Дмитро Хилюк, журналіст, незаконно викрадений військовими РФ

Щонайменше 16–17 тисяч цивільних українців, за оцінками правозахисників, упродовж повномасштабної війни ворог захопив у полон. Верифікованих випадків значно менше — близько 2 тисяч. Нинішній співрозмовник Укрінформу — Дмитро Хилюк — один із тих, хто повернувся з незаконного російського ув’язнення тривалістю майже 3,5 року.

Київського журналіста, який мешкав неподалік столиці з батьками, російські нападники схопили у тимчасово окупованих Козаровичах 3 березня 2022 року. Того дня неподалік будинку п’ятеро російських військових завалили на землю його і 74-річного батька, обох взяли в заручники, а потім розділили. І лише через багато місяців син достеменно дізнався, чи живі його найрідніші люди.

У цій історії — аж через два роки після викрадення військовими РФ — Міноборони Росії, відповідаючи на запит, підтвердило утримання Дмитра Хилюка під вартою. Тоді офіційну інформацію нарешті вдалося отримати лише тому, що її активно вимагали надати вітчизняні медійники та Міжнародна організація «Репортери без кордонів». Паралельно прізвище журналіста називали в різних комунікаціях на рівні омбудсменів двох країн. Однак місця утримання російська сторона не розголошувала навіть через два роки, посилаючись на «службову інформацію». Саме таким чином, за маніпулятивними роз’ясненнями країни-агресора, нібито гарантується безпека незаконно викрадених цивільних українців у місцях позбавлення волі, а також «попередження терористичних актів у місцях утримання згаданих осіб».

Другим днем народження Дмитро Хилюк вважає 24 серпня 2025 року, коли він повернувся на рідну землю у межах обміну в День відновленої незалежності України. Ми говоримо з бранцем Кремля про умови утримання українців у російському полоні; адаптацію після нелюдського поводження у місцях позбавлення волі країни-агресора; перспективи покарання ворога за викрадення цивільних; а також про батьків поважного віку, які чекали сина, отримавши за весь період єдиного листа, адже РФ позбавляє українських полонених навіть найелементарніших можливостей спілкування.

«У РОСІЙСЬКОМУ ПОЛОНІ КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ ХОЧУТЬ ПЕРЕТВОРИТИ У ЗАЛЯКАНУ ХУДОБУ»

– Дмитре, як відбувалася ваша реабілітація після повернення з російського полону? Експерти кажуть, що для повної адаптації потрібно два роки.

– Я вважаю, що адаптація після повернення з місць незаконного позбавлення волі в РФ може тривати приблизно такий самий період, який ти там перебував. Це не означає, що упродовж цього часу людина нічого не повинна робити. Навпаки — чим більше активностей, тим швидше повертається багатогранне світосприйняття.

Коли людина довгий час перебуває в російському полоні, то, в принципі, відвикає від усього — від елементарних звичок і соціальних потреб. Ув’язненим там, як свиням, перепрошую за некоректне порівняння, насипають у корито якусь баланду — щоби щось поїли, а далі наглядачі принижують, роздають безглузді вказівки й позбавляють можливості спілкуватися. І так роками.

Тож коли ти повертаєшся у нормальне життя, навіть найпростіші завдання для тебе стають складними. Наприклад, рік тому, відразу після повернення, мені було важко розібратися з функціями мобільного телефону. До полону я вдома міг без проблем переставити кран на кухні. Тепер деякі раніше прості для мене завдання все ще складні. Я довше згадую, що куди прикручувати, та розраховую діаметри. Нейронні зв’язки, що були втрачені, мають поступово відновитися.

У російських місцях позбавлення волі українці фактично позбавлені тактильних, зорових і слухових відчуттів. Там, у в’язницях, майже не бачиш жодних кольорів, крім казенного сірого та інших темних і похмурих.

– Як поводилися з українськими полоненими у російських в’язницях, де вас утримували?

