25 років тому Україна домоглася незалежності від Кремля, але все ще шукає свій шлях до демократії
Співрозмовник кореспондента Укрінформу - впізнаване обличчя, пам'ятне з 1990 року. Саме тоді харків'янин Володимир Гриньов, доктор технічних наук, професор, фахівець у галузі динаміки і міцності машин, член КПРС, став депутатом Верховної Ради України першого скликання, більш того, - віце-спікером українського парламенту від демократичних сил.
З того часу минуло 25 років. Достатній термін, щоб підбити підсумки, зробити висновки, визначити нові шляхи, а крім того - згадати, як все було тоді, з чого починалася наша незалежність. Не все зі сказаного ним співвідноситься з сьогоднішнім політичним мейнстрімом, але до думки людини, яка стояла біля витоків демократичних перетворень в Україні і першою виступила проти кремлівського путчу в 1991 році, варто прислухатися.
- Ви про шляхи? - жваво реагує Володимир Борисович на моє запитання, - Мені здається, Україна, яка чверть століття тому домоглася незалежності від Кремля, до цього дня знаходиться у пошуках шляхів до вищої мети. Я маю на увазі демократію - з дотриманням законів і прав людини, свободи слова і всього іншого.
- До речі, про слово. На посаді віце-спікера Верховної Ради ви, висуванець з російськомовного сходу України, прославилися тим, що одним із перших перейшли на українську мову в офіційному спілкуванні.
- Це була принципова позиція. Адже я родом з російського прикордоння, з Курської області, де половина населення говорить російсько-українською мовою, тобто суржиком. Але одна справа - побутове спілкування, і зовсім інша - парламентська трибуна. Відразу вирішив вивчити українську і користуюся нею досі, нарівні з російською. Як двомовна людина, переконаний, що російська мова повинна мати в Україні спеціальний статус, це піде на користь і українській мові: чим вищою є толерантність суспільства, тим воно більш гармонійне. У цьому я переконався, коли бував за кордоном.
- А як ви взагалі опинилися в Харкові?
- Якщо коротко, закінчив школу з медаллю й вступив до Харківського політехнічного інституту, який вважається не гірше за московську "Бауманку". Через два роки після закінчення з червоним дипломом - захистив кандидатську, ще через два роки - докторську дисертацію.
Завжди хотів працювати на користь суспільства. Побачив я цю користь спочатку в Народному русі України, потім - у "Демократичній платформі КПРС". Писав статті, виступав, став публічною людиною. В 90-му році мене висунули кандидатом у народні депутати УРСР. Що цікаво, я балотувався в Індустріальному окрузі в Харкові - тому самому, де в якості кандидата в депутати Верховної Ради СРСР балотувався і Євген Євтушенко. Виборці підтримали кожного з нас. Так я став нардепом і віце-спікером ВР України.
- І раптом - ДКНС, серпневий переворот. Були якісь страхи?
- Я сприйняв цей факт як конвульсію режима. Про ДКНС дізнався, будучи не в Києві, а в Харкові. О шостій ранку подзвонив друг і сказав: "Ідіот, переходь на нелегальне становище, таких, як ти, відразу будуть брати та розстрілювати!"
Я послухав новини, попрощався з дружиною та двома дітьми і - в аеропорт, до Києва. А там все спокійно, розмов багато, але ніяких дій. І стало зрозуміло: це пшик! Гекачепистам треба було вчитися у більшовиків! Але кому вчитися? Згадайте їхні обличчя!.. У Раді тоді відключили урядовий зв'язок, 450 депутатів мовчки чекали на розвиток подій.
Тоді я зібрав прес-конференцію, запросив кореспондентів іноземних ЗМІ, міжнародних спостерігачів, експертів, в Раду приїхали Кравчук, Варенников. Поговорили. Головне - не підставити Україну, ніяких силових дій. Висновок був очевидним - Україні потрібно створити незалежну державу. Я тоді виступав за федеральний устрій - як у Німеччині або США, щоб різні за ментальністю регіони - схід і захід, Слобожанщина та Галичина - могли зосередитися на своєму розвиткові, не розпорошуючись, зміцнюючи тим самим усю країну.
Я і зараз стою на цьому. Федералізація зовсім не сепаратизм - коли мова йде про процес всередині країни, небезпеки розколу немає: всі ми - громадяни України. Скажу більше: чверть століття тому я і мої прихильники не підписали Акт проголошення незалежності України. Ми розцінили його як підтримку незалежності однієї нації, а нам хотілося більшого: незалежності багатонаціональної, тобто, демократичної. Для мене соборна Україна - це Україна, зіткана з різних фарб, багата своєю різноманітністю. При цьому я не розділяю Україну по Дніпру, на російську й українську,як це роблять інші політики, - вважаю, що це не сприяє єднанню.
