Від лісоруба до генія світової економіки

До сторіччя з дня народження Богдана Гаврилишина

Мислити глобально, діяти локально – цим правилом Богдан Гаврилишин керувався упродовж усієї своєї вражаючої кар’єри, яка склалася далеко від України, у гостроконкурентному західному світі. З початків цієї кар’єри в його пам’яті закарбувався епізод, коли віцепрезидент канадської компанії «Алкан», у яку Гаврилишина після закінчення Університету Торонто взяли на роботу, сказав йому: «У вас важке ім’я. Ви не могли б змінити його на щось таке, як "Браун" чи "Сміт"?». Юнак відповів негайно, і його тон був далекий від тону підлеглого. Він запитав, скільки Смітів чи Браунів у списках новобранців, учасників зустрічі. «Ну, думаю, двоє чи троє», – відповів здивований віцепрезидент після деякої паузи. «У ньому – лише один Гаврилишин, і ви запам’ятаєте його та його прізвище», – після цих слів Богдана його співрозмовник обірвав бесіду і пішов. Гаврилишин чекав на різку реакцію з його боку, але її не було. 

А ще відтоді прізвище Гаврилишин ставало все більш відомим у діловому світі. Особливо після того, як Богдана вибрали серед 44 кандидатів від компанії на навчання в женевському Центрі менеджменту.

СХОДЖЕННЯ ПОЧИНАЛОСЯ З БЕРЕГІВ ДНІСТРА

Народився він 19 жовтня 1926 року в селі Коропці тодішнього Бучацького повіту, на високих берегах Дністра, де, за словами його мешканців, «півень співає на три області». Богдан був четвертою дитиною в родині незаможних селян, що володіли половиною гектара землі. «Мій батько мав шість класів освіти, мати – чотири. Ми жили у двокімнатній хатині, зробленій з глини й соломи, вкритій солом’яною стріхою. Насправді ми займали одну кімнату з цегляною пічкою, у якій були одне велике ліжко, стіл та пара вузьких лавок, – пригадував Богдан Гаврилишин у своїй книзі роздумів і спогадів "Залишаюсь українцем". – Мій батько воював у складі австрійської армії під час Першої світової війни й побував у Чехословаччині, Австрії та навіть у Північній Італії. Він помітив, що люди в тих країнах живуть набагато краще, і пов’язував це з вищим рівнем освіти, ніж той, який був у нас в Галичині (Захід України). Він дійшов висновку, що має зробити все, щоб його діти мали змогу отримати найвищу можливу освіту».

Богданів батько був людиною підприємливою. Із Чехословаччини він привіз насіння хмелю, яким засіяв усі пів гектара землі. Це викликало здивування і навіть насмішки односельців. До часу, коли в жовтні 1926 року народився Богдан, батько вже продав Львівській броварні кілька врожаїв хмелю, збираючи гроші на придбання землі біля Бучача. Він таки її придбав, збудувавши там новий будинок для сімейства. Богдана записали спочатку до початкової Бучацької школи, а згодом – до гімназії. У батька щодо нього були великі амбіції, але він рідко говорив з ним про це й лише одного разу сказав: «Бог дав тобі трохи таланту, і твій обов’язок – його використати».

З тих років Богдан зберіг у пам’яті спогад про те, як став пластуном. У 1930 році Польща, яка, за Версальською угодою, керувала Галичиною, оголосила «Пласт» нелегальною організацією, але він і далі існував, значною мірою завдяки протекції митрополита Андрея Шептицького. Коли Богдан був у пластунському таборі, митрополит перебував у своїй літній резиденції, у сусідньому селі Підлютому, і пластунам, за словами Богдана Гаврилишина, надзвичайно поталанило відвідати його: «Він благословив кожного з нас по черзі, сказав кілька слів та пильно подивився у вічі. Мені здалося, що він справді побачив мою душу, хоч в його очах світилася лише доброта. Пізніше в житті я зустрічав визначних особистостей, проте дуже мало людей наблизилися до цього старого чоловіка з довгою білою бородою, прикутого до інвалідного візка, водночас справжнього гіганта духу».

На Захід України восени 1939-го прийшли «перші совєти», і сім’я Гаврилишиних жила у постійному страхові, що її вивезуть у Сибір. Старший Богданів брат Мирослав був заарештований, засуджений на десять років і в 1944-му на важких роботах помер. 

