Кремлеві стикають зуби навколо «близьких територій»

Країни Кавказу та Центральної Азії дедалі більше віддаляються від Росії

10 листопада 2020 року відбулася, як тоді здавалося, знаменна подія. За посередництва Росії набула чинності угода Вірменії та Азербайджану про припинення вогню в Нагірному Карабаху. Її ключові умови тоді були такими: припинення всіх бойових дій, розміщення миротворчого контингенту ЗС РФ (1960 військовослужбовців) уздовж лінії зіткнення і в Лачинському коридорі. Повернення Азербайджанові трьох районів, обмін військовополоненими, заручниками й тілами загиблих тощо.

Згідно з тодішнім документом, російські «миротворці» мали перебувати в регіоні протягом п'яти років. Однак саме ці п’ять років остаточно довели, що Росія разом із Азербайджаном і Вірменією, зрештою, втратила значно більше, ніж могла собі уявити навіть ще два роки тому.

Як Росія брехала собі й людям

Уже у 2023-му відомий російський аналітик Андрій Нікулін зазначав, що «вже три роки в нас тривають незліченні заклинання – ах, якби не Пашинян із його спробою будувати багатовекторність – ах, якби Єреван робив більше проросійських присідань – ах, якби не проклятий Сорос, то вже тоді ми, росіяни, вам, вірменам, допомогли б так, що не тільки Карабах ви зберегли б, а й отримали б Апшерон із Баку!»

«Ці заяви абсолютно безпідставні, оскільки ігнорують елементарний факт – Росія, хоч і як би хотілося, не змогла б допомогти. Єдине, що вона могла, це створювати ілюзію підтримки, надавши б у допомогу Вірменії зведену роту імперських політологів, експертів, якби їх, звісно, вдалося запхнути в літак. Щоб вони відстоювали честь прапора, розсовували кордони імперії та геополітичних зон впливу... Не треба давати фальшивих запевнень, зароджувати брехливі надії, безглуздо обнадіювати... Не брешіть, ні іншим, ні самим собі… Позбудьтеся тягаря безглуздих і нездійсненних зобов'язань, які лише відтягують сили, забудьте про існування фантомного ОДКБ, ліквідуйте військові бази, які не в змозі навіть захистити самих себе, не те що допомогти тим, на чиїй території вони розташовані, скоротіть імперські витрати...» – закликав Нікулін ще у 2023-му. Звісно, в Москві до цього не дослухалися. Що було далі – загальновідомо. Але до чого це зрештою призвело, не очікували, видається, і в Баку з Єреваном.

Уже в серпні цього року лідери Вірменії та Азербайджану на зустрічі не в Кремлі, а у «вашингтонському обкомі» підписали декларацію про мирні відносини, що вже не тільки фактично, а й юридично ознаменувала поразку тодішніх російських «мирних ініціатив» і передала американській структурі Зангезурський коридор, який мала контролювати Росія. Тепер його напівофіційно називають «коридором Трампа».

Далі – ще більше. Президент Азербайджану Алієв заявив, що «готуватиме країну до війни через непередбачуваність світових процесів»: «Ми нікому не радимо думати про ворожі дії проти нас... У нас є досить сильні союзники». Тоді його слова пролунали на тлі погіршення відносин із Росією і погроз z‑пропагандистів розпочати «нову СВО на Південному Кавказі». Один із них, Юрій Євич, наприклад, тоді ж, у травні, малював наступну наступальну операцію Росії: «Київ, країни Балтії, Азербайджан, потім Польща. І після цього Аляска, за яку Америка повинна виплатити Росії штраф».

Усе це, звісно, не залишилося осторонь від Баку. Азербайджан переводить свої збройні сили на стандарти НАТО, – заявив 6 листопада президент Ільхам Алієв. На це негайно відреагували в Москві. Перший заступник голови комітету Держдуми у справах СНД Костянтин Затулін визнав, що тепер «Азербайджан будує свою оборонну і політичну лінію абсолютно незалежно від інтересів РФ».

Москві доведеться терпіти

Наступний удар по Росії все того ж 6 листопада наніс президент США Дональд Трамп. Під час саміту з президентами п'ятьох держав Центральної Азії (Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, Таджикистану і Туркменістану, лідера останнього, до речі, не приймали в Білому домі аж із 1998 року) він представив низку торговельних, дипломатичних угод і домовленостей.

Серед них: домовленості з Узбекистаном про інвестиції у 100 млрд доларів США у ключові сектори економіки США, зокрема, у видобуток найважливіших корисних копалин; угода про розробку в Казахстані родовища вольфраму американською компанією Cove Capital і зобов'язання Астани витратити 2 млрд доларів США на покупку чіпів штучного інтелекту Nvidia; угода про продаж до 37 літаків Boeing авіакомпаніям Казахстану, Таджикистану та Узбекистану тощо.

Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв, за підсумками саміту, заявив, що США «мають право на повноцінну присутність» у регіоні. Нагадаємо, Росія для країн Центральної Азії за останні 15 років уже перестала бути найбільшим торговельним партнером. За підсумками минулого року, товарообіг країн регіону з Китаєм (94,8 млрд доларів США) більш ніж удвічі перевищив товарообіг із РФ (45 млрд доларів США). Із США товарообіг цих країн склав лише 4,2 млрд доларів США, але це вже майже вдвічі більше, ніж п'ять років тому. Тому, як заявив держсекретар США Марко Рубіо на робочому сніданку з лідерами країн Центральної Азії: «Ми часто витрачаємо так багато часу на кризи і проблеми, що не приділяємо достатньої уваги новим захопливим можливостям». Тож доки Росія шукає, де тільки можна, війну, вже не тільки Китай, а й США знаходять «нові захопливі можливості» в регіоні, який Москва завжди вважала «своїм».

Від Пекіну і Вашингтону не відстає і Брюссель. У квітні відбувся перший саміт «Центральна Азія – ЄС», на якому глава Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила, що «Євросоюз підписав угоду про стратегічне партнерство з Казахстаном, Узбекистаном, Туркменістаном, Таджикистаном і Киргизстаном, яка містить інвестиційну програму вартістю до 12 млрд євро. ЄС також сприяє розвитку торговельних шляхів через регіон, які обходять Росію і ведуть із Китаю до Туреччини й далі до Європи».

Москва вже давно відчувала неладне. Ще 28 жовтня глава МЗС РФ Сергій Лавров істерично волав, що «Москва припинятиме спроби Заходу відірвати країни Закавказзя і Центральної Азії від Росії всіма доступними засобами». Але вже 10 листопада офіційний представник Кремля Дмитро Пєсков назвав «цілком природним», що «наші друзі, партнери в Центральній Азії обговорюють свої відносини по всіх азимутах у своїй зовнішній політиці».

Президент Казахстану Токаєв після Вашингтону летить до РФ. Підтримуватиме й московський «азимут». Проте той самий Затулін на тлі цих та інших карколомних подій вже досить приречено визнає: «Росія повинна розуміти, що сьогоднішнє становище, в якому вона одночасно конфронтує із Заходом і США, є приводом для викликів її впливу в Центральній Азії та Закавказзі. Ми повинні боротися за вплив на близьких нам територіях. Але доти, доки «СВО» не закінчена, доводиться стискати зуби й терпіти».

З огляду на все, Кремлеві, якому вже зусібіч стикають зуби навколо колись «близьких територій», терпіти доведеться довго, якщо не завжди.

Макс Мельцер