Наталія Урус, психологиня в Українському домі в Латвії

Українці, які знайшли тимчасовий захист від війни в Латвії, можуть отримати безкоштовну психологічну допомогу в Українському домі. Її надає пані Наталія Урус, яка мусила тікати з Миколаєва у 2022 році, коли до міста наближалися російські війська. Вона допомагає нашим співвітчизникам, застосовуючи травмофокусовану когнітивно-поведінкову терапію. Її досвід із подолання ПТСР унаслідок російської агресії вивчають західні колеги.

Кабінет пані Наталії працює завдяки фінансуванню латвійських благодійних організацій та за сприяння мерії Риги і посольства України, хоча вона розповідає, що перші приміщення доводилося шпаклювати і ремонтувати власноруч.

Ми поспілкувалися про те, як вона допомагала першим біженцям із Бучі та Маріуполя, як українські діти переживають переїзд до іншої країни і мріють повернутися додому, а також як знайти внутрішню опору поза Батьківщиною.

УКРАЇНСЬКІ ДІТИ В ЛАТВІЇ – ВОНИ ТОЧНО НЕ ВТРАЧЕНІ

- Пані Наталіє, розкажіть, коли і за яких обставин ви почали працювати психологинею в Українському домі?

- В Латвії психологом я працюю з 1 квітня 2022 року. Спочатку це був центр допомоги біженцям благодійного фонду Bērnu-Slimnīcas. Потім мені запропонували очолити цей центр, бо фонд Ziedot вирішив, що українцям потрібен окремий майданчик.

Латвійські психологи не справлялись – давалася взнаки різна ментальність. Наприклад, наших дітей тригерило, коли в школах не можна було розмовляти про війну. Тобто дитина приїхала з Маріуполя, в неї летіли бомби, хочеться виговоритись, а їй кажуть: "Ні, не можна, ми про війну не кажемо. Ти ж уже виїхав, з тобою все гаразд”.

В Українському домі я працюю з лютого 2024 року. Завдяки Ziedot я можу допомагати великій кількості людей. Ми можемо реалізувати всю ту допомогу українцям, яка була в нас у голові, застосовувати попередній досвід. Я бачила проблеми дітей. Я можу працювати з групами і проводити дослідження. Це стало майданчиком, який допоміг великій кількості людей. 

- Розкажіть про ваших клієнтів. Хто вони і як вони змінилися за майже чотири роки війни? Чим відрізняються проблеми українців у Латвії сьогодні в порівнянні з тими, що тікали від війни в 2022 році?

- Спочатку це були дуже розгублені і налякані люди. В усіх було запитання “чому?”. Діти приходять і кажуть: “А почему на нас напали?”. Батьки хотіли їх захистити і думали, якщо не розмовляти про війну або не називати її війною, то все буде добре. А діти складали пазли з того, що вони бачили, і це викликало в них велику недовіру до батьків, бо ті брехали незрозуміло чому.

Батьки теж були розгублені. До мене в кабінет постійно приходила мама просто поплакати. Я сиджу, а вона пʼять хвилин плаче, бо іншого місця в неї немає.

Був хлопчик із Маріуполя, який спитав, чи можна у вас матюкатися. Кажу: “Можна”. І він почав тираду на Путіна, яку я ніколи не чула, і бив диван цілих пʼять хвилин.

Були одиниці, які й раніше хотіли виїхати та побачили, що можна вирушити в Англію, Німеччину, а Латвія не така забезпечена країна, тому її використовували як перевалочну базу.

Але майже всі маріупольці казали: “Ми повернемося”. Минуло пів року, рік – ситуація не змінювалася. Вони почали розпорошуватися по Німеччині, до Іспанії багато виїхало.

У Латвії залишилося багато тих, хто мав батьків, і багато мам із дітьми. Вони хочуть повернутися в Україну. Всі, у тому числі і я, думали, що зараз усе закінчиться, і марили, як поїдуть додому. З часом люди зрозуміли, що повернення віддаляється і треба щось побудувати на новому місці.

Майже всі діти хочуть в Україну. Вони точно не втрачені. Їм дуже важко чути про рішення батьків, що вони ніколи не повернуться. Ця травма досі болить.

Щодо дорослих, то я вважаю, що як тільки в Україну перестануть летіти бомби, вони відразу поїдуть додому. Я переживаю дуже важке відчуття, коли головою знаходжуся там, а тілом – тут.