Німецька окупаційна влада встановила у 1941 році «новий порядок», заарештувавши і заславши в концтабір у Заксенгаузені членів створеного у Львові уряду на чолі з Ярославом Стецьком. Окупанти дозволили відкрити лише десять шкіл (гімназій) на території всієї Галичини та частини Волині з населенням більш ніж 6 мільйонів людей. Богданові пощастило: він був прийнятий до однієї з тих шкіл – у Чорткові поблизу Тернополя. Це, за його оцінкою, була гімназія з хорошими викладачами та класичним навчальним планом, який містив латинську і старогрецьку мови, предмети з природничих і соціальних наук і навіть релігію. Саме вчитель релігії, монах-василіянин отець Дирда виявився для Богдана найцікавішим. Він був єдиним вчителем, з яким учні могли спілкуватися не тільки в класі, а й після занять, відвідувати з ним цікаві місця Галичини.

Оглядаючись на свій освітній шлях, Богдан Гаврилишин зауважив, що доля змусила його пройти через п’ять різних систем освіти п’ятьма різними мовами. Польська, українська та російська, українська та німецька (за відповідних окупаційних режимів), до того ж середню школу він закінчив у таборі для біженців у Німеччині, англійська – під час навчання на ступінь бакалавра й магістра в Університеті Торонто в Канаді, французька – для здобуття докторського диплома в Женеві. 

Як він потрапив у табір для біженців у Німеччині? У липні 1944-го Богдан разом із своїм другом Володьком, перебуваючи у Славському, зайшов до потяга, пропонуючи пасажирам освіжальні напої та пошепки закликаючи їх вийти з потяга та приєднатися до УПА. «Наша місія була захоплива, проте погано закінчилася. Нас зловили німці, і ми отримали щось на зразок "запрошення", від якого було важко відмовитися». Їх відправили в Німеччину на примусові роботи, де був майже цілий рік важкої праці, жорсткої дисципліни, поганої їжі й жодного "світла в кінці тунелю". Це тривало до травня 1945-го, коли війна закінчилася. Чи варто детально описувати ті останні дев’ять місяців "німецького раю"? Навряд», – напише він згодом.

Світло в кінці тунелю відкрив для Гаврилишина дозвіл на еміграцію в Канаду. Ціна дозволу – його згода працювати лісорубом у канадській глибинці. Після прибуття в порт Галіфакса його чекали три доби мандрівки на захід по неозорих канадських просторах. У хатині, у якій його поселили, були 16 ліжок, стіл та кілька лав посередині, піч, зроблена з бочки для нафти, та з «димоходом» із залізної труби. Він спав головою до стіни й ногами до печі. Пізніше Богдан прочитав вислів: «Коли твоя голова – у холодильнику, а ноги – у печі, у середньому маєш комфортну температуру тіла». Життя лісорубів було дуже важким і сумним. Вони працювали по 8–9 годин на день із сокирою і дуговою пилкою, деякі «професійні» лісоруби – по сім днів на тиждень. 

Прибулі з Європи відрізнялися від канадських лісорубів. Для емігрантів це був лише спосіб дістатися до Канади. Потім – заощадити гроші: комусь для того, щоб продовжити навчання, а іншим – щоб поїхати в місто і знайти там гідну роботу. Необхідність лікування та деякі інші обставини прискорили для Гаврилишина завершення «кар’єри» лісоруба. Він обрав для проживання місто Торонто, щоб вступити в місцевий університет. До того ж вибрав для навчання інженерний факультет. Невдовзі йому прийшло повідомлення, що його прийняли на авіаційне відділення Університету Торонто. Тоді ж у найбільш тиражній і популярній газеті Канади «Глоб енд Мейл» з’явилася його фотографія із заголовком: «Лісоруба-переселенця прийнято до Університету Торонто». Далі подано довгу історію про Богданове життя, що базувалося на інтерв’ю, яке в нього взяли напередодні. 

