Кирило Кашліков, генеральний директор – художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки:

Ніхто не написав «методички», як театру існувати під час повномасштабної війни, і ми пишемо її зараз

Після початку повномасштабного вторгнення український театр опинився перед необхідністю переосмислити не лише репертуар, а й саму свою роль у суспільстві. Глядачі приходять до залів після тривалих блекаутів та обстрілів, вистави перериваються сиренами або дограються при світлі ліхтариків, а театральні колективи шукають і знаходять способи працювати в умовах, для яких не існує готових управлінських рішень. Водночас театр залишається місцем теплої зустрічі, емоційного досвіду, збереження людських зв’язків і синергії.

Про цю нову реальність, виклики, компроміси та межі можливого Укрінформ поговорив із керівником театру імені Лесі Українки Кирилом Кашліковим.

— Пане Кириле, сторіччя Національного театру імені Лесі Українки та його 101-й сезон ознаменувалися важливою подією — масштабною міжнародною постановкою відомого європейського режисера Ґжегожа Яжини «Касс_Андра», яка об’єднала колективи двох національних театрів. Напевно, в умовах війни це було неабияким викликом для команди і з боку менеджменту, і з технічного боку. За якими головними критеріями сьогодні вже можна оцінити її успіх: за художнім результатом, закладеними сенсами, реакцією глядача чи фестивальними перспективами?

— Завдання і мету цієї колаборації, на мою думку, реалізовано повністю. Безумовно, це потребувало неймовірних зусиль і було вельми амбітним — за наших реалій об’єднати в одному проєкті два великі національні театри й запросити потужну міжнародну команду. Але в контексті всього, що відбувається з країною і конкретно з кожною людиною після лютого 2022 року, те, що сталося в проєкті «Касс_Андра», — це один із перших результатів професійного пошуку театру. Адже теми, які існують у нашому суспільстві, — війна, людина під час війни, питання, як жити в цьому агресивному просторі, — потужно розвиваються і будуть із нами, думаю, до кінця життя.

Це болючі теми, і вони ще не повною мірою знаходять професійний рівень висловлювання на сцені, а текстів, які говорили б про це сценічною мовою, украй мало. Особливо таких, які можна реалізовувати на великих сценах (хоча треба визнати, що драматургів не вистачало в усі часи, тому до нас і дійшло лише близько ста імен класиків, п’єси яких постійно ставлять на всіх сценах).

Я переконаний, що театр зараз є одним із головних пазлів на нинішній суспільній мапі — після військових, оборонних та енергетичних, — але він не встигає реагувати, хоча запит від суспільства дуже великий.

«КАСС_АНДРА» — ЦЕ СЕРЙОЗНА, ДОБРЕ НАПИСАНА СТОРІНКА В СУЧАСНОМУ ТЕАТРІ УКРАЇНИ. ДУЖЕ ПРАВИЛЬНА І ВЧАСНА

— Але ж сучасна українська драматургія, яка прагне говорити на ці теми, з’являється?

— Безумовно. І дуже активно — Театр Ветеранів провів уже третій поспіль Фестиваль перших п’єс (у 2026 році він проходив у нашому театрі). Хлопці й дівчата, повернувшись із «нуля», пишуть тексти по-живому, процес кристалізації драматургії триває, але на це підуть іще роки. Тобто Театр драматургів і Театр Ветеранів постійно перебувають у цій рефлексії, вони насичують київську сцену такими роботами, і ось великі національні сцени нарешті починають долучатися: Давид Петросян одним із перших відчинив ці двері «Троянством», Іван Уривський — «Одіссеєю — Меотидою», тепер наша «Касс_Андра» — це ланки одного ланцюга. Відтак перший важливий момент — головне не те, що «Касс_Андру» поставив європейський режисер, а те, що команда професіоналів створила талановитий авторський текст на тему війни. Це рівень, про який можна говорити професійно: є історія, є взаємини персонажів, є режисерські рішення, є простір.

Другий момент, особисто для мене не менш важливий, — я з 2014 року мріяв поєднати два колективи — національних театрів імені Івана Франка та імені Лесі Українки — в одній творчій подорожі.

— І у вас були спроби. Це ж не таємниця?