СИЛА УКРАЇНЦІВ У КРЕАТИВНОСТІ ТА АДАПТИВНОСТІ

- Що ви кажете українцям, які відчувають провину за те, що залишили свій дім?

- Вона нікуди не зникає. Але ми робимо все, що можемо, там, де ми є зараз. Я допомагаю родині в Україні. Хтось рятує своїх дітей – це теж нормально.

Той, хто відчуває провину, плете сіточки, донатить тощо. Айтішники багато донатять, наприклад. Це для них така історія про “відкуп”.

- У чому ще ви бачите силу українців, які опинилися в Латвії? На що ви їм радите спиратися?

- Сила українців в емоційності, креативності, умінні дуже швидко рухатись. Ми швидко адаптуємося.

В Латвії майже всі українці працюють. Соціальну допомогу отримують дуже невелика кількість людей – це мами, які сидять із маленькими дітьми. Якщо діти шкільного віку, всі йдуть працювати на різні роботи, незважаючи на те, які дипломи були в Україні. Багато хто відкриває бізнеси.

Ті, хто мав відчуття, що їм повинні щось дати, поїхали в Ірландію і Німеччину.

Але я завжди кажу, що треба вчитись у латишів, особливо спілкуванню зі своїми дітьми. Вони дуже спокійні. Наприклад, при мені йшла магазином латиська мама з маленькою дитиною, яка знесла з полиці весь посуд і він розбився. Перше питання мами було: “Ти злякався? Не лякайся. Все гаразд”. Я уявила, що зробила б українська мама на її місці!

РОСІЯНИ В ЛАТВІЇ НАС НЕ ЛЮБЛЯТЬ, І ЇХНІ ДІТИ ЦЕ ПЕРЕЙМАЮТЬ

- Як зміну свого середовища через війну сприймають діти? Чим їхня реакція відрізняється від дорослої?

- По-перше, я не зустрічала жодної дитини, яка не хоче повернутися в Україну. У них вдома було нормальне дитинство в гарних умовах. Ніхто не тікав від бідності. Вони приїжджають сюди і стикаються, зокрема, з булінгом.

Багато дітей мають високий рівень ПТСР. У них наче “камуфляжна” поведінка. Ми можемо гратися, але тільки ми торкаємося болісної теми, у них змінюється обличчя. Наприклад, ми робили вправу в класі, коли кожен доповнює текст і передає його далі. Один хлопчик наприкінці вирішив пожартувати: “Контрольної не буде – впала бомба”. Наступний відразу накинув на голову капюшон і сказав, що далі нічого не передаватиме.

Підлітки дуже травмовані, бо в період, коли гостро потрібні соціальні контакти, їх не було. Латиші не розмовляють російською, був мовний барʼєр. І від “руських” усі наші натерпілися.        

- Чому і хто булить наших дітей? Це росіяни, яких у Латвії майже 25%, чи таке траплялося в будь-якій школі?

- Росіяни нас не люблять. Я стикалася з тими, хто дружньо до нас ставився, але таких дуже мало. Тут є райони, які ними заселені, де також і багато наших живе. Дехто навіть побоювався розмовляти українською мовою через агресію. Але це було у 2022 році. Зараз уже не так – росіяни трішки притихли, і нас стало більше.

Із латиськими дітьми булінг зрідка траплявся, але йшлося більше про стандартні підліткові історії. Росіяни цькували наших дітей через те, що вони українці. Їхні батьки нас не люблять, і діти це переймають. Я намагаюся з ними взагалі не перетинатися.

- Латвійські органи і школи реагують на це?

- Так. Спочатку наші боялися скаржитися. Я розмовляла із соціальними службами після таких запитів, і ті відповідали, що потрібно звертатися відразу.

Зараз цього вже мало. Держава звертає увагу. Реагувала поліція, соціальні органи. Однак залишається певна кількість дітей, які не адаптувалися, і для них це травма.

- На які ознаки ПТСР ви радите звертати увагу батькам, що робити в першу чергу?

- Батьки повинні завжди казати правду і відверто говорити про ситуацію навколо.

Якщо ви бачите зміну поведінки дитини – вона замкнулася, стала агресивною, не спілкується з дітьми, сидить онлайн більше – звертайтеся до спеціалістів. Не треба їх боятися. Також допомога потрібна, якщо дитина погано спить чи їсть, не виходить на вулицю, боїться розмовляти про війну чи її мучать нічні жахи.

В українців загалом стало більше довіри до психологів. Ми проводили опитування: 67% батьків в освітньому центрі для українців у Латвії хочуть, щоб їхнім дітям надавали психологічну допомогу.