– Я був у двох місцях. Перше — слідчий ізолятор у місті Новозибков Брянської області, неподалік від українського кордону, десь за 70 кілометрів. Там два корпуси. Обидва дуже холодні, особливо старий, з товстими стінами, напевно, ще дореволюційний. На стіні іншого було викладено рік будівництва — 1990. Цю будівлю ремонтували, там не працювали комунікації, частина камер буквально була без вікон — узагалі без скла.

Друге місце мого перебування — у селищі Пакіно у Володимирській області, за 200 кілометрів на схід від Москви. Це велика діюча виправна колонія ІК-7. Українцям не дозволяли працювати, ми сиділи в камерах цілими днями. Там відбували покарання російські засуджені, але нас тримали окремо. Інколи було чути промислові звуки, а вітер доносив запах тваринної ферми — напевно, росіян там залучали до роботи.

Не раз ми казали, і цивільні, і військові українські полонені: «Дайте нам роботу!» Бо ж можна з’їхати з глузду, коли два, п’ять, сім місяців чи роками просто бачиш ті самі сірі стіни та тих самих людей — і нічого не робиш. Один більш-менш притомний охоронець у Новозибкові відповідав на прохання залучити хоча б до якогось прибирання: «Вам не можна працювати».

Думаю, максимально обмежуючи спілкування, нас хотіли притлумити, перетворити кожного українця на залякану худобину. До нас постійно ставилися як до тварин. Скажімо, охоронці не заходили в камери, а коли віднімали вічко для огляду, ув’язнений обов’язково мав опускати очі.

– Ви нещодавно робили журналістський репортаж про табір на заході України, в якому утримуються військовополонені — росіяни та громадяни третіх країн. Там бранці, які воювали в армії нападників, отримують у посилках цигарки та продукти, займаються спортом, добре харчуються і навіть отримують зарплату. Чи у двох місцях вашого утримання в РФ були хоча б телевізор і книжки?

– Різниця між умовами утримання українських полонених у РФ і полонених військовослужбовців армії-нападника в Україні дуже разюча. Але ми — цивілізована європейська країна, якій потрібен обмінний фонд, щоби повернути наших співвітчизників.

Мене й інших у СІЗО змушували дивитися пропагандистські новини до 21 вересня 2022 року, а ввечері на перевірці щоразу їх переказувати. У той період московити ще сподівалися, що скоро вся Україна буде їхня. Це я вже потім зрозумів. А коли їх погнали з південного та харківського напрямків, телевізори одномоментно зникли.

Книг було обмаль. У СІЗО — в основному «захалявні» книжечки: так звані жіночі романи та інші невеликі видання в м’яких палітурках із примітивним сюжетом. Доступ до них ми мали буквально кілька місяців. Трохи більше розмаїття було у колонії: Бунін, Ромен Ролан і ще трохи російської та зарубіжної класики. Сформувалося враження, що хтось виставив домашню бібліотеку — і її забрали для ув’язнених.

Взагалі за ґратами дуже рятували будь-які книжки, бо ними ми компенсували дефіцит інформації для мозку, який насправді дуже важко переживати. Коли ти сидиш, усе передумав, що міг, по десять разів, а нова інформація не надходить — готовий хоч інструкцію до газового котла читати.

За хорошими книжками — творами Дюма — була черга. Таку книжку дозволяли читати лише вдень. Коли відбувалася вечірня перевірка, ти мав її винести у коридор і покласти на спеціальну поличку.

У КАМЕРАХ ТИХО ГОВОРИЛИ УКРАЇНСЬКОЮ, А НА ФЛЮРОГРАФІЮ ВНОЧІ БРАНЦІВ ВОДИЛИ З МІШКАМИ НА ГОЛОВАХ

– Чи була можливість з кимось перекинутися українськими словами?

– Коли камеру закривали, поміж собою тихенько можна було спілкуватися українською мовою. Не було коли розмовляти, коли гнали раз на тиждень митися в душі. На прогулянковому майданчику, якщо ніхто зверху не стояв над душею, теж можна було тихенько говорити. Темами ставало все, що завгодно: автомобілі, побут, будівництво, їжа.

Усі були постійно голодні, тому найчастіше обговорювали, хто що буде купувати та їсти після звільнення, хто що хоче спробувати... До речі, ми разом були в полоні зі старшим чоловіком, який ніколи в житті не їв київського торта. Його звільнили під час обміну у червні цього року. Коли він проходив обстеження в лікарні, я йому привіз київський торт.