Після успішного закінчення університету Гаврилишин отримав чимало пропозицій. Найбільш привабливим було запрошення в уже згадану на початку алюмінієву компанію «Алкан». У ній звернули увагу на його здібності, талант і працьовитість. Після трьох років праці Богдана направили на однорічне стажування в женевському Центрі навчання менеджменту (ЦНМ). Після завершення навчання директор Центру доктор Пол Генні викликав Гаврилишина на довірливу розмову. Він сказав: «Я вийду на пенсію 25 грудня 1966 року». Богдан відповів: «Кожен колись має виходити на пенсію». Директор продовжив: «Але хтось має мене замінити, і ця людина повинна мати синтетичне мислення». Під цим, за спогадами Гаврилишина, він мав на увазі людину, яка розумітиме співвідношення між різними речами, сферами дослідження та буде спроможна синтезувати ці знання. «З наголосом додав, показуючи пальцем на мене: "А ти маєш синтетичне мислення". Я був шокований. Він пропонував мені, студенту, який щойно почав навчання на однорічному курсі з менеджменту, позицію директора за дев’ять років? Одразу ж відповів: "Поле, я не знатиму, чого навчати, як навчати, і мені це не подобається. Дякую, але я повернуся до Канади"».

Гаврилишин тоді повернувся в канадський «Алкан». Але та розмова не пройшла безслідно, не давала йому спокою. Переломним став вітальний дзвінок на Різдво від того ж таки доктора Генні, коли Богдан та його дружина Леоніда гостювали в її батьків у Торонто. Директор ЦНМ побажав їм щасливого Різдва й веселого Нового року, а потім, не церемонячись, випалив: «Чи хотів би ти повернутися до Женеви?». Богдан закляк, проте прокричав Лені, яка була в сусідній кімнаті: «Ти хотіла б поїхати до Женеви?». Вона подумала, що Богдан пожартував або просто планував подорож, і відповіла: «Чому б ні?». Богдан сказав Полу: «Так, я повернуся до Центру» і поклав слухавку. Саме в той момент він вирішив докорінно змінити свою кар’єру.

У ті дні та в довгому перельоті до Женеви він роздумував над тим, чого навчатиме своїх студентів. Зупинився на курсі «Соціологія економічного зростання», тому що хотів зрозуміти і донести слухачам, чому деякі країни розвивалися раніше і швидше, ніж інші, а також те, яку роль у цьому процесі відігравали люди, їхні цінності, знання, поведінка в робочому контексті. Метою курсу було не тільки дати студентам з різних країн знання, а й стимулювати їх до аналізу, осмислення почутого. Уже під час першої лекції Гаврилишин попросив кожного в аудиторії написати роботу з описом історії, сучасного стану та майбутніх перспектив розвитку економіки рідної країни. Після першого року викладання він багато дізнався про ментальність різних національностей.

Але в 1967 році Гаврилишин облишив викладання цього апробованого курсу, бо, за його словами, почав непокоїтися, що якщо швидке економічне зростання продовжуватиметься унаслідок зловживання природними ресурсами, породжуючи забруднення природи, вичерпування цих ресурсів, то довгострокові негативні наслідки для світу будуть дуже серйозними. Тоді ж він почав цікавитися Римським клубом, який створили в 1968 році всесвітньовідомі вчені Ауреліо Печчеї та Александр Кінг, що бачили покликання Клубу бути трибуною і каталізатором розв’язання глобальних проблем людства. Задумувався і створювався Римський клуб як незалежна експертна група інтелектуалів різних країн. До нього входить майже 100 видатних учених і мислителів, державних та громадських діячів. 

Богдан Гаврилишин увійшов до першої когорти творців Римського клубу. І цьому сприяла саме його плідна діяльність у женевському Центрі. Уже в 1960 році він став його директором з навчання, а в 1968–1986-х –­ очільником ЦНМ, перейменованого у 1981 р. в Міжнародний інститут менеджменту (МІМ). На нього звалилися численні адміністративні, фінансові, господарські клопоти, але він ніколи не забував про свою головну місію – вести наукові дослідження, поглиблювати свої знання і передавати їх студентам. Гаврилишин викладав для них такі дисципліни, як управління державами, економічний розвиток країн, керівництво міжнародними фінансово-економічними операціями, світове бізнесове середовище та ін. Його запрошували для консультацій державні діячі в різних куточках світу. 

