Корін Гарді, британський режисер фільмів жахів

Цього року у Чернівцях провели вже п’ятий кінофестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN. Щороку до його участі намагаються долучити якомога більше цікавих і відомих у світовому кінематографі особистостей. Зокрема, у 2024 році головною подією фестивалю став приїзд до Чернівців і підтримка України голлівудським актором і режисером Вігго Мортенсеном.

Під час цьогорічного фестивалю одним із членів журі міжнародного конкурсу став відомий британський кінематографіст, режисер фільмів жахів Корін Гарді. У свій час знятий ним фільм «Монахиня» зібрав у світовому прокаті понад 360 мільйонів доларів, ставши найкасовішим фільмом франшизи «Закляття».

Окрім роботи в журі фестивалю, Корін Гарді у Чернівцях представив свій новий фільм жахів «Свисток». Після показу режисер зустрівся із кореспондентом Укрінформу та поспілкувався на різні теми. Зокрема, він розмірковує про природу людських тривог, чому люди продовжують дивитися фільми жахів навіть під час війн, а також про те, як його вразив міфічний літературний персонаж Мавка та український фільм Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала».

ДЕЯКІ СТРАХИ СВІТУ ВІДОБРАЖАЮТЬ У ГОРОРАХ

- Чому жанр жаху залишається таким популярним у різних країнах і культурах?

- Думаю, це пов’язано із первісною частиною людської природи. Перш за все, горор (з англійської horror означає жах, - ред.) побудований навколо таємниці, тривожності, страху перед невідомим та зустрічі зі своїми страхами. Тож це свого роду безпечний спосіб випробувати себе та вийти із зони комфорту.

Це безпечний спосіб втекти від світу, але водночас отримати гострі відчуття. Тобто це трохи схоже на те, коли ви йдете до парку атракціонів і сідаєте на американські гірки. Ви отримуєте адреналін, і перегляд фільму жахів є способом досягти цього. А ще це жанр, який постійно переосмислює себе. Тому він досі змушує людей ходити до кінотеатрів.

- Які суспільні тривоги сьогодні найчастіше відображаються в сучасному горорі?

- Гарне питання. Намагаюся згадати нещодавні фільми. Мабуть, мені доведеться повернутися до цього питання пізніше. Я би просто сказав, що горор загалом – це хороший спосіб звернутися до різних видів страхів і тривог та зустрітися з ними віч-на-віч. Незалежно від того, чи пов’язано це з людською природою та стосунками – чимось на кшталт одержимості. Чи це пов’язано з відірваністю людини від суспільства, війною та подібними речами. Я намагаюся згадати приклад із нещодавніх фільмів. Мій мозок підвис. Тому, можливо, я повернуся до цього пізніше.

- Як змінився жанр жахів за останні десять років?

- Я вважаю, що він завжди розвивається і завжди переосмислює себе. Він завжди рухається разом із суспільством, і деякі страхи цього світу знаходять своє відображення в горорі. Але водночас це жанр, який не вмирає. Тому що, залежно від концепту, його можна зняти з невеликим бюджетом і все одно отримати дуже потужний ефект та залучити аудиторію.

- Яку сцену або момент у фільмі було найважче реалізувати за вашу карʼєру?

- Я думаю, що особисто мені дуже цікава візуальна кінорозповідь, створення світу і занурення в нього. Тому я досить амбітний у тому баченні, якого намагаюся досягти. Тож я сам собі ускладнюю завдання, намагаючись принести щось дуже кінематографічне. А це завжди потребує багато часу. Додатковий час – це складно, коли ти знімаєш кіно. Тому в певному сенсі кожен фільм – це така головоломка. І потрібно багато людей, щоб ця головоломка склалася воєдино. Тому це завжди великий виклик.

Якщо говорити про конкретну сцену, то в моєму останньому фільмі «Свисток» є епізод у лабіринті на Хелловінському фестивалі врожаю. Нам довелося побудувати цілий такий лабіринт заввишки десять футів (близько 3 метрів, – ред.) із п’яти секцій, щоб наші герої зустрілися в ньому зі своєю смертю. І це була екшн-сцена, там були пластичні акробати, це була свого роду погоня із купою спецефектів. Тож усе було дуже чітко скоординовано і дуже важко реалізовано.

- Наскільки важливими для вас є практичні спецефекти порівняно з комп'ютерною графікою?

