«Рибний день», сумнівна першість Китаю і смерть без ідеї
Календар «Вибраних дат» - авторський погляд на маловідомі широкому загалу дати і події
Черговий випуск календаря «Вибраних дат» - авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події. Ви можете доповнювати його власними оцінками й інформацією, висловлювати свою підтримку чи незгоду на сторінках «Укрінформу» у соціальних мережах.
Вибрані дати. 26 жовтня - 1 листопада
26 жовтня 1957 року відправлений у відставку з посади міністра оборони СРСР Георгій Жуков.
Ще через три дні - 29 жовтня - «маршала Перемоги» на пленумі ЦК КПРС вивели зі складу ЦК «за втрату партійної скромності». Справа не лише в тому, що вся нищівна критика, якої зазнав Жуков, була справедливою (в інших комуністичних лідерів гріхів було не набагато менше). Його скинули з вершини не за «втрату скромності», а за нестримну і фактично неприховану тягу до влади, причому до влади найвищої.
Хрущов вигнав Жукова, бо той націлився конкретно на його місце.
Цікаво, що сам процес скинення Жукова був простий і проведений майже блискавично: відправили до Югославії з візитом на військовому кораблі, що дало можливість Хрущову легко і без особливих проблем ізолювати Жукова від його соратників у Москві. А коли він повернувся, то на нього вже чекав наказ на звільнення з посади і пленум з наперед відомим рішенням. Жукова обдурили як хлопчиська. Ця елементарна операція виявила, між іншим, що «маршал Перемоги» - на диво слабенький стратег, який не зміг передбачити, коли і як йому можуть завдати удару. Утім, дивним це може видатися лише тим, хто не знає, як полководець Жуков не цінував, не знав і як ненавидів штабну роботу і штабістів. Тим, хто не знає, що Жуков не мав не те що академічної, а й взагалі будь-якої серйозної військової освіти. Нарешті, дивним це може здатися лише тим, хто й досі вірить у радянські пропагандистські казки про військовий геній Жукова.
26 жовтня 1976 року постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР були введені так звані «рибні четверги» у громадському харчуванні.
Вперше «рибний день» у радянських «общепитах» вводили ще 1932 року рішенням Анастаса Мікояна - наркома СРСР з постачання. Війна перервала цю новацію. В 1976 році її знову запровадили. Зрозуміло, що причина однакова: що в 1932, що в 1976 роках - нестача м'яса.
Велика світова держава, яка мала ядерну зброю і регулярно запускала космічні кораблі, не могла дати своїм громадянам стільки харчу, щоб ті могли самі обирати, якими стравами - м'ясними чи рибними - їм пообідати.
Дістати харчі у морі і в океані, як взагалі щось взяти готовим у природи, завжди було набагато простішою справою, ніж виростити зерно чи вигодувати худобу. І радянські керівники користувалися цією простотою «на всі сто». Збудували найпотужніший у світі риболовний флот, і радянські громадяни в різні роки існування СРСР мали в достатку той чи інший «рибний продукт». Чорна і червона ікра, краби, китове м'ясо, хек, камбала, мойва - все це колись (на відносно короткий час) зовсім не було дефіцитом. Стільки риби, скільки виловили радянські риболови у світовому океані - то, мабуть, ніхто не виловив. Вистачало на один «рибний» день у тиждень у їдальнях по всій країні.
27 жовтня 1871 року народився Вацлав Воровський, радянський комуністичний діяч польського походження, дипломат.
Воровського 10 травня 1923 року застрелив у Лозанні (Швейцарія) білогвардієць Моріс Конраді. Суд присяжний виправдав вбивцю, визнавши вбивство Воровського справедливим актом відплати за злочини більшовиків. Хоча особисто дипломат Воровський і не займався безпосередньо «червоним терором», як, приміром, Троцький, Фрунзе чи Бела Кун, але більшовиком був послідовним і переконаним, тож невинною жертвою його теж не назвеш.