— Так, це не секрет: я хотів поставити виставу «Джульєтта і Ромео» на дві трупи. Тоді просто не склалося (не шукайте «підводних каменів», бо їх не було, так на той момент вийшло). Ми в Лесі поставили свою виставу, яка й досі йде з аншлагами, що для мене несподівано приємно, оскільки ми не прогнозували їй такого довгого життя.

І третій момент щодо критеріїв оцінки успіху цього проєкту — у фіналі вистави не виникають внутрішні запитання: чому? навіщо все це? про що ці люди хочуть поговорити цими текстами?

Навіть якби в «Касс_Андрі» склалися лише два перші моменти — талановитий текст на тему війни і здійснена мрія поставити виставу на дві трупи — це було б круто, але склалися всі три.

Коли ми з Євгеном Миколайовичем (Нищуком, генеральним директором — художнім керівником Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. — Ред.) обговорювали можливість цієї колаборації, головною ідеєю було створити український продукт, який стане конкурентоспроможним у європейському та світовому театральному просторі й потрапить на престижні фестивальні некомерційні майданчики. Без цього поблажливого: «Люди стараються, у них війна». Коли пройшли перші покази, я подумав: так, ми цього досягли. Це вистава, безумовно, європейського класу. І коли вона відбулася саме такою, якою відбулася, то відповіла на всі запитання: чому два театри, чому Ґжегож Яжина і чому саме зараз?

— До того ж пан Ґжегож є справжнім очевидцем цієї війни — активні репетиції припали саме на масштабні серпневі обстріли Києва, і він пройшов це разом із нами...

— Так, він усе побачив на власні очі і відчув. Це серйозна, добре написана сторінка в сучасному театрі України. Дуже правильна і вчасна. Я вірю, що в «Касс_Андри» попереду велике цікаве гастрольне та фестивальне життя, але це вже інша історія — як його здійснити з провідними акторами, на яких тримається практично весь репертуар двох театрів. Мрії завжди спираються на ідеальний варіант поєднання, але життя зазвичай вносить корективи.

ЗАРАЗ У ТЕАТРІ Є БАЛАНС У СПІВВІДНОШЕННІ РОЗДУМІВ ПРО ПЕРІОД, У ЯКОМУ МИ ПЕРЕБУВАЄМО, І КЛАСИКИ

— Якщо говорити про теми війни на сцені ширше: наскільки складно виявити межу між професійним рівнем театрального висловлювання на тему війни та експлуатацією цієї тригерної теми в мистецтві? І наскільки насправді готові до цієї теми глядачі? Адже керівники деяких театрів, особливо з прифронтових регіонів, відверто говорять, що їхня аудиторія не хоче ходити на вистави про війну, оскільки сама постійно живе в ній.

— Залежить від того, що називати виставами про війну. Ми зараз усі — про війну. І навіть коли глядач дивиться комедію, вона для нього теж про війну, тому що він проживає її в цей момент — момент війни. Для мене особисто вистава про війну — це не обов’язково вибухи, камуфляж чи проговорювання про неї вголос. Театр сьогодні шукає і кристалізується у правильному виборі п’єс. Щодо того, чи ходить глядач, то погляньте: «Касс_Андра» — це і не про війну, але й про війну — зали повні. «Одіссея — Меотида» в театрі Івана Франка, мабуть, більше про війну (це спільний проєкт театру з 1-м корпусом Національної гвардії України «Азов»), але й не зовсім про війну — зали повні.

Це дуже складна територія, де потрібно враховувати багато чого: з одного боку, театр не може жити у відриві від реальності, а з іншого — він має забезпечувати економічне існування свого колективу і робити це якісно, не переходячи до бульварних комедій. І в мене стійке відчуття, що зараз є баланс у співвідношенні роздумів про період, у якому ми перебуваємо, і класики — високої драми та високої комедії.

Тому й виникають такі колаборації — у театру Франка з «Азовом», а ми ось починаємо проєкт із Третім армійським корпусом ЗСУ. Вже немає поділу, де фронт, а де тил, де військовий, який тримав зброю, а де цивільний, будинок якого розбомбили, — усі бачили війну. Безумовно, ми маємо розуміти, що хлопці та дівчата, які повертаються з фронту й шукають себе у творчості, не писатимуть ні про що інше. Вони мислять пережитим. І тут, як у живописі чи хімії, — коли один колір поєднується з іншим і народжує щось нове. Так і в драматургії — досвід людей, які впритул подивилися в обличчя війни, поєднується з досвідом людей, які бачать її не з такої близької відстані. Це нова театральна реальність.

