Володимир Колінець, народний депутат першого скликання
Це був надзвичайний стан душі, сльози на очах, стояли разом із Чорноволом, Поровським і співали
- Так, на подвір'ї спілки збиралася величезна кількість людей, бо всередині всі не вміщалися. І майже кожної ночі синьо-жовті прапори хтось зривав із будинку спілки. Зрештою, ми ж знали, що це робить влада, тому почергово ночували у приміщенні й не давали зривати ці стяги тим, кому це було доручено робити. А доручення давав міськком партії, міська рада, тодішні їхні керівники.
- Пригадайте, хоча б кілька мітингів того часу.
- Ми проводили дуже багато несанкціонованих акцій. А перший санкціонований мітинг провели на могилі січових стрільців на микулинецькому цвинтарі у Тернополі 30 липня 1989 року. Тоді, за підрахунками самих правоохоронців, як ми дізналися вже пізніше, було до 30 тисяч людей! Там виступав я, Поровський, Червоній, представники делегації зі Львова, Рівного, Івано-Франківська.
Ми домоглися, щоб цей мітинг був санкціонований, але влада поставила вимогу, щоб на ньому не було синьо-жовтих прапорів. Ми погодились на це. Зі Львова приїхали наші однодумці. Тих, хто їхав автобусом, перепиняли, повертали назад. Але декому вдалося добратися поїздом із захованими синьо-жовтими прапорами. І з Рівного теж приїхали. Так ось, вони всі із залізничного вокзалу йшли з піднятими прапорами, люди до них приєднувалися і прямували на мітинг. Ми їх зустріли на вокзалі і разом пішли на заплановану акцію.
- А як зреагувала на такі обставини міліція?
- Міліція знала, що мітинг - санкціонований, але не була готова до того, що буде стільки людей із синьо-жовтими прапорами. І ось та величезна колона рушила через усе місто, а біля могили січовим стрільцям ми провели запланований мітинг.
- Що ж було після цієї акції?
- Після того мітингу мені добрі люди сказали, що приходили КДБісти у гуртожиток, розпитували про мене, наказали черговим стежити, коли я приходжу, коли йду і тому подібне. Я зрозумів, чим це все мені загрожує й одразу ж вилетів до Одеси, бо фактично, перебував у відпустці.
- І ще кілька слів про іншу пам'ятну для багатьох мешканців міста акцію, яка теж відбулася цього ж літа у Тернополі.
- Мова про 23 серпня 1989 року?
- Саме так.
- Ми організували величезну акцію, що мала вплив на розвиток подальших подій на Тернопільщині, а можливо й в Україні. Ми вирішили висловити своє ставлення до 50-річчя ганебної події - підписання Акту Молотова-Ріббентропа. Вирішили провести мітинг із засудженням цього пакту на Співочому полі. Але влада нам на це не дала дозволу. І коли ми розпочали мітинг, тодішній керівник міста через мегафон закликав громаду розійтися, бо мовляв, мітинг несанкціонований. Але ми повитягували з кишень стрічки із написом "Гласніть по-тернопільськи" і зав'язали ними свої роти. Люди масово почали нас підтримувати, і всі рушили через ціле місто до обкому.
- Я теж пригадую той момент, ішов разом із колоною, з мікрофоном у руках, магнітофон фіксував "інтершум", оті антикомуністичні вигуки людей, скандування. Записував усі емоційні "синхрони", але наступного дня по обласному радіо, після редакторського втручання в ефір, пішов, ну дуже куценький репортаж про цю подію…
- А нічого іншого очікувати й не можна було. Цензура робила свою звичну справу. Так ось, біля залізничного мосту нам дорогу перегородили міліцейські кордони. Було кілька заслонів із міліціонерів, ОМОНівців зі щитами та кийками. Але люди розпорошилися і обійшли ті кордони.
- Я уперше тоді побачив "вживу", як б'ють кийками людей…
- Так, багато хто з тернополян отримав побої, були травмовані. А пізніше зібралися всі на Театральному майдані. Почався багатолюдний мітинг, видно було з усього, що влада боялася, щоб він не переріс у відкрите протистояння, тому задовольнила наші вимоги - звільнила затриманих активістів, дозволила видавати рухівську газету "Тернове поле", тираж якої напередодні було конфісковано, пообіцяла не перешкоджати у проведенні наступних мітингів. Також було закрито кримінальні справи проти активістів Руху.
