«Світська» історія хрещення Русі, безхребетність гітлерівських генералів і дурниця про «першу столицю України»

Черговий випуск календаря «Вибраних дат» – авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події.

Вибрані дати. 15 грудня – 20 грудня.

15 грудня 1025 року помер візантійський імператор Василій II Болгаробойця.

Життя і діяльність цього імператора були довгими й драматичними, але для українців він цікавий насамперед тим, що під час його правління відбулося хрещення Київської Русі. Тобто, без згоди Василія ІІ наш київський князь Володимир Великий міг би й не стати Хрестителем Русі.

Відомо, що хрещення Русі було добровільним, а не примусовим, як це зазвичай відбувалося у ті часи. Надто могутньою державою була тогочасна Русь, щоб її можна було силою змусити до віри у Христа. Відповідно, візантійська імперія, звісно ж, не отримала від хрещення Русі жодних переваг, які дають збройні завоювання. Навіть помітного посилення політичного  впливу Візантії на Русь навряд чи відбулося. Та й про який взагалі силовий чи будь-який інший тиск на Русь з боку Візантії у той час можна говорити, якщо у рік хрещення Русі Візантія захлиналася від кривавої й затяжної громадянської війни та не менш затяжної і виснажливої війни із зовнішнім ворогом – Болгарією?

Київська Русь була - по суті, а не за назвою - імперською державою

Князь Володимир пішов на хрещення своєї держави, бо це суттєво зміцнювало її зовнішньополітичний вплив, адже всі могутні західні та південні сусіди-держави Русі вже були християнськими. Навіть у ті часи далеко не все у міжнародних справах вирішувала сила зброї. А ще хрещення зміцнювало князівську владу над різними племенами держави, які раніше сповідували язичництво, тобто поклоніння місцевим богам (а це - постійне джерело «сепаратизму»), а тепер мали молитися єдиному по всій імперії богу - Христу. Так, імперії, бо Київська Русь була - по суті, а не за назвою - імперською державою, яка силою зброю тримала в покорі і стягувала данину (податки) з великої кількості племен і народів, і навіть не всі вони були слов’янськими. Крім того, умовою хрещення був шлюб Володимира з рідною сестрою візантійського імператора Анною. Цілком можливо, що для Володимира це було головним у всій цій справі з хрещенням, оскільки родичання з візантійським імператором – найродовитішим («багрянородним» - як казали у ті часи) монархом тогочасного світу - різко підвищувало легітимність влади особисто Володимира. Київський князь всього кілька років тому завершив затяжну міжусобицю з рідним братом за великокняжий стіл, тому потребував додаткових аргументів для утвердження своєї (а з часом – своїх нащадків) влади на Русі. До речі, разом з хрещенням Русі й Анною Володимир отримав від Василія ІІ титул василевса.

У стародавні, та й не тільки у стародавні, а й взагалі - у часи і в суспільствах, де вища влада належала найзаможнішим феодалам на чолі з монархом (неважливо як він називався – князем, великим князем, імператором, царем, великим герцогом, курфюрстом, королем, ханом тощо), династичний шлюб був чи не головним засобом зовнішньої й внутрішньої дипломатії, бо легітимність, а отже – стійкість влади феодала визначалася насамперед його родинним походженням і родинними зв’язками з іншими феодалами.

У рік хрещення Русі Володимир силою зброї захопив Херсонес (Корсунь) – володіння Візантії у Криму

Як бачимо, Володимир отримував від хрещення цілу купу грандіозних переваг, а що воно давало Василію ІІ, окрім, можливо, морального задоволення християнина від того, що ще один варварський народ, причому – такий численний, увірує в Христа?

У рік хрещення Русі Володимир силою зброї захопив місто Херсонес (Корсунь) – володіння Візантії у Криму. Виходить, у той самий рік, коли Візантія хрестила Русь, між двома державами панували не мир і довіра, а жорстке протистояння, що вилилося навіть у локальну (сучасний термін) війну? Саме так, бо, схоже, Володимир силою зброї «примушував до миру» Василія ІІ, тобто – до виконання угоди. Тож і не дивно, що не помітно - чим ця угода була вигідна візантійцю. Що його не влаштовувало?