– Чи можна казати, що українських полонених у РФ морять голодом?

– «Морди ліца» російських полонених у місцях утримання в Україні не такі, як ми були — скелети. Постійно в обох російських тюрмах, де я перебував без кількох днів 3,5 року, голод був страшний, з першого дня й до останнього. Це теж потужний елемент упокорення. Бо якщо людина голодна, вона більше ні про що не може думати.

Мені там дуже хотілося поїсти чогось солодкого, навіть більше, ніж котлет або м’яса. Хоча всього хотілося! До речі, нам спеціально жодної страви не солили. Фактично в усіх в організмі був дефіцит солі. Здавалося: взяв би ложку — і з’їв. У звичайному житті, якщо тебе не тримали в російському полоні, це бажання здається дуже дивним.

– Чи знали особисто українців, які загинули в російському полоні?

– Так, майор Марк Дорошенко. Ще 2014 року він пішов в АТО так званим «піджаком» (у виші навчався на військовій кафедрі й отримав лейтенантське звання ще при Радянському Союзі). Обороняв Донецький аеропорт, а в полон потрапив у Маріуполі у 2022 році. Мав проблеми зі щитоподібною залозою, повинен був постійно приймати тироксин. Але ніхто в колонії йому ліків не давав. Марк довго страждав, потім його відселили з нашої камери. Коли я вже повернувся додому, хлопці розповідали, що його забрали в так званий госпіталь — і він там помер. Фактично Марка Дорошенка замучили, закатували.

– За вашими спостереженнями, у двох закладах, де ви перебували, до когось було гірше ставлення, аніж до інших?

– Можна сказати, що трошки легше інколи було старшим людям. Дехто з адекватніших охоронців не змушував полонених віком 50–60 років і старших робити виснажливі присідання та віджимання. Проте були зміни садистів, які ні на що не зважали, а знущалися з усіх: не дозволяли нам упродовж дня сідати в камері ані на підлогу, ані на ліжко, не дай Боже.

Нам пощастило, можна вважати, бо нас ніколи не зачіпали вночі. Єдине, що кілька разів після відбою о десятій вечора нам надягали мішки на голови й водили на флюорографію. Кабінет був в іншому кінці території колонії. Пояснювалося це нібито тим, щоби ми не перетиналися із зеками. Адміністрація дуже боялася, що ми зав’яжемо якісь неформальні контакти і російські ув’язнені побачать, що ми люди, а не звірі, якими нас малюють.

– Чи багато повернулося полонених з РФ, яких ви знали?

– Із цивільних — цей чоловік із Харківщини. Людина з Ірпеня, з якою рік перебував у камері в Новозибкові, ще в полоні. Військових уже багато повернули, майже всіх тих, кого я знав особисто.

– Напевно, складно повертатися в думках до травматичного досвіду. І все ж чи плануєте написати книжку про перебування у російському полоні?

– Я пишу потихеньку книжку про полон. Але дуже важко знову занурюватися в цю історію. Однак розумію, що це необхідна робота, навіть якщо неприємна.

До речі, наприкінці 2024 року, перед візитом до в’язниці Пакіно делегації на чолі з російською уповноваженою з прав людини Тетяною Москальковою, нам роздали продуктові пакети і трохи одягу, зокрема шкарпетки. Але опісля ті «дари» переполовинили, забрали назад навіть труси.

– Чи приходить у снах те минуле?

– Там снилося, що я вже вдома. А тут – навпаки.

РУКИ УКРАЇНСЬКОГО АБО МІЖНАРОДНОГО ПРАВОСУДДЯ ДОТЯГНУТЬСЯ ДО ЗЛОЧИНЦІВ

– Дмитре, як уперше після полону спілкувалися з батьками 24 серпня минулого року?

– Зателефонував і сказав, що я повернувся. Мати відразу — в сльози. Я почав заспокоювати: «Не треба плакати, я вже вдома».