- Ви згадали про газету, де вона друкувалась?
- Газету ми видавали підпільно, аж у Вільнюсі. Редактором її був нині вже покійний Левко Крупа, син якого тепер заступник голови Тернопільської облради. Їздили в Прибалтику, забирали тиражі, іноді таємно поїздом передавали і розповсюджували газету вже тут. До речі, я й досі зберігаю декілька примірників цієї газети.
ЯК ДЕМОКРАТИЧНОМУ КАНДИДАТОВІ ВИШИВАНКУ РЕТУШУВАЛИ
- У той час рухівці брали активну участь у виборах до Верховної Ради СРСР. Розкажіть про це.
- Це було у березні 1989 року. У Тернополі на окрузі зійшлися Роман Гром'як - завкафедрою української літератури педінституту та директор бавовняного комбінату Світлана Гурар'є. Зрозуміло, рухівці підтримували Гром'яка. До речі, про мене тоді газета "Известия" писала, що я страшно образив жінку, кандидата у депутати до Верховної Ради СРСР, бо я їй закинув, чому вона понад сорок років живе на Тернопільщині й не навчилися розмовляти українською мовою? Але переміг таки Роман Гром'як.
- А пригадуєте, як обласна газета заретушувала рукави вишитої сорочки у кандидата в депутати Романа Гром'яка, щоб він не виглядав надто вже "націоналіcтом"?
- Та це був просто сміх, бо вони ж не заретушували комірець, і все це вийшло просто комічно, зрештою, "ретуш" не завадила пану Гром'яку стати народним депутатом СРСР.
- У цей час, вже у 1990 році почалася виборча кампанія і до Верховної Ради України. Рухівці теж брали у ній активну участь?
Влада відчувала, що сам Рух є провісником, предтечею незалежної України, тому й робила все, щоб протистояти будь-яким демократичним проявам
- Так, Рух тоді був потужною масовою організацією на Тернопільщині. Він об'єднував більшість громадських організацій, товариств, навіть осередки Гельсінської спілки теж входили до Народного руху. Висували кандидатури. І ось, ідуть збори в обленерго. Всі знали, що там висуватимуть місцевого керівника. Але був й інший сценарій. Коли вже обговорили кандидатуру цього керівника, все йшло за обкомівським сценарієм, прозвучало звичне "чи будуть ще кандидатури щодо висунення у кандидати в депутати до Верховної Ради України", піднімаюсь я і пропоную свою кандидатуру. Це був шок. Президія зборів щось там почала говорити, що це не по регламенту, туди-сюди. Але люди в залі почали шуміти. Дали мені слово. Я почав свій виступ, дуже багато мені було запитань, я давав на них відповідь. Люди запропонували, щоб голосування було відкритим, і дві третини проголосувало за мене. Це була несподіванка й удар по номенклатурі обкому партії. Але мене пізніше не хотіли реєструвати, шукали якійсь порушення, зачіпки. Влада відчувала, що сам Рух є провісником, предтечею незалежної України, тому й робила все, щоб протистояти будь-яким демократичним проявам серед жителів краю.
- А яка була ситуація на інших округах із кандидатами від Руху?
- Так само, як і зі мною. Ми тоді організували пікети обкому партії, багато людей нас підтримували, напруження наростало. Влада поступилася, нас зареєстрували. Ось так Марія Куземко, Левко Горохівський та я були зареєстровані, як кандидати в депутати до Верховної Ради України. Так ми після виборів і стали народними депутатами.
ПРО "КУХНЮ" ПЕРШОЇ ОПОЗИЦІЇ У ВР
- Цікаво дізнатися про "кухню" Народної Ради, дії цієї першої опозиції у Верховній Раді України.
- Перед першим пленарним засіданням Верховної Ради ми, депутати-рухівці від Тернопільщини, Івано-Франківщини та Львівщини зібралися в кабінеті В'ячеслава Чорновола у Львові, він тоді був головою Львівської обласної ради. Там ми оговорювали нашу тактику та програму дій у ВР. Зійшлися на тому, що на порядок денний ще зарано виносити питання про здобуття незалежності України, оскільки комуністична більшість обов'язково це провалить.