У Франца Кафки є чудова фраза: «Щоб театр міг впливати на життя, він має бути сильнішим, інтенсивнішим за повсякденне життя. Такий закон тяжіння. Під час стрільби потрібно цілитися вище за ціль». Так, якщо ти сидиш у залі в благополучній країні, то на сцені мають відбуватися події на десять градусів вищі, ніж твоя звичайна емоційна температура, але в нас зараз градус постійного стресу настільки високий, що ця максима Кафки не працює. Зараз працює інше — висока комедія і драма: Ґольдоні, Кальдерон, Шекспір, Міллер.

ВИСТАВИ ІЗ ЗАПРОШЕНИМИ АРТИСТАМИ ДЛЯ РЕЖУПРАВЛІННЯ — ЦЕ ПОСТІЙНІ «АМЕРИКАНСЬКІ ГІРКИ»

— Якщо згадати про зусилля, докладені командою для народження «Касс_Андри», про подолання яких саме труднощів ви говорите?

— Їх було багато: починаючи від технологій і закінчуючи логістикою — зараз практично неможливою. До того ж, коли режисер або продюсер задумують проєкт, вони створюють дрімкаст, до якого входять найбільш затребувані артисти різних театрів, а зібрати їх в одному місці практично нереально: їхні графіки розписані посекундно. На один день, припустімо, можна, а якщо це кількамісячна робота над виставою? Репетиції — це рутина і довгий пошук, особливо якщо ми говоримо про хороші театральні подорожі. Не може бути вранці в куплеті, а ввечері в газеті. Підготувати щось із вечора на ранок — це прочитати текст із виразом, і це зовсім не так, як працює Ґжегож Яжина або Томас Остермайер (повірте, я був на його кастингах у Каунаському театрі в Литві на виставу «Міра за міру» за Шекспіром). У цих режисерів репетиції — це процес. Томас постійно говорить акторам: «Хто ТИ? Мені не потрібен персонаж, мені цікавий ТИ. Чому ТИ робиш цей вчинок?» Ґжегож теж довго й пильно шукав акторів для вистави.

— Спільні проєкти передбачають запрошення артистів з інших труп. Як ви пояснюєте власному колективу необхідність такого рішення і де проходить межа між інтересами конкретної трупи та художнім завданням вистави?

— У нас є вистави із запрошеними артистами, і для режуправління це постійні «американські гірки»: як поєднати повітряні тривоги, зайнятість, лікарняні, вимкнення світла...

Що стосується загалом питання запрошених акторів, то вважаю, що колективи театрів ставляться до цього напружено й насторожено, якщо не мають відповіді на запитання: чому ми когось запрошуємо, із чим це пов’язано? Якщо на ці запитання є відповіді, то навіть за напруження зберігається гармонія. Коли ми тільки починали у 2022 році з нульовим репертуаром, запрошення акторів було ініціативою режисерів-постановників (вистави «Отелло», «Земля», «Будівничий Сольнес»). І я це приймав, оскільки нам це було потрібніше.

То була стратегія перших років повномасштабного вторгнення — вибудовування репертуару і запрошення постановочних груп. Не вибір п’єси, а саме запрошення тих, хто має досвід, знання, уміння збирати великі зали. Це був період кризового менеджменту, і якщо ми запрошуємо режисера, а він залучає свою команду, вступати в критичні дискусії не має жодного раціонального сенсу.

Це реалії сучасного театру. Я розумію акторську амбіцію, але трапляються проєкти, які більші за індивідуальність.

ЯКЩО РАНІШЕ МИ ПЛАНУВАЛИ «ДОВГИЙ КРОК» — ТРИ МІСЯЦІ, ТО ПІСЛЯ СЕРПНЯ ДОВГИМ КРОКОМ НЕ ЙДЕМО

— Період кризового менеджменту, гадаю, завершився. Які завдання виходять на перший план тепер?

— Той етап добіг кінця. Починається інший етап — треба вижити...