«Доля була щедрою до мене, – писав він згодом. – Саме після обрання директором ЦНМ я почав багато подорожувати з різною метою до різних країн. На кінець 1970-х устиг побувати у майже 70 країнах на різних континентах. У кожній з країн я зробив щось корисне. Я не подорожував у ролі туриста. У багатьох країнах моя діяльність обмежувалася тим, що читав лекції, головував на національних, регіональних та міжнародних конференціях, займався консалтингом для багатонаціональних компаній, іноді давав деякі поради урядам. У певних країнах я був залучений до визначних подій і залишив слід по собі, серйозно вплинувши на подальший їхній розвиток. Так сталося в Австралії та Аргентині. Я неодноразово приїздив до Канади з прагненням віддячити за все те добро, яке дала мені ця країна».

Його приймали, до його порад прислухалися державні лідери, він зустрічався, спілкувався з видатними людьми світу, такими, скажімо, як Індіра Ганді, Маргарет Тетчер, Гельмут Коль, Збіґнєв Бжезінський, Генрі Кіссінджер, Джордж Сорос, Сабуро Окіта.

І все ж особливо варто виділити роль Богдана Гаврилишина в заснуванні щорічного Економічного форуму в Давосі. Почалося все з відзначення 25-річчя з часу створення женевського Центру навчання менеджменту. Замість стандартного святкування (урочисте засідання, промови, вітання, застілля) вирішено було організувати масштабну навчальну подію. Під час обговорення прозвучала, зокрема, така пропозиція: у Східній Швейцарії, у Давосі, є відомий лижний курорт, де проводиться багато конференцій. А чому б не організувати там двотижневий симпозіум з менеджменту для майже 500 топменеджерів і назвати це «Європейський форум з менеджменту»? Ця ідея учасникам обговорення сподобалася. Тоді ж було вирішено відрядити в Давос викладача Центру Клауса Шваба для вивчення практичної можливості проведення такого заходу. 

І форум відбувся: 1971 року на нього зібралося з різних країн пів тисячі високопосадовців та керівників визначних компаній. Його відкрив і головував на сесіях директор ЦНМ Богдан Гаврилишин. Першим доповідачем був американський професор канадського походження Джон Ґелбрейт, популярний у світі автор бестселерів з економіки. Так почалася історія та епоха Давоських економічних форумів, яка триває й досі. Бути запрошеними на них, а тим паче виступити вважають нині за честь лідери сучасного світу, керівники держав та урядів з усієї планети. В Україні пишаються тим, що починав і благословив ці знамениті й авторитетні форуми син української землі, виходець із тернопільської глибинки Богдан Дмитрович Гаврилишин.

ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ

Не міг він бути осторонь, коли Україна повернулася на шлях незалежного поступу й розвитку. Ще в 1970-х роках у своїх лекціях Богдан Гаврилишин прогнозував майбутній розпад Радянського Союзу, а в книзі «Дороговкази у майбутнє» пояснив, чому це має статися. За його твердженнями, він, звісно, не міг точно передбачити, коли і як це станеться. Але в 1984-му остаточно вирішив повернутися в Україну й оголосив, що через два роки збирається піти на пенсію.

Богданові Гаврилишину організували чудове дводенне святкування, запросивши 400 гостей, серед яких був і голова компанії «Алкан» Девід Кулвер. У нього під час виступу навіть з’явилися сльози на очах. «Є багато вчителів, але за своє життя я знав тільки двох справжніх майстрів, і ви – один із них», – сказав він, звертаючись до Гаврилишина. Усі, хто брав слово, говорили, що пост директора для нього не був просто роботою і кар’єрою, а місією.

Тільки у 1988 році Богдан і Леоніда Гаврилишини отримали запрошення від Товариства «Україна» відвідати рідну землю. З першого дня перебування Богданові Дмитровичу запам’яталися зустріч в Інституті літератури з його директором Миколою Жулинським та дискусія в Спілці письменників з Дмитром Павличком. «В один з моментів ми сиділи на більярдному столі і я змальовував суспільний устрій, що має бути збудований в Україні, як тільки вона стане незалежною».

