Віра Вовк. Вірність Україні завжди і повсюди
Вшановуючи сторіччя з дня народження визначної української письменниці з непростою долею
Ще в юні роки Віра Вовк поклялася, що хоч де б була, хоч у які життєві обставини потрапляла б, вона завжди й у всьому буде українкою. І цій клятві лишилась вірною до останнього свого дня. Будучи більш як вісім десятиліть свого життя відірваною від України, вона постійно жила з думками про неї, свої художні твори писала українською мовою, поширювала в зарубіжжі свої переклади з української, свою квартиру в Ріо-де-Жанейро прикрасила по-українськи, постійно листувалася зі своїми українськими друзями й колегами та за найменших можливостей відвідувала Україну. Перша з таких поїздок відбулася в 1967 році, після тривалих для неї заборон радянського режиму. Саме тоді у вступному слові на зустрічі з нею в Спілці письменників України поет-академік Микола Бажан, звертаючись до Віри Остапівни сказав: «Та який ви вовк. Ви золота, роботяща бджілка, що прилетіла до нас із-за океану». Але щоб такі слова, як і сама поїздка на землю батьків, стали реальністю, минуло в її житті більш як чверть століття нелегких випробувань.
У ВИМУШЕНІ МАНДРИ СВІТАМИ
Гортаючи сторінки її життя, вражаєшся, скільки всього драматичного, трагічного, світлого, доброго, сповненого благодіянь воно вмістило. А скільки книг – поезій, прози, драматичних творів, перекладів, наукових досліджень – вийшло з-під її пера!
Один із цих творів – роман «Духи і Дервіші». На його початку Віра Вовк пояснила читачам, звідки походження прізвища «Вовк». Її дід по батькові Григорій Вовк із Вовчинця, біля тодішнього Станіслава (нині Івано-Франківськ) перед висвяченням на греко-католицького священника змінив своє прізвище на Селянський. Він знав, що стане духовним пастирем у Карпатах, де люд забобонно пояснює імена. Отже, як йому було стати вовком своєї отари? Він вибрав собі таке ім΄я, що подобалося людям, бо й сам був переконаним народником.
У її творах – багато біографічного, пережитого. Особливо в уже згаданому романі «Духи і Дервіші». В ньому приводяться імена людей, дати, факти й події, які справді були в її житті. І все ж цей твір названо романом, тобто художнім твором, що дало письменниці можливість вільно розповісти про пережите.
Є в ньому один факт, який не може не привернути читацьку увагу і належить до документальних. Йдеться про те, що митрополит Андрей Шептицький став її хресним батьком. За яких обставин це відбулося? Дід Віри Вовк одружився з дуже молодою дворянкою, Катериною Волянською, і в їхній сім΄ї народилося чотирнадцять дітей, але половина з них повмирали ще малими дітками, бо якраз починалися дуже трудні роки для сім΄ї. Баба Катерина після дідової смерті звернулася до митрополита Шептицького з проханням підтримати її дітей, допомогти у здобутті освіти. Найстаршими серед них були Марія і Вірин батько Остап. Він навчався спочатку в гімназії у Коломиї, а опісля – у Станіславі і Відні. У шістнадцятирічному віці втік із дому до Українських січових стрільців, став хорунжим, був поранений у плече, пережив російський і польський полони. Після війни за підтримки митрополита Андрея Шептицького студіював медицину в Познані і Карловім університеті в Празі. У Празі познайомився і одружився із Стефанією-Марією Звонко. Віра – їхня єдина дочка.
Щодо Віриної матері, то її родина походить з Бойківщини. Найдавніші спогади Віри теж в΄яжуться з бойківським містами і селами. Бабуся її була горда і гонорова, походила із шляхетського роду, який поступово збіднів. Вийшла заміж за Михайла Звонка, директора однієї з копалень нафти у Бориславі, який, втім, не вмів обходитися з фінансами, був безмежно доброю і довірливою людиною, так що його сім΄я жила більш ніж скромно, з постійною журбою, як прогодувати своїх шестеро дітей і ще стількох прибраних з родини Маринчаків. Вірина мати у молоді роки вчителювала по різних містечках і селах Галичини, але не в Кутах, бо польський уряд не дозволяв їй, українці, працювати там, де жила сім΄я.