- Це одна з найважливіших і найвеселіших частин для мене – робити речі настільки реальними, наскільки ми можемо. Використовувати грим, аніматроніку (створення механічних персонажів, – ред.), лялькарство і створювати ілюзії, наскільки це можливо безпосередньо в кадрі.

Як для кінцевого результату, так і для процесу зйомок. Це те, на чому я виріс і чим хотів займатися, тому я завжди хотів бути творцем монстрів. Але я також використовую візуальні ефекти та CGI (комп’ютерна графіка, – ред.) навколо практичних ефектів, тобто я намагаюся це поєднувати. Зокрема, у фільмі «Свисток» було важливо розробити вісім різних сцен смерті, і кожна з них має різне поєднання практичних і візуальних ефектів.

ЗАЧАРОВАНИЙ МІФОЛОГІЄЮ З УСЬОГО СВІТУ

- Чи залишається місце для авторського стилю у великих студійних проєктах?

- Так, але не зовсім... У вас немає такого широкого розмаху, як під час роботи над незалежним фільмом. Я думаю, це також змінюється в міру зростання вашої впізнаваності, і це також залежить від успіху. Але, очевидно, коли у вас менший бюджет і ви знімаєте незалежне кіно, і якщо ви вже зняли кілька фільмів, ви отримуєте більше можливостей для власного голосу. Якщо ви знімаєте студійний фільм і тільки починаєте, ви отримуєте менше простору для авторського стилю.

- Які помилки найчастіше роблять молоді режисери, які хочуть працювати в жанровому кіно?

- З мого досвіду, це, мабуть, пов’язано з плануванням, можливо, на ранніх етапах без належного досвіду. Але я сам собі суперечу, бо збирався сказати щось на кшталт: бути занадто амбітним, намагатися досягти занадто багато чого, коли у вас немає достатньо грошей чи часу. Але це саме те, що намагаюся робити я (сміється, – авт.).

Тож, мабуть, це помилка, яку я постійно повторюю. Це моя проблема. Але так, час і гроші, очевидно, впливають на мистецтво. У вас є бачення, у вас є мистецтво, у вас є креативність, у вас є мрія, і ви хочете втілити її в життя. Але у вас обмежений час і обмежений бюджет. Якщо тільки ви не перебуваєте в якомусь розкішному становищі, де можете знімати вічно й отримати все. Тож уся справа в економії того, як ви фіксуєте своє мистецтво в межах дозволеного бюджету та часу.

Я НЕ ХОТІВ ДОРОСЛІШАТИ, ЩОБИ ЗБЕРЕГТИ МАГІЮ ЖИВОЮ

- У ваших роботах часто відчутний вплив народних легенд і міфології. Чому вас приваблюють саме такі історії?

- Думаю, це йде з дитинства, коли мої батьки мені читали казки. Адже коли ти дитина і мрієш, ти якось уявляєш їх. А потім, коли підростаєш, ти починаєш усвідомлювати реальність. А я не хотів дорослішати. Я хотів зберегти магію живою. Особливо з горором, монстрами та речами, яких не існує, але я хотів би, щоб вони існували. Або я хочу зробити так, щоб здавалося, ніби вони існують. Тож це, мабуть, просто глибоко вкорінене в моїй внутрішній дитині.

А також пов’язане з тим, що я зачарований історіями з усього світу, віруваннями та міфологіями. Вони цікавіші за нашу реальність. Є й інші аспекти. Я завжди хочу відчувати, що створюю у фільмі світ, у якому можу провести час із цими іншими міфологічними елементами.

Я ВРАЖЕНИЙ СИЛОЮ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ

- Чи знайомі ви з українською міфологією та фольклором?

- Я дізнався дві речі, про які з нетерпінням хочу знати більше. Одна з них – Мавка. Мені тут (на фестивалі у Чернівцях, – ред.) розповідали про це. Про Мавку, про цю лісову панну. Здається, вона заманює тебе. Ну, звучить так, ніби її зрадили. Зрадив її чоловік або коханий. Тож я хочу почути про це більше. І ще я маю згадати фільм, який тут подивився. Це український фільм Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала». Я ніколи раніше не бачив і не чув про нього. Я подивився його в кінотеатрі два вечори тому, і я ніколи не бачив нічого подібного.