ЯКЩО ПОДРУЖЖЯ НЕ БАЧИЛОСЯ ЧОТИРИ РОКИ, ТО КОНФЛІКТИ БУДУТЬ, І ЦЕ НОРМАЛЬНО

- Ви допомагаєте українцям зберегти сімʼю, коли дружина з дітьми тут, а батько в України чи служить у війську?

- Як КПТ-терапевт, я можу з ними просто обговорювати ситуацію. Я даю їм зрозуміти, що, на жаль, за ці чотири роки ми знаходимося в інших світах. Цей час не минає безслідно.

Мій чоловік, моя мама в Миколаєві. Я розумію, що чотири роки на них летять бомби, присутній постійний страх і стрес. Те, що вам у Латвії не вистачає грошей, у них викликає відповідь: “Над вами ж бомби не літають!”, і вони мають рацію. Проблеми різні.

Але є власне відчуття приниження, коли ти приїжджаєш сюди. В Україні все було добре, ти була якимось спеціалістом. Тут тобі потрібно постійно всім доводити, що ти чогось вартуєш, у той час, як в Україні ти мав карʼєру і дім. У мене є клієнтка, яка була директором державної установи на окупованій території, а зараз вона пакує печиво на заводі. Хоч до тебе нормально ставляться і ввічливо звертаються, але такі речі виснажують. А їхати назад страшно – травма є.

У сімейній парі ми розкладаємо по поличках, які у тебе є плюси і мінуси тут, як ти бачиш світ, які у нього плюси, мінуси, і як він його бачить.

Конфлікти завжди будуть. Це норма. Ви приїдете додому – у вас ще більше буде конфліктів, бо ви чотири роки не жили разом. Це теж нормально. Я пояснюю, що час просто так не минає. Іноді ми покроково описуємо ситуацію, щоб краще розуміти людину, але кожен робить свій вибір самостійно.

- Я помічаю, що мої друзі з-за кордону емоційніше сприймають новини про обстріли ніж я, коли збираюся після чергової атаки на роботу в Києві. Що ви робите, коли наступна новина з України, здається, буде страшнішою за попередню?

- Я просто перекрила для себе цей канал. Я розумію, що не можу допомогти деяким людям. Новини я не можу читати. На сильні обстріли, де є діти, важко дивитися. Це боляче і страшно.

У мене є родина. Я завжди їм дзвоню. Моя мама спокійно до всього ставиться. Їй на дах щось впало, ми її благаємо виїхати, а вона каже: “Усе норм, в мене все добре, ти чого?”.

БАГАТО УКРАЇНОК ВИЇХАЛИ З ЛАТВІЇ ПІСЛЯ НОВИН ПРО ПІДГОТОВКУ НАПАДУ РОСІЇ НА БАЛТІЮ

- Кремль погрожує країнам Балтії так само, як і нам. Я постійно відчуваю тривогу в розмові з місцевими. Чи так само почуваються українці в Латвії? Вони побоються, що доведеться вдруге – чи для когось навіть утрєтє з 2014 року – тікати від війни?

- Так, дуже сильно. Це постійна проблема роботи з травмою. Коли йде хвиля інформації про підготовку до нападу, в мій кабінет знову вишиковується черга. Це для людей тригер. Я неодноразово чула фразу: “Я вже краще до України поїду. Мені там спокійніше”. Велика хвиля мам із дітьми минулого року налякалися новин і поїхали до Німеччини.

У тих, хто залишився в Латвії, є тривожна сумка з грошима і документами. У мене теж така лежить. Я себе з донькою заспокоюю: “Окей, ми вже це пережили і тепер знаємо, що робити”. З іншого боку, бігти я вже не хочу. Я не бачу в цьому сенсу, як і багато людей, що тут залишаються.

- Багато українців живуть із думкою, що війна не може стільки тривати, мирні переговори зараз приведуть до чогось – і так уже майже рік. Що робити із цим напруженим станом, коли готуєшся до того, що війна ось-ось має закінчиться, і щоразу розчаровуєшся?

- Просто робіть свою справу. Ми не ставимо собі якісь часові рамки, бо помилкою було сподіватися, що поїдемо додому через два тижні, через рік.

Просто треба будувати те, що у тебе є зараз, чесно працювати, доставляти задоволення своїм дітям. Інакше, якщо постійно думати, що ось-ось закінчиться, ти просто себе зруйнуєш.

Іван Косякін, Рига

Фото автора