Пріоритетне післявоєнне завдання - технологічний розвиток українського агросектору
Якщо ми не врятуємо аграрний сектор, він ризикує перетворитися на великий конвеєр із вирощування кількох експортних культур
До повномасштабної війни Україну дуже часто називали «аграрною державою». І в певному сенсі це правда. Ми маємо один із найбільших аграрних потенціалів у світі: майже 42 млн гектарів земель сільськогосподарського призначення. Аграрний сектор навіть під час війни залишається основою українського експорту.
Проблема в тому, що у XXI столітті сама собою «аграрність» уже не гарантує успіху. Світ давно заробляє основні гроші не на сировині, а на технологіях, переробці, логістиці, науці та контролі над виробничими ланцюгами.
Яскравий приклад – Нідерланди. Країна, яка за територією менша за більшість українських областей, у 2025 році експортувала аграрної продукції на понад 137 млрд євро. Тобто вирішальним є не розмір земельного банку, а складність економіки, побудованої навколо аграрного сектору.
Нідерландський агросектор – це не поля й теплиці, а величезна система, де об’єднані аграрна наука, генетика, насінництво, агрохімія, інженерія, логістика, переробка та високотехнологічне виробництво.
Фактично сучасний аграрний сектор у розвинених країнах – це вже давно складна технологічна економіка.
Для України це особливо важливо ще й тому, що аграрний сектор може стати не альтернативою промисловості, а фундаментом нової індустріалізації. Саме навколо аграрної переробки можуть розвиватися біоенергетика, харчова промисловість, логістика, машинобудування, інженерія та нові технологічні виробництва.
Сьогодні наша експортна модель значною мірою залишається сировинною. У 2025 році аграрний сектор забезпечив понад 56 відсотків усього українського експорту, але його основу досі становлять зерно, кукурудза, ріпак, соя, насіння соняшника та інша сировина або продукція з мінімальною переробкою.
Саме в цьому й полягає головна стратегічна проблема української економіки.
Ми продаємо світові величезний обсяг ресурсів, але значну частину доданої вартості залишаємо не в Україні, а в економіках інших країн.
Пшениця перетворюється на борошно, кукурудза – на крохмаль, а харчові інгредієнти та готові продукти виробляють уже за межами України.
Соя та ріпак стають білковими концентратами, кормами, біодобавками та компонентами для харчової промисловості – найчастіше теж не в Україні.
Навіть побічні продукти виробництва, які ми часто сприймаємо як щось другорядне, насправді можуть бути основою нових галузей. Той самий шрот після виробництва олії – це ресурс для комбікормів, тваринництва, птахівництва, біоенергетики та виробництва продукції з набагато вищою доданою вартістю.
Фактично сьогодні Україна стоїть перед стратегічним вибором: або ми залишаємося одним із найбільших світових постачальників дешевої аграрної сировини, або поступово будуємо складну аграрно-промислову економіку, у якій аграрний сектор стає фундаментом розвитку переробки, промисловості, науки, енергетики та нових технологій.
Тобто це питання виходить далеко за логіку суто аграрної політики та стає питанням повоєнної моделі української економіки.
Тому що країни, які продають переважно сировину та поступово зводять свою економіку до кількох експортних культур, майже завжди стають більш залежними – і від глобальних криз, і від коливань цін, і від зовнішньої кон’юнктури. Натомість країни зі складною економікою отримують значно вищу економічну стійкість, сильніший внутрішній ринок, вищу зайнятість та доходи населення.
Україні потрібна стратегія поступового ускладнення економіки. Умовно кажучи, кожні кілька років ми маємо підійматися ще на одну сходинку технологічного переділу.
Не просто вирощувати зерно, а розвивати глибоку переробку. Не експортувати олію, а створювати повні виробничі цикли у тваринництві, кормовиробництві, біоенергетиці та харчовій промисловості. Не продавати аграрну сировину, а будувати навколо неї кластери, які об’єднуватимуть виробництво, освіту, науку, логістику та технології.
І саме слово «кластери» тут є ключовим. Тому що сучасну економіку розвивають не окремі підприємства, а цілі екосистеми – так працюють найуспішніші аграрні регіони світу.
Водночас Україні потрібно дуже уважно ставитися до ще однієї небезпечної тенденції – поступового зникнення дрібного фермерства та особистих селянських господарств.
Великі агрохолдинги відіграють важливу роль в експорті та стабільності економіки. Але саме мале фермерство забезпечує продовольче різноманіття, розвиток локальних економік, зайнятість у громадах та нормальне життя українського села. Саме того села, яке сьогодні вже на межі зникнення.
І якщо ми його не врятуємо, аграрний сектор ризикує перетворитися на великий конвеєр із вирощування кількох експортних культур.
Війна лише загострила сьогоднішні виклики. За підсумками 2025 року аграрне виробництво в Україні скоротилося майже на 7 відсотків. Особливо тривожним є скорочення в тих напрямах, які формують основу складнішої внутрішньої переробки та розвитку суміжних галузей.
Тому тепер Україна має шанс не просто відновити свою економіку після війни, а й провести її глибоку модернізацію.
Але такі зміни не відбуваються самі собою. Вони потребують довгострокової державної стратегії, інвестицій у переробку, аграрну науку, логістику, енергетику та підтримку виробництв із високою доданою вартістю.
У XXI столітті дешевої сировини вже недостатньо для економічного успіху держави. Сильними стають ті країни, які вміють створювати складну економіку, технології та високу додану вартість навколо власних ресурсів.
Україна має для цього всі можливості.
Тому після війни Україна має боротися не лише за інвестиції, а й за право стати складною, сучасною та економічно сильною державою. Саме це визначатиме, чи стане вона одним із нових центрів економічного зростання Європи.
Віталій Кім, начальник начальник Миколаївської ОВА
Фото: Мagnific