світу. Це покаже Росію як рівну серед рівних, у пропагандистському варіанті викладу – першу серед рівних. З іншого боку, за наявності президентів-статистів з СНД, що підтакують цьому – як би легітимізує особливі права Москви у своєму пострадянському «внутрішньому дворику».

Для закріплення досягнутих результатів необхідна наступна спецоперація «75-річчя створення ООН». Чисто історично ця подія прив'язана до 24 жовтня. Цього дня щось отаке (з російським креативом) у Нью-Йорку безумовно буде. Але сама собою дата незручна. Напередодні президентських виборів у США – і це затьмарить все інше. Тому Путін запропонував на честь ювілею іншу подію (поки без конкретної дати) – саміт засновників ООН: США, Китаю, Великої Британії, Франції і Росії (як правонаступниці СРСР).

Який же зміст вкладається у це? Раніше Москва говорила про те, що потрібна «нова Ялта» (до речі, зовсім скоро 4 лютого буде 75-річчя Ялтинської конференції – вангую, що роспроп відзначить цю дату новим бурлінням). «Нью-Ялта» за російською версією потрібна, щоб нова «велика трійка» переділила існуючий світ. Але у цієї ідеї було кілька суттєвих недоліків. По-перше, Росія на тлі США і Китаю виглядає дуже скромно. Друге випливає з першого: ця ідея нікого, окрім Москви, не цікавить.

Інша річ – саміт до 75-річчя ООН. Привід сам собою вагомий. Але для серйозних гравців – насамперед церемоніальний. Для Росії ж, яка працює на «картинку», надзвичайно зручний, виграшний. Крім того, розширюється коло учасників. А значить, завдяки появі Франції та Великої Британії, різниця у вагових категоріях з Китаєм і США буде вже не такою помітною. До того ж, одразу ж, причепом, вкидається інша ідея – запросити на саміт Німеччину (нову, перетворену і символічно мирну) та Індію (друга за населенням країна світу; перша за чисельністю демократія у світі). «І ось вам вже нова велика сімка!». За участю Росії і типу така, що вирішує долі світу.

Аж тут, коли вже є така гарна схема, звучить промова Зеленського, яка нагадує, що Перемога-1945 починалася з Союзу-з-дияволом-1939, а також порушує російську монополію на перемогу на Східному фронті.

Як же не здійняти істерику?

В ОЧІКУВАННІ «НОРМАНДІ» – ЛЕГКО НЕ БУДЕ

Не менш важливим є й інше. Окрім Перемоги-1945, Кремль інструменталізує і намагається приватизувати ще одну історичну тему – Голокост. Зробити такою ж мірою це неможливо, оскільки є Ізраїль, для якого головний акцент на цій темі більш природний і ця біль справді неминущий, вічно живий. Але, наскільки можливо, Москва цю тему приватизує.

Те, що путінський олігарх В'ячеслав Кантор очолив раду такої авторитетної установи як музей, дослідницький центр «Яд-Вашем» – великий успіх. Те, як організували і провели Форум пам'яті жертв Голокосту в Єрусалимі – яскраве тому підтвердження. Картинка вибудовувалася під диктовку Москви. І цей форум допоміг нівелювати те, що Польща перестала запрошувати Путіна на заходи до Аушвіца-Освенцима.

Спекуляції Кремля на темі Голокосту цинічні та аморальні. Метод простий. Прояви чужого антисемітизму розглядаються докладно і пристрасно; власного, російського, радянського – замовчуються. Участь окремих українців, поляків, литовців, латишів, естонців у Голокості подається як нібито передумова нинішньої «ксенофобської, русофобської» політики цілих країн – Польщі, Литви, Латвії, Естонії, України. У такому варіанті історичної війни будь-який опір Червоній армії, сталінському радянському режиму – також людожерському – автоматично стає пособництвом нацистам, організаторам Голокосту. При цьому дрімучий, повсюдний радянський антисемітизм 1940-1980-х років взагалі викреслюється з історії, у крайньому разі – оголошується малоістотним на тлі слави переможців над нацизмом.

Тому логічно та історично обґрунтована заява українського президента, що змова тоталітарних режимів поклала початок Другій світовій війні, а це, зі свого боку, зумовило запуск «маховика Голокосту», – просто удар під дих роспропу.

Що ще важливо відзначити. У Росії замовчується – як прохання головного рабина України та Києва Моше Реувена Асмана до «Яд Вашем» – визнати Андрія Шептицького Праведником народів світу, так і те, що до неї долучився Зеленський. Це само собою також є непрямим підтвердженням вагомості аргументів за те, щоб таке визнання відбулося. Але, на жаль, у Москви, мабуть, залишаються суттєві важелі для гальмування цього процесу.

І ще один важливий аспект. Наразі пройшла приблизно половина часу між паризькою зустріччю в Нормандському форматі і гіпотетичним Нормандським самітом у Берліні. Вже тоді, у грудні, Кремль, Путін особисто були вкрай роздратовані тим, що їм не вдалося отримати від української делегації бажаних поступок. Вже тоді звучало, що «Зеленський нічим не кращий за Порошенка». Тепер – приплюсувалося розчарування на історичному фронті, де Україна стала на бік Польщі. Деколи вже звучить: «Зеленський гірше за Порошенка».

Зараз в Росії завершується перегрупування владної команди. І в найближчі півтора-два місяці ми побачимо на українському напрямі якісь нові дії в новій стилістиці. У головному – схожої на поточну діяльність Кремля на білоруському треку: економічні преференції в обмін на суверенітет. У разі необхідності це буде доповнюватися політичною, «антиолігархічною» інтригою, як на молдавському напрямі, а також «примусом до миру» місцевих «фашистів», як було на грузинському фронті.

Легко не буде.

Олег Кудрін, Рига