Виняткова територія: Росія: Донбас не тягне

Чому Кремлю знову довелося відтермінувати «інтеграцію нових регіонів»

Ще у березні цього року Путін на зустрічі з очільником окупаційної адміністрації Донецької області Денисом Пушиліним зазначив «хороші темпи відбудови і розвитку» регіону. А наприкінці жовтня один із найзатятіших російських пропагандистів Ростислав Іщенко фактично визнав, що промисловість Донбасу більше не потрібна Росії і відроджувати її ніхто не збирається. Інший відомий Z-блогер Максим Шевченко пішов іще далі, заявивши, що Кремль узагалі підставив і кинув Донбас. То за що ж боролися?

Насправді про те, що в Кремля зламався окупаційний календар, відомо давно. Спочатку Москва встановила для так званих нових регіонів перехідний період до 1 січня 2026 року. Саме до цієї дати захоплені українські території мали бути інтегровані в російську економічну, фінансову, кредитну та правову системи, а також у систему органів державної влади РФ.

Однак 30 жовтня Держдума підтримала два законопроєкти, які передбачають продовження дії тимчасових норм для окупованих українських територій і продовження окремих особливостей застосування на них російського законодавства ще на чотири роки — до 1 січня 2030 року.

«Нові регіони» у путінському генеральному плані майбутнього Росії дедалі більше нагадують територію постійного винятку. Адже якщо через чотири роки після їхнього оголошення «російськими» для них і далі потрібні спеціальні правила, це свідчить про те, що вони не стали (і не стануть) звичайними об’єктами Російської Федерації. Навіть за її потворними юридичними лекалами.

Звісно, жодні закони РФ не змінюють міжнародно-правового статусу окупованих територій. Захоплені частини Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, як і Крим, залишаються невіддільною частиною України. Їхня окупація не має міжнародного визнання і не створює законних підстав для поширення російського суверенітету на ці території.

Водночас військові амбіції Кремля дедалі очевидніше розходяться з реальними можливостями російської армії. У червні президент України Володимир Зеленський сказав, що Росія уже п’ятнадцять разів переносила строки захоплення Донбасу. У вересні ISW оприлюднив розрахунок, за яким за нинішніх темпів просування російські війська змогли б захопити решту Донецької області лише 2 жовтня 2032 року.

І російська цифра «2030», і оцінка ISW про «2032» — це ілюстрація провалу Путіна. Навіть за умови збереження наступального потенціалу (а він вичерпується) та без урахування українських оборонних операцій заявлена мета віддаляється на роки. Так само віддаляється й перспектива бодай якогось масштабного відновлення захоплених територій. Найкраще це видно на прикладах окупованих Маріуполя, Бахмута та Авдіївки.

Маріуполь: нові фасади на місці чужого життя

Дослідження Human Rights Watch, SITU Research і української організації Truth Hounds задокументувало масштаб руйнувань Маріуполя. У дослідженій центральній частині міста, на території площею близько 14 квадратних кілометрів, було пошкоджено або знищено 443 із 477 багатоповерхових житлових будинків — 93%. Це не показник для всього міста, але навіть у межах центральної частини він демонструє масштаб катастрофи.

Водночас розслідування Bellingcat за супутниковими знімками, даними забудовників і оголошеннями про продаж квартир ідентифікувало 23 нові житлові комплекси — понад 50 будинків загалом щонайменше на 6 000 квартир. Але ці цифри не означають, що шість тисяч родин маріупольців отримали назад свої домівки. Значну частину новобудов рекламують для продажу громадянам «континентальної» Росії, пропонуючи пільгову іпотеку. Водночас українські власники зруйнованого або демонтованого житла часто не мають можливості придбати квартиру в новому будинку за отриману компенсацію.

Паралельно діє інший механізм — вилучення нерухомості. У квітні 2025 року BBC Verify повідомила, що щонайменше 5 700 помешкань у Маріуполі окупаційна влада внесла до списків майна, яке можуть оголосити «безхазяйним».

У такій системі будівельний кран стає не лише символом показового відновлення, а й інструментом перерозподілу власності. На місці понівеченого українського міста формується новий житловий простір, у якому його колишні жителі вже зайві.