Однак повернімось до хрестин. Після того, як батько Віри здобув медичну освіту, митрополит Андрей Шептицький узяв його до себе приватним лікарем. Батько попросив митрополита бути хресним батьком донечки. Хрестини відбулися в митрополичій палаті у Львові, коли Вірочці було десять місяців. «Мені розповіли, що коли митрополит тримав мене на руках, то я на свій пальчик намагалась накрутити волосся його бороди. «Що ти робиш?» – стримувала мене мама. Але митрополит її заспокоїв: «Нічого. Залишіть дитину».
Пізніше Вірин батько працював лікарем у Кутах на Гуцульщині. Там, де жила її бабуся, удова. Він мав добре серце і щедру долоню, безплатно лікував багатьох людей і роздавав скромне сімейне добро простолюддю, яке його дуже любило. Гуцули складали співанки про нього, а Віра отримувала кожного Великодня безліч писанок. У сім років її записали до школи. Польської, бо української там тоді не було, хіба що були години української мови. Після її закінчення вона склала вступний іспит до Львівської гімназії і навчалася в ній протягом року.
Потім почалася війна. Остапа Селянського мали розстріляти. Про це повідомив йому радянський полковник. Він прийшов до батька і сказав: «Докторе, тікайте! Беріть сім΄ю і тікайте. Вам загрожує розстріл». «І ми за одну ніч зібралися і вирушили на захід. До нас приєдналася Зоя Лісовська, моя ровесниця і велика подруга. Якраз тоді вона була у нашій сім΄ї на вакаціях. За нею приїхала її мама. Але ми із Зоєю плакали і не хотіли розлучатися. Мої батьки переконали Зоїну маму залишити дочку під їхню опіку, і вона погодилась. Так що Зоя втекла разом з нами до Німеччини і була мені як рідна сестра. Вона жила з нами у Дрездені. Пізніше, перед авіаційним нападом на місто, Зоя переїхала до Відня, де й зустрілася зі своєю мамою.
Шлях до Дрездена був довгим і небезпечним. Під час виїзду зі Львова вони розділилися. Батько поїхав окремо, а мати і Віра із Зоєю окремо. «Адже якби ми були разом, – розповідала Віра Вовк, – то нас би зловили. А так була якась жінка з дітьми, без чоловіка, і нас пропустили (батько дістався тоді через кордон своїм шляхом). Чи був тоді кордон закритий? І так, і ні. Тоді було дуже багато біженців, перевірити всіх навряд чи було можливо. Цим ми й скористалися. Поступово добралися до одного з містечок під Дрезденом. Ми були вкрай утомлені, голодні, брудні, без грошей. Та найбільше нас хвилювало, де батько. А він у свою чергу шукав нас. Він зміг дістати працю в одному зі шпиталів Дрездена. Працювати довелось йому важко, щоденно виконував по п΄ять – сім операцій, часто і ночував на роботі».
Він і загинув у операційній, коли на Дрезден у ніч з 12 на 13 лютого 1945 року був великий авіаналіт. Остап Селянський у цей час виконував операцію і відмовився її перервати та спуститися у сховище. На другий день Віра пішла його шукати. Ішла пішки, по трупах людей. Блукала дуже довго. Але батька не знайшла. Зустріла тільки знайому медсестру і спитала її, чи знає вона, де є її батько, доктор Селянський. Медсестра відповіла, що він загинув. Віра дуже важко це пережила. Вже пізніше стало відомо, що батька знайшли і поховали у спільній могилі жертв того нальоту. Тоді загинуло майже триста тисяч людей, якраз половина міста. Після цього вони з мамою втекли до містечка Вальдзе, яке дуже близьке до кордону зі Швейцарією, і там жили до кінця війни, до приходу французів (цей район потрапив у їхню зону окупації, в той час як Дрезден – у радянську).
