Ігор Яковенко, російський журналіст, аналітик
Медіафренія як основа путінізму
- Приблизно 17 років тому. Тоді почалося конструювання принципово нового медійного поля, несхожого на звичну класичну пропаганду, почався перехід на абсолютно інший фрмат роботи інформаційних військ. Нове медійне поле склалося не відразу, спочатку відбулася зачистка колишнього інформаційного поля. Так зазвичай відбувається: коли більшовики прийшли до влади, ленінський декрет про друк ліквідував усю буржуазну пресу, просто змів, як сміття - і на абсолютно рівному місці була створена нова журналістика, перо прирівняли до багнета і так далі. І ось те саме зробив путінський режим, який виник, власне кажучи, з медіа, з телевізора.
Це єдиний режим, який тримається на медіабрехні, - у цьому його принципова відмінність від усіх інших режимів, що існують на планеті - тоталітарних, диктаторських, яких завгодно.
Зазвичай такі режими базовані на насильстві. Як писав Солженіцин, брехня прикриває насильство, тобто, фундамент - насильство. А для путінського режиму фундамент - це брехня. Насильство теж є, але брехня - першооснова. Брехні багато, вона тотальна, незрівнянна ні з чим.
У путінському режимі фундамент - брехня. Брехні багато, вона тотальна, незрівнянна ні з чим
Були і є режими страшні. Не думаю, що режим Роберта Мугабе або Північної Кореї краще, ніж режим Путіна. Швидше за все, гірше - з точки зору насильства. Але за рівнем витонченої, винахідливої, всепроникної, при цьому агресивної брехні нічого подібного на планеті не існує.
- Це називається - пропаганда.
- Ні, пропаганда має на увазі ідеологію, яку треба вкладати в голови людей. Ця ідеологія може бути ісламістською, фашистською, нацистською, комуністичною, будь-якою. Але у випадку з путінізмом ніякої ідеології немає. Медіафренія не поширює жодну ідеологію. Вона переслідує зовсім інші цілі - руйнує усілякі зв'язки у свідомості, норми логіки, науки, моралі.
Візьмемо, наприклад, марксизм. Так, можна говорити про вульгарний марксизм, гіпертрофований, застарілий, але, тим не менш, це серйозний науковий, методологічний, цілісний фундамент. Якщо постане питання - а що являє собою ваша ідеологія - можна відповісти: ось вам 60 томів енциклопедії, ось вам томи Маркса, Енгельса, Леніна - читайте, все написано, викладено. Те ж саме можна сказати про фашизм, нацизм. Навіть у Муаммара Каддафі була своя програмна «Зелена книга». Що стосується путінізму - немає такої ідеології. Не можна сказати, де путінський «Майн кампф» або «Імперіалізм і емпіріокритицизм», де викладена ідеологія путінізму. Ніде. Її немає. Немає тексту, аксіом, догм. Це, з одного боку, безумовно, дивно - ніхто не може сказати, що саме Росія будує. А з іншого боку, в цьому сила путінізму. Марксизм, нацизм, фашизм можна спростовувати, і це успішно робиться. Можна піддавати теологічній критиці ісламізм, і це також успішно робиться. Але спростувати те, чого немає, неможливо.
У путінізму одна ідея - зберегти владу. Іншої цінності немає. Влада - безатрибутивна, самостійна, яка висить у повітрі - є самоцінність. Тому путінізм, немов пилосмок, втягує в себе усе - і православних комуністів Зюганова (той ще оксюморон), і прихильників квазіліберальної ідеї на зразок Кудріна.
- І як довго може протриматися «пилосмок» без ідеологічної бази?
- Довго! Адже відсутність бази - фактор зміцнюючий, для режиму позитивний. З чим сперечатися? Неможливо ж кидатися з ножем на желе або газ. Немає предмету для спростування. Це погано для країни, оскільки ніхто не розуміє, куди йдемо, але для режиму ситуація вигідна.
Тому у Путіна радниками по економіці одночасно можуть бути і архаїчний Глазьєв, і Кудрін - людина прямо протилежних поглядів, принаймні, в економічних питаннях. І це абсолютно спокійно сприймається. А оскільки Путін в плані економічному, так само як ідеологічному, абсолютно невинний, оскільки його цікавить тільки влада, і більше нічого - пилосмок й надалі втягує найрізноманітніші сили, там всі знаходять себе: і Проханов, і православні сталіністи, і системні ліберали. Усі нормально уживаються в цій порожнечі, всім комфортно.
В РОСІЇ ЖУРНАЛІСТИКА ВИДАВЛЕНА ІЗ ЗМІ
- Відсутність задекларованої ідеології. Тотальна брехня. Що ще можна назвати ознакою медіафренії?
