Марися Нікітюк, кінорежисерка

Проєкт художнього фільму «Ной» режисерки, сценаристки, письменниці Марисі Нікітюк був відібраний до престижної продакшн-програми цьогорічного Карловарського міжнародного кінофестивалю – KVIFF Central Stage.

Воєнна драма «Ной» – її третій повнометражний фільм. Стрічка базується на історіях українських військових, у центрі сюжету – трансформація IT-фахівця Андрія (позивний «Тринадцятий») на передовій.

Про те, на якому етапі перебуває проєкт, які меседжі він має донести до західної аудиторії, чому важливо не погоджуватися на роль жертв агресії, в якій чимало хто готовий бачити українців, а також про поєднання любові та втрат під час війни режисерка розповіла в інтерв’ю Укрінформу.

ЦЕ НЕ ЧИЯСЬ ТАМ ВІЙНА, ЦЕ НАРОДНЕ ПРОТИСТОЯННЯ РОСІЙСЬКІЙ АГРЕСІЇ

- Чого ви очікували від пітчингу?

- Як завжди – грошей і слави! (сміється) Грошей і партнерів – для реалізації. Все інше та мізки у нас є.

Цей пітчинг – представлення тут, у Карлових Варах нашого проєкту.

- Чи мають головні герої – досвідчений сапер «Ной» та мобілізований IT-вець Андрій – конкретних реальних прототипів, чи це збірні образи?

- Десь є прототипи і конкретні люди. Але загалом багато збірного, багато історій, які зміксувалися, бо це не конкретна операція. Історія розгортається в контексті Харківського контрнаступу 2022 року, який, мені здається, був суперважливим, якщо казати про розвиток нашої війни. Тут був перший відчутний прорив.

Ну і далі ми вже знаємо, принаймні сьогодні, як усе змінюється. І я знаю, що сталося з моїми героями далі, тобто як розвиватиметься їх подальша доля.

«Ной» задуманий» як трилогія – три фільми, що розказуватимуть про трансформацію людини на війні, і саму війну. Наразі готовий перший сценарій, який ми тут і презентували.

- Головний герой Андрій проходить шлях від сором’язливого IT-фахівця до загартованого бійця. Чому ви обрали саме такий цивільний бекграунд для відображення трансформації людини на війні?

- Ну, по-перше, у мене багато друзів, які були цивільними, а стали військовими.

По-друге, це дуже зрозуміла історія для європейців. Ми націлюємося не лише на українську аудиторію, а також і на закордонну. І для них у першу чергу суперважливо розуміти, що це колишні цивільні, що наше військо на сьогодні складається не лише з професійних військових станом на 2022-й, а й з усіх можливих верств населення.

Це не чиясь там війна, це народне протистояння російській агресії. Звісно, у нас є суто професійні воїни, і це суперкруто. Але, знову ж таки, в контексті емпатії, в контексті побудови міжнародної дипломатії через ті твори, які роблю в тому числі я, важливо формувати і обстоювати думку, що ми захищаємося, і більшість тих, хто зараз вимушений і продовжує боротися фізично за незалежність нашої країни, – це колишні цивільні люди, які аж ніяк не планували ставати військовими. Це те, що зрозуміло для європейців, вони як би проеціюють це на себе.

Так працює історія, так працює те, що ми дивимося. Тому це таке, скажімо,

стратегічне рішення.

- Сценарій базується на реальних розповідях українських військових. Як вам, як авторці ігрового кіно, вдається балансувати між жорстокою документальною правдою та кінематографічною художньою драмою?

- На документальній правді будуються всі історії – «based on the true story». Ми працюємо з реальністю. Ігрове кіно чи документальне – ми просто працюємо в різні способи. В ігровому кіно ти рефлексуєш, опрацьовуєш те, що тебе оточує, поєднуєш пережите, побачене, і так формуєш новий твір. Але навіть у документальному кіно все одно реальність переломлюється через тебе як лінзу, через інтерпретацію сприйняття режисера чи режисерки.

У моєму випадку я ще з 2010 року працюю в театральній техніці глибинного інтерв’ювання – «вербатім». Це коли ви збираєте документальні, довгі, глибокі інтерв’ю і на їх базі формуєте п’єсу, діалоги, персонажів. У мене є розмови і по 30 годин, наприклад. Ну, вони в часі розірвані, але ти стежиш за певними людьми, розгортаєш їхню історію. І потім частини цих історій вкладаються у сценарій. Так само в мене була написана, наприклад, та ж «Я, Ніна». Це «real based» сценарій, заснований на інтерв’ю з онкопацієнтами, лікарями, родичами. У мене там теж були чіткі прототипи, з якими ми потім вивіряли сценарій.

Я ЧАСТО ЧУЮ НА ЗАХОДІ, ЩО «МИ ХОЧЕМО БАЧИТИ ВІЙНУ БЕЗ ВІЙНИ»

- Фільм створюється у копродукції України, Хорватії та Бельгії. Один із продюсерів, Хрвоє Освадіч, сам є ветераном-сапером війни на території колишньої Югославії. Як ця міжнаціональна співпраця впливає на сценарій?