- І як це сприйняли?
- Не сприйняли. Працювати стало складно. Реформи, досвід яких я, будучи віце-спікером, привіз з різних країн світу, не йшли. Для реформ потрібна не тільки політична сміливість, але і ресурси, я маю на увазі людей. В Україні тоді не було таких, як поляк Бальцерович з його шоковою терапією і таких, як Гайдар у Москві...
Коротко кажучи, у 1993 році я подав у відставку. Брав участь у низці політичних проектів, але, врешті-решт, повернувся до рідного Харкова, викладав у ХПІ, тепер завідую кафедрою в Харківському національному університеті будівництва та архітектури.
- Але можна писати мемуари!
- Час ще є. Якщо і хотів би написати про щось, так це про виховання еліти суспільства.
- Політичної?
- Зовсім ні. Мене, як і більшість людей, не цікавлять політичні якості людини, головне, щоб вона була професіоналом, знала свою справу. Тоді їй можна довірити високу посаду, доручити турботу про людей, про країну.
- Харків завжди відрізнявся інтелектуалами. Чи це було тільки раніше?
В інтернеті можна знайти розцінки за "допомогу" з працевлаштування до міністерств, головних управлінь, в Раді
- Інтелігенція минулих років - люди мислячі, неважливо - фізики чи лірики, освічені, спеціалісти у своїй справі. Нарешті, це читачі "Нового світу" та "Літературної газети" - ті, хто сам жив за моральним засадами та подавав іншим приклад.
Зараз покоління читачів просто зникло. Партійні та непартійні лідери - сьогодні, еліта - говорять та пишуть з помилками. Підрахунок талантів замінився підрахунком грошових купюр. В інтернеті можна знайти розцінки за "допомогу" з працевлаштуванням до міністерств, головних управлінь, в Раді. Сьогодні й політика тримається на грошах. Ну, а який піп - такий і прихід! Що ж дивуватися корупційним схемам, у яких замішані дуже відповідальні особи...
- Виходить, до керма допущені "не ті"?
Зараз Україні потрібен так званий кадровий насос, коли підготовлених людей висувають нагору за одним критерієм: професіоналізм
- Якщо говорити про Харків та Харківщину, то сміливо можу сказати: тодішні виборці не проголосували б на виборах за багатьох нинішніх "лідерів". Чи змінилася Харківщина за цей час? Звичайно, спільні тенденції діють і тут.
Ще будучи віце-спікером, я знайомився з досвідом кадрової роботи за кордоном. Прийшов до висновку, що зараз Україні потрібен так званий кадровий насос, коли підготовлених людей висувають нагору за одним критерієм: професіоналізм. Таких людей, гідних громадян України, які знають проблеми країни, у нас набагато більше, ніж візитерів із-за кордону. При цьому я зовсім не применшую їхніх вмінь, але ставлю запитання: "Якщо ви зі своїми талантами не стали в пригоді у своїй країні, то як же ви "потягнете" нашу, з її нинішніми труднощами, про які ви тільки чули?"
Я - за підготовку вітчизняного кадрового резерву. Ідеологія Петра Першого, можливо, ставала в пригоді для свого часу, але зараз все по-іншому. Я також проти поняття "містечкова еліта", бо справжній професіонал не прив'язаний до точки на карті.
- Все, про що ми говоримо, підняв на свої знамена і останній Майдан: люди йшли туди з надією на зміни на краще, на нове, європейське життя, чи не так?
- Не вважайте мене ренегатом, але я проти революцій, і таких противників чимало. Не можна змінювати владу збройним шляхом, тому що революція в її відображенні закінчується громадянською війною. Майдан зі всіма його плюсами, беручи до уваги активізацію суспільства, продемонстрував і корінну відмінність українців від громадян європейських країн: це зневага до законів. Система, яка породила царків на кшталт Януковича, повинна була зайти у глухий кут і зайшла. Але проблему можна було вирішити по-іншому, без пострілів і жертв. Є перевірений історією шлях імпічменту президента та позачергових виборів. Скажете - результат був би інший. Напевно. Але він був би законним. А якщо ні, якщо знову обрані не ті - їх можна було б переобирати до тих пір, поки ми б не отримали очікуваний результат. Це школа суспільної свідомості, це шлях становлення незалежності, який оберігає нас, говорячи мовою математики, від випадкових чисел.
- Росія, визнана в Україні як країна-агресор, теж випадкове число?
- Задум Путіна щодо України не піддається математичному аналізу. Його наслідки - не просто анексія Криму і конфлікт на Донбасі, це повний розрив вікових відносин між двома братніми слов'янськими народами, по суті, переділ світу. Щоб виправити ситуацію, знадобиться не 25 років, а, можливо, вся історія Незалежної України.
Світлана Лігостаєва , Харків.