Попри неймовірні труднощі, через які ми проходимо, у керівників, які зараз відстоюють свою частину відповідальності в театральному просторі, дуже відкриті стосунки. Ми всі — і Національна опера, і Національна філармонія, і Національний театр імені Івана Франка — постійно на зв’язку, ділимося тим, хто як вирішує нові й нові виклики. Ніхто ж не написав «методички», як театру існувати під час повномасштабного вторгнення! Ось ми зараз її і пишемо.

Якщо раніше ми планували «довгий крок» — три місяці, то після серпня наш театр довгим кроком уже не йде. Викладаємо квитки у продаж за півтора місяця, оскільки, поки не було рішення, що за «жовтого» рівня можна грати, нам потрібні були дні, на які переносилися зупинені тривогою вистави. І глядач, який раніше викуповував практично всі вистави за місяці наперед, із серпня перестав це робити, тому що не має стовідсоткової впевненості, що, навіть якщо доїде на виставу, не буде «червоного рівня» тривоги. Ніхто взагалі нічого не може прогнозувати.

ТЕАТР ПОСІДАЄ ВАЖЛИВЕ МІСЦЕ В ЛАНЦЮЖКУ ОБОРОННИХ ФОРТЕЦЬ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ НАШ МЕНТАЛЬНИЙ КОД

— Відтік глядачів у зв’язку з цим великий?

— На жаль, через обстріли, атаки на енергетику та мости ми спостерігаємо серйозний відтік. І за нашими соціологічними даними розуміємо, що глядачів із лівого берега ми поки що втратили… Наша аудиторія зараз — переважно правий берег. Але я думаю, що це тимчасово, тому що театр посідає важливе місце в ланцюжку оборонних фортець, які захищають наш ментальний код. До нього був і буде інтерес, що б не відбувалося з людством. Можна день-два перебувати в ступорі, але після шоку і стресу настає адаптація і вакуум, який потрібно заповнити. У людини до цього історичний потяг, адже коли виникли перші театральні «постановки»? Ще біля багать, навколо яких люди збиралися після важкого дня і розповідали одне одному історії: хто під мамонтом залишився, хто що інше пережив на полюванні. Період, коли інстинкт виживання для нас є головним, минає, і настає потреба побути разом з іншими людьми.

Ми ж зараз не просто окрема нація, ми — окремий тип людей, які продовжують жити за правилами цивілізації, намагаємося зберегти правила людського спілкування в нелюдських умовах, у які нас занурює агресор.

— І, здавалося б, театр тільки адаптувався до того, що в «жовті» тривоги можна грати, побудували репертуар, як виник новий глобальний виклик — масовані удари по енергетиці та вимкнення світла. «Методичку» щодо дій театру в цій ситуації ви вже склали?

— Безумовно, ми намагаємося вирішити і цю проблему, але, як виявилося, це дуже складно зробити швидко. Завдяки програмі Мінкульту купили великий генератор на 460 кіловатів, який відповідає всім параметрам і стандартам, пройшли за програмою підключення. Тепер треба отримати дуже багато дозволів і допусків. Розраховуємо підключитися до кінця листопада.

У нас є акумуляторні ліхтарі, щоб у разі вимкнення показати глядачеві, як виходити. А іноді — щоб дограти виставу. Уперше ми побачили, що таке тотальне вимкнення, під час вистави «Джульєтта і Ромео» пів року тому. Я саме був на прем’єрі «Казок Гофмана» Івана Уривського в Національній опері. Мені пишуть: «У нас зникла електроенергія». Я побіг до театру. А виставу дограли при ліхтарях! Вийшли всі, хто був вільний: монтувальники, освітлювачі, реквізитори — кожен тримав якийсь освітлювальний прилад або телефон і підсвічував. Зал теж підтримав акторів. Це був один із найкращих показів за 10 років! Цього не зрозуміє глядач Варшави чи Дубліна, для них це щось екстремальне, а для нас — життя. Тому емоції, які отримала публіка й актори того дня, безцінні. Після 2022 року український театр усе ж став трохи іншим завдяки клітинному зв’язку «глядач — театр», це вже синергія.

Звісно, технологічні вистави, де все побудовано на світлі та звуку, неможливо зіграти біля «багаття». Тоді потрібно ухвалювати рішення про перенесення, тому що люди приходять до театру не безкоштовно і за всіх складнощів мають отримати якісний продукт.