Спілкувався в режимі відеозв’язку. Відразу побачив, що у нашому будинку в Козаровичах уже знімали сюжет телевізійники. Зібралося багато сусідів. Мамина колега прийшла — теж пенсіонерка, з якою свого часу разом учителювали. Усі — повна хата людей — раділи, що я повернувся в Україну.

– Як скоро вдалося обійнятися з батьками, які вас не бачили 3,5 роки?

– Усіх, кого повертають із російського полону, відразу скеровують на обстеження у медичний заклад. Друзі на пів дня відвезли мене до батьків машиною: я вже не пам’ятаю, чи в першу неділю (тобто у вихідний), чи через тиждень. Ночувати треба було повертатися в лікарню.

– Як почувалися на подвір’ї і в будинку після того, як не були там тривалий час? Вас забрали з Козаровичів, коли там тимчасово «хазяйнували» російські окупанти.

– Було відчуття, ніби будинок твій і не твій. Багато чого змінилося. Двір дуже заріс. Батьки немолоді, тому все довкола стало менш доглянутим. Батько всього не встигав робити, мама уже тривалий час ходила з паличкою.

Я дивився фотографії нашого будинку і обійстя, які зробили відразу після тимчасової окупації. Тоді взагалі був жах. Ще в перші дні березня 2022 року, коли я був удома, снаряд влучив прямо в наш дім. Оскільки стіни товсті, снаряд не пробив їх наскрізь. Була велика вирва у дворі…

– Дмитре, ви продовжуєте їздити мотоциклом на роботу у Київ. Коли ми, журналісти Укрінформу, у травні 2023 року приїздили в Козаровичі, ваш батько насамкінець показував кілька ваших «сталевих коней», якими, зрозуміло, без дозволу користувалися окупанти. Пан Василь сподівався, що після повернення ви відремонтуєте техніку. Вже все встигли зробити?

– Мотоциклами я захопився, коли вже почав заробляти гроші. Перед початком повномасштабної війни мав їх три. Коли російські військові зайшли в Козаровичі й у нашому будинку облаштували собі житло, то, не питаючи дозволу, брали ці мотоцикли і їздили. Після того як наприкінці березня 2022 року підрозділи російської армії поспіхом відступили, сусіди позвозили батькам покинуту в різних кінцях села нашу техніку. Два мотоцикли, дуже понівечені, доїхали своїм ходом; третій — у найгіршому стані — привезли мікроавтобусом.

Повернувшись із полону, один мотоцикл я сам відремонтував. Другий, зі складнішою несправністю, віддавав у майстерню. Третій — старенький, він свій ресурс виробив, тож до нього руки не дійшли.

– Кажуть: мій дім — моя фортеця. Як через рік після повернення з російського полону змінилася ваша кімната? Батьки розповідали, що в ній, на другому поверсі, окупанти навіть облаштовували пункт спостереження.

– Повісив у кімнаті український прапор, раніше він був на будинку. Купив шафу (в мене ніколи не було власної) і столик до ліжка.

Орки розбили великий телевізор. Нового не купую. Не маю багато часу щось дивитися, нині вистачає ноутбука. Я щодня на роботі: зранку поїхав, увечері приїхав.

– Як почувається мама? Відсутність вас 3,5 року не додала їй здоров’я.

– У середині жовтня минулого року мама на порозі впала й отримала складний перелом. Лікарі зробили дві дуже складні операції. Два з половиною місяці їй не дозволяли вставати з ліжка. Потім рекомендували поступово починати рухатися. Вона знову ходить із паличкою.

– Матеріали кримінального провадження за фактом вашого зникнення для подальшого здійснення досудового розслідування ще 13 квітня 2022 року поліція передала до слідчого управління ГУ СБУ в м. Києві та Київській області. Потім до повернення з полону долучалася Служба зовнішньої розвідки України. Чи вірите, що злочинців буде покарано у вашій та інших справах щодо викрадення цивільних українців?

– Це злочини, які не мають строку давності. Руки, якщо не нашого правосуддя, то міжнародного, дотягнуться до злочинців. Проте треба розуміти, що все відбуватиметься значно повільніше, аніж нам би хотілося.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Володимира Тарасова