Панцирники влади. Про користь суспільної цензури

Квадрокоптери - прекрасний винахід. І не тільки для фронту. За їхньої допомоги легко шукати власність можновладців

Квадрокоптери - прекрасний винахід. І не тільки для фронту.

Коли відкрилися реєстри нерухомості, безпілотники стали цінні й в іншому. За їхньої допомоги легко розвідати укріплення і бліндажі, де окопалися і тримають облогу колишні прокурори, судді, міністри, депутати, президенти. І не лише колишні.

Під маскуванням дарчих, відписані родичам, любкам і безрідним пенсіонерам, розпорошені по країні й далекому закордонню, ці укріплення стали доступними для нашого погляду. П'ятиметрові паркани вже не сховають. Військова техніка дасть змогу все: перерахувати вікна і башточки, виміряти об'єм води, що заливається з давно не ремонтованого міського водогону в особисті басейни, обчислити, скільки захоплено громадського пляжу і вирубано громадського лісу. Порівняти з Межигір'ям...

Скажемо чесно: власник колись головного маєтку країни не робив нічого, що виходило за рамки загальноприйнятого - у тому середовищі й у тій системі, в якій ми жили. І, на жаль, продовжуємо жити. А в ній окрім уміння вкрасти важливе ще і мистецтво пустити пил в очі. Золотий.

Клони Межигір'я мало відрізняються від матриці. Ті ж колонади, еркери, флігелі, будиночки садівників. Не Корбюзьє. Але й не треба. Головне - щоб нагадувало палац. Або, на крайній випадок, – поміщицьку садибу. «Купецький ампір» - так називають пройдисвіти-архітектори цей кіч. А сади? Це на Заході в моді натур-гардени Брукса чи Уодольфа, у нас – обов'язково, щоб це нагадувало Версаль.

Не для того, щоб тут жити, а для того, щоб володіти цим.

Садиби – чиновницькі укріпрайони, а тачки по 500 тисяч доларів – їхня бойова техніка. Для виїздів та рейдів.

Одна біда: машинки на видноті. Можна поставити на авто конспіративні спец-номери, можна просто ніде не зареєстровані – вийти з авто все одно доведеться, рано чи пізно. А демаскувався - тут тебе снайпери і зловили в окуляр. І - на Фейсбук.

Молюскові без черепашки дуже незатишно. Пам'ятаєте, як суддя-корупціонер давав драла від репортерів на громадському транспорті? А його представницьке авто сиротливо пленталося слідом за тролейбусом? Пам'ятайте, на яких машинах під'їжджали «незаплямовані» кандидати на прокурорське тестування і не бажали, щоб їх поруч із цими машинами фіксували? А ось уже і СБУ невдоволене журналістами, які зняли представницькі авто біля центрального офісу. Ну звичайно, це ж резиденти з'їхалися на інструктаж, а їх засвітили!

Скільки образ на всі ці витівки, скільки спростувань! Залазять, мовляв, у святе святих. Паплюжать.

Але якщо це так ганебно, розтлінно і гріховно, то чом би не приїхати на тролейбусі? Не ховатися на ньому від активістів, а прибути на службу, добровільно?

На жаль! Як добровольцям важко на фронті без БМП, так і чиновникам немислимо без BMW. Бойових машин влади. Панцирників престижу. Самохідних розпилювачів крутизни. Освячених у церквах та синагогах, а для надійності – і там, і там.

З'явитися на Грушевського чи Різницькій пішки - це як в атаку босоніж, це - втратити чоловічу гордість, якщо не сказати гірше. Сісти в СІЗО - страшно, але ще жахливіше, коли не дають сісти до персонального авто.

Від кого ховаються? Від заздрісних поглядів, пояснюють. Плебс, мовляв, наш у цьому винен - так і норовить зазирнути в чуже вікно та чесно віджатий шматок хліба поцупити.

Плебс наш, звичайно, не ідеал. Але вивчений у школі на кращих зразках світової літератури. А тому й жадає, щоб вище за нього на соціальних сходах стояли ті, хто чистіший і кращий. А не жлоби з великими грошима. І якщо раніше плебс мовчав собі, то зараз, винісши на своєму горбу тяготи війни, вимагає дотримуватися моральних принципів. Тих, що дорогі йому, плебсу.

Народ не проти багатих. Він хоче, щоб вони бачили багатство в іншому. Народ чекає від еліти нових смислів, високих вчинків, а не демагогії, розрахованої на ідіотів.