— Ще один виробничий виклик, пов’язаний з війною: яка у вас ситуація з укомплектуванням штату суто чоловічих спеціальностей — монтувальники, освітлювачі, робітники сцени? Чи вкладаєтеся в 50 відсотків бронювання військовозобов’язаних співробітників, щоб забезпечити нормальне функціонування установи?

— Ми, як і наші колеги, знайшли баланс у співвідношенні співробітників, які забезпечують процес, і акторів, які грають. Але 50 відсотків — це нижня межа. Не хочу драматизувати, та маю серйозне побоювання, що, якщо ця цифра хитнеться в мінус, усе може посипатися. Зараз у нас нестача монтувальників сцени та працівників виробництва, світло і звук укомплектовані, щодо акторів є певний мінус, але театр може функціонувати. Якщо відсоток буде меншим — буде якийсь інший вид театру.

Я ЗАРАЗ НАЗИВАЮ СЕБЕ КРИЗОВИМ МЕНЕДЖЕРОМ, А НЕ ДИРЕКТОРОМ-ХУДКЕРІВНИКОМ

— Пане Кириле, ви одночасно керівник театру і режисер, що ставить вистави в ньому. Як внутрішньо розмежовуєте ці ролі? Чи буває, що художнє бажання вступає в суперечність з управлінською відповідальністю?

— Я зараз називаю себе кризовим менеджером, а не директором-худкерівником, тому рішення, які ухвалюються щодо діяльності театру, не мають жодного стосунку до творчих бажань, які іноді виникають.

Є така гра: «Чому ні?» Ти ставиш собі це запитання і відповідаєш на нього. І коли я вирішував, чи брати в роботу «Смерть комівояжера» Артура Міллера, така гра в мене була. Усі можливі «ні» програли. Якщо раніше я як режисер міг цілими днями (і частково ночами) думати, розмірковувати, шукати музику, то зараз такої можливості немає просто за законом збереження енергії. Безпосередньо виставою я займаюся тільки на репетиціях.

Ці чотири роки були для мене періодом стресового пошуку балансу і розв’язання завдань, щоб театр просто вистояв. Були помилки у виборі репертуару, я їх бачу, можна було щось скоригувати, але я нічого не можу із собою вдіяти, тому що не ставлюся до цього простору так, ніби тут усе буде так, як я сказав.

Я завжди обираю людей, з якими працюю, і якщо я їх обираю, то повністю їм довіряю. І запрошую конкретного режисера, тому що хочу отримати його бачення, а не моє. Мене часто запитують: ви ходите на репетиції? Відповідаю: навіщо? Я приходжу на здачу, подивитися виставу, яку ми замовили. Хочу побачити, як бачать цей текст Давид Петросян, Ольга Гаврилюк, Олексій Лісовець, Дмитро Богомазов або Іван Уривський. А далі, якщо не відбувається комерційного чи глядацького успіху, треба розібратися і зрозуміти чому.

— У нашому минулому інтерв’ю ви говорили, що в театрі, крім основної сцени, де ставлять відомі українські та іноземні режисери, є ще сцени-«теплиці» для молоді, яка робить перші кроки в професії. Маю на увазі ваш творчий проєкт «Пошук». Ви його продовжуєте?

— Ми робитимемо «Пошук», поки стане сил! Це дуже важливо, адже в «Пошук» приходять молоді люди, які можуть реалізуватися повністю такими, якими вони є. Вони з пелюшок пробують грати й отримувати за це гроші, що важливо. Майстри не втручаються в процес, а лише допомагають. Це правильне підштовхування, а не вказівний перст, бо молодь має сама відбутися, можливо, набити «шишки», але якщо вона весь час йтиме під «прикриттям» свого майстра, потім життя може виявитися до неї несподівано агресивним: настав час робити щось самому, а виявилося, що все вторинне, ти нічого не вмієш, і момент втрачено.

У межах проєкту у 2025–2026 роках на «Сцені під дахом» у нас ставили: Михайло Ганєв («Ліфт»), Микола Бабин («Зоря. Початок»), Максим Свець («Ой не ходи, Грицю…»), Юлія Лобановська («За зачиненими дверима»), а на «Новій сцені» йде її ж абсолютно аншлагова вистава «Ляльковий дім».

