Відкрита зона Чорнобиля

26.04.2016 19:35

Чорнобильська трагедія віддалилась від нас уже на тридцять років.

Виросло покоління, яке знає про неї хіба що з розповідей людей середнього і старшого віку або із засобів масової інформації, літератури чи новітньої історії. Та й ті, хто пережив її, не часто згадують про тривожні події тридцятилітньої давності, бо поглинуті виром нинішнього буття, сьогоденними непростими клопотами й тривогами.

Але біда в тому, що ця трагедія продовжується. Вона не завершилася у грудні 1986 року «похованням» у саркофазі високорадіоактивних відходів і уламків четвертого енергоблока ЧАЕС. Уже хоча б тому, що укриття над блоком розраховане його проектантами і будівельниками на кілька десятиліть, і нині цей термін близький до завершення, що залишається закритою, але зовсім не мертвою тридцятикілометрова зона на півночі України, в басейні наших найбільших рік – Дніпра і Прип’яті, що чорнобильська радіація досі руйнує здоров’я і життя мільйонів і мільйонів людей… Чорнобиль нікуди не дівся. Він ще довго про себе нагадуватиме. Навіть якщо у вирі сучасного складного життя ми про нього забуватимемо. У пропонованих замітках йдеться про кілька епізодів з подій тридцятилітньої давності, свідком яких авторові випало бути.

Підкоп під зруйнований реактор

Ми йшли, пригнувшись, вузьким і довгим штреком. Подумалось: якби зараз нам назустріч викотилась вагонетка, з нею навряд чи можна було тут розминутися. Та в ті хвилини тривала перезмінка, і рух у штреку тимчасово завмер.

У вибої, куди привела нас вузькоколійка, було просторіше. Тут вже почала працювати нова зміна шахтопрохідників. Вони включились у роботу енергійно, без будь-якої розкачки. Працювали чітко й злагоджено, розуміючи один одного без слів та ігноруючи високу температуру, яка тут стояла. Здавалось, що вони прагнули якомога швидше докопатися до найбагатших вугільних пластів. Та парадокс полягав у тому, що попереду, скільки б вони не вибирали лопатами важкий зволожений пісок і глину, ніякого вугілля не було. І кожен з них це прекрасно знав.

Але знали шахтопрохідники й інше: робота, яка їм випала, можливо, найважливіша у їхньому житті, і виконати її потрібно якнайшвидше. І тому кожен напружував свої сили і дорожив робочим часом. А його на зміну відпускалося в обріз – тільки три години. Вісім змін на добу. І річ не тільки в тім, що важка мускульна праця, шалений темп, неймовірна тіснота й духота швидко втомлювали, буквально виснажували людей. Була ще одна обставина – радіація. Невидимий, нечутний і від цього ще більш небезпечний ворог. І шлях у підземелля, який прокладали шахтопрохідники, був одним з вирішальних напрямків атаки на цього підступного ворога. Угорі, прямо над вибоєм, де кипіла зараз робота, був зруйнований вибухом четвертий реактор Чорнобильської атомної станції.

Перед зведеним загоном шахтопрохідників з Донбасу, інших вугільних басейнів стояло надзвичайно відповідальне завдання: в умовах підвищеної радіації вирити котлован, прокласти тунель і вибрати під днищем реактора землю для спорудження «холодильника» – товстої, начиненої датчиками і системою охолодження бетонної «подушки», на яку б назавжди ліг зруйнований і розплавлений реактор.

І гірники з честю виконали це завдання. У день, коли ми, кілька українських журналістів, побували на місці їхньої роботи, вони виймали останні кубометри землі. Після цього, повернувшись із станції у Чорнобиль, ми побачили знайому для радянських часів картину. Зміну, яка завершувала зусилля сотень шахтопрохідників, біля райкому партії, у приміщенні якого в ті дні працювала Урядова комісія з ліквідації наслідків аварії, чекало вітання-«блискавка». Ось її дослівно переписаний мною текст: «Гірники зведеного загону Мінвуглепрому СРСР завершили виїмку гірничої маси. Завдання Урядової комісії виконано з випередженням графіка на шість діб! Товариші! Рівняйтесь на шахтарів! Дострокове і доброякісне виконання завдань Урядової комісії – справа честі кожного трудового колективу!»

