Нацисти і рашисти однаково бачать українців

Яка різниця між «звільненням від більшовизму» та «нацизмом»

Російські ЗМІ нині буквально смакують картинки з українських міст, включно (або насамперед) з Києвом, які останнім часом потерпають від масштабних російських ударів по енергетиці.

Відомий український журналіст Денис Казанський з цього приводу дуже слушно підмітив, що росіяни, які вибудували свою ідентичність на міфі про «Велику вітчизняну війну», і які однією з головних її трагедій називають блокаду Ленінграда, тепер буквально вчиняють те саме в Києві та інших містах України, змушуючи людей мерзнути й радіючи, що в деяких магазинах немає хліба.

«Усі вони виросли на розповідях про те, що блокада Ленінграда була одним із найбільших злочинів ХХ століття. Про те, як нацисти діяли максимально нелюдськи: не зумівши взяти місто, вони мстили мирним жителям – холодом, голодом, повільною смертю. І ось тепер – якраз те саме – вони роблять з українцями. З тією лише різницею, що німці ніколи не називали росіян «братнім народом», а сьогоднішня Росія знищує тих, кого десятиріччями сама називала своїми братами. Любитель Сталіна і СРСР Максим Калашников із злорадством міркує про те, як його держава під гаслами «денацифікації» відтворює тактику нацистів під Ленінградом.

Я не знаю, які мутації мали статися з цими людьми, щоб вони перетворилися на це. Але перед нами – один із найнаочніших і наймоторошніших прикладів морального оскотинення й озвіріння у світовій історії», – підсумовує Казанський.

Денацифікаційна «логіка» Москви

Насправді це озвіріння має цілком ґрунтовний базис. Журнал МЗС Росії «Международная жизнь» опублікував статтю, в якій запропоновано застосувати радянський досвід окупації Німеччини після Другої світової війни для реалізації «однієї з ключових цілей СВО – денацифікації України». Сам факт появи такого матеріалу в офіційному виданні, редакційну раду якого очолює міністр закордонних справ РФ Лавров, свідчить про інституціоналізацію окупаційної логіки в російському державному дискурсі.

У вступі авторка, на прізвище Грачова, згадала звернення Путіна від 24 лютого 2022 року, в якому той «визначив денацифікацію України однією з найважливіших цілей СВО». Для досягнення цієї мети, за її словами, необхідно використовувати «багатий практичний досвід», який накопичила радянська влада «під час розв’язання аналогічного завдання на території зони Німеччини, окупованої Червоною армією в результаті Другої світової війни».

Грачова зазначає, що досвід «денацифікації» радянська влада почала здобувати ще на завершальному етапі війни, зокрема, завдяки діяльності НКВС на фронті. Авторка описує і досвід радянської військової адміністрації, створеної для управління радянською зоною окупації Німеччини. Особливу увагу вона надає роботі «комісій із денацифікації». За її словами, до 1948 року вони «усунули» з органів місцевого самоврядування та з підприємств близько 520 тисяч «колишніх членів нацистської партії, мілітаристів і воєнних злочинців».

За твердженням авторки, до 1948 року військова адміністрація «провела у Східній Німеччині основні демократичні перетворення, очистила органи місцевого самоврядування, поліцію та судові органи від явних і прихованих нацистів, сформувала земельні та провінційні уряди», яким згодом передала всі повноваження.

«Накопичений радянською окупаційною владою досвід з денацифікації Німеччини доцільно використовувати органам влади та військового управління РФ під час проведення аналогічної роботи на територіях, звільнених у ході "СВО" від влади київського неонацистського режиму. На жаль, наразі такий досвід використовується в обмежених масштабах», – резюмує Грачова.

Отже, йдеться про легітимацію довгострокової окупації, адміністративного контролю та репресивних практик, замаскованих під історичну аналогію. Значить, стаття МЗС РФ демонструє, що поняття «денацифікації» в російському офіційному дискурсі втратило будь-який зв’язок із реальною історією чи правом і перетворилося на універсальний ідеологічний інструмент виправдання війни, окупації та насильницької трансформації захоплених територій.

Росіяни копіюють окупаційні практики Другої світової війни

Цікаві й паралелі між німецькою окупацією України в 1941–1944 роках і нинішньою російською, а саме й передусім щодо заперечення суб’єктності України. Третій Рейх Україну не розглядав як державу. Територію трактували як Lebensraum і адміністративний простір для Рейху. Будь-які прояви української державності або політичної автономії ліквідовували. У російській версії Україну також заперечують як повноцінну державу та націю. В офіційній риториці РФ Україну подають, як «штучне утворення», «частину Росії», «помилку історії».

Під час німецької окупації українців класифікували як Untermenschen – робочий ресурс без політичних прав. Населення поділяли на «корисне» і «зайве». Росіяни українців маркують як «нацистів», «заражених», «зомбі», «біомасу», яку треба «очистити» або «перевиховати». Тобто, і тоді, і зараз – це відкрита дегуманізація як умова допустимості масового насильства.

Риторику «визволення» під час німецької окупації подавали як «звільнення від більшовизму» та «єврейського ярма». Російську – подають як «визволення від нацизму» і «захист російськомовних». Отже, в обох випадках вторгнення маскується під якусь «моральну місію».

Як нацисти, так і рашисти використовують терор як інструмент управління. Гітлерівці вчиняли масові розстріли, робили каральні акції, спалювали села, створювали концтабори тощо. Росіяни – організовують фільтраційні табори, вчиняють тортури, вдаються до масових убивств цивільних (Буча, Ізюм, Маріуполь). Тобто страх і насильство рашисти так само, як раніше нацисти, використовують як базовий механізм контролю.

Економічне пограбування України обома режимами також ідентичне: вивезення зерна, металу, робочої сили. У росіян, крім мобілізації до лав ЗС РФ, додали примусову «паспортизацію» як інструмент економічного контролю.

Під час німецької окупації відбувалося цілеспрямоване знищення інтелігенції, священників, національних діячів. Під час російської також відбуваються арешти мерів, журналістів, волонтерів, учителів. Отже, обидва окупаційні режими наносили  цілеспрямовані удари саме по соціальних «нервах» суспільства.

Нацисти насильно вивозили дітей на примусову працю, впроваджували германізацію «придатних». Росіяни проводять масштабну депортацію українських дітей, впроваджують «перевиховання».

Отже, як нацистська, так і рашистська окупації України базуються на однаковій логіці: заперечення права на існування, дегуманізація, терор, геноцид (зокрема й енергетичний) і спроба зламати ідентичність. Відмінність лише у вигаданих ідеологічних декораціях, які малює нинішня російська «Международная жизнь».

Макс Мельцер