Імператор Візантії у тогочасному «цивілізованому» світі був політичною персоною №1. Цей статус випливав, по-перше, з військової могутності імперії (наявності у її складі величезних територій, жодна інша держава не могла мірятися з нею розміром підлеглих територій та їх здатністю сплачувати високі податки (данину), і, по-друге, з легітимного статусу спадкоємця слави і влади римських імператорів та взагалі Римської імперії. Династичний шлюб – не рідкість, а звичайне явище у феодальному світі, але шлюб з членом родини «багрянородного» імператора Візантії – унікальний. Кожен монарх мріяв про такий шлюб, але не міг втілити мрії у життя, бо не міг зрівнятися з візантійським імператором силою і «благородством роду». А той, звісно, не бажав ні з ким рівнятися.

Володимир силою виривав у Василія ІІ хрещення для Русі, а особливо – шлюб із сестрою імператора Анною

Шлюб із рідною сестрою імператора різко підносив статус київського князя, фактично він робив князя рівним наймогутнішому і найлегітимнішому правителю тогочасного світу. Очевидно, що візантійський імператор зовсім не зацікавлений був у такому зростанні статусу київського князя, та ще й вчорашнього язичника. Тому, очевидно, імператор пішов на такий крок вимушено, під тиском несприятливих для себе обставин. Одного взяття Херсонеса цілком достатньо для висновку, що Володимир хрещення для Русі, а особливо – шлюб із сестрою імператора Анною, виривав у Василія ІІ силою.

То що ж змусило Василія ІІ до кроку, який об’єктивно суперечив геополітичним інтересам імперії? Тільки одне могло бути достатньою для цього причиною: загроза власній владі. Цю загрозу ми легко виявимо, прочитавши біографію Василія ІІ хоча б у Вікіпедії, не кажучи вже про серйозніші історичні праці.

Василій ІІ разом із молодшим братом Костянтином стали імператорами-співправителями ще в дитячому віці. Але, звісно, то було формальне правління. Реальну владу довгі роки тримали в своїх руках дорослі регенти – Никифор Фока, Іоанн Цимісхій (ці двоє навіть проголошували себе імператорами, хоча не були «багрянородними», тобто були, за законами тих часів, узурпаторами влади), перший міністр Василь Лекапен. У віці 17–18 років Василій поступово почав відвойовувати владу для себе (звісно, не сам, а з допомогою якихось впливових при імператорському дворі феодальних кланів). До речі, подібна ситуація постійно виникала при дворах феодальних монархів. У Росії, приміром, царі Іван Грозний та Петро Перший теж формально правили з дитячого віку, а реальну владу потім відвойовували у кривавих двірцевих інтригах.

Василій ІІ мусив утверджувати свою владу у затяжній і кровопролитній громадянській війні. Проти нього виступили зі значним військом відомі візантійські полководці – Варда Фока (родич імператора-узурпатора) і Варда Склір, котрі проголошували себе імператорами. Крім того, воювати доводилося і проти сильного зовнішнього ворога – Болгарії. Одним словом, для збереження влади Василій ІІ гостро потребував військової допомоги зі сторони. Він знайшов її у Володимира, причому київська дружина відіграла вирішальну роль у перемозі Василія ІІ над внутрішніми суперниками у війні за владу. За цю допомогу, а фактично – за врятування своєї влади, і погодився імператор на династичний шлюб з варварським князем.

Взяття Херсонеса (Корсуня) Володимиром свідчить, що візантійський імператор спробував уникнути виконання головного пункту двосторонньої угоди (тобто, віддати сестру Володимиру). Сьогодні ми б сказали: Василій ІІ хотів «кинуть Володимира, як лоха». Але наш князь не дозволив так з собою поводитися навіть «багрянородному» візантійському імператору. Захоплення Херсонеса було, очевидно, тільки попередженням і демонстрацією сили. Якби й після цього Василій ІІ відмовився виконати все, що домовлено, можна не сумніватися, що вже наступного року військо Володимира стояло б під Константинополем, і цього разу київський князь не обмежився б тим, що прибив щита на воротах (як його предок Олег) і уклав чергову торговельну угоду. Він би, безсумнівно, або усунув би Василія ІІ з престолу, або, принаймні, змусив би його віддати Анну з величезним посагом-контрибуцією.

