Ярослава Хортяні, голова СФУЖО

Ярослава Хортяні – голова Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО), заступниця президента Світового конгресу українців та багаторічна лідерка українського руху в Європі. Майже пів століття вона живе в Угорщині, де стояла біля витоків Товариства української культури, очолювала самоврядування української меншини та представляла її в парламенті.

Сьогодні СФУЖО, яку вона очолює, об’єднує 33 організації з 30 країн. Після третьої міжнародної конференції «Українки світу в дії» у Лісабоні Хортяні розповіла кореспондентці Укрінформу, як українки, що виїхали після початку війни, змінюють закордонні громади, та чому Україна не має права втратити їхній людський капітал. Говорили також про протидію російській дезінформації, політичні права діаспори, повернення українців, відбудову держави та роль жінок у майбутній євроінтеграції України.

ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ УКРАЇНОК ЗА КОРДОНОМ Є БЕЗЦІННИМ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНИ

- Це вже третя така конференція, яку організовує СФУЖО. Це водночас і тренінг, і обмін досвідом для українських жінок-очільниць асоціацій з усього світу. Як виникла така потреба?

- Ми почали робити це, коли війна тривала вже два роки. Як історикиня, роблю соцопитування в себе в Угорщині та інших країнах, де часто буваю. Я відвідую громади також як заступниця президента Світового конгресу українців. І от після опитувань зрозуміла, що ці тимчасові переселенки, яких ми спрощено називаємо біженками, – це величезна частина українського суспільства, яку Україна втратити просто не має права. Тому що це талановиті, професійні й сильні люди. Вони здатні за пів року відкрити бізнес у зовсім новій країні, знайти роботу, навіть не вивчивши місцевої мови. Вони тепер здобувають досвід, знання, розуміння менталітету. І це надзвичайно важливо для того, щоб потім змінювати Україну. Наприклад, одна українка в Австрії, яка є членкинею жіночої асоціації, мені розповіла, що бачить, як з мешканцями містечка, де вона живе, спілкується бургомістр. І коли вона повернеться додому, вона дає слово, що зробить все, щоб мер її українського міста спілкувався з громадою з такою ж повагою і залученістю. Тобто тепер, у цей важкий час, усе одно українки за кордоном набувають «капіталу», а людський капітал – він безцінний.

- Так, але одна справа – збиратися тут, у Європі, та працювати автономно на підтримку України, а інша – якось долучати до цієї дискусії певні гілки української влади.

- Ось уже чотири роки, як я очолюю СФУЖО, через рік ми провели першу таку конференцію в Будапешті, до неї приєднались українки з 14 країн, і ми запросили владу – тоді до нас вперше приєдналася Мар’яна Беца, заступниця міністра закордонних справ. Після того як наші панелістки розповідали про свій досвід, ми зрозуміли, що такі діалоги треба робити частіше. До того ж почали виникати нові спілки. Наприклад, Лариса Пелюх, яка створила першу Спілку українок Іспанії, взялася провести наступну конференцію в Малазі. Поступово ми виокремили теми – це інтеграція та збереження своєї ідентичності, якщо ти хочеш з тих чи інших причин залишитися. Реінтеграція – якщо ти повертаєшся додому, і допомога – тобто наша, діаспори, активна участь у відбудові України. Тож цього року ми вже втретє тут, у Португалії, щоб говорити під таким кутом – про перемогу, відбудову і роль українських жінок. 

Чому тут? Бо це також дає поштовх, стимул українській громаді, жінкам, які трохи більш як два роки тому створили Товариство українок Португалії, тож це визнання їхньої роботи. Наприклад, уже два роки приймають тут дітей військових з України. До того ж один із найактивніших членів СКУ Павло Садоха, який очолював Спілку українців Португалії, а перед нашим заходом, на превеликий жаль, пішов із життя, дуже хотів, щоб саме тут, у Лісабоні, відбувалася ця конференція, і доклав багато зусиль до її проведення. Його ідея була посилити свою організацію жіночим крилом. 