Тоді в тих краях вцілів лише один Тюбінгенський університет, і всі бажаючі здобути вищу освіту до нього ринулися. І Віра також, хоч у неї й не було матурального свідоцтва про попередню освіту – все згоріло у Дрездені.
Але, на її щастя, тоді вони зустріли доброго знайомого – патера Вульфа. Під час війни він сидів у в΄язниці Моабіт, бо виступав проти Гітлера. Його мали розстріляти. До нього в тюремну камеру помістили іншого їхнього знайомого – доктора Данецького (він був німцем, хоч і мав слов΄янське прізвище), який і розповів патеру про загибель Віриного батька. І там, у в΄язниці, вони відправили першу Божу службу за упокій Остапа Селянського. І тої ночі сталося чудо: під час нальоту на Берлін авіації союзників була зруйнована стіна тюрми і камери, в якій вони сиділи, і їм вдалося втекти.
До патера Вульфа Віра звернулася з проханням, чи не допоміг би він їй вступити до університету. «На жаль, ви не маєте жодних шансів і можливостей, – відповів він. – Адже перевага надається тим, хто вже провчився в ньому кілька семестрів і чиє навчання перервала війна. Але патер попрохав не впадати у відчай. Через тиждень він познайомив їх з ректором університету, професором Теодором Штайнбюхелем, який тоді написав цидулку: «Прошу прийняти пані Селянську до університету». Так почалося її університетське навчання. Вона скінчила студії, а мати – докторантуру (за спеціальністю археолог). А в серпні 1949 року вони обоє вирушили з Німеччини в далеку мандрівку, зійшовши на берег Бразилії, в порту Ріо-де-Жанейро.
ВДЯЧНІСТЬ ЗЕМЛІ, ЩО ЇЇ ПРИХИСТИЛА
У ті перші повоєнні роки, коли в Україну було повертатися небезпечно, вибір Бразилії здавався кращим виходом із ситуації, в якій опинилася Віра з матір’ю. Власне, цей вибір належав матері, а Віра з ним погодилася.
Тим більше, що на бразильській землі оселилося й жило багато українців (майже півмільйона). Правда, вони гуртувалися, розбудовували свої помешкання, українські церкви, заклади культури, створювали громадські організації переважно у штаті Парана. З цього погляду, Ріо чи не найменш «український» мегаполіс. Я міг особисто переконатися в цьому в серпні 2016 року, під час Олімпійських ігор у Ріо, на яких був акредитований: на трибунах олімпійських арен практично не було уболівальників української діаспори Бразилії, а отже й їхньої підтримки наших атлетів.
Віра Вовк, за її словами, – одна з небагатьох представників вихідців з України, що оселилися в цьому гігантському місті. Перед поїздкою на Олімпіаду в мене виникла думка, яка переросла в мрію, – про зустріч з нею та інтерв’ю для агентства Укрінформ. Запитав про таку можливість у мого давнього товариша, відомого українського дипломата Юрія Богаєвського, чи не міг би він допомогти зв’язатися з Вірою Вовк, яку Юрій Вадимович добре знав ще з часів роботи на посаді Надзвичайного і Повноважного Посла України в Бразилії. Він охоче відгукнувся на моє прохання, допоміг, і невдовзі я отримав електронну вістку від Віри Остапівни: «Шановний пане Михайле! Чекаю на вас з кавою. Радію на зустріч. Щиро – Віра Вовк». І ось погожого, теплого як для бразильської зими серпневого дня я переступаю поріг її квартири в будинку під горою Корковадо, де вивищується знаменита скульптура Христа-Спасителя, і потрапляю наче в український етнографічний музей, бо майже все в цьому помешканні – і картини та знімки на стінах, і кераміка на поличках, і гобелени, і кобза, і вишиванки, і численні видання у книжкових шафах – дихало далекою від цих місць Україною. І в бесіді нашій українська тема теж домінувала, хоча, звісна річ, я не міг не розпитати в Віри Остапівни про те, як прийняла її Бразилія, давши прихисток у непрості для неї роки еміграції.
