Осмислити феномен тоталітаризму
Останнім часом у світі було зроблено кілька логічно обґрунтованих кроків у напрямі до нового осмислення тоталітаризму. У англомовному світі провісником цих перемін стала книга Саймона Тормі «Розуміння тиранії», що побачила світ у 1995 р. У ній стверджувалося, що «насамперед тоталітаризм походить із радикалізму, із невдоволення сучасним станом речей, перетворюючись у жагу нового». Репресивний державний апарат тоталітаризму є зовнішнім виявом пошуку «ідеї, реалізація котрої полягає у повній трансформації самої природи людського буття». Ця провідна ідея у тій чи іншій формі знаходить своє втілення в палингенетичній ідеології, іншими словами – ідеології «відродження» нації, державності, цивілізації
В роботах італійського дослідника Еміліо Джентіле встановлення тоталітаризму означає, з одного боку, спробу політичного домінування, до якого вдається революційний рух, що тяжіє до інтеграціоналістського розуміння політики і прагне до монополії на владу. Після досягнення влади законним чи незаконним шляхом, цей рух знищує або ж трансформує попередній режим і створює нову державу, що заснована на однопартійному режимі, головною ціллю якої є панування в суспільстві. Таким чином, цей рух намагається підпорядкувати, об΄єднати і гомогенізувати підвладне йому суспільство на основі суцільної інтегральної політизації життя – суспільного й індивідуального.
Тут міфи й цінності втілюються в ідеологію «відродження», узаконену у формі політичної релігії. Її ціллю стає становлення нової людини, душею й тілом відданої завданням тоталітарної партії. А остаточною метою є уже створення нової цивілізації. Взяти хоча б путінську ідеологію створення нової держави-цивілізації.
Але тут слід зважати, як то кажуть, і на другу сторону медалі. Принципово новим у викладі Джентіле є висновок: сама логіка «відродження» змушує створювати складну політичну релігію не просто для того, щоб обдурювати маси й маніпулювати ними, але з метою створення нової людини. Увесь парадокс ситуації ускладнюється тим, що ліберальні чи громадянські суспільства також не в меншій мірі прагнуть до сакралізації політики з метою зміцнення внутрішнього почуття законності й підтримки суспільного консенсусу
Саме з цього випливає «громадянська релігія», яка, наприклад, є помітним елементом політичної культури США. А тому, у підсумку, наш аналіз приводить до того, що «санітарний кордон» між тоталітарними й ліберальними суспільствами усе більше розмивається. Прямо таки по Клаусу Швабу – коли розмивається різниця між миром і війною, насиллям і ненасиллям. А це дає підстави історикам і соціологам для перегляду традиційних підходів щодо різноманітних казенних заходів у напрямі формування нації. Варто лише згадати слова італійського белетриста Массімо де Адзельо: «Ми створили Італію, тепер залишилося створити італійців».
Отже, тут суть проблеми полягає в тому, що, можливо, на деяких етапах тоталітарного суспільства виникає не штучний, а справжній симбіоз офіційного світогляду «відродження», з одного боку, та народних устремлінь до участі в історичному процесі оновлення й відродження
І широкі маси починають сприймати тоталітарне суспільство як «своє».
Чи далеко до фашизму?
У тій «гібридній війні», яку веде Росія проти України, по обидві сторони фронту один одного називають фашистами. Такою є логіка війни – досить згадати хоча б відомий заклик Іллі Еренбурга часів Другої світової: «Папа, убей немца!». Мимоволі виникає запитання: наскільки за науковими критеріями у цих звинуваченнях у фашизмі обидві сторони конфлікту є реально близькими до ознак Третього рейху?
Відповідь на це питання з боку відомого експерта з питань радикального націоналізму Андреаса Умланда я б відніс до ілюстрації принципу аж надто делікатної політичної коректності: «Звісно, з обох боків є люди, висловлювання яких за деякими ознаками можна віднести до фашизму. Фашизм – це більш складний феномен, ніж різні неприємні форми націоналізму. Його корінна ідея – народження нової нації – більш глибока і патологічна, аніж реставраційний націоналізм Путіна та український націоналізм – визвольний, захисний, хоча теж і радикальний. Ні те, ні інше в цілому не є втіленням фашизму».
У підсумку виходить, що всі «одним миром мазані» - й агресор, і жертва агресії. З цим неможливо погодитись! Тут хочеться заперечити – якби то справа закінчувалася лише словесною риторикою! А то ж насправді не українські хлопці воюють десь під Рязанню чи Тулою, а навпаки - на українській землі російські регулярні частини активно підтримують сепаратистів, сформованих при безпосередньому втручанні й фінансуванні з боку Російської Федерації. Політика іредентизму – об`єднання усіх росіян в єдиній державі, яку офіційно проголошує Путін, це не просто реставрація, як колись казали, «нової історичної спільноти - радянської людини». В ідеології путінізму йдеться про створення оновленої нації на основі об’єднання усіх росіян в лоні єдиної новітньої держави-цивілізації. А це якраз і є головна ідея фашизму.
І, як на мій погляд, тут варто звертати увагу у більшій мірі на домінуючий тренд, а не просто на фіксацію якоїсь поточної ситуації. Взяти хоча б таку характеристику російського великодержавного шовінізму у викладі Андреаса Умланда: «Це реваншистський націоналізм, не фашизм. Я б не став порівнювати Путіна з Гітлером. Це все ж різні фігури. Путін – представник старої системи. Якщо брати веймарську аналогію, то Путін – це скоріше Гінденбург…».
На думку Умланда, до фашистів скоріше можна було б віднести віце-прем’єра Рогозіна, або ж Глазьєва – радника Путіна, або ще професора МДУ Дугіна. Але ж, зауважимо ми, ці люди являють собою так би мовити «другий ешелон», готовий до опанування владою. І ситуація для цього складається напрочуд сприятливою. Тут можна погодитись з Умландом: «У чому подібні суспільства Німеччини 1930-х років і сучасної Росії – це крайнє отруєння публічного дискурсу пропагандою, домінування маніхейського бачення світу: ми і вони, вороги, змова, вороже оточення, образа, надумана неповага» тощо.
Без жодних заперечень чи застережень можна також прийняти думку Андреаса Умланда, що в Україні дійсно створився альянс між демократами й націоналістами: «Ідеологія Майдану й нинішнього уряду України, звичайно, не фашистська. Вона якраз антифашистська. Головна мета уряду – європейська інтеграція, яка виникла в тому числі і як відповідь на радикальний націоналізм і фашизм. Євромайдан був всенародним рухом, де були всі – і ліві, і праві». А намагання Путіна підверстати ідеологію Майдану виключно під якусь «бандерівщину» (а у виконанні його пропагандистів під «жидобандерівщину») – це лише взірець творчої яловості кремлівського пропагандистського апарату. Тут можна повністю погодитися з судженням Умланда, що «Путіну потрібна була компенсація за провал із побудовою Євразійського союзу – адже без України це несерйозно, і він би цей запит суспільства все одно задовольнив би, з бандерівцями чи без».
Що ж до оцінки постаті Степана Бандери в суспільній думці України – це вже зовсім інша історія, яка ще чекає на всебічний розгляд. При тому, що на сьогодні не бандерівська ідеологія визначає мейнстрім суспільно-політичної думки в Україні.
Василь Ткаченко