Звісно, історія хрещення Русі, як її подає християнська церква, не така драматична, як «світська. Яка краща (чи цікавіша) – то вже кожен обирає сам.

18 грудня 1940 року Адольф Гітлер затвердив «План Барбаросса» - план нападу Німеччини на СРСР.

Цей план сучасні військові історики справедливо вважають недолугим. І не лише тому, що виявився в підсумку провальним. Він узагалі був заснований на абсолютно помилкових з точки зору законів військової стратегії принципах. Мається на увазі одночасний наступ по трьох рівнозначних стратегічних напрямах (на Ленінград, на Москву, на Київ), тобто, було порушене основоположне правило стратегії, за яким головний удар (напрям) може бути лише одним (на якому і концентрується головна сила наступальної армії), інші – допоміжними. А сили вермахту були розподілені на три практично рівносильні наступальні угрупування. Крім того, у Німеччини просто фізично не було стільки війська, щоб планувати успішний наступ на такому широчезному фронті, та ще й проти Червоної армії, яка за чисельністю і озброєнням у рази переважала вермахт. Те, що Червона армія була вщент розбита в 1941 році, і німці зуміли захопити мало не половину європейської частини СРСР, стало наслідком не достоїнств плану «Барбаросса», а зовсім інших факторів. Це сталося не скільки через заслуги німецьких стратегів, стільки через жахливі провали стратегів радянських – насамперед політичних.

Але зараз йдеться не про хід війни, а про план «Барбаросса». Чому він був таким недолугим? Невже німецький Генштаб складався з неуків?

План «Барбаросса» складався не скільки для того, щоб керуватися ним під час війни, стільки для окозамилювання начальства – Гітлера

Загалом, німецьких військових стратегів аж ніяк не варто вважати серед найкращих у світі (все-таки, дві світові війни вони програли), однак вони, звісно, не були такими вже безграмотними, щоб не знати чи не розуміти основоположних законів стратегії. Просто завдання, поставлене перед ними Гітлером, було нереальним. Перед фельдмаршалами і генералами був вибір: сказати Гітлеру правду або складати нереальний план. Вони вибрали друге. Фюрер хоче військовими засобами ліквідувати військову загрозу з боку СРСР? Загалом, це неможливо, оскільки сила вермахту мінімум у кілька разів поступається силі Червоної армії, а ми маємо ще й війну проти Англії. Але фюрер хоче, отже будемо пробувати це зробити. Будемо складати план. Реальний скласти неможливо, отже залишається складати план нереальний, план на папері. Ось чому в «Барбароссі» з’являються такі пункти, як вихід до лінії Архангельськ–Астрахань після п’яти-шести місяців військових дій, що просто фантастика, як вже згадані удари по трьох стратегічних напрямах, які розходяться; як бомбардування об’єктів оборонної промисловості СРСР на Уралі стратегічною авіацією, якої не було в наявності (що вже просто смішно), та деякі інші в принципі нездійсненні цілі, тобто – повна дурниця з точки зору стратегічного військового планування. По суті, «Барбаросса» складався не скільки для того, щоб керуватися ним під час війни, стільки для окозамилювання начальства, тобто – для Гітлера. І стратеги німецького генштабу це усвідомлювали.

Таким чином, план «Барбаросса» - це свідчення не безграмотності німецьких військових стратегів, а їхньої безумовної покірної слухняності своєму політичному керівництву (і це стало однією, хоч і не головною, з причин загальної поразки Німеччини у Другій світовій війні).