- Хрвоє був під час війни майже підлітком, але він був сапером. І його історія також частково покладена в сюжет. Я створила одного з головних персонажів із позивним «Хорват» саме на основі його досвіду. Для мене дуже важливо показати, що це не тільки локальна війна, а міжнародна – іноземці добровільно воюють за Україну, розуміючи наслідки у разі нашої поразки.

- Це правда, що ви самі проходили навчання із саперної справи для цивільних?

- Ну, для цивільних – так. Але це не саперна справа, просто базові речі. Я ходжу на різні навчання. Плюс мої військові інструктори, які залучені до сценарію, вони періодично мене кудись теж залучають.

- В одному з інтерв’ю ви сказали, що цей фільм – ваш внесок у боротьбу з агресором і створення сильного образу України за кордоном. Як європейський кіноринок у Карлових Варах реагує на такий прямий посил? Чи не відлякує це іноземних партнерів, можливо їм би більш «зручно» було трохи згладити гострі кути?

- Прямі меседжі – це проблема. Нам треба знайти підхід до сприйняття Західного світу, і ми його шукаємо. Я дуже часто чую про те, що «ми хочемо бачити війну без війни». Нас готові сприймати жертвами – як бомблять цивільних, як українці виживають у прифронтових містах. Це все, безумовно, дуже важливо, але коли ти починаєш говорити про військових, про бойові дії, про нашу суб’єктність, то у частини іноземців відключається увага. Є проблеми зі сприйняттям у культурному полі саме воєнної реальності, начебто наше право на активний захист себе заперечується. Наче нам відвели лише такий загончик для жертв, якими нас готові сприймати, а як сильних людей, героїв, що борються за себе, – ні. Тож це моя така місія – знайти звучання для нашої сили, щоб європейці бачили в нас переможців також.

- На Заході дійсно дедалі частіше можна чути про «втому» від української тематики. Що, на вашу думку, у сюжеті «Ноя» здатне пробити цей інформаційний вакуум і знову привернути увагу світу?

- Знову ж таки, це не зовсім втома. Це от саме те, що «ми вам виділили місце, будьте на своєму місці, будь ласка». А ти кажеш: «Ні-ні-ні, мені треба на сцену, я по центру люблю стояти». Розумієте? Типу війна – це щось таке далеке. А те, що це насправді центральна історія в Європі зараз, – це багатьох лякає. Я розумію, що люди будуть триматися до останнього за нормальність, поки по них не прилетить. І сподіваюся, не прилетить. Але вони будуть триматися за нормальність і відкидати те, що ця агресія, жорстокість існують; намагатися робити те, що було у прекрасному фільмі 2021-го року «Dont Look Up» («Не дивіться вгору»). Це фільм Адама Мак-Кея з Ді Капріо. Я його дуже люблю – він симптоматичний для нашого сьогодення.

І я бачу в цьому свою місію – в тому, що я спроможна долучатися до змін цих наративів своєю креативністю, своєю роботою.

ЦЕ ФІЛЬМ ПРО ЛЮБОВ, РЯТУВАННЯ ТА ВТРАТИ

- Чому «Ной»? Ця назва – це суто позивний героя чи відсилка до біблійного ковчегу посеред хаосу?

- Коли ми говоримо про біблійний підтекст, маємо на увазі, що «Ной» – це рятівник. Це рятівник, якому в сучасних обставинах не вдається врятувати те, що йому найближче... І, звісно, це й позивний.

- Як би ви описали фільм «Ной» кількома словами для іноземного глядача. Про що він?

- Про любов і неможливість любові. Про рятування. Про втрати. Любов стала для мене великим, широким поняттям. Я бачу, як багато військових, з якими я працюю, знаходять найкращих людей на фронті і втрачають їх. І це незворотні, шалені втрати чогось надзвичайно цінного. І це про людей максимально чесних, максимально великих, і ми їх можемо більше ніколи не побачити...

Для мене стало найбільш важливим таке поняття любові і те, що ти можеш відчувати, коли знаєш, що це все може обірватися будь-якої миті.

- І наостанок: на якому етапі зараз роботи, і коли ви сподіваєтеся закінчити?

- Зараз ми на етапі фінансування. Ми отримали перше фінансування від European Solidarity Fund for Ukrainian Films, 180 тисяч євро на продакшн. Ми подалися на пітчинги «Тисячовесни» – результат буде восени. Попереду у нас також подачі до хорватського та бельгійський кінофондів.

Сподіваюся, в наступному році у нас буде зібраний бюджет, і ми зможемо заходити в підготовку. Як мінімум наступного року має розпочатися ця робота, я дуже на це сподіваюся.

Ольга Танасійчук, Карлові Вари

Фото: Ольга Танасійчук