У Ріо, колишній столиці Бразилії, Віра Вовк отримала не тільки притулок, а й роботу, здійснила успішну кар’єру, була оточена увагою, повагою, визнанням. Почалося все з того, що на неї звернули увагу в Католицькому університеті міста. Португальську вона тоді ще добре не знала. Але, на щастя для неї, ректор університету виявився дослідником старовинної німецької літератури, яку вивчала Віра Вовк, починаючи з еміграційних часів у Німеччині, зокрема під час навчання в Тюбінгенському університеті. Ректор дав Вірі Вовк дозвіл підготувати докторську працю німецькою мовою, але перед тим пройти іспит. Як розповіла в розмові зі мною Віра Остапівна, іспит тривав дві години, і вона його склала з найвищою оцінкою. Тоді ж їй запропонували місце викладача в Університеті святої Урсули.
Пізніше вона викладала поетику на філологічному факультеті у містечку Кабо Фріо, за 120 кілометрів від Ріо. Серед її студентів було кілька дуже талановитих молодих людей, які згодом стали відомими у Бразилії письменниками. Вона викладала також у Державному університеті в Ріо. На той час у Віри Вовк вже було дуже багато праць, у тому числі перекладів. Перекладала з німецької і на німецьку, з української і на українську, з португальської і на португальську.
Пригадуючи роки своєї викладацької діяльності, Віра Вовк з вдячністю говорила про те, що завжди відчувала підтримку й глибоку повагу до себе. Але при цьому додавала, що прагнула працювати з повною віддачею: «Маю сказати, що я дуже солідно відплачувала Бразилії. За сорок років праці викладачем я першою приходила на працю і останньою звідтам виходила. За весь цей час я не працювала тільки один день і то через те, що занедужала. І всі тоді збігалися дізнатися, що таке сталося, що Віра не прийшла на роботу
Я запитав у Віри Остапівни: «За ці роки й десятиліття в Бразилії ви, звичайно, вже адаптувалися до місцевого життя і добре вивчили характер бразильців. Чи схожі вони на нас, українців? І якщо так, то чим?» «Дуже схожі. – відповіла вона. – Співають, танцюють, веселяться, сваряться, як ми. У них такий же, як і в нас, брак відповідальності. Тут маса політиків, які один одного «пожирають». На жаль, у Бразилії, як і в Україні, дошкуляє хабарництво. Втім, бразильці мають одну велику прикмету: терпець (по-португальськи «пасієнсія»). Часто воно діє на людину наперекір своїй ідеї, коли вам доводиться парканадцятий раз іти до якоїсь установи за пильною справою і завжди вас відсилають ввічливою усмішкою, мовляв, шеф пішов до зубного лікаря, секретарка вийшла на чорну каву, а заступник якраз відсутній з урядових причин, але завтра напевно вас обслужать. Бразильці дуже ввічливі, але треба розуміти, що йдеться про умовну ввічливість. Ніщо їх так не вражає, як шорсткість слова чи жесту. Наприклад, коли ви є гостем у якомусь домі і вам щось сподобалося, бразилець каже: «До ваших послуг». Якийсь чужинець зрозумів цю фразу буквально і наступного дня послав водія по килим у вітальні, чим дуже образив господарів! Бразилець ніколи не буде поправляти чужинця, коли той неправильно висловився португальською мовою, ніколи не насміхається з нього, навпаки: завдає собі багато труду, щоб зрозуміти його і бути приємним. Та коли ви будете очікувати від бразильців точного сповнення обіцянки, тоді розчаруєтеся. Але це, звісно, не можна узагальнювати.
