Амбасадор двох культур

Місія, що об’єднує сусідні народи музикою

Роман Ревакович – не просто диригент. Він, можна сказати, посланець польської музичної культури в Україні, та й навпаки – знайомить польську аудиторію з українською класикою. Утім, його діяльність цим не обмежується. Він є ініціатором багатьох проєктів як на наших теренах, так і в сусідній державі. До Черкас пан Роман приїхав із програмою «Польська музика в Україні»: твори польських класиків під його керуванням виконав Академічний симфонічний оркестр Черкаської обласної філармонії. Маестро залюбки поспілкувався з кореспондентом Укрінформу.

ВІД НАЩАДКА ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ ДО ВІДОМОГО ДИРИГЕНТА

Батьки Реваковича – українці з тієї частини Рава-Руського повіту, яка після Другої світової відійшла до Польщі. У 1947-му родину виселили до містечка Лідзбарк-Вармінський, де й народився майбутній диригент, композитор і громадський діяч:

- Були дві хвилі переселення, – нагадав музикант. – Перша хвиля, кінець 1944-го, до середини 1946-го, то якраз пів мільйона переселили в Україну. А ці залишки, які не дали себе викорінити, – можна сказати так? – наступного, 1947-го, між квітнем і липнем, були розпорошені на захід і північ Польщі, по тих колишніх німецьких теренах, які були до Польщі приєднані після Другої війни. Так що я нащадок жертв тієї акції.

Роман Ревакович

Музики Роман навчався в музичній школі в Ольштині та у Варшавській музичній академії. Десять років пропрацював в українському народному хорі «Журавлі», спочатку як співак, потім як керівник.

- А де ви брали репертуар для вашого хору? На польських теренах зберігався український музичний спадок?

- Зберігався. Звісно, старші хористи давали мені якісь матеріали, вже видані в радянській Україні. Але також мені трапилися довоєнні ноти, які в Перемишлі збирав адвокат Чубинський, – не пам’ятаю імені. Ціла низка нот: і рукописних, і друкованих, на різні склади, зокрема й на чоловічий хор. Тож я шукав у тих нотах репертуар для нашого колективу. Але розумієте, що треба сказати? Хор – самодіяльний, він діє дуже нерегулярно й до сьогодні: хористи живуть по всій Польщі та з’їжджаються раз на якийсь час в обране місце для репетицій і концертів. Твори, які мали потрапити до репертуару, були дуже скрупульозно відібрані, щоб вони творили якусь цілість. Я мав непросте завдання – оновити репертуар, надати йому якоїсь нової риси.

На концерті в філармонії

А ще диригент прагнув ввести до репертуару хору більші полотна. Твори, які до нього виконувалися, тривали по дві-п’ять хвилин. І він знайшов твори Кирила Стеценка. Зокрема, «Моліться, браття» (музика до «Гайдамаків» Шевченка), який триває трохи довше за десять хвилин. Ще один твір Стеценка – «У неділеньку у святую», теж на слова Шевченка, – триває понад десять хвилин.

У 1986 році відбулося велике місячне турне Канадою й Америкою – двадцять концертів. Це була дуже вагома подія для хору. А через три роки важливими стали поїздки в Україну:

- У 1989-му на кордоні в Мостиськах зустрічали нас хлібом-сіллю і червоно-синім прапором, – згадує маестро. – А в 1990 році – вже із синьо-жовтим. У першій поїздці ми співали пісні, які радянська влада дозволяла, а вже за рік співали стрілецькі пісні. А ще через рік ми поїхали Сходом України: Полтава, Луганськ, Донецьк... Ми співали «Вставай, народе, вставай з руїн і пожарищ». Це був гарний час, піднесений, я б сказав.

У ЛЬВОВІ ПУБЛІКА ЛЕДЬ НЕ ЛАМАЛА ДВЕРІ ДО КОНЦЕРТНИХ ЗАЛІВ

- Маю ще таку думку, розумієте, для тих українців у Польщі Україна була чимось святим...

- Навіть Україна радянська?

- Знаєте, Україна була ідеалом. Цю радянську Україну ми не так сильно знали. Коли я вже почав комунікувати з українцями в Україні, зрозумів, що Україна в Україні є чимось буденним, бо повсякденним. Отак би сказав. У Львові «Журавлі» мали дати два концерти, але публіка ледь не ламала двері до залів, то на ходу зробили третій концерт. Там хористи почули від львів’ян: «Слухайте, ми тут вас приймаємо, бо ми галичани. А ви їдьте далі». Ми тоді поїхали до Рівного, Києва. Мали бути в Чернігові, були в Каневі. Тобто там нас зустрічала вже радянська Україна, але...