Вирішили, що спочатку треба повести мову про державний суверенітет України. І вже на першому пленарному засіданні у порядок денний внесли пункт про прийняття Декларації про державний суверенітет України. Обговорення цієї пропозиції тривало впродовж двох місяців! Ішла безкомпромісна боротьба за кожне речення, абзац, кому чи крапку.
- Це був період, коли подібну декларацію вже прийняла Росія, прибалтійські держави проголосили самостійність, як на це все реагували у Верховній Раді?
- Ми неодноразово з парламентської трибуни говорили про це, але комуністична більшість чинила всілякий спротив. Дискусії були дуже гарячими, я теж не раз виступав із трибуни парламенту. І тут - стається непередбачуване. Голова ВР України Володимир Івашко, по суті, втікає до Росії й там стає одним із секретарів ЦК КПРС. Навіть тодішні комуністи оцінювали цей крок як зраду, вони були дуже розгубленими. Йому на зміну, після Івана Плюща, який виконував обов'язки голови парламенту, став Леонід Кравчук.
- Ця фігура була, наскільки відомо, неоднозначною для депутатського загалу, та й для багатьох виборців.
Було зафіксовано: Україна - національна держава - термін, якого не було навіть у Конституції 1996 року
- Саме так. Пригадую, як уже пізніше, коли багато депутатів виступали проти Кравчука, то співали: "Кравчучок-кравчучок - пташечка, полетишь, полетишь ты до Івашечка!". І ось тоді, коли було вісім варіантів декларації, ми таки зуміли "протягти" свій варіант цього важливого документа, де було записано, що це не Декларація про державний суверенітет УРСР, а Декларація про державний суверенітет України. І було там зафіксовано: Україна - національна держава - термін, якого не було навіть у Конституції 1996 року.
- У чому була новизна цього документа?
- Уперше йшлося про верховенство законів України, службу в армії тільки на території України, про економічну незалежність, підпорядкування силових структур, армії, флоту тільки українським органам влади. А перед Верховною Радою у ті дні збиралися десятки тисяч людей.
- Прошу, згадайте 16 липня 1990 року.
- Того дня, десь о 17-й годині ми проголосували за постанову, я навіть пам'ятаю її номер - 5612, про проголошення державної Незалежності України. Це був величезний тріумф. Коли вийшли з Верховної Ради, люди нас брали на руки, підкидали. Масово почали на місцях споруджувати пам'ятні знаки на честь цієї події.
Перший із таких пам'ятників поcтав і тут, неподалік, у Петрикові, що біля Тернополя. А в серпні 1990 року відзначали 500-річчя українського козацтва на Хортиці. Йшла десятикілометрова колона із Хортиці до Запоріжжя. Було таке загальне піднесення, тріумф.
РЕВОЛЮЦІЯ НА ГРАНІТІ Й БУШ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ
- Але прийшов уряд Масола…
- Так, прийшов уряд Масола, головою Верховної Ради став Кравчук. Почалося гальмування прийняття конституції у відповідності до Декларації. І почалося студентське голодування. Це був жовтень 1990 року. Сім депутатів Верховної Ради, серед яких - троє з Тернополя, виходили на майдан до студентів. Ми, користуючись депутатською недоторканістю, очолювали всі походи студентів, ішли з ними в перших рядах на заводи, у вищі навчальні заклади. Багато хто не вірив, що студенти підтримають тих, хто почав голодування на тодішньому майдані Жовтневої революції. Але студенти після наших візитів перелазили через вікна на перших поверхах гуртожитків (центральні двері були в такі моменти завжди зачиненими) і приєднувались до нас. Проводили мітинги перед вузами, після яких багато юнаків та дівчат підтримали Революцію на граніті.
- Це були стихійні події, чи існувала певна стратегічна програма?
- Сценарій розвитку цієї революції розробляла невеличка група людей, на чолі зі Степаном Хмарою, де був і я. І ось настав такий момент, коли стало очевидно, що відбудеться студентське пікетування будівлі Верховної Ради. Зранку, коли туди було підтягнуто силовиків, ми розпочали там мітинг, було дуже багато киян, приїжджих. Ми таким чином відвернули увагу влади та відповідних служб. А тим часом, згідно з планом, на Майдані студенти почали оперативно встановлювати намети, охорону, рух транспорту було перекрито. Кореспонденти, зокрема й зарубіжні, все це знімали, священики прийшли, виступав, пригадую, Олесь Гончар, пізніше - відомі артисти. Навіть згодом влаштовували студентські вінчання на Майдані. З Тернополя там разом зі Степаном Хмарою і зі мною постійно були народні депутати Марія Куземко та Левко Горохівський.