- Є цілий ряд ознак, довго перераховувати. Назву декілька. По-перше, технологія створення реальності. Якщо класичні сталінські, геббельсовські ЗМІ брехали, то сучасні російські навіть не брешуть - вони просто вигадують якісь сюжети і події: розіп'яті хлопчики, зґвалтовані дівчата.
Ще одна дуже важлива, суттєва ознака, без якої уявлення про медіафренію було б неповним, - принципово інша роль ЗМІ у соціумі, незвичне співвідношення між медіа і політикою, медіа і державою. Класична пропаганда - це прислуга. Нагадаю, Хрущов називав журналістів підручними партії. Але про нинішні російські ЗМІ цього не скажеш - у нас деколи хвіст виляє собакою. Чому це відбувається? А тому що основний постачальник інформації для Кремля і Путіна - ті ж самі ЗМІ. Федеральна служба безпеки, яка готує Путіну папки зі спеціальними доповідями, насправді ніяких власних джерел інформації не має. В основі доповідей - зроблена референтами вичавка зі ЗМІ.
Крім того, сучасні російські засоби масової інформації впливають на політику через призначення Лідерів Громадської Думки («ЛГД»). Пояснюю. Існує теорія двоступінчастого поширення пропаганди - спочатку пропаганда захоплює уми лідерів громадської думки, а вже потім вони поширюють її в маси. Медіафренія відрізняється тим, що «ЛГД» просто призначаються. Хто у нас лідер громадської думки? Ті, кого Соловйов, Кисельов, Толстой запрошують у свої телепрограми. Таким чином, головним письменником призначений Олександр Проханов - людина, почувши про яку, письменники, швидше за все, знизують плечима. А справжні політологи безсумнівно здивуються, дізнавшись, що Сергій Марков, виявляється, політолог. Так само і професійні соціологи не сприймають як соціолога Валерія Федорова, піарника, політтехнолога, якого на хвилі піару призначили керівником головного соціологічного центру країни - ВЦВГД. Тепер Федоров пропагує істину від імені соціології. Те ж саме з істориками, філософами... найголовнішим мислителем землі руської призначений режисер Карен Шахназаров, який нічого, крім банальностей, а частіше відвертих дурниць, за все своє життя не сказав. Не буду говорити про нього як про режисера, у режисурі у нього були успіхи, але як мислитель Шахназаров навіть не нульова, а, швидше, негативна величина.
Ось так відбувається призначення до «ЛГД». Потім Соловйов, Кисельов та інші випускають цих лідерів громадської думки в потрібному складі та диригують ними.
- Але жменька чесних, незалежних або відносно незалежних ЗМІ все ж залишається: «Нова газета», радіо «Ехо Москви», телеканал «Дощ», журнал «Нью Таймс», газети РБК («Росбізнесконсалтинг»), «Відомості»... Що скажете про них?
Журналістика з російських ЗМІ видавлена - в блоггерство, інтернет, за кордон. Росія зараз не місце для журналістики
- Тут є кілька шарів. У цілому ситуація така, що журналістика з російських засобів масової інформації видавлена - в блоггерство, інтернет, за кордон. Росія зараз не місце для журналістики, це очевидно. Ті, хто не їдуть, або стають журналістами без посередників, працюють самі по собі - як я, наприклад. Якщо дійсно хотіти залишитися журналістом і не відчувати тиску, цензури, - це взагалі єдиний варіант. Ось я, мій комп'ютер, мій блог, мої читачі - і все. Інший варіант - ті засоби масової інформації, які ви перерахували. Вони поділяються на два типи.
«Ехо Москви», «Дощ» і РБК збирають рекламу, вони мають якусь економіку, хай маленьку, слабку, криву, але економіку. «Нова газета», «Нью Таймс» видаються за рахунок спонсорів.
До речі, саме час назвати ще одну ознаку медіафренії - відсутність ринку засобів масової інформації. В Росії такого ринку немає. Просто не може бути ринку там, де 90 відсотків медіаполя зайнято державними або афілійованими з державою ЗМІ. Як можна конкурувати з «Російською газетою», якій дають бюджетних коштів кілька мільярдів рублів? Ця сума дорівнює тій, яку отримують всі російські газети, разом узяті, від реклами! Ось масштаб проблеми. Конкурувати неможливо.