- Все було прекрасно. Мабуть, тому, що приходила та публіка, яка, по-перше, знала, куди вона йде. Ну, а по-друге... Розумієте, хор привозив інше розуміння української пісні. Коли ми співали про козаків у турецькій неволі, то це було про неволю. Люблю таке говорити. Є твір «Закувала та сива зозуля». Там наприкінці: «Гей, як почули турецькі султани, та й іще звеліли ще гірше кувати кайдани». Ну, ми просто кричали про ті кайдани. Коли я слухав якийсь професійний хор з України, ну то (без коми) ці кайдани звучали як дзвіночки (сміється). Професійно, але так якось... дзвіночкувато. Гумор. Український гумор.

ПРО ІРМОСИ В ІРМОЛОГІОНАХ

З плином часу митець відчув, що йому стали затісними рамки непрофесійного статусу хору, і він почав шукати інші форми. Цікавою була спроба звернутися до релігійної музики. Наприкінці 1980-х диригента запросили до співпраці отці-василіяни (ченці Чину святого Василія Великого, одного з найдавніших та найвпливовіших чернечих орденів Української греко-католицької церкви, – ред.), від яких він дізнався про великий пласт релігійної музичної спадщини – ірмоси, зібрані в ірмологіонах:

- Про них я раніше не чув. Мушу так сказати, бо так і було. На жодному рівні музичної освіти в Польщі я не отримував інформації про українську музику. Ми говорили про григоріанський хорал як основу західної музики, але зовсім не згадували про візантійський хорал, наприклад, який є фундаментом для східної релігійної музики. Я віднайшов велике багатство, і мені замріялося в це заглибитися й професійно виносити на польські сцени, щоб донести до польського слухача інформацію про цей великий пласт української культури.

Але не вдалося. Пан Роман сформував невеличкий колектив – чоловік дванадцять із найкращих співаків свого хору. Вони записали колядки, але його ідею тоді українські активісти в Польщі не підхопили. Мабуть, тому, що в країні настав час тектонічних зсувів у політиці, а отже, і в культурі. Українське суспільно-культурне товариство, яке існувало з 1956 року і було платформою для української діяльності, надаючи формальний захист українській культурі в Польщі, змінило назву й стало «Об’єднанням українців у Польщі». А головне – воно змінило напрями роботи, і люди, які стали на чолі об’єднання, не підтримали ідей Реваковича. Хор, якому він дав назву «Ірмос», професійно не запрацював.

- Я кажу, що єврейська громада в Польщі має театр, є Єврейський театр у Варшаві, який діє професійно, має міську, тобто все-таки державну підтримку. Українська ж громада в Польщі не має такого професійного культурного представництва, – із сумом констатував диригент.

ІДЕЯ ЗА КАВОЮ ПЕРЕРОСЛА У ВЕЛИКІ СИМФОНІЧНІ ПРЕМ'ЄРИ

- Розкажіть про свою місію. Ви несете українську музику в Польщу, польську – в Україну. А якби хтось з-за кордону поніс українську класичну музику в Україну? Може, це б посилило інтерес моїх співгромадян до власної музики.

- Ну, чекайте, я вам скажу таке: ви апелюйте до українських професіоналів в Україні, – слушно зауважив співрозмовник. – Я намагаюсь показувати українську музику в Польщі. Але, зрештою, думаю, що для української музики в Україні я також дещо зробив. З моєї ініціативи, у співпраці з українським середовищем виник у Львові фестиваль «Контрасти», який до сьогодні існує та є платформою для сучасної музики. Там багато української музики, світової, і є там зустрічі української музики зі світом. Я став витоком проєкту, який називається «Між словом і звуком».

З композитором зі Львова Богданом Сегіном, за кавою, вони склали проєкт, який полягав у тому, щоб українські композитори, які були в Польщі на стипендії «Gaude, Polonia» («Радуйся, Польще», – ред.), отримали замовлення. Тут варто сказати, що ця стипендія існує вже понад 20 років, і за цей час вона підтримала багато різних культурних діячів, переважно з України (80 %), з Білорусі 15 %, решта – з республік екс-СРСР, крім Росії.

- Це виконавці, композитори, літератори, творці фільмів, якщо не помиляюся. Стипендія заснована польським Мінкультом. Вона забезпечує піврічне перебування, дає можливість спілкуватися з обраним професором в обраному місті. Через ці стипендії вже тоді, років 20 тому, пройшло чимало українських композиторів. І ми зі Сегіном так собі придумали за кавою, що варто було б зробити якесь продовження цього, щоб ці композитори отримали замовлення. У цей час у Києві директором Польського інституту був Єжи Онух – активний, мій добрий знайомий ще з варшавських часів. Я до нього прийшов із такою ідеєю: щоб Польський інститут у Києві замовив у декількох українських композиторів написання нових творів. Він погодився, і Польський інститут замовив написання творів у Богдана Сегіна, Богдани Фроляк, Михайла Шведа та Олександра Шимка. І кожен із тих композиторів отримав завдання написати твір на польський текст для голосу з невеликим оркестром. Прем’єра тих чотирьох творів відбулася у 2008 році в Києві. Цей формат виявився дуже вдалим, тож чергова четвірка отримала замовлення. Так ми мали вже вісім творів. Мені вдалося організувати тур польського оркестру Sinfonia Iuventus. Це такий оркестр, який на той час (це був 2009 рік) щойно виник і мав дати початковий професійний досвід для музикантів, які тільки-но закінчили музичні виші.