ЗАВДАННЯ СФУЖО – ПІДНЯТИ УКРАЇНСЬКИЙ ЖІНОЧИЙ РУХ НА НОВИЙ РІВЕНЬ

- Розкажіть про свій шлях в Угорщині, де ви живете вже багато років. Ви одразу створили там українську організацію?

- Я в Угорщині із 1979-го, тобто вже 47 років. Спочатку долучилася до заснування Товариства української культури Угорщини. Для цього треба було зробити його членами п’ятьох моїх колег з угорської гімназії, де я тоді викладала угорську історію. Не було ще стільки активних українців у 1991-му, у липні, до проголошення незалежності. Але нам дозволили заснувати це товариство, яке тоді називалося Товариство українсько-русинської культури. У 1993 році я стала його головою, а пізніше ми як громадська організація мали право брати участь у місцевих виборах. І у 1998-му в чотирьох місцях Угорщини ми долучилися до місцевого самоврядування. Воно називається тут «самоврядування української меншини Угорщини». У 1999 році я очолила це державне самоврядування. А вже у 2014-му пішла в парламент і стала «речницею» українців. Тоді запровадили зміни до чинного законодавства, і нам дозволили працювати там на правах депутатів, лише без права голосу на пленарному засіданні. Решта – усе можна: працювати в комісіях, виступати, захищати свою позицію, ініціювати закони. Тобто я була до 2018 року речницею, а ще очолювала Європейський конгрес українців та була першою заступницею президента СКУ. А нині я – друга заступниця, тому що я голова СФУЖО. 

- Скільки організацій тепер входить до Світової федерації, і як відбувається спільна робота?

- Ми маємо 33 організації. Із 30 країн. Але сама історія СФУЖО дуже довга, скоро їй буде 80 років. Водночас у ній є такі поважні організації, як Союз українок Америки, що вже відсвяткував століття, на чолі з Наталією Павленко. Ми намагаємося розширюватись. Відколи я голова, маємо три нові організації та працюємо над подальшим розвитком, наприклад, у Чехії. Тож наше завдання – підняти жіночий рух, підтягнути його на рівень. У нас працює управа – вона головна, також «екзекутива» – це президія, яка ухвалює поточні рішення, є ще щорічні наради, де ми заслуховуємо звіти організацій та вибираємо тему, яка сприяє розвиткові жіночого руху. Минулого року це була синергія жіночих організацій. Цього року – відбудова України, роль жінок. Ви ж знаєте, що в нас ще з 1990-х років є своє представництво при ООН.

- Розкажіть, як це виглядає – представництво, що працює в ООН. Тобто вони можуть подавати там якісь пропозиції?

- Представництвом керує Ірина Яросевич, яка залучає молодь до роботи в ООН, одна з таких активісток – Зоряна Головата. Вони організовують адвокацію України, у найширшому сенсі. Це переважно активно робить Союз українок Америки, бо вони працюють там на місці, і багато їхніх заходів організовується спільно з Українським представництвом в ООН. На ці зустрічі інколи збираються представники з майже 50 країн. Вони порушують важливі питання, наприклад, гендерної політики, викрадених українських дітей, сексуального насильства під час війни. 

НОВА ХВИЛЯ УКРАЇНОК ЗА КОРДОНОМ ДАЄ НОВУ СИЛУ НАШИМ ГРОМАДАМ

- В українського жіночого руху за кордоном сильна традиція, але водночас він потребує «нової крові». Чи бачите ви, що долучається нове покоління, наприклад ті, хто виїхав після початку війни?