Провальним був не тільки план «Барбаросса», що не дивно, і до чого було готове німецьке військове командування. Провальним виявилося політичне керівництво війною Гітлером та його найближчим політичним оточенням. Вони не зуміли правильно оцінити політичну ситуацію, яка склалася в СРСР після поразок 1941 року, відповідно – не зуміли скористатися нею в своїх інтересах. Загалом, у катастрофі Німеччини у Другій світовій війні головна провина лежить не на німецьких генералах, а на німецьких політиках. Зрештою, так трапляється завжди у будь-яких великих війнах. Бо політика завжди визначає і економічні, і військові успіхи та поразки.

План «Барбаросса» схожий із планами Росії у її протистоянні з Заходом (війні в Україні й Сирії) 

І ще: з часом історики обов’язково виявлять схожість «Барбаросси» з планами, за якими сьогодні веде війну Росія в Україні та Сирії, точніше – з планами, за якими Росія хоче здобути вирішальну військово-політичну перемогу у нинішньому протистоянні із Заходом. Співвідношення економік сторін у цьому протистоянні, і відповідно – співвідношення власне військових потуг Росії та Заходу, таке ж саме, як колись між Німеччиною та СРСР. Нинішній російський генералітет не може цього не розуміти, але воює, бо таким є рішення політичного керівництва державою.

19 грудня 1919 року Харків проголошений столицею Української соціалістичної радянської республіки.

Нині аж надто часто можна почути, що Харків - «перша столиця України». І навіть такий вислів можна зустріти на просторах Інтернету: «Харків ніколи не втратить історичного статусу першої столиці України!»

Більшої дурниці важко придумати. Точним є лише таке формулювання: Харків – перша столиця Української Радянської Соціалістичної Республіки. Була така формальна держава у складі СРСР, котра, як відомо, щасливо померла 24 серпня 1991 року. Але ще задовго до її смерті Харків знову став центром однієї з українських земель, яким, власне, був і залишається всю свою історію.

Більшовики зробили Харків столицею УРСР з метою знищити Київ як столицю й Україну - як державу 

А причина, з якої Харків колись 15 років був столицею УРСР, зрозуміла: більшовики не довіряли націоналістичному Києву, хотіли знищити його як столицю, оскільки хотіли знищити Україну як таку. Однак такі грандіозні плани виявилися більшовикам не під силу. Історична незаперечність Києва як столиці була настільки очевидною для всіх, що 1934 року більшовики змушені були повернути центр УРСР до нього. Щоправда, більшовики втішали себе думкою, що після Голодомору, масових розстрілів діячів української національної культури і загалом закінчення періоду так званої «українізації» Київ уже ніколи не відродиться як столиця національної України, а буде завжди лише адміністративним центром зрусифікованої території. Не вдалося і це. Лише Київ – був, є і залишиться вічно столицею – політичним центром України.

20 грудня 1917 року більшовиками створена Всеросійська надзвичайна комісія (Всероссийская чрезвычайная комиссия - ВЧК) по боротьбі з контрреволюцією і саботажем.

За майже сто років існування ця «контора» постійно змінювала назву: ВЧК – ГПУ – ОГПУ – НКВД – НКГБ – МГБ – КГБ – ФСБ. Ми більш-менш добре знаємо чи уявляємо, як чекісти боролися із зовнішніми, а особливо внутрішніми - реальними, потенційними чи уявними - ворогами російського комуністичного режиму. І скільки мільйонів людей вони поклали у землю в такій «боротьбі».

Значно менше ми знаємо про іншу, причому – найважливішу для чекістів, частину їхньої діяльності, а саме: участь у боротьбі за найбільшу владу в країні. Їхнім ворогом тут була сама більшовицька партія (точніше – клани верхівки цієї партії), яка їх і породила. Це найцікавіший і найменш відомий широкому загалу пласт історії чекістів. Боротьбу за владу вони вели постійно, але до недавнього часу - завжди програвали.

У «катівнях» усіх зовнішніх ворогів СРСР, включно з гестапо групенфюрера Мюллера, згинуло значно менше чекістів, ніж їх постріляли їхні партійні начальники