Я завжди говорю про «Сцену під дахом»: уявляйте, що там є табличка «Адміністрація відповідальності не несе». За все, що там відбувається, відповідають ті, хто там ставить. Щоб їх відшліфувало саме життя — і творче, і соціальне, тому що великі прориви трапляються лише тоді, коли є елементи ризику.

«Нова сцена» — це більш дорослий рівень, там ставлять режисери з досвідом, і адміністрація вже несе відповідальність. А ось основна сцена театру — звісно, це повна відповідальність адміністрації за репертуарний курс. За ці роки було багато різних подій, ні про що не шкодую. Хоча, звісно, там теж можна було зробити дещо краще.

— Ви ж сказали, що ні про що не шкодуєте?!

— А хіба це мене спростовує? В історії немає умовного способу. Не помиляється той, хто нічого не робить.

ПОКИ Є СЬОГОДНІ, Є ЦЯ МИТЬ І ЦЕ ЖИТТЯ, ТРЕБА ЗНАХОДИТИ ХОРОШЕ СКРІЗЬ І ГОВОРИТИ ОДНЕ ОДНОМУ ПРО ЦЕ

— Історія театру — для його нинішнього керівника передусім джерело натхнення чи ще й зобов’язання відповідати рівню тих, хто створював цю сцену до вас?

— Джерело натхнення. Ми отримали честь бути нащадками місця, яке має бекграунд, яке духовно насичене і дихає історією. Ось ми з вами спілкуємося і чуємо за стіною, як «грає» під акторами поважна дерев’яна підлога під час репетиції… Будь-які інші театральні установи, яким 15, 20, 30 років, — неон, бетон, скло. Круто, стильно, красиво. А тут відчувається столітній подих театральних поколінь. Це питання не оцінного судження, а особистого відчуття. Ми ж обираємо собі, з ким дружити, де жити, куди поїхати. Мій вибір — такий. Я тут почуваюся гармонійно. Атмосфера цього місця — чарівна, і це помічають усі — й українці, і закордонні гості, вона насичена і створена людьми, які тут були і творили цей театр.

А що стосується самої дати — сто років, то йдеться про вік державного статусу — видачі свідоцтва про народження, метрики театру. Ми живемо в час годинників і цифр, потрібна була дата, до якої прив’язатися. У 1926 році театру видали офіційний документ — рішення Київського міськвиконкому надати йому державний статус. Але ж першу виставу тут, у приміщенні тодішнього театру Бергоньє, зіграли ще 1891 року! Відтоді в цій будівлі грали антрепризи, і найвеличніші імена українського театрального простору ставили та грали тут. У 1923 році Лесь Курбас ставив у цих стінах свої «Газ», «Рур», «Джиммі Гіґґінс».

Театр Лесі зашитий на порядності, в його історії не було кланових зіткнень. Були ідеологічні конфлікти, але непорозумінь, з’ясувань у трупі — хто кому хто — не було ніколи. Ви лише згадайте імена — Надія Батуріна, Валерія Заклунна, Олександра Смолярова, Микола Рушковський, Юрій Мажуга, Михайло Романов — вони сяяли на сцені, а коли йшли вулицею поруч із театром, у перехожих перехоплювало подих. Це особистості, які уособлюють моральні орієнтири й ціннісну тяглість українського театру. І ми — нинішні — намагаємося зберегти цей ціннісний код української сцени.

— Пане Кириле, а чи змінилося за останні роки ваше особисте відчуття життя? Що сьогодні стало для вас особливо важливим?

— Найтемніший час перед світанком. Розумію, що останніми роками ми постійно це повторюємо, і здається, що гірше вже нікуди. Але коли тиск зовнішніх чинників настільки великий, треба дуже добре розібратися у своїх внутрішніх емоціях. І мені здається, ми всередині себе можемо знайти багато позитивного. Потрібно максимально знаходити хороше там, де тільки можна його знайти. Як каже один із головних героїв «Смерті комівояжера»: «Мертві нічого не варті», — тому, поки є сьогодні, поки є ця мить і це життя, треба знаходити хороше і говорити одне одному про це.

Любов Базів. Київ

Фото Олександра Клименка