До позитивних прикмет бразильців належить гостинність і щедрість. Не можу уявити собі бразильців, що відмовляються дати голодному тарілку рижу. Пригадую собі мою першу подорож потягом від Сан-Паулу до Курітиби: потяг, яким їздить убоге населення, бо квитки на літак дорогі, спізнився на 7 годин. Мати і я не були приготовлені на таку зовсім нормальну в Бразилії пригоду, але ми не могли жалітися на брак поживи. Всі наші співпасажири просто засипали нас хлібом, сиром, овочами і солодощами, розповідаючи нам при тому, напевно, щось дуже цікаве, чого тоді, на жаль, я ще не могла зрозуміти. Незвичайним є бразильський гумор і швидкість обернути якусь трагічну обставину жартівливим боком. Словом, схожостей з українським характером дуже багато».
Ось у такому краї, серед таких людей після поневірянь у рідній стороні й обпаленої війною Європі оселилася в серпні 1949 року Віра Вовк з матір’ю. І завдяки своїм інтелектуальним здібностям, непересічному таланту, душевній доброті й щедрості, працьовитості й наполегливості зуміла утвердитися в цьому новому світі, досягти в ньому суспільного, наукового, літературного визнання.
МІСТОК НАД ОКЕАНОМ
Повертаючись до вже згаданих на початку цього блогу поїздок Віри Вовк в Україну наприкінці шістдесятих років, хотів би зазначити, що вони зіграли роль одного з містків між українським і західним світами.
Згадуючи про ці поїздки, Віра Остапівна зізнавалася, шо прагнула тоді насамперед сама осягнути особливості тогочасного життя на її рідній українській землі і допомогти, чим могла, тим, кому її поміч була особливо потрібна. Під час перебування в Україні вона переважно зустрічалася з людьми, яких переслідувала радянська влада за їхню непохитну проукраїнську позицію – Іваном, Леонідою і Надією Світличними, Василем Стусом, Іваном Дзюбою, Григорієм Кочуром, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем, Галиною Севрук, Богданом Горинем, Михайлиною Коцюбинською, Опанасом Заливахою та рядом інших представників руху шістдесятників.
Перед поїздками вона старалась роздобути і привезти своїм українським друзям потрібні для їхньої праці матеріали, переважно книги. В аеропорту Борисполя її багаж обшукували особливо ретельно, за її словами, «до ниточки». Власне, практично все перебування Віри Вовк в Україні, кожна її зустріч були під пильним оком кадебістів. Вона пригадує, зокрема, їхню спробу запобігти небажаному напливу людей на її літературний вечір у Спілці письменників. За кілька годин до події їй повідомили, що зустріч переноситься з восьмої вечора на третю годину дня. Пояснення було сміховинним: мовляв, у приміщенні Спілки терміново має початися ремонт. Зрозуміло, що розрахунок був на те, що на зустріч зберуться перевірені люди, а справжні шанувальники Віри Вовк та її творчості, не знаючи про перенесення часу початку зустрічі, не зможуть заповнити зал. Але провокатори помилилися. «Бездротовий» телефон у Києві діяв тоді безвідмовно. На третю годину дня зал і навіть підходи до нього були переповнені людом. І переважно прихильниками Віри Остапівни. Провокація провалилася.
Пригадуючи ті поїздки і зустрічі, Віра Вовк не переоцінювала їхнє значення і свою роль. Однак, безсумнівно, вона таким шляхом і чином долучилася до поширення в Україні правдивої інформації про життя на Заході, бо українці тоді жили в ізольованому світі, своєрідній імперській резервації. З другого боку, доступними їй каналами й можливостями Віра Вовк доєдналася до відкриття України для Заходу. Вона розповідала про справжнє становище в Україні, про політику зросійщення населення, переслідування інакодумців. Цих людей вона вважала надзвичайними: у них, за її словами, висока інтелігентність і культура поєднувалися з особистою громадянською мужністю й жертовністю, твердістю духу, дивовижною працьовитістю і особистою скромністю.