Не обов'язково бути багатієм, щоб володіти скарбом. Хто б пам'ятав ім'я мільйонера Енгельгардта, якби Тарас Шевченко не був його кріпаком? Хто б знав про «Іадмона з острова Самос», якби у рабстві в нього не починав Езоп? Справа не в розмірі статку, а в стані душі.

Народ хоче бачити у справах еліти багатство самозречення. Багато хто із загиблих за батьківщину були не досить заможними і, часом, злидарями. Соромилися гарно обіцяти, не їздили на донорські конференції і справою займалися не святою: санацією території від прийшлого ворога. Не всі з них чисті на руку, але принаймні Господу є що покласти на світлу шальку терезів.

А що пред'являть історії чинуші, що втопили тілеса в розкоші?

Чи не тому прагнуть увічнити себе у пам'ятнику за життя (як колишній голова ЦВК), що після смерті - ніхто не зробить? Чи не тому, як «батьки» Харкова, нацьковують розбити меморіальну дошку Шевельову, що на їх власних будинках якщо і приб'ють дошку, то, як писав Павло Глазовий, лише з двома словами: «Продається хата»?

Людство ділиться на дві раси. Одні залишають після себе спадщину, інші - прилаштовують спадкоємців.

Герої залишать нам у пам'ять про себе відвойовану у ворога Україну. Ті, хто заробили на війні, – забезпечать солодке життя потомству. І ті й інші дбають про майбутнє. Але нація хоче, щоб її вели за собою одні, і не бажає бачити попереду себе других.

Якщо ти, такий-сякий важливий, здав кров для поранених бійців, якщо найцінніше, що в тебе є, – синів відправив на фронт, в одну роту з дітьми тих, хто не зміг відкупитися, - тільки тоді можеш вважати себе багатою людиною. Якщо все, що було в тебе, віддав в АТО, якщо просто вклав у корисну для країни справу – розвиток високих технологій, створення робочих місць, навчання висококласних фахівців – ти Крез!

Товариство катастрофічно потребує чиновника, який розділяв би життя і тяготи простої людини. В ідеалі, чиновник повинен жити скромніше за найбіднішого з тих, хто найняв його. Адже демократія – це командна гра. Де загальний результат рахують за часом того з команди, хто прийшов останнім.

Хіба ти багатий, якщо смокчеш соки з країни, а її майбутнє тобі пофіг? Багатий - це коли ведений Богом.

Суспільство стрімко змінюється, і вчорашня еліта не встигає за ним, її юрський період хилиться до заходу. Звіріє в агонії. Маячить ходячими скелетами, що спотворюють новий історичний ландшафт. Обвішана прокурорськими діамантами, засіває краденими мільйонами, хреститься на попівський годинник - вона стрімко виходить у тираж. І викликає подив і збентеження, як дурень, що хизується найбільшим у світі пейджером.

Нинішні «чесноки», «автомайданівці», «дорожній контроль» та інші незручні активісти – це цензура в її первозданному вигляді. Коли діє не цензура влади стосовно громадян, а цензура громадян стосовно влади. Коли суспільство за допомогою цієї цензури змушує еліту жити, як того вимагає суспільство: дотримуючись законів і християнських заповідей.

Демократія дає неймовірні можливості для кожного увійти в еліту. Але є ті, хто хоче бути аристократом, не виконуючи головної функції аристократії – права померти за батьківщину.

Жодна диктатура ніколи не була така жорстока до еліти, як це буває за демократії. У Яссі Чингісхана багато що каралося смертю, але для елітних казнокрадів усе обмежувалося постановкою на вид. Натомість Французька революція рубала голови аристократам направо і наліво.

Нам потрібна цензура суспільства над багатіями та вищими чиновниками, що зарвалися. Ми повинні дорожити нею як цінним надбанням Майдану. Чим погана Всеукраїнська рада громадських цензорів? Чому б її не створити? Вона не зможе судити за крадіжку – це турбота тих, хто має справу з юриспруденцією. Але вона може покарати за брехню і спритність, за бенкети під час чуми, за дикі для наших традицій надмірності в розкоші. Які виходять за межі європейської моралі. Вона може бути і цензором у нинішньому розумінні: відібрати право слова в тих, хто це слово купив.

Як карати тих, кого витягли на світ Божий із заміських вілл і броньованих машин? А як у Римі. Вигнати з патриціїв, засудити до ігнору, або, якщо хочете, до остракізму. І нехай живуть. У підпіллі – як відомий радянський мільйонер Корейко. Нехай насолоджуються спогляданням своїх багатств, витягнутих з камери зберігання, у привокзальній вбиральні. Уперши валізу з грошима в зливний бачок. Не золотий.

Євген Якунов, Віктор Мішковський. Київ.

Перше фото: wall-street.ro