Навальний і Ко: атакують Медведєва, попадають і в Путіна

Ситуація в Росії застигла в точці біфуркації. Вирішальними можуть стати найближчі місяці

З тривогою спостерігаю за тим, як в Україні склалася як гарний тон дивна, на мій погляд, тональність обговорення російських протестів і проблем російської опозиції взагалі. Протести 12 червня в 200 містах РФ і затримання – хороший привід розібратися в цьому і згадати «принцип Нємцова»: «Стежте за реакцією Кремля. І робіть навпаки».

ГАРНИЙ ПРИВІД ДЛЯ «ГЛИБОКОЇ СТУРБОВАНОСТІ»

Цього дня, який в РФ є державним святом і вихідним, у багатьох містах країни (близько 200) пройшли акції протесту, як дозволені, так і не дозволені. Було «вінтилово» різного ступеня жорсткості. І яка ж реакція, точніше, реакції, поширені в Україні? Чи не найпоширеніша – просто камлання: "У них нічого не вийде!", "Вони боягузи!", "Та вони всі сволочі і все роблять неправильно".

Вибачте, але в конкретній ситуації, коли на Тверській п'ять омонівців гвинтять Машу Баронову (глава московського відділення "Відкритої Росії" Ходорковського, підтримувала анексію Криму, 12.06.2017 була жорстко затримана силовиками на протестній акції), я на боці Баронової, а не проти неї. По-перше, через причини гуманітарні (до ночі прийшли новини про затриманих, вивезених з ОВС до лікарні – хтось з відбитими нирками, хтось після застосування електрошокера). Адже ми, Україна – демократичне суспільство, яке взяло курс на те, щоб стати повноцінною країною західної демократії. А раз так, то гуманітарні питання до дорогого північного сусіда для нас за визначенням не є чужими.

Не кажучи вже про те, що такі питання, звернені до країни-агресора в унісон з нашими західними союзниками, є нормальним елементом політичного та економічного тиску. Як приклад – листівка, принесена до російських дипустанов у Німеччині, країні-учасниці Нормандського формату.

Так-так, вони нам – своє занепокоєння захистом прав російських і російськомовних на Донбасі. А ми їм – нашу глибоку стурбованість дотриманням фундаментальних прав людини в країні, де проживає така велика українська діаспора (непогане доповнення, що робить більш вагомим наше обурення з приводу численних порушень в окупованому Криму).

«По-друге» буде теж прагматичним, тому що Маша Баронова і ті, хто стоять за нею, – наш опонент в значно меншому ступені, ніж ті п'ять омонівців і ті, хто стоять за ними. Те саме відноситься й до інших російських опозиціонерів, тих, кого у нас часто називають «так звані опозиціонери», «так звані російські демократи». Ми висуваємо до них такі вимоги, ніби вони наші співгромадяни і мають перед нами якісь зобов'язання. Ні – не співгромадяни, ні – не мають.

Якщо серед російської опозиції відсоток тих, хто повністю підтримує нашу позицію по темі «Крим-Донбас», недостатньо високий, то це не значить, що цю опозицію потрібно ігнорувати, стверджуючи, ніби ми не бачимо різниці між нею і Путіним. Різниця є, і вона апріорі очевидна. Ті, хто говорять зворотне, або лукавлять, або перебувають у сильному роздратуванні, що затуманює їм зір.

Якщо у російської опозиції найближчим часом немає можливості на швидкі, ефективні зміни, на революцію, оксамитову або наждачну, то це не значить, що наявні в даний момент протести в Росії, потрібно ігнорувати або зловтішатися і піддавати постійному осміянню: «Хто ж так майдан робить, туди його в качель».

ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ, А НЕ ЗАМОВЧУВАННЯ ПРОТЕСТІВ В РФ

Пропоную в даній ситуації пам'ятати «принцип Нємцова»: «Стежте за реакцією Кремля. І робіть навпаки». Якщо Кремль намагається запевнити всіх, що протесту в Росії практично немає, і він є долею купки маргіналів, не потрібно, як мінімум, говорити те саме. Наше завдання протилежне – цей протест помічати і популяризувати. При цьому чудово усвідомлюючи всі його недоліки та розбіжності з нашими поглядами. Нехай протестувальники роблять все, що можуть, для розгойдування ситуації в країні-агресора. Не треба їм у цьому заважати. А краще, наскільки можливо, допомагати.

Ще більш дивною виглядає позиція жорсткої критики з України нинішньої хвилі протесту, яка почалася в РФ 26 березня. А це акцентована атака на Дмитра Медведєва, розпочата Навальним і його ФБК. Наші теоретики правильних революцій і тут усім незадоволені: «Ха-ха, імітатор. Відтоптується на маріонетці, замість того, щоб відразу замахнутися на головного Карабаса-Барабаса».

Політика – мистецтво можливого. Розкручування теми корупції на прикладі Медведєва – хід розумний і сильний. Той, граючи роль Хрущова-лайт при Сталіні-лайт, трохи перегнув палицю. І дуже часто виглядав дуже нерозумно, дратівливо для населення. Та й Путін, з одного боку, довіряє Медведєву, оскільки той, посидівши на троні, повернув його в зазначений термін. А з іншого боку – сам же його з деякою періодичністю висміює. Тому що оксамитовому диктатору Путіну в даний момент потрібен саме такий заступник-наступник. Буратіно, клоун, чий рейтинг тримається на його, Путіна, прихильності.