ЩИРІСТЬ У ДРУЖБІ
Серед рис характеру Віри Вовк я б також виділив її непідробну щирість у приятелюванні. Хіба не про це свідчить історія її багатолітньої дружби зі своєю землячкою і ровесницею, художницею Зоєю Лісовською.
Окрема сторінка в її житті – спілкування з представниками Нью-Йоркської української поетичної групи. Вона подружилася з ними під час перебування в Нью-Йорку на початку шістдесятих років, точніше – після поетичного вечора за участю Євгена Маланюка, Богдана Кравціва, Богдана Бойчука, Богдана Рубчака, Юрія Тарнавського, Патриції Килини, Жені Васильківської. Це було неформальне літературне об’єднання, воно не мало якоїсь спільної літературної програми діяльності і жорстких вимог до членства в ньому. Група ставила перед собою головну мету – привернути увагу літературного світу до української літератури в діаспорі й до життя та подій в Україні. І цим об’єднання привабило Віру Вовк, бо відповідало її переконанням і устремлінням. А ще дозволяло їй вийти на творчі контакти зі співвітчизниками у світах, своїми однодумцями.
Коли вже ми торкнулися теми українського літературного зарубіжжя, то варто згадати й про багатолітнє приятелювання Віри Вовк з Лідою Палій, українською письменницею в Канаді. Їхнє знайомство і дружба почалися ще в тридцятих роках: Віра і Ліда були однокласницями у Львівській гімназії. Відтоді вони залишилися подругами, спілкувалися, підтримували одна одну в творчості. Так, Віра Вовк стала авторкою вступного слова до збірки поезій Ліди Палій «Дні смутку». Вона, зокрема, відзначила тонкий ліричний талант поетеси.
Коло бразильських друзів Віри Остапівни – це переважно викладачі й студенти університетів, де вона викладала. Наскільки авторитетною, шанованою в цьому колі була Віра Остапівна, можна судити з її розповіді про одного з її вихованців – Клавдіо Арагао, який став відомим і популярним народним поетом Бразилії. Сім’я Клавдіо – з посушливого й бідного північного сходу Бразилії. Втікаючи від злиднів і голоду, юнак разом з мамою і сестрою після довгої, виснажливої дороги на драбинястому возі потрапили до Ріо-де-Жанейро, в їхній тогочасній уяві – до бразильського Ельдорадо. Але й там у прибульців не бракувало важких випробувань і митарств. Клавдіо був спраглий до знань, до поетичної творчості, що привело його до Університету Святої Урсули, де й познайомився з Вірою Вовк, популярною в університеті викладачкою. Її він вразив своїм голодом до літератури, зокрема, до поезії. Скінчивши університетські студії, Клавдіо заробляв на прожиття роботою в ресторані, а водночас займався і літературною працею. Він, зокрема, досліджував нонконформізм у творчості Тараса Шевченка. І це було свідченням того, який глибокий вплив справила на поета Віра Вовк. І от у травні 2019 року він попросився до неї на розмову. Як виявилося, Клавдіо Арагао загорівся ідеєю перекласти на мову бразильського простолюддя українські народні казки, збірку яких подарувала йому свого часу українка, професорка університету. Під час згаданої розмови Клавдіо попросив Віру Вовк написати передмову до видання казок з України. Віра Остапівна охоче погодилась. Хіба могли бути в неї які-небудь застереження щодо того, аби бразильські діти читали українські казки і довідувалися з них, що десь далеко, в заокеанській країні живуть такі чарівні істоти, як Царівна-жаба, Пан Коцький, Коза-Дереза, Солом’яний бичок… Свою передмову Віра Остапівна назвала «Українські народні казки в карнавальному костюмі».
Вона шукала найменшу нагоду, щоб знову й знову відвідати дорогу її серцю Україну. У рідній стороні в неї було особливо багато друзів, передусім у Києві та Львові. Мені запам’яталось її одне з останніх перебувань на Батьківщині, зокрема, зустріч у Національному музеї літератури України.
