Лише 9% успішних ППП-проєктів за 16 років спроб. Чому тепер Україні вдасться

ППП – не панацея для бідних і не розкіш для багатих. Це інструмент тих, хто вміє рахувати гроші

У 2024 році світові інвестиції в інфраструктуру через публічно-приватне партнерство (ППП) уже перевищили 100 млрд дол. Серед цих країн – Китай із Бразилією, які мають великі держбюджети і не роблять це з безвиході. Саудівська Аравія – країна з колосальними нафтовими доходами, але свідомо будує аеропорти, дороги і цілі міста через ППП. Так і, наприклад, Ангола чи Мозамбік – одні з найбідніших, але теж активно реалізують проєкти ППП і мають попит серед інвесторів. 

Це вказує на одну просту річ. ППП – не панацея для бідних і не розкіш для багатих. Це інструмент тих, хто вміє рахувати гроші.

Як він працює? Скажімо, є дорога, що потребує реконструкції на 300 млн дол. Бюджету прямо зараз немає. Держава передає право розбудувати й обслуговувати дорогу приватній компанії на 15 років. Вона реконструює й обслуговує дорогу, отримує щомісячну плату з держбюджету або стягує її з вантажівок і через 15 років повертає управління дорогою державі. Інвестор отримав дохід. Країна і водії – оновлену дорогу. 

ЧОМУ В УКРАЇНИ НЕ ВИХОДИЛО

Україна ухвалила перший закон про тоді ще державно-приватне партнерство (ДПП) у 2010 році, коли деякі розвинені країни вже мали двадцятирічний досвід. Перші концесійні угоди у Франції й Австралії були ще у 1980-х роках, Велика Британія запустила програму PFI у 1992-му. 

Але ухвалити закон і запустити інструмент – не те саме.

Станом на січень 2026 року в Україні укладено 201 договір ДПП – і лише 19 із них реально виконуються. Дев'ять відсотків успішних проєктів за 16 років – це вирок системі, але не вирок ідеї.

Причини провалу добре відомі: надмірна бюрократія для підготовки, ненаявність гарантій для інвесторів, слабкість правового захисту тощо. Держава не формулювала умови так, щоб приватний партнер міг узяти на себе реальні ризики.

УСІ ПОМИЛЯЮТЬСЯ

Україна не перша, хто провалювався з ППП. Велика Британія у 1990-х запустила масштабну програму Private Finance Initiative, яка тоді стала зразком для всього світу. Згодом самі британці визнали, що вона занадто дорога для держави, адже умови угод були структуровані на користь приватного партнера. Програму реформували. 

Ми теж засвоїли урок. У жовтні 2025 року набрав чинності новий Закон «Про публічно-приватне партнерство». Це повноцінне переосмислення кожного кроку на понад сто сторінок, які гармонізували з міжнародним стандартом UNECE PIERS.

Ключових докорінних змін три: 

1. Перед кожною угодою обов'язково має бути аналіз ефективності. Це те, що у світі називають Value for Money. Австралія, Канада і Велика Британія зробили його обов'язковим ще десятиліття тому. Тепер і ми. 
2. Модель «плати за доступність». Тобто для лікарень і шкіл приватний партнер отримує платежі від держави чи громади за доступність для громадян і якість управління. Не від пацієнтів чи батьків учнів. Медицина й освіта залишаються безплатними. 
3. Гібридне фінансування. В одному проєкті можуть поєднуватися приватні інвестиції, донорські гранти й держпідтримка. 

ЧОМУ КРАЇНИ НЕ ВІДМОВЛЯЮТЬСЯ ВІД ППП ПІСЛЯ НЕВДАЧ

Тому що альтернатива гірша. Якщо держава чи громада будує сама, вона бере гроші на повну вартість обʼєкта з бюджету, тобто у платників податків. Вона несе всі ризики, ще й потім роками фінансує операційні витрати. У ППП усі ризики за угодою переходять до приватного партнера. Навіть якщо проєкт дорожчає – платить бізнес, а не платник податків.

ППП змушує державу вдосконалювати управління. Щоб залучити серйозного партнера, потрібно мати чіткі умови на 30 років уперед, зробити техніко-економічне обґрунтування, розрахувати ризики. Це само собою стимулює державу та громади до підвищення якості рішень.

РИНОК ГОЛОСУЄ НОГАМИ. ЧОМУ ЦЕ ВИГІДНО ІНВЕСТОРУ

Якщо медицина чи освіта безплатні, звідки інвестор матиме прибуток? Інвестор заробляє на ефективному управлінні нерухомістю. Це модель «плати за доступність», тобто через комерційну інфраструктуру навколо об'єкта. Це 25–30 років передбачуваного доходу. 

Вигідно усім сторонам. На конкурс концесії Чорноморського контейнерного термінала у грудні 2025 року був інтерес понад десяти міжнародних операторів. До етапу конкурентного діалогу пройшли чотири компанії зі світовим ім'ям: APM Terminals із Нідерландів, Abu Dhabi Ports Company разом із SKF Holdings, турецька Yilport Holding та консорціум Mariner і TAS. Серед них – компанії, що управляють найбільшими портами Близького Сходу та Європи. І все це під час війни.

Це і є оцінювання ринку інвестиційній привабливості України. 

РОБИМО ДРУГИЙ ЗАХІД

Україна має новий закон, нові процедури і на їхній основі – перший реальний конкурс. Мінінфраструктури сформувало портфель із 15 проєктів. Це морські порти, дорожня та залізнична інфраструктури, водопостачання тощо. 

Але найважливіше – це те, хто стоїть поруч. Техніко-економічні обґрунтування проєктів готують ЄБРР, IFC та UNICEF. Це організації, які не витрачають кошти й репутацію на проєкти, у результат яких не вірять. 

Перша концесія нового покоління, порт «Ольвія» із катарською QTerminals, підписана ще у 2020 році, пережила повномасштабне вторгнення. Угода, структурована за міжнародними стандартами, виявилася міцнішою за обставини. Це і є відповідь на питання зі заголовка.

ППП – для тих, хто рахує гроші. Й Україна нарешті вчиться рахувати.

Сергій Деркач, перший заступник міністра з відновлення, інфраструктури та транспорту України