- Я наведу два приклади. До 2018 року ми були єдиною організацією в Угорщині, тобто було наше Товариство і все. Але за ті часи виросла наша молода генерація, доєдналися ті, хто виїхав у 2014–2015 роках, а пізніше, вже після початку повномасштабної війни, в Угорщину переїхало приблизно до 100 тисяч українців. І тепер вони найактивніші у громаді. Ще один приклад – наша Світлана Савельєва, яка рік тому відновила Союз українок в Австрії, що мав столітню історію. І вона будує всю активність якраз із новоприбулими дівчатами. Я їх бачила, і більшість з них, до речі, раніше були російськомовними, але вже тепер, під час війни, перейшли на українську. Завдяки їм та нашому представництву при ОБСЄ як голова СФУЖО я зустрілася з поважною гільдією жінок-дипломаток, де були представниці десяти країн, яким могла донести найважливіше наше питання – викрадення дітей з окупованих територій. 

КАМПАНІЯ НЕНАВИСТІ ДО УКРАЇНИ В УГОРЩИНІ НЕ СПРАЦЮВАЛА

- Окремий складник на конференції в Лісабоні – боротьба з дезінформацією, бо важко адвокатувати Україну в країні, де мозок людей – у полоні російської пропаганди. Досвід Угорщини, певно, дуже показовий у цьому сенсі?

- Раніше ми дуже недопрацювали на цьому полі, над тим, щоб Україна інформувала про себе, бракувало глобального розуміння. Ми думали, якщо допомагаємо Україні і вливаємо кошти, капітал у громадські організації, допомагаємо будинкам для людей похилого віку, дітям і так далі, то цього ніби і досить. А Росія тим часом вела інформаційну війну. Ми ж опинилися позаду. Тож тепер на всіх наших заходах обговорюємо боротьбу з дезінформацією і як найкраще до неї долучатися. 

В Угорщині ніколи не було конфліктів з українцями, навіть при тому, що угорці ставили питання про закарпатських співвітчизників. Вони з розумінням ставились і до нашої війни. Аж раптом деякі політики тут побачили, що на цій темі можна «зіграти». Початок цієї брудної кампанії було покладено ще чотири роки тому, коли переміг Орбан, а на цих виборах стало зовсім гаряче. І тоді вже лився увесь можливий бруд на українців, на уряд, на Президента України, та ще й на Євросоюз, який ніби змовився з Україною. Лунали тези про війну двох братніх народів, які могли б домовитися. Це вже ризикувало перерости у справжні антиукраїнські настрої в суспільстві. Але можу сказати, що вони зазнали краху. Бо ці вибори дуже переконливо показали, що ця кампанія ненависті до України не спрацювала. Росія в Угорщині вливала величезні кошти в дезінформацію. Зараз можу сказати, що все вщухло. Принаймні вже немає розмов про те, що Україну не можна брати в Євросоюз, бо прийдуть середньовічні хвороби. Бо доходило навіть до такого. Навіть проти мене почалася дезінформація, моє інтерв’ю одному з українських видань було сфальсифіковано в газеті «Мандінер», але після виборів ця газета закрилася. Дуже рада, що це сталося.

УКРАЇНСЬКИЙ ПАСПОРТ МАЄ ДАВАТИ ОДНАКОВІ ПОЛІТИЧНІ ПРАВА ВСІМ ГРОМАДЯНАМ

- Павло Грод, голова СКУ, у нашій з ним розмові згадував, що домагається, щоб Закон про множинне громадянство давав усім українцям – чи то з діаспори, чи то з самої України – однакові політичні права. 

- Так, коли ми побачили, що множинне громадянство, як воно описане в законі, працює так, що ви будете громадянами України, матимете український паспорт, але виборчого права не будете мати, тоді ми сказали, що не може бути громадянства з подвійними стандартами. Воно має бути одне, з такими ж правами.

- У Франції, наприклад, це – закордонні округи, і діаспора в Польщі та інших країнах обирає собі депутата – представника до Національної Асамблеї, так само як і французькі громадяни всередині країни.

- Та й в Угорщині так само. Але я не говорю лише за право голосу. Я загалом кажу про певну квоту в парламенті для представників діаспори, щоб Україна чула наш голос. Ось сюди тепер приїхали жінки, які є вже четвертою, п’ятою генерацією української діаспори, але вони живуть Україною, і це їх мотивує та визначає. Усе їхнє життя спрямоване на те, щоб працювати і бачити Україну розвиненою, заможною, європейською країною. Тож вони заслуговують на те, щоб мати більше важелів впливу.

- Чи розширилася за цей час комунікація з українською владою?

- У Лісабон приїхала заступниця міністра соціальної політики Ілона Гавронська. Коли ми були в Україні в серпні, то я сказала міністрові, що хочу бачити їхнього представника, і він виконав моє прохання. Мала бути також заступниця міністра закордонних справ Мар’яна Беца, але, на жаль, змогла лише привітати нас по відео, бо працювала в Нью-Йорку, в ООН. Тобто ми співпрацюємо, і ми хочемо, щоб Україна нас чула та розуміла.

Також з’явилася ініціатива з Альянсом діаспори з відбудови України. Ще на зустрічі в Малазі розробили дорожню карту, і одними з перших вступили в цей Альянс. У нього є голова – це представник уряду України, є співголови – я одна з них, і з нами разом працює Міжнародна організація з міграції. Засідання відбувалися у Гданську, а перед тим – у Римі – на форумах з відбудови. Попереду ще Таллінн. В Альянсі є робочі групи з представників діаспори, які напрацьовують пропозиції щодо відбудови України. 

ПОВЕРНЕННЯ УКРАЇНЦІВ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ВІДБУДОВИ МІСТ І СІЛ

- Ви розповідали, що випадок України – наша війна та її масштаб – це унікальна історія, але вже були країни, які переживали війну і потім успішно відбудовувалися. Зокрема, це Хорватія, але це значно менша країна…

- Я мала на увазі загальну картину, бо вивчала це питання. Дуже багато хорватів свого часу виїхали за кордон, у Європу, зокрема в Німеччину, та й сама Хорватія – це маленька країна, менше ніж чотири мільйони населення. Після війни на Балканах її влада зрозуміла, що для того, щоб підняти туризм, бо це їхній головний бізнес, потрібно спонукати своїх громадян повертатися. І були розроблені спеціальні програми з відбудови. Зокрема, тих територій, де тривали бойові дії. Вони почали відновлювати, наприклад, Вуковар, де найбільша українська громада, і навколишні українські села, зокрема, Петрівці, Міклушівці. Усе це було просто в руїнах. Тобто вони вкладали в інфраструктуру і розпочали процес, який називали репатріацією, тобто створювали умови, щоб люди поверталися у відбудовані села та міста. Я була у зруйнованому Вуковарі після війни і повернулася туди через три роки, тож можу засвідчити, як все разюче змінилося.

Я НЕ МАЮ ПРАВА НЕ ВІРИТИ В ПЕРЕМОГУ УКРАЇНИ

- Одна з тем, які ви заявили, – перемога. Праця на перемогу. Знаючи, що відбувається в Україні, чи залишаєтеся ви оптимістично налаштованою?

- Я не маю права не вірити в перемогу України. Наш ворог хоче посіяти ці сумніви. Нашою перемогою буде збереження державності. І не тільки. Якщо навіть буде мирний договір, то він має бути такий, щоб Україна знала, як і коли вона поступово поверне свої території. Бо інакше нас запитають: за що пролилося стільки крові, за що стільки років страждань? Мені треба Україну бачити мирною, щоб українці нарешті жили так, як живуть у європейських країнах. І перемога наша буде також, коли ми допоможемо Україні вступити в Євросоюз. І, як на мене, відбудова, рух у ЄС – це все на 70 відсотків буде справою саме українських жінок. А також тих хлопців та дівчат, які прийдуть із фронту. Бо я вірю в них, тих, хто народився в незалежній державі, і на чию долю випав її захист. Тож як я можу втратити віру, коли все життя працюю на Україну? Я хочу її передати далі. А віра – це велика сила.

Лідія Таран, Франція

Фото автора та надані Ярославою Хортяні