Олександра Зайцева, виконавиця 2-го концерту Шопена

- І ми зіграли шість концертів: Варшава, Люблін, Львів, Вінниця, Одеса, Київ. Розумієте, можна сказати, що я причетний до української музики. Окрім цього, з тієї акції з’явилися інші чергові твори. Бо в Києві був на концерті мій добрий знайомий, також з варшавських часів, Богдан Батрух, який після концерту питає тих молодих композиторів, що б вони хотіли? Кажуть, написати великий твір для великого оркестру. «Пишіть». Твори постали, але якось не було місця, щоб їх виконати. Ну то мені знайшлася нагода. Я тоді організував четвертий фестиваль «Дні української музики у Варшаві». Запросив Національний симфонічний оркестр України з Києва під диригуванням Володимира Сиренка із завданням виконати ці твори.

«РОСІЙСЬКУ КУЛЬТУРУ СЬОГОДНІ СЛІД ПОСТАВИТИ НА МАРГІНЕС»

Богданові Батруху на цьому концерті дуже сподобався твір Олександра Шимка, і він запропонував Олександру написати великий ораторіальний твір на релігійну тему. Той написав – для великого хору, великого оркестру, етнічного ансамблю «Божичі» (з Києва) і сопрано. Твір був готовий десь у 2016 році.

- І відтоді я стукав у різні двері, щоб цей твір виконати, – розповідає музикант. – Зокрема, і в Києві. Ну і в Польщі в різних місцях. Не вдавалося. Прийшла страшна війна 2022 року. Телефоную до директора Національного форуму музики у Вроцлаві, дуже визначної особистості в польському музичному світі, Анджея Косендяка (це березень був): «Може, ми б виконали цей твір?». Каже: «Так, виконаємо». І прем’єра цього твору відбулася на завершення одного з найвагоміших музичних фестивалів у Польщі – Wratislavia Cantans. Вроцлав профінансував запрошення Національного оркестру з Варшави, капели «Думка» з Києва, яку підсилив хор із Вроцлава. Репетиції у Варшаві – тобто два хори з’їжджаються до Варшави, потім ця група з 200 осіб їде до Вроцлава. Ми виконуємо там цей твір. Він був записаний, але без прав на розповсюдження.

Шимко подав цей твір на Шевченківську премію, отримав згоду на закрите представлення. Комісія призначила йому премію. Маю якусь причетність до української музики? Безумовно, маю. До речі, цей твір був виконаний тільки раз – у 2022 році у Вроцлаві. Україна ним не зацікавилася, і запису для публічного прослуховування немає. Там Варшавському оркестру не оплатили запис, а це – величезні кошти.

Тож, наскільки знаю, запис є. Треба його викупити. Отже, якщо хтось почує і захоче знайти ресурси, я дам контакти у Вроцлаві, щоб була змога хоч у записі послухати цей твір, коли в Україні не можуть знайтися можливості для його виконання.

Звісно, ми не могли не згадати про нинішню війну – у культурологічному контексті. На думку пана Романа, сьогодні російську культуру слід «поставити на маргінес» (бути «на маргінесі» означає перебувати поза межами головних тенденцій (мейнстриму), бути малозначущим, непопулярним або витісненим на узбіччя уваги, – ред.). Зокрема, і Чайковського, чиїм предком був козак Чайка, хоч були в його роді французи і ще багато хто.

- Він був імперським російським композитором, який приїздив у російську провінцію, що називалася Малоросією, і брав місцеві наспіви як своє. Для нього не було сумніву, куди він приїхав. Днями десь прочитав фразу Дугіна: «Ми вас, українці, шануємо, але мусимо вас убивати, бо ми мусимо бути одно» (сміється).

* * *

На концерт польської музики до філармонії прийшла велика делегація Польського культурного центру ім. Кароля Шимановського в Черкасах (до речі, видатний польський композитор народився в селі Тимошівці на Черкащині). Як розповів голова Центру Геннадій Ліневич, це була не просто зустріч поляків з обох боків державного кордону:

- Ми обговорили можливі спільні шляхи реалізації наступного, 2027 року програми, присвяченої творчій спадщині Кароля Шимановського. Адже тоді виповнюється 145 років від дня народження митця і 90 років від дня його смерті. Чекаємо на пропозиції щодо просвітницької роботи, яку ми могли б узяти на себе. Разом із польськими музикознавцями плануємо провести заходи і в Тимошівці – на батьківщині композитора, і в Смілі, де його охрестили, і, звісно, у Черкасах та Дахнівці (біля Черкас), де він бував. Поговорили також про те, чи не міг би він (з огляду на його зв’язки з міністерством) наступного року приїхати до нас, і хто б зіграв концерт польської музики. Тим паче, що вчора зі сцени філармонії твори Шимановського не звучали.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора