Росія конструює «образ ворогів» на педагогічному рівні

Від українських «карателів» до «біолабораторних піндосів»

Нещодавно в ефірі федерального каналу «Россия 1» вийшов сюжет, в якому стверджувалося, що під час Другої світової війни німецькі солдати сперечалися, чи зможуть розрубати радянського хлопчика навпіл одним ударом. 12 і 13 липня 2014 року на російському «Первом канале» в ефір виходив сумнозвісний телесюжет про «розіп'ятого хлопчика». У квітні 2022 року в МО РФ заявили: «у Харківській області іноземні найманці відкрили вогонь по місцевих жителях, які не захотіли поступатися своїми будинками». Згодом такі новини буквально заполонили російський етер.

Навіщо «ЗСУ розпинають хлопчиків»

Загалом тема «хлопчиків» болить російський пропаганді вже давно. Ще з часів Олександра Невського, у фільмі про якого іноземні загарбники кидали немовлят у вогонь. Відтоді все це поставлено на потік і навіть отримало відповідну військово-академічну та дипломатичну методологію.

Зокрема, в червневому випуску російського «Військового академічного журналу» вийшла стаття під назвою «Образ ворога та його значення для бойової мотивації військовослужбовців». Вона містить чіткий висновок: російській державі потрібна централізована доктрина зі створення «образу ворога», тобто системний механізм вироблення ненависті, яка має забезпечувати підтримку війни.

Автори статті виходять із припущення, що без сформованої ненависті до ворогів російські солдати втрачають мотивацію до ведення бойових дій. Тому розглядають «образ ворога» як стратегічний інструмент, яким потрібно керувати так само системно, як і військовими операціями.

На їхню думку, негативний образ можна формувати практично на будь-якій основі – політичній, релігійній, етнічній, економічній; і його необхідно коригувати, залежно від політичної ситуації та етапу війни.

Автори виокремлюють три типи уявлень про ворога: 1. Офіційний, державний образ – створений і легітимізований державою інтерпретаційний каркас. По суті, це керована ідеологічна конструкція, що не претендує на об’єктивність. 2. Особистий образ – емоційно забарвлене уявлення окремого військового, яке також вважають ненадійним з погляду раціональності. 3. Службовий, стратегічний образ – єдиний, який має ґрунтуватися на реальних даних. Доступ до якого повинні мати лише політичні та військові керівники.

Це означає, що об’єктивна інформація про противника має бути закритою для звичайних військових, тоді як для масової аудиторії формується штучно спрощений негативний образ.

Автори йдуть далі і пропонують чотириетапну модель, яку вони називають «психолого-педагогічним механізмом»: Ідентифікація противника – визначення, хто саме має стати об’єктом мобілізації ненависті. Створення стереотипів – відбір та узагальнення негативних і свідоме ігнорування позитивних атрибутів. Пропагандистська кампанія – масоване підкріплення цих стереотипів усіма державними ресурсами із постійним вимірюванням емоційного ефекту. Фіксація образу – підтримування необхідного рівня ворожості через безперервне оновлення негативної інформації.

Ця модель циклічна: після закріплення образу пропонується запуск нового циклу зі створенням ще більш радикальних і спрощених характеристик ворога. У такий спосіб система працює на безперервну ескалацію негативних наративів.

До речі, автори прямо визнають, що вбивство суперечить базовим моральним нормам, і саме тому ворога треба повністю вивести з категорії «людина». Тому пропонують: приписувати противникові максимально широкий спектр вад – від наркоманії до підлості та жорстокості; позбавляти його індивідуальних рис; формувати в солдатів гнів, презирство, обурення, тривогу, свідомо зменшуючи лише страх і сором.

Попри очевидну масштабність російської інформаційної машини (включно з РПЦ, яка вже фактично скасувала заповідь «не вбий»), автори, одначе, вважають її недостатньо ефективною. І пропонують: інтегрувати всі канали держави, включно із ЗМІ та культурними інституціями; задіяти творчі спільноти – письменників, кінематографістів – для вироблення наративів; формалізувати й уніфікувати роботу з образом ворога в межах саме єдиної державної доктрини.