Зруйнована й економічна основа довоєнного Маріуполя. У російських генеральних планах «розвитку» територію зруйнованої «Азовсталі» відводять під технопарк, набережні, музеї та громадські простори. Можливо, це і є планування нового міського простору. Але називати його відновленням Маріуполя цинічно. Промисловість, яка формувала потужну економічну основу міста, не повертається разом із прогулянковими зонами.

Бахмут і Авдіївка: плани будують швидше, ніж міста

Бахмут — ще один показовий приклад розриву між пропагандою та реальністю. Незалежне медіа «Вот Так» провело дослідження багатоповерхового житлового фонду міста. Журналісти вручну класифікували 344 житлові будинки заввишки від трьох поверхів. За їхніми оцінками, 97,4% обстежених будівель мали ознаки руйнувань, а 6,7% були критичними руїнами, непридатними для відновлення.

При цьому переконливих свідчень про системне відновлення міської інфраструктури, житлових кварталів і виробництв немає. Поки що Бахмут відбудовують переважно дієсловами майбутнього часу.

Не менш промовиста ситуація в Авдіївці. Ще у вересні 2022 року, задовго до найруйнівнішого етапу боїв, супутниковий моніторинг UNOSAT зафіксував у місті 634 пошкоджені споруди. У лютому 2024 року Донецька обласна військова адміністрація оцінювала загальний рівень руйнувань Авдіївки в 95–98%.

Місцевий коксохімічний завод припинив роботу. До війни він був одним із найбільших роботодавців міста, забезпечував роботою тисячі людей і відігравав важливу роль у місцевій економіці. Його знищення означає втрату основи, навколо якої десятиліттями формувалося міське життя. Відновлення заводу його колишній директор Муса Магомедов оцінював як фактично нове будівництво вартістю $3–4 млрд.

Скільки коштує Донбас після Росії

Наймасштабніший актуальний орієнтир для оцінювання руйнувань і потреб відновлення — п'ятий звіт Rapid Damage and Needs Assessment (RDNA5), підготовлений урядом України, Світовим банком, Європейською комісією та ООН.

Документ наразі охоплює період від початку повномасштабного вторгнення до 31 грудня 2025 року. Станом на цю дату загальна пряма шкода Україні оцінювалася в $195,1 млрд, соціально-економічні втрати — у $666,7 млрд, а потреби у відновленні та реконструкції протягом наступних десяти років — у $587,7 млрд.

За регіональними розрахунками RDNA5, Донецька область потребує понад $109 млрд на відновлення — більш ніж 20% загальнонаціональної суми. На Луганську область припадає ще близько 6,4% загальних потреб, тобто орієнтовно $37,6 млрд. Разом майже $147 млрд.

Ідеться саме про потреби відновлення, а не про прямі збитки. Ці цифри особливо промовисті, якщо врахувати, що оцінювання окупованих територій обмежене доступом до об'єктів і можливостями дистанційного збору інформації.

Для розуміння масштабу змін варто згадати, що перша спільна оцінка потреб відновлення та розбудови миру на Донбасі (оприлюднена ще 2015 року) передбачала лише близько $1,52 млрд на початковий дворічний період. Безпосередньо порівнювати цю суму зі звітом RDNA5 не можна: відрізняються територіальне охоплення, методика, часові горизонти й сам характер оцінювання. Але масштаб руйнувань, накопичених після початку повномасштабного вторгнення, очевидний.

І навіть майже $147 млрд — це не остаточна ціна повернення Донбасу до повноцінного життя. У цій сумі неможливо повністю передбачити всі майбутні витрати на ліквідацію наслідків затоплення шахт, очищення води, боротьбу із забрудненням ґрунтів, усунення небезпечних промислових конструкцій, розмінування та відновлення людського капіталу.

До 2030 року Москва може ухвалити ще десятки поправок, відкривати показові житлові квартали, ремонтувати окремі школи й малювати скільки завгодно нових генеральних планів. Але все це вже не змінить головного: Донбас, заради якого Путін розв’язав повномасштабну війну, Росія не тягне. І, з огляду на все, вже й не особливо це приховує. Тому залишається хіба що вчергове відтермінувати план його «інтеграції». Спочатку до 2026 року. Тепер — до 2030 року. І так до нескінченності. Але кінець усе одно прийде. І тоді доведеться платити вже по-справжньому.

Макс Мельцер