Під час перших двох подорожей у Київ Гаврилишин спостерігав, слухав, вивчав, зустрічався з людьми і налагоджував контакти. З третього разу став більш активним. Його, зокрема, запросили в інститут зі спеціальними програмами для вищих керівних кадрів. Там він прочитав лекцію викладацькому персоналові. Повернувшись до Женеви, Гаврилишин підготував пропозицію стосовно заснування в Києві Міжнародного інституту менеджменту. Ідея полягала в створенні інституту як спільного підприємства МІМ Женеви та Інституту економіки Академії наук України. Із Женеви мали надійти 500000 доларів США та бібліотека літератури з менеджменту. Українська Академія наук інвестувала 600000 тисяч карбованців. Другого січня 1990 року почалася перша програма інституту. Навіть московська газета «Известия» тоді написала: «Якщо ви бажаєте навчитися чогось про управління бізнесом, вам необхідно їхати в Київ». Інститут справді став для сотень українських підприємців вікном у сучасний діловий світ.

Серед інших проєктів і справ, до здійснення яких доклав свої зусилля, знання і хист Богдан Гаврилишин, був і Міжнародний фонд «Відродження». Під час зустрічі з Джорджем Соросом у Римському клубі американський фінансист розповів Гаврилишину про діяльність свого благодійного фонду в Москві й запитав, чи можливо відкрити його філію у Києві. Гаврилишин відповів, що вже запізно, але якщо він бажає щось зробити для України, то це має бути окрема фундація в Києві. Сорос запитав, чи згоден співрозмовник бути головою фундації. Гаврилишин погодився. Так почалася діяльність фонду Сороса в Україні. Перебуваючи в Києві у 1996 році, Сорос заявив, що київське «Відродження» – одне з найкращих у його мережі з-понад 40 фондів.

Інший приклад – Консультативно-дорадча рада. Ще на посаді голови Верховної Ради України Леонід Кравчук, відвідавши Світовий економічний форум у Давосі, приїхав до Женеви. Після вечері він відвів Гаврилишина вбік і запитав, чи хоче він стати його радником. Той відмовився, але запропонував створити групу радників, так звану Консультативно-дорадчу раду з відомих осіб з різних країн, які б надавали консультації Верховній Раді, де представлені різні політичні течії. Леонід Кравчук одразу погодився. Гаврилишин склав документ з можливим колом обов’язків ради та принципами її роботи. Далі звернувся до людей, більшість з яких знав протягом багатьох років. Це були люди авторитетні й відомі, з політичним досвідом у законодавчій і виконавчій гілках влади своїх країн і з міжнародним досвідом та репутацією. Усі, до кого звертався Богдан Гаврилишин, прийняли його пропозиції. Дванадцятого березня 1991 року Президія Верховної Ради ухвалила рішення про офіційне створення Консультативної ради. Вона працювала загалом активно. Була розпущена в березні 1998 року у зв’язку з ухваленням Конституції України, у якій президія парламенту була скасована.

Варто згадати й Американо-український дорадчий комітет, створений з ініціативи Збіґнєва Бжезінського, у якому Богдан Гаврилишин був відповідальним за його українську сторону, до якої в різні роки входили такі авторитетні політики, дипломати, економісти, як Володимир Горбулін, Володимир Василенко, Віктор Пинзеник, Євген Марчук, Антон Бутейко, Борис Тарасюк, Леонід Кравчук, Роман Шпек.

Було й чимало інших ініціатив і конкретних вагомих справ авторства Гаврилишина або здійснених за його активною участю. Утім, не можемо не згадати і його зусилля як радника президентів, прем’єр-міністрів, голів Верховної Ради України. За його словами, найцікавіше йому працювалося з Леонідом Кравчуком. Дуже цікаво, але водночас складно. Цікаво тому, що він дуже кмітливий, умів слухати і дослухатися порад, ухвалювати швидкі рішення за наявності необхідної інформації. Ключові посадовці в адміністрації були патріотами, більшість із них – доволі компетентні. Гаврилишин у своїх спогадах виділяв Антона Бутейка, людину цілісну і сміливу. Гаврилишин став у його кабінеті мимовільним свідком телефонної розмови Бутейка з Кравчуком. Він сказав: «Леоніде Макаровичу, я порекомендував найкращий напрямок дій і дотримуюся своїх рекомендацій. Якщо вам це не подобається, можете мене звільнити». Він не був звільнений. А складність спілкувань із Кравчуком полягала в тому, що той мало знав економіку.