Ця подія зібрала повен зал давніх і нових друзів Віри Вовк – Валерія Шевчука, Софію Майданську, Сергія Борщевського, Юрія Богаєвського, Галину Болотову, Віру Білевич, Юлію Григорук, Ольгу Смольницьку, Надію Гаврилюк та багатьох інших І були серед них, зокрема, ті, з ким Віра Вовк познайомилася і заприятелювала ще в перші свої поїздки в Україну, в тепер уже далекі шістдесяті роки – Галина Севрук і Богдан Горинь. Зустріч, спілкування з ними Віри Вовк були особливо теплими.
Про її добрих і вірних друзів в Україні можна було б розповідати довго. Кожна поїздка на отчу землю завжди ставала хвилюючим незабутнім святом. І для неї, і для тих, хто її стрічав – у Києві, Львові, Івано-Франківську, в усіх куточках української землі, які вона відвідувала. Наскільки жаданими для Віри Остапівни були ці мандрівки через океан і земні кордони, може свідчити епізод з її останньої подорожі в рідну сторону, коли її не зупинив навіть страйк в авіакомпанії. Перед самим відльотом Віра Остапівна увімкнула комп’ютер і раптом прочитала шокуючу для себе інформацію, що авіакомпанія Air France, на літаки якої вона придбала квитки, від другого травня починає страйк і що єдиною можливістю дістатися до Києва є відліт сьогодні, тобто першого травня, бо залишилося ще місце в літаку. Що робити? Віра Остапівна недовго над цим роздумувала: «Я вирішила відлітати негайно! Сама на пів світу. І поїхала на литовисько «зі страхом Божим». Політ був довгим і томливим, однак, за її словами, вона відчувала небесну долоню над своєю головою.
* * *
Життєва стезя Віри Вовк, що почалася 2 січня 1926 року і простяглася через три чверті минулого і майже чверть нового століття, віддзеркалили безліч подій цього складного, важкого часу. Скільки драматичних, почасти трагічних подій – і вселенських, і родинно-сімейних – їй випало на цьому шляху, і вона завжди знаходила не тільки сили, терпіння й мужність, щоб їх пережити, а й, здається, невичерпну енергетику для непересічної, високодуховної літературної творчості, для збагачення знаннями й зміцнення віри в себе її численних учнів і вихованців.
Мені бачиться вона, як один із взірців глибокої, великої, справжньої української душі, незламної і непохитної у жорстоких життєвих обставинах, багатогранно талановитої у творчості, відданої пам’яті своїх близьких і далеких предків, вірної у дружбі з дорогими її серцю людьми і незрадливої у своїй чистій любові до України. На таких взірцях мають і будуть виховуватися нові й нові покоління українців. І тому наша нація незнищенна.
…На початку січня 2022 року до Києва, на мою домашню адресу, надійшла невеличка посилка з Бразилії із символічною копією знаменитої скульптури Христа-Спасителя в Ріо-де-Жанейро та побажанням Віри Вовк: «Хай Вас береже Христос з гори Корковадо» (цей останній дарунок від неї став нині нашою сімейною реліквією). А ще в супровідному листі було зичення добра в Новому році «від українського Вовка з Бразилії».
А потім на Україну віроломно напала росія, і від Віри Вовк ми отримали короткого і тривожного листа: «Молюся за Україну й за Вас! Прошу вістки. Ваша ВВ». Віра Остапівна до останніх своїх днів жила Україною, переймалася її тривогами й болями, щиро хвилювалася за долі її рідних і друзів. Відхід її у засвіти 16 липня того року став великою, гіркою, непоправною втратою для нашої нації, для кожного, хто знав цю дивовижну жінку, яка, живучи за тисячі кілометрів від рідної землі, завжди й у всьому була справжньою українкою, вірною донькою свого народу і своєю яскравою творчістю прославляла його у світах.
Михайло Сорока, заслужений журналіст України
У першому фото використана ілюстрація Дивись.info