І саме така фігура була ідеальною для атаки в такій політично пасивній країні, як сьогоднішня Росія. Це ж країна з імперськими комплексами, з традиціями сакралізації влади. А Медведєв, формально друга людина, кронпринц, з описаних вище причин, і так вже десакралізований. Знаходитися під його владою принизливо навіть (а, можливо, саме) у посткримнашівській Росії. У такій країні нападати на Дімона ПревєдМедвєда не так страшно – навіть з урахуванням того, що його буде захищати Росгвардія.

При цьому абсолютно безпідставними є твердження, ніби для Верховного Правителя Росії (так у ЛДПР запропонували перейменувати посаду президента РФ) атаки на Медведєва, розкрутка антикорупційної теми абсолютно нешкідливі. Мовляв, здасть його, як деяких губернаторів і міністрів, і спокійно піде далі. Ні! Принцип Путіна, добре відомий і давно декларований, в тому, що він не дає відставку під зовнішнім тиском.

Знаєте, чому в російській мові так багато синонімів до слова «ведмідь». У народі його побоювалися, і щоб не принаджувати, щоб обдурити долю, не називали справжнім ім'ям, придумуючи синоніми за принципами зовсім не очевидними (на відміну від рудої лисиці, сірого вовка та сіренького зайчика). Клишоногий, Потапич, Мишко.

З'ЯВИВСЯ ДРУГИЙ ШАНС

У сучасній історії у Навального все точно так, тільки навпаки. Щоб не говорити «Путін», він і його соратники кажуть «Медведєв». І атака на Медведєва – одночасно атака на Путіна, тому що не холопська це справа вирішувати, хто у пана в приказчиках. А ті, хто беруться за цю справу, вже не зовсім холопи. Ще трохи – і будуть вже зовсім не холопами.

Саме з цієї причини Путін не може так просто здати Медведєва. Така здача означала б визнання ефективності дій опозиції і... негайне висування нею нових вимог. Але, не здаючи Медведєва, він виглядає як великий захисний щит, що стоїть за маленькою мішенню. Ті, хто стріляють в мішень, потрапляють і в нього.

А якщо згадати історію столітньої давності. Лютнева революція почалася тому, що не підвезли вчасно хліба (точніше, згідно з деякими даними, хліб був, але не дуже якісний, а народ у країні, де бурхливо розвивається капіталізм, звик до гарного). Такий дрібний перший поштовх, а чим закінчилося – знаємо. Або приклад ближче. З чого починалося повалення Януковича: акт перший – протест з приводу непідписання Європейської асоціації, акт другий – побиття студентів Євромайдану, що розходиться. З чого почалася Арабська весна – з самоспалення торговця фруктами в Тунісі. Фінали у всіх цих випадках відомі.

Привід для розпалювання невдоволення, великоб мірою, взагалі не важливий. Важлива вірусна політизація суспільства та цейтнотні, а потім цугцвангові (як міг би сказати Гаррі Каспаров) помилки влади.

Однак поки протест у Росії, незважаючи на його поширення в регіони (акції у 200 містах – це багато), не став по-справжньому вірусним. Якісного стрибка – на порядок – кількості протестуючих не сталося. Але й спаду не було! Ситуація застигла в точці нестійкої рівноваги, точці біфуркації. Вирішальними можуть стати найближчі відпускні літні місяці (у тому числі традиційно переломний для Росії останніх десятиліть серпень).

Таке дзеркальне відображення шансу на зміни, втраченого російською опозицією на новорічно-різдвяні канікули 2011-2012 р. р. Кремль сподівається за цей час нейтралізувати протест, локалізувати, залякати його і вивести з гри Навального. Вдасться це? Можливо. Виграє той, як казали у таких випадках радянські телекоментатори, хто зробить менше помилок.

Ситуація у Навального зараз, після 12 червня, теж не проста. Ситуативні союзники, емігрант Михайло Ходорковський, політик Дмитро Гудков, правозахисник Лев Пономарьов уже заявили, що даремно Навальний не погодився на погоджений, але беззвучний мітинг 12 червня на проспекті Академіка Сахарова, а покликав народ «погуляти» Тверською. Об'єктивно вони цим ллють масло на розбурхане море, заспокоюючи, «умаслюючи» невеликий шторм, що почався.

І ще одна важлива деталь. 15 червня буде "пряма лінія" Путіна. Він її переносив кілька разів. І вибрав ось таку дату, ймовірно, вважаючи її оптимальною – на третій день після Дня Росії і акцій протесту, про які було відомо заздалегідь. Цікаво, що це буде за пряма лінія – традиційна, рутинна чи «доленосна», установча, із проголошенням курсу на закручування гайок?

У будь-якому випадку, те, що відбувається зараз у Росії не можна ні переоцінювати, ні недооцінювати. Цей сусід нависає над нами з північного сходу і говорити, що відбувається там нам а) нецікаво і б) маловажливо, тому що ми від них відгородилися – щонайменше, неконструктивно.

Знову з'являється шанс, що крізь авторитаризм в РФ почне пробиватися щось, схоже на реальну, а не імітаційну політику. Це живий процес, за яким потрібно спостерігати у розвитку. І у міру сил, використовувати, інструменталізувати.

Олег Кудрін, Рига.