Прикладів дегуманізації українців у російській пропаганді є достатньо. Варто згадати «карателів» (цей термін часто використовували у 2014–2022 роках), «укрофашисти», «бандерівці». Мета: зобразити українців «не людьми», а фанатиками, нацистами, позбавити їх індивідуальності, показати всю націю «зараженою ідеологією». Можна згадати фейки про «американські біолабораторії в Україні», де начебто створюють «мутантів», «комах-носіїв вірусів». Мета: зобразити українців джерелом «зарази» або «зброї проти людства», «небезпечним біологічним об’єктом».

Окремий напрямок – бійці ЗСУ, яких російська пропаганда називала «сатаністами», «наркосолдатами» та «бойовими зомбі». Цей напрям спрямований на створення образу «безжальних нелюдів» у формі ЗСУ, позбавлення їх людських рис, пояснення їхньої мотивації не як боротьбу за батьківщину, а як якийсь «хімічний вплив».

З тієї ж «опери» відомий наратив «Українці самі себе обстрілюють», який, з одного боку, має завдання відбілити російські ракетні удари по мирних жителях, а з іншого, переслідує ту саму мету – подати ЗСУ явищем «антигуманної сили», що знецінює та знищує власне населення.

Завдання іншого відомого фейку про «чорних трансплантологів» – перетворити українців на «франкенштейнів, які знущаються над людським тілом та наживаються на ньому».

Чому Євросоюз став «Гейропою»

Московське конструювання «образу ворога» не завершується українцями. Прикладів дегуманізації європейців у пропаганді також удосталь. «Гейропа» в очах росіян має бути морально деградованою спільнотою, яка «втратила людську природу». Завдання: показати, що європейці нібито втратили «нормальність», мораль, культуру. Ціль: позбавити їх статусу «цивілізованих людей» та представити «хворим суспільством». На це працюють фейки про «дитячі борделі та зоофілію в ЄС», «легалізацію інцесту» тощо.

Досить цікавим у цьому контексті є наратив, що саме «европейці натравили одних слов’ян на інших». Мовляв, Європа століттями мріяла «знищити росіян та українців» і зараз продовжує цю політику. Мета: зобразити європейців як історичних (із часів того самого Олександра Невського), агресорів, «нелюдів».

Паралельно розкручується наратив про «розпещених європейців, які не здатні до боротьби» з метою позбавити їх людської гідності, створити образ жалюгідного, залежного, недієздатного «іншого».

«Піндосам» розслаблятися не варто

Тож усе це наразі стосується тільки України та Європи. Американці з відомих причин та відповідного «коригування з огляду на політичну ситуацію» з цього наративного ряду поки що виведені, але ненадовго. Зневага росіян до «піндосів» нікуди не поділася. Хіба що приховалася на час «зустрічей із Віткоффом» (найближча зустріч запланована на 2 грудня в Москві). Проте «вашингтонський обком» – це головний ворог Кремля. І недаремно в жовтневому випуску журналу «Міжнародне життя», який випускає МЗС РФ, вийшла стаття із красномовною назвою «Палити до Ла-Маншу? Про ефективні гарантії безпеки в контексті історичного протистояння Росії і Заходу». Назва взята з пісні із словами «дійти до Ла-Маншу і Білого дому».

У тексті від МЗС РФ, крім іншого, також стверджується, що Росія стикається з тими самими ворогами, що і сто років тому. Отже, як наполягають автори, Москві доведеться обговорювати «мир» із Заходом тільки після досягнення вигідних умов силою. А для доказу «незмінності позиції Заходу» наводять цитати: Гітлера – про Росію як «Колоса на глиняних ногах», експрезидента США Рейгана – про «імперію зла», і Трампа, де він назвав Росію «паперовим тигром».

Тож американцям не варто розслаблятися. Їхні «біолабораторії в Україні» з російського конструктора з моделювання образу ворога нікуди не поділися. Лише чекають на свій черговий час.

Макс Мельцер