Узагальнюючи свої враження від ролі радника, Богдан Гаврилишин за рік до своєї смерті з жалем констатував, що всі президенти України ігнорували його поради. На його думку, це була марна трата часу. Вони мали небагато знань, щоб їм можна було щось порадити. Він також вважав, що під час розпаду Радянського Союзу в нас був фантастичний шанс створити не лише незалежну державу, а добру державу. Шансом цим ніхто не скористався. «Біда полягає в тому, що небагато з тих людей, на чию голову впала нова держава, були патріотами. І проблеми почалися ще від перших виборів президента. Якби мрійники та ідеалісти тоді розуміли, що мусять висунути єдиного кандидата, то першим президентом незалежної України став би В’ячеслав Чорновіл», – якось зазначив він.

ЯКИМИ БАЧИЛИСЯ ЙОМУ ПЕРСПЕКТИВИ Й МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

Мені пощастило неодноразово зустрічатися та спілкуватися з Богданом Гаврилишиним. Зокрема, під час закордонних візитів керівників Української держави та уряду, у яких він на правах радника брав участь. Переважно Гаврилишин сидів у другому салоні літака «Україна», відведеному для членів офіційної делегації. Ми, журналісти та супроводжувачі делегації, займали третій салон. Але під час багатогодинних перельотів у нас була можливість вільно відвідувати другий салон, брати коментарі в його поінформованих пасажирів. Під час одного з повернень до Києва я звернувся до Богдана Гаврилишина з пропозицією зустрітися в Києві для інтерв’ю з ним для книги «Світ відкриває Україну», над якою я тоді працював, зокрема, поділитися прогнозами щодо перспектив нашої країни та шляхів її утвердження на міжнародній арені.

«Якщо ви не проти, я зараз готовий поділитися з вами своїми міркуваннями», – сказав Богдан Дмитрович.

І, не зважаючи на пізній час, на втому від візиту, певні незручності для бесіди в заповненому літаку, він одразу, так би мовити, розвинув тему і дав мені коментарі, поділився прогнозами, фрагменти яких пропоную увазі читачів цього блогу. Вони, на мою думку, не втратили актуальності й сьогодні. Далі – його пряма мова:

«Вiдповiдь на запитання, який шлях розвитку має обрати Україна, у мене однозначна: треба зближуватися iз Захiдною Європою.

Спробую обґрунтувати цю вiдповiдь. У процесi зближення iз Заходом i Європейським Союзом зокрема Україна може скористатися великим досвiдом захiдноєвропейських країн, створити кращу систему законодавства, яка в них вiдпрацьована i вiдповiдає сучасним вимогам. Уже навiть у перiод асоцiйованого членства ЄС надає вiдповiдним країнам допомогу, яка особливо важлива для змiни структури економiки кожної з них. Ідеться насамперед про переведення галузей економiки з матерiаломiстких на наукомiсткi – для цього в Європейському Союзi вiдкритi спецiальнi, так званi структурнi фонди (сума їх на п’ятирiчний цикл становить 110 мiльярдiв доларiв США).

Наскiльки ефективна така допомога, про це може свiдчити приклад таких країн, як Iспанiя, Португалiя, Грецiя, Фiнляндiя. До вступу в ЄС це були небагатi країни, в усякому разi, бiднiшi, нiж держави-засновницi Союзу. Але через пiдтримку ЄС i головно через уже згадуванi структурнi фонди, а також завдяки субсидiям для сiльського господарства цi країни зробили iстотний прогрес у своєму економiчному розвиткові, значно зрiс рiвень життя їхнiх громадян.

I друге. Європа для нас має стати найбiльшим комерцiйним партнером, i нашi економiки могли б доповнювати одна одну.

Та, крiм економiчних аспектiв, у зближеннi з Європейським Союзом є й полiтична користь. Стаючи членом Союзу, Україна збереже свiй суверенiтет. А водночас її полiтичний вплив у свiтi зросте. I, що не менш важливо, – змiцниться її безпека. Змiцниться навiть за умови невходження України в НАТО.

Чому я рiшуче виступаю за зближення з ЄС, а, скажiмо, не за вступ України у так званий Слов’янський Союз? Тому що, на моє глибоке переконання, Росiя i Бiлорусь не допоможуть Українi вийти на вищий рiвень життя i розвитку. Бо та ж Росiя i надалi покладатиметься на свої природнi ресурси, на експорт нафти й газу, а не на iнтенсивнi фактори економiчного зростання, як це здiйснюють, примiром, Японiя чи Корея, – країни, що не мають енергоносiїв.