Неподалік від райкому, в невеличкому дерев’яному будиночку, де розташувався на час робіт шахтарський штаб, я зустрів міністра вугільної промисловості УРСР М.С. Сургая. «Хто б міг подумати, що й на атомній станції випаде робота для шахтарів, – сказав він. – А от трапилась біда, виникла потреба в людях нашої професії, і вони не підвели. Хотів би підкреслити: кожен з них приїхав у Чорнобиль не з наказу, а добровільно. Причому добровольців було багато. Ми ж вибрали серед них тих, хто мав досвід і навички роботи в умовах грунтів, схожих на чорнобильські. Головною турботою нашого штабу було не тільки виконання в найкоротші строки завдання Урядової комісії, а й безпека людей. Трудова віддача і енергія шахтопрохідників дозволили помітно скоротити час їх відрядження на ЧАЕС. Додому вони вертаються з почуттям виконаного обов’язку».

Міністр, звичайно, не міг тоді передбачити, як відіб’ються на здоров’ї ліквідаторів-шахтопрохідників їхні вахти під зруйнованим реактором. Вони тоді виконували начебто знайому їм роботу. І глибина прохідницького штреку під станцією вимірювалася не сотнями, як, скажімо, на шахтах Донбасу, метрів, а лише кількома. Але це було в ті перші дні й тижні ліквідації аварії на ЧАЕС чи не найнебезпечніше місце, де невидимі промені радіаційного поля пронизували беззахисних людей. Тим більше, що шахтопрохідники не могли працювати в підземеллі у захисних бронежилетах. Ніхто сьогодні точно не знає, скільки з цих молодих, фізично міцних, загартованих людей залишилося в живих. З тих відомостей, які надходили з різних джерел, можна зробити сумний висновок, що небагато…

Прорив інформаційної блокади

Те відрядження на Чорнобильську станцію групи українських журналістів, коли вони побували під четвертим реактором і після повернення до Києва розповіли Україні і всьому світові про подвиг шахтопрохідників, було одним з багатьох після того, як такі поїздки дозволили. Адже відразу після аварії представникам ЗМІ суворо заборонялися відрядження не тільки на станцію, а й у Чорнобиль. Було зроблено все, щоб блокувати витік інформації про вибух на ЧАЕС, представити його як локальний інцидент, навіть як пожежу, котру вдалося швидко погасити. Офіційна Москва тоді обмежилася кількарядковим повідомленням ТАРС, що на Чорнобильській АЕС сталася аварія, наслідки якої ліквідовуються.

Але правду не вдалося приховати: інформаційний простір світу вже був переповнений повідомленнями і коментарями про техногенну катастрофу на березі Прип’яті. І тоді (якщо не помиляюся, 5 травня) на ЧАЕС побували перші журналісти – кілька представників союзних ЗМІ. Дозвіл на їхню поїздку був даний на найвищому рівні і, судячи з усього, не без втручання секретаря ЦК КПРС Олександра Яковлєва. Бо коли ми почали домагатися права на поїздки на станцію українських журналістів, нам сказали: «Звертайтесь до Яковлєва. Це в його компетенції і можливостях». Зрештою, ембарго на такі поїздки були знято, хоча відділ пропаганди і агітації ЦК КПУ з Москви попередили, що Чорнобильська зона – не прохідний для журналістів двір.

Олександр Григорович Побігай, у той час інструктор сектора телебачення і радіо ЦК КПУ, взяв на себе координацію поїздок у Чорнобиль представників українських електронних ЗМІ, а я – журналістів періодичних видань та інформаційних агентств. Крім оперативних, переважно групових відряджень для висвітлення ходу ліквідації наслідків аварії, необхідно було займатися питаннями евакуації із зони багатотиражної газети Чорнобильської АЕС «Трибуна енергетика» і чорнобильської районки «Прапор перемоги». Переїжджаючи із зони, їхні редакції практично не припиняли видання газет, які найбільше читалися людьми, зірваними з рідних місць: евакуйованим із зони особливо було потрібне слово підтримки, інформація про рідних і близьких, роз’яснення щодо їхньої подальшої долі.