Минулого року у Києві, нарешті, після тривалих дебатів і тяганини прибрали ім'я Воровського з вулиці в центрі міста (від Львівської площі до площі Перемоги), повернувши їй історичну назву - Бульварно-Кудрявська (до речі, ще одну майже київську вулицю Воровського - у Дарницькому районі, селище Бортничі - лише збираються перейменувати). А нинішнім противникам «декомунізації» в Україні варто нагадати ще один факт, пов'язаний з Воровським і найменуванням київських вулиць: з 14 травня 1923 року до 13 липня 1937 року ім'я Вацлава Воровського мала в Києві вулиця, яку сьогодні ми знаємо як Хрещатик.
Напевне більшість киян упевнені, що хто-хто, а Хрещатик спокон віку був Хрещатиком. А ось і ні.
Було два винятки. Перший - імені Воровського, другий - імені Айхгорна (Айхгорнштрассе, на честь німецького фельдмаршала Германа фон Айхгорна, в 1941 - 1943 роках). Також звернемо увагу, як швидко і рішуче перейменовували вулиці (і міста) більшовики: 10 травня убили Воровського, а вже 14 травня центральна вулиця стародавнього Києва міняє свою історичну, як мінімум - кількасотрічну, назву на ім'я людини, яка, здається, ніколи в Києві і не була.
27 жовтня 1982 року Китай оголосив, що чисельність його населення перевищила 1 мільярд (1 мільярд 8 мільйонів 180 тисяч 738 жителів - дані перепису 1982 року).
Нині в Китаї нараховують вже більше 1 мільярда 300 мільйонів людей. Вважається, що Китай - найбільша за кількістю населення країна на Землі. Це істина, з якою практично не сперечаються. І все ж є люди, які в цьому сумніваються. Їх сумніви ґрунтуються на тому, що китайців у Китаї рахують самі китайці, тобто - влада Китаю. Участь зарубіжних вчених-демографів практично відсутня (якщо не рахувати грошей, які виділяє Фонд народонаселення ООН на проведення перепису).
Іншими словами, владу Китаю підозрюють у свідомому завищенні кількості населення задля «титулу» найпершої країни в світі за цим показником.
Спростувати чи підтвердити ці сумніви наразі неможливо, оскільки влада Китаю не допускає міжнародного контролю за обчисленням своїх підданих. До речі, щодо Індії такі закиди не лунають. І цілком можливо, що саме Індія, а не Китай, є найпершою у світі за кількістю жителів. До речі, офіційно на даний момент в Індії всього на 76 мільйонів жителів менше, ніж у Китаї.
29 жовтня 1955 року після вибуху в Севастопольській бухті затонув флагман Чорноморського флоту СРСР лінкор «Новоросійськ».
Тоді загинули 604 людини (за іншими даними - 657).
Загибель «Новоросійська» залишається найбільшою чорною (в сенсі - ганебною) плямою в історії російського флоту.
І через те, що це був найпотужніший на той час радянський військовий корабель, і через те, що катастрофа сталася в порту, і через велику кількість загиблих, яких можна було врятувати, якби не ідіотські (інакше не назвеш) рішення командування флоту; і через те, що причина вибуху досі не названа. Щоправда, урядова комісія визначила ще в 1955 році, що то був вибух донних мін, які залишилися в акваторії Севастопольського порту ще з війни, однак навіть тоді це вважалося просто найймовірнішою причиною.
Щодо версій, то їх існує кілька (як мінімум - п'ять), і після розвалу СРСР, коли ця тема перестала бути забороненою, їх продовжують обговорювати і донині. Тобто, і 60 років потому впевненості, що ж стало причиною вибуху, так і нема.
Але найганебнішим у всій ці історії є те, що радянському керівництву справжня причина катастрофи добре відома усі ці 60 років. Просто тому, що не може бути не відома. Повторимо, корабель вибухнув і затонув у Севастополі, його дуже швидко (в травні 1957 року) підняли з води, ніхто й ніщо не заважало провести якнайретельніше вивчення усіх обставин катастрофи (ще раз повторимо - йдеться про найбільший на той час військовий корабель СРСР). Але чомусь її причиною один раз назвали вибух міни, і більше до цього не повертаються, хоча «мінна» версія з самого початку викликала закономірні сумніви, усі матеріали слідства досі засекречені (цілком можливо, що принаймні частина документів, що стосуються цієї справи, вже знищена). Пояснення такої нелогічності може бути лише в політичній, а не в технічній площині. Щось таке, що пов'язане з політикою, змушувало радянське, а тепер змушує російське, тримати причину катастрофи в таємниці.