Чи реально сьогоднi говорити про вступ України в ЄС? Поки що дверi до Союзу залишаються перед нами зачиненими. Тому що в нас ще не вiдбулася належна трансформацiя економiчної системи. Та й у сферi полiтики є ще ряд нерозв’язаних питань.

Не слiд забувати i про чергу до ЄС. Далеко не всi країни, за винятком хiба що Польщi, волiли б бачити Україну серед першочергових кандидатiв на вступ, оскiльки це означає, що цi країни одержать меншу допомогу iз структурних фондiв Європейського Союзу.

Що ж до самого ЄС, то приєднання України для нього має скорше полiтичний, нiж економiчний мотив. Бо якщо Україна iнтегруватиметься в європейське спiвтовариство, то це змiцнюватиме мир i стабiльнiсть на нашому континентi, вестиме до зникнення протистояння мiж його захiдною i схiдною частинами.

Повертаючись до теми структурних змiн в українськiй економiцi, хотiв би зазначити, що, крiм проблем, якi у зв’язку з цим постають, ми тут маємо i певний позитив. Ідеться про досить високий рiвень освiти в Українi. А це означає, що ми здатнi досить легко й порiвняно швидко адаптуватися до свiту комп’ютеризацiї, iнформатизацiї й комунiкацiї, який потребує високих технiчних знань. Наше майбутнє – не в тому, щоб, скажiмо, вiдновити виробництво 60 мiльйонiв тонн сталi, яке за Радянського Союзу забезпечувала Україна. Певна рiч, металургiйну галузь слiд зберегти. Як i iншi розвиненi галузi важкої iндустрiї. Але майбутнє української промисловостi, на мiй погляд, – у такiй продукцiї, як комп’ютерна технiка, її програмне забезпечення. Хай би надихнув наших виробникiв приклад одного з iндiйських мiст – Бенгалуру, яке нинi експортує в рiзнi країни програмне забезпечення комп’ютерiв на суму 700 мiльйонiв доларiв. Навряд чи там живуть кращi, нiж в Українi, математики. Зате, мабуть, там бiльше пiдприємливих людей, що добре знають кон’юнктуру свiтового ринку. Не держава, а саме окремi пiдприємцi здатнi й повиннi здiйснювати подiбний бiзнес, бо вони можуть дуже швидко оцiнити, на якi товари й послуги iснує ринковий попит.

I ще одну проблему нашого розвитку хотiлося б видiлити: майбутнє українського села. Воно має воскреснути, праця в ньому має бути на сучасному рiвнi. Не можна так марнувати великий дар природи, яким є наша земля, українськi чорноземи. Але водночас слiд зважати на серйозну конкуренцiю мiж сiльгоспвиробниками рiзних країн Європи. У сучасному свiтi iснує парадокс: поряд з перевиробництвом продуктiв харчування в розвинених країнах сотнi мiльйонiв людей у бiдних країнах постiйно голодують. Українське село спроможне не тiльки забезпечити 50-мiльйонне населення країни, а й поставляти свою продукцiю на експорт. Але для цього необхiдно розвинути не тiльки її виробництво, а й переробку. Вважаю, що було б кримiналом iмпортувати в Україну сiльськогосподарську продукцiю. Однак не варто сподiватися, що саме сiльське господарство може стати базою для економiчного прориву України. Розвиваючи його, слiд водночас акцентувати на новiтнiх технологiх, створення яких дає значно швидший i бiльший економiчний ефект».

*  *  *

Сто років тому в незаможній селянській сім’ї, у скромній хатині під солом’яною стріхою і земляною долівкою, народилася людина, якій судилося пройти не встелений трояндами шлях і стати у світі знаменитістю, уславити не тільки себе, а й свій рід, українську націю. Як писав про Богдана Гаврилишина видатний український релігійний діяч Блаженніший Любомир Гузар, «серед дуже складних і неприхильних обставин Богдан не подався, не зломився, а дуже жертвенною та послідовною працею здобув великі успіхи».

Він належить до тих українців, яких доля змусила покинути рідний край, але Боже провидіння їх туди повернуло. Але навіть проживши три чверті свого життя поза межами України, він завжди й усюди представлявся: «Богдан Гаврилишин, українець».

Михайло Сорока, заслужений журналіст України