Після цього Верховна Рада змушена була йти на поступки студентам. Масол пішов у відставку. Була вимога не підписувати новий союзний договір до прийняття нової конституції України. До речі, це зіграло вирішальну роль у розвалі СРСР.
Комуністи, так звана "група 239", боялися заходити парадним входом у Верховну Раду, лише через чорний хід. Фактично, підписання цього договору було перенесено на вересень.
- Десь у ті дні у Верховну Раду навідався президент США і, як тоді показали по телебаченню, ви його зустріли з плакатом?
Мета візиту Джорджа Буша-старшого була чітка - переконати народних депутатів у недоцільності виходу України з СРСР
- Так, 3 серпня 1991 року до Верховної Ради України приїхав Президент США Джордж Буш-старший. Мета його візиту була чітка - переконати народних депутатів у недоцільності виходу України з СРСР. Перед тим він побував у Москві, і ми вже здогадувалися, що він буде говорити у сесійній залі. І ось ми удвох із тодішнім депутатом Верховної Ради СРСР Георгієм Петруком-Попиком з Тернопільщини підготували плакат, на якому було написано: "Україні не ваших доларів треба, а волі". І коли Буш з трибуни почав виступати, ми розгорнули цей плакат, що спантеличило промовця, він знітився, почав плутатися у словах, видно, що не знав, чого чекати далі.
ГКЧП І СИНЬО-ЖОВТИЙ СТЯГ У ВР
- А далі було ГКЧП…
- У перші дні ГКЧП ми закликали народ до масової непокори - не виконувати накази та розпорядження путчистів. Засідала і Народна Рада у Спілці письменників, а у Верховній Раді - президія ВРУ.
До нас приходили Володимир Яворівський, Лесь Танюк, Дмитро Павличко, які були членами президії. Вони інформували про хід засідання. Президія тоді виступала за підтримку ГКЧП, але воно провалилося.
- Опишіть переддень вікопомної події і, власне, що відбувалося того дня, 24 серпня 1991 року у Верховній Раді?
Кравчуку кричали - зрадник, геть із трибуни! Але він цього ніби не чув
- 23 серпня на погоджувальній раді було вирішено проголосувати за прийняття Акту проголошення незалежності України. Ми вимагали відставки голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука, який своїми діями, по суті, підтримував ГКЧП, хотіли розпустити президію Верховної Ради, обрати нову, заборонити компартію та націоналізувати її майно. Але цього не було зроблено. Бо нас було менше. Ці всі пропозиції я озвучував у парламенті. Кравчуку кричали - зрадник, геть із трибуни! Але він цього ніби не чув.
Так ось, ми попередньо домовилися з Кравчуком, що після оприлюднення Акту проголошення незалежності України ми внесемо у зал синьо-жовтий прапор. Він це заперечував. Тоді ми сказали, що внесемо той прапор, з яким українці в Москві відстоювали демократію, Єльцина, боролися з ГКЧП. Тоді Кравчук сказав, що коли це той прапор, то нехай буде так. Але, крім цього прапора, ми виготовили величезний синьо-жовтий стяг. І 24 серпня ми спочатку внесли у зал той прапор, який був у Москві. А потім почали вносити те величезне полотнище. Вхід у Верховну Раду одразу перекрила охорона. Народ посунув з вулиці до дверей, зчинилася тиснява. Дмитро Павличко тоді каже Кравчуку, що народ виламує двері, можуть штурмувати Верховну Раду. Тоді Кравчук відповів, що нехай вносять і той прапор.
- Які відчуття були у той момент, коли внесли український стяг?
- Це надзвичайний стан душі, сльози на очах, невимовна радість, багато депутатів хотіли торкнутися цього прапора, ми вийшли до трибуни Верховної Ради і заспівали гімн січових стрільців - "Ой у лузі червона калина". Стояли разом із Чорноволом, Поровським і співали. Саме цим ми хотіли показати невмирущість тієї мрії, за яку ще 100 років тому гинули українські січові стрільці й віддавали та донині віддають своє життя патріоти, захисники Української Держави…
Олег Снітовський, Тернопіль.
Фото автора та з власного архіву Володимира Колінця.