Тим не менш, якусь свою економіку перераховані вище альтернативні засоби масової інформації мають. І вони, звичайно ж, відчувають тиск, знаходяться в залежності. Це різна залежність. Наприклад, «Ехо Москви» просто є частиною системи. Специфічною, але частиною. Зрозуміло, що всі порівняння умовні, однак «Ехо» можна порівняти з «Літературною газетою» брежнєвських часів, де дозволялися вільність, розслідування,однак, у той же час було абсолютно очевидно, що редактор «ЛГ» Олександр Чаковський - частина системи і управляє своєю редакцією відповідно. З «Ехо» та ж ситуація. Керівник «Ехо» Олексій Венедиктов - поза всяким сумнівом, частина путінської системи, і «Ехо» теж є частиною цієї системи, всередині якої є дозволені альтернативи. Наприклад, офіційна позиція: Сталін - ефективний менеджер. А на «Ехо» можна сказати, що Сталін - кривавий кат. Офіційна позиція: Путін - щастя народів Росії. А на «Ехо» можна сказати: банду Путіна під суд! І нічого страшного не станеться. Чому? Тому що медіафренія - не ідеологія. Аудиторія у радіо «Ехо Москви» на порядок менше, ніж у федеральних телеканалів, для цієї аудиторії можна говорити і це. При цьому «Ехо» тримає постійний чіткий баланс: там на кожного вільнодумця Шендеровича припадає свій державник Шевченко, а на блозі письменника Бикова - блог представниці МЗС Захарової. Це арифметично вивірений баланс: на сторінці сайту «Ехо» кількість жорстко пропутінських матеріалів завжди збігається з кількістю альтернативних вільних суджень.
- Плюралізм, однак.
- Арифметичний плюралізм. З урахуванням того, що він допускається в одному засобі масової інформації, який займає менше одного відсотка у загальній картині, а у решти нічого подібного немає, цей плюралізм виглядає як знущання.
На «Дощі» трохи більше свободи.
РБК до певного часу була достатньо незалежною. Але останнім часом з цією незалежністю стали виникати проблеми. Там відбуваються процеси трансформації - тому навряд чи можна зараз говорити про РБК щось певне. А у «Відомостях» ці процеси вже відбулися, «Відомості» стали набагато менш вільні - вони не брешуть, вони просто не публікують статті на гострі теми - можна ж не брехати, але і не говорити правду. У мене таке відчуття, що з РБК відбувається приблизно те ж саме.
Щодо «Нової газети» та «Нью Таймс» - вони, безумовно, не є частиною путінської медіасистеми. Але вони поза ринком. У них практично немає реклами, а відповідно, немає економіки. Зауважу, у «Нової газети» дуже пристойний тираж, однак реклами все одно немає, тому що жоден бізнесмен не ризикне співпрацювати з цим виданням. Сьогодні дав рекламу, а завтра у тебе почнуться серйозні проблеми, і тебе швиденько навчать жити. Є чого побоюватися.
НА ФІГА МИ ВЗАГАЛІ ЦЕЙ КРИМ ВКРАЛИ?!
- А ви не боїтеся «працювати Ігорем Яковенко», писати, говорити все те, що пишете і говорите? За свою власну безпеку не боїтеся?
- Тему погроз я непогано вивчив за ті десять років, коли працював генеральним секретарем Спілки журналістів Росії - в мої обов'язки входило, зокрема, вивчення протидії усіляким погрозам, які надходять на адресу журналістів.
Небезпека для журналіста виникає у декількох випадках. Передусім - коли у нього дуже велика аудиторія. Другий випадок - журналіст притримав інформацію. Якщо інформація оприлюднена, навіщо тебе вбивати? Хіба тільки з помсти. А от коли журналіст інформацію притримав, а таке, на жаль, буває, ну, тоді є сенс витратитися на кілера. Але головне - це, звичайно, масштаб. Такий, як був у Ганни Політковської... Думаю, я поки мало доброго зробив для Росії, щоб для мене виникла загроза. До того часу,поки моя щоденна аудиторія в межах ста тисяч чоловік, небезпеки немає. Кремль відчуває загрозу, коли мова йде про мільйонні аудиторії. Ось тоді вже треба вибирати.
- Наскільки ви пильно стежите за подіями в Україні? Що можете сказати про ту ситуацію, яка складається в Україні зараз?
- Звичайно, стежу. Але тут є одна проблема. Після того, як Росія стала агресором відносно України, вкрала Крим і розв'язала війну, я для себе прийняв рішення не оцінювати критично публічні події в Україні. Тому що я громадянин країни - агресора. Мені багато чого не подобається з того, що відбувається зараз в Україні. Вважаю, що українські політики багато чого роблять неправильно. Бачу чимало проблем і в українських ЗМІ. Але говорити про це не буду. Ось припиниться війна, завершиться російська агресія, поверне Росія Крим на місце, поверне його Україні, тоді висловлюся. А поки - не дуже пристойно, як мені здається.