Певна річ, сил самих редакцій (а їхні колективи були малочисленними, складалися із кількох журналістів, які теж потребували лікування й оздоровлення) не вистачало. Тому було вирішено організувати двотижневі вахти в обох редакціях журналістів з республіканських і обласних видань. Забезпечення цих вахт теж входило в коло моїх тогочасних обов’язків і завдань. Хотів би зазначити, що участь у подібних вахтах була добровільною. Ніхто нікого не примушував їхати в евакуйовані редакції, а нерідко – для організації матеріалів для «Трибуни енергетика» і «Прапора перемоги» – і в зону ЧАЕС. Але, наскільки пам’ятаю, проблем із добровольцями не було. Перед їхніми вахтами я з ними зустрічався, розповідав, що і хто їх чекає, ділився інформацією про радіаційну небезпеку, про важливість дотримання хоча б елементарних способів захисту від неї.

Журналісти з Москви після того першого «десанту» все рідше їздили в зону (за винятком акредитованих у Києві власних кореспондентів союзних засобів масової інформації). Натомість різко зросла кількість відряджених туди співробітників українських ЗМІ. Нам у секторі газет і журналів ЦК доручили збирати ксерокопії публікацій слідами таких відряджень і передавати секретареві ЦК КПУ з ідеологічних питань Володимиру Івашку. Але від цієї затії десь через тижнів два довелося відмовитися, бо щодня набиралося десятки матеріалів на чорнобильську тематику.

У тих публікаціях, як і в теле- та радіосюжетах, простежувались намагання відповісти на найбільш тривожні питання, які хвилювали людей, дати їм поради, морально підтримати. А ще не можна було не помітити, то це те, як журналісти швидко опанували «атомну» термінологію, наскільки зуміли заглибитися у проблематику «мирного атома», специфіку роботи атомних станцій, стати достойними співрозмовниками фахівців цієї сфери.

Наші колеги виявляли неабияку винахідливість у тому, щоб побувати в зоні і отримати там ексклюзивну інформацію або ж коментарі, так би мовити, з перших уст, від найбільш авторитетних спеціалістів. Ігор Засєда, який тоді працював у Київському відділенні АПН, побувавши у Чорнобилі, зумів «розговорити» там заступника директора Інституту атомної енергії імені І.Курчатова, віце-президента АН СРСР Євгенія Веліхова. Редактор газети «Говорить і показує Україна» Іван Лисенко облетів на вертольоті ЧАЕС і сфотографував зруйнований четвертий енергоблок. Одним із перших знімків руїн реактора зробив із борту вертольота фотокореспондент РАТАУ (нині Укрінформ) Володимир Репік. Спецкор Українського телебачення Геннадій Душейко проник на ЧАЕС водним шляхом, попросивши катер у тогочасного начальника Головрічфлоту України Миколи Славова. Кореспондент «Правды Украины» Олександр Сокол пройшов на станцію разом з аварійною бригадою і провів там нічну зміну, про що розповів на сторінках газети. Відповідальний секретар газети «Говорить і показує Україна» Микола Гоменюк, щоб побувати в зоні, попросив друзів-тележурналістів включити себе до групи відряджених на ЧАЕС, очолюваної Григорієм Козаковим. Після тої поїздки він написав: «Відзнятий українськими тележурналістами матеріал оперативно і регулярно виходив в ефір не лише на УТ, а й без затримок, переганявся по релейках у Москву, на ЦТ, де з ним у ті перші післяаварійні тижні, як на мене, поступали не зовсім добросовісно. Відеоматеріал приймався, монтувався, ставився до ефіру і виходив у програмі «Время», але чомусь без посилань на авторство. Московські колеги з Останкіно «забували» вказати навіть в титрах, що показані репортажі, сюжети відзняті українськими тележурналістами».

Можна було б назвати ще багато імен, привести багато прикладів професійної самовіддачі, мужності українських журналістів-чорнобильців. І в найскладніші дні приборкання «атомного джина», коли ще не було ясно, як поведе себе зруйнований четвертий реактор, і в наступні періоди ліквідації наслідків аварії вони були в епіцентрі подій, ігноруючи небезпеку та наслідки відряджень у зону для свого здоров’я і життя. Саме їм, українським журналістам, належить прорив інформаційної блокади навколо Чорнобиля і розкриття – через численні цензурні заборони і рогатки – правди про цю найбільшу в історії людства техногенну катастрофу. З великим сумом доводиться констатувати, що багато із них, зокрема, й усі названі мною, уже відійшли за вічну межу…

Михайло Сорока