31 жовтня 1961 року, в останній день роботи XXII з'їзду КПРС, затверджена третя Програма КПРС, в якій поставлена задача - побудувати за два наступні десятиліття, до 1980 року, комунізм.
Нині, вчергове посміявшись над «Партія урочисто проголошує: нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!», замислимось над простим питанням: а що це було? Примха, прояв «волюнтаризму» Микити Хрущова? Безпардонна брехня правлячої партії народу, аби той хоч якийсь час чекав манни небесної, «халяви» і не думав міняти владу? Чи, може, найвище керівництво партії і держави і справді вірило, що комунізм можливий?
Було всього потроху. Авантюрний характер Хрущова теж проявився, але це було явно найменш значимою причиною, чому керівництво КПРС раптом взялося розписувати у Програмі шлях до комунізму (приміром, проголосили, що на кінець 1965 року скасують усі податки з населення).
Так, частина комуністичних керівників, приємно вражена власними досягненнями в науці (насамперед, прорив у космос) і економіці (помітне, можна навіть сказати - різке, зростання виробництва споживчих товарів, що підняло рівень життя в СРСР), раптом повірила (через власне невігластво у таких серйозних сферах, як економіка і соціологія), що підйом економіки гарантований назавжди (війна ж закінчилася!), і що тепер народу можна буде давати дедалі більше різних матеріальних благ аж… до комунізму.
Звісно, далеко не всі комуністи були такими невігласами-романтиками, щоб вірити у безперервність економічного зростання, зате всі однаково переймалися безперервністю своєї влади. Оскільки влада комуністів ніколи не була легітимною з правової точки зору (вибори були формальністю, і це розуміла абсолютна більшість громадян СРСР), то КПРС намагалася постійно підтверджувати хоча б моральну легітимність своєї влади. Лише велика благородна мета могла бути моральним виправданням придушення будь-якого спротиву державі та монополії комуністів на владу. До 1941 року за таку мету слугувала ідея світової революції, перемога над буржуазією та іншими «експлуататорами» у світовому масштабі. Велика і кровопролитна війна поховала ідею світової революції, і взагалі тема війни народом із зрозумілих причин не сприймалася категорично.
Отже, конче потрібна була інша «велика ідея». Нічого кращого й зручнішого за комунізм не знайшли.
Пізніше, в 70-ті роки, коли про близький комунізм вже не виходило говорити всерйоз, коли ця ідея очевидно не спрацьовувала, партійні пропагандисти найвищого рівня придумали, нарешті, термін «розвинутого соціалізму» (а фразу про «нинішнє покоління, яке житиме при комунізмі» тихенько прибрали з програми партії). Він був значно ближчий до реалій життя, але на «велику ідею» явно не витягував. Так СРСР і помер без ідеї.
Цікаво, що радянські люди дуже легко пережили крах комунізму «до 1980 року». Коли за якихось півдесятка років після ухвалення «програми побудови комунізму» про неї перестали згадувати у Кремлі, а серед народу навіть найбільш наївні зрозуміли, що ніякої грандіозної «халяви» не передбачається, то жодного масового роздратування чи розчарування не було, тільки інколи окремі індивідууми не дуже зло жартували на цю тему. Людей, за великим рахунком, не цікавили, ні комунізм, ні розвинутий соціалізм, ні глибокомудрі пояснення, чому розвинутий соціалізм - процес тривалий, настільки тривалий, що партія не може сьогодні називати конкретні дати настання комунізму. Народ хотів хліба, м'яса, молока, холодильників, телевізорів, квартири, приватного авто, дачної ділянки, тощо, а до теоретичних розумувань сучасних марксистів на тему «перехід від капіталізму до комунізму - шлях розвитку людства» їм було абсолютно байдуже. Нема комунізму? Ну, нема то й нема. Скажіть, коли в мене буде квартира?! Розвинутий соціалізм? Ну, добре, хай буде розвинутий, з цим ми згодні. Але чому ковбаси сухої нема?!! Одним словом, люди жили «дефіцитом», а не соціалізмом чи комунізмом.
Юрій Сандул, Оксана Федоряченко. Київ