- Ну, щодо Росії таких табу напевно немає. Якими ви бачите перспективи Росії? Російський Майдан? «Шито-критий», підконтрольний ФСБ «узбецький варіант»?
Принципова особливість Росії - її непередбачуваність
- Узбеків у нас багато. Але для узбецького варіанту все-таки не вистачить. Принципова особливість Росії - її непередбачуваність. Наприклад, хто може назвати людину, яка серйозно, документально передбачила би у 1989 року розпад Радянського Союзу? Я таких не знаю. Так, щодо того, що Прибалтика відвалиться, було зрозуміло, але щодо всього іншого прогнозів не було. Демократи, які прийшли до влади, - регіональна депутатська група - вони ж були впевнені, що довго будуть залишатися в опозиції, боротися з партійною номенклатурою. Але нарив прорвав стрімко - і Союз розвалився.
І у 2011-2012 роках - а я тоді був серед організаторів, активних учасників протестного руху - ніхто не чекав, що прийде так багато народу на перший мітинг на Болотну площу. Ніхто навіть припустити не міг, що так станеться! Проте сталося.
У нас в Росії громадянська активність входить без стуку, без попередження. Може таке статися. Але може і не відбутися. Передбачуваність виникає тоді, коли суспільство структуроване. Коли ж воно анемічне і не структуроване, багато залежить від раптових суспільних настроїв.
Не хочу і не буду прогнозувати, що станеться в Росії, оскільки це неможливо. Вже наскільки високо структуровано американське суспільство, і ми зараз не можемо передбачити підсумок виборів в Америці - що вже говорити про Росію!
- Вивчення симптомів медіафренії вимагає від вас регулярних переглядів російських федеральних телеканалів. По-перше, щиро співчуваємо. По-друге, просвітіть - що там зараз з ритуальними танцями напередодні виборів до Держдуми 18 вересня?
- Тиша. Відбувається все, що необхідно, щоб на вибори ніхто не прийшов, тим більше, що мінімального порогу явки виборців у нас немає.
На телебаченні - мінімум шуму. Приміром, так звані дебати проводяться на каналі «Росія-1» у будні о 17.50. Це час, коли людей вдома фактично немає - або тільки завершують роботу, або вже їдуть додому. Та й дебати на дебати не схожі: стоять за стійками кілька громадян і протягом 3-4 хвилин щось віщають в режимі монологів. Хто дивиться це сумне шоу? Не знаю, важко уявити.
І дата сама по собі чудова - 18 вересня. Оксамитовий сезон: хтось у відпустці, хтось на дачі. Час надзвичайно зручний - у тому плані, що народу прийде мінімум. Рідкісний птах долетить до виборчих дільниць, причому «птах» цей буде з пригнаних бюджетників. І перевіряючих напевно буде менше. А значить, легше здійснити вкидання...
Робиться все, щоб вибори 18-го пройшли якомога більш непомітно. Чому? Та тому що сьогоднішня російська влада прекрасно розуміє: якщо на вибори прийде багато народу, зберегти пропутінську більшість буде непросто. Насамперед, пропутінську більшість у вигляді «Єдиної Росії». В умовах, коли економіка сильно похитнулася, все подорожчало, а зарплати зменшилися, коли головним девізом уряду стало «Грошей немає, але ви тримайтеся!», коли шахтарі оголошують голодування, а трактористи марширують на Москву, агітувати за партію влади важкувато. До того ж формальним лідером цієї партії є людина, яку, окрім як у комедійному клубі, ніде показувати не можна. А нікого більш серйозного на роль глави уряду теж ставити не можна, оскільки одразу ж навкого нього сформується команда, яка стане центром сили, тому Путін тримається за Медведєва.
Сімнадцятий рік хлопці біля керма - і такі результати! Реальний обвал. Тому головне завдання влади - зробити все, щоб мотивації приходити 18-го на вибори не було. Завдання виконується.
- Забули про чарівне закляття «кримнаш»? Або вже не спрацьовує?
- Вже ні. Головний сакральний союз втратив блиск новизни. Так, як і раніше, багато вважають: добре, що «Крим наш». У будь-якому разі, багато хто так заявляє. Але істерики з цього приводу вже немає. Більш того, якщо почати говорити з людьми, то можуть і погодитися: а на фіга ми взагалі цей Крим вкрали?!
Рита Болотська, Євгенія Богоявленська, Москва
Фото: facebook.com/igor.yakovenko, радіо свобода.