Це було справжнім нагадуванням про те, що можна звикнути до того, якими є фільми, можна звикнути до того, якими є горори, можна звикнути до різних речей. Мені здається, що я бачив багато фільмів, і все ж я побачив щось із 1968 року в Україні, в українському фільмі, чого я ніколи раніше не бачив. І це мене вразило. І це було так візуально, пророче, карколомно. Це дійсно надихало. Не можу сказати, що я точно розумів, що відбувається щомиті. Але відчувалося, що в цьому було багато міфів і казок. Це було неймовірно.

- Якби вам запропонували зняти фільм жахів на основі українських легенд, які мотиви могли б вас зацікавити?

- Я б із задоволенням знімав в Україні. Я б із задоволенням приїхав сюди. Хоча мені здається, що це має зробити хтось з України. Якщо тільки вони вже цього не зробили. Я маю на увазі той фільм, про який я вам розповідав. Було б дуже захопливо побачити, як молодий український режисер знімає фільм про українську міфологію, можливо, в жанрі горору. І побачити, як він стає успішним. Я б дуже хотів, щоб це сталося.

Я також хотів би дізнатися більше про Україну. Було б круто зробити щось спільне. Знаєте, хоч куди б я поїхав, мій мозок завжди думає про те, якими могли б бути історії. Було б цікаво зняти історію зараз, в Україні прямо зараз. Або тут, або в Києві, або десь іще. Поки відбуваються нинішні військові події. Але, можливо, з певним фантастичним елементом. Щоб це було зроблено правильно.

- Україна вже четвертий рік живе в умовах повномасштабної війни. Чи змінює такий досвід сприйняття страху в мистецтві?

- Ну, частково тому я й хотів приїхати сюди – щоб відчути і побачити, як це. Я маю на увазі, що чути про будь-яку війну, яка відбувається, – це страшно. І за мого життя, знаєте, ми виросли на історії воєн. Чули про історію воєн, про Світову війну та інше. А потім ми бачимо в новинах, що йде війна в Україні. Так, це страшно. І ти дивуєшся, чому це досі відбувається і як люди здатні з цим справлятися.

Для мене було дуже надихаюче бути тут, зустрічатися з людьми, чути про це і починати розуміти це більше. І я можу лише сказати, що я просто вражений тим, наскільки сильний тут український дух. Тут є справжнє відчуття сили, і я задоволений та маю за честь приїхати і бути тут, бути на кінофестивалі, який проходить у цей час. Це надихає, дякую.

ХОРОШІ ФІЛЬМИ ДОПОМАГАЮТЬ ВТЕКТИ ВІД РЕАЛЬНОСТІ

- Чи можуть жанрові фільми допомагати суспільству осмислювати травматичний досвід?

- Я думаю, що хороші фільми точно можуть. Будучи тут, я побачив стільки різних фільмів із Китаю, з Південної Кореї, з України, з Мексики, з Англії. І хороші фільми дійсно можуть допомогти як висвітлити ситуації, так і розповісти історії.

Я не можу говорити про те, як фільм може вплинути на вас, якщо ви живете в умовах війни. Але я знаю, що хороші фільми та хороші історії допомагають утекти від реальності й просто витягнути вас із неї на пару годин. І вони також допомагають якось перетравити те, що відбувається.

- Можливо, у вашому житті був якийсь травматичний досвід, який жанрові фільми допомогли осмислити або полегшити його, перебудувати цей травматичний досвід у щось нетравматичне?

- Я відчуваю, що не переживши нічого подібного до війни в Україні, з мого боку було б недоречно навіть згадувати про це. Я маю на увазі, якісь особисті речі. Але я думаю, як я вже казав, для мене похід до кінотеатру і перегляд будь-якого хорошого фільму – це втеча.

І це частина того, чому розваги важливі – чи то музика, чи читання книги, чи похід на фільм, чи спів, чи прогулянка. Справа в тому, щоб мати можливість утекти від нашої поточної реальності і також, сподіваюся, налагодити зв’язок з іншими людьми. Ось чому я досі люблю ходити в кіно, досі люблю ходити на живі виступи гуртів.

Людська природа прекрасна, коли ми разом, коли ми реально спілкуємося, а не сидимо в екрані телефона і не слухаємо ту нісенітницю, яку нам постійно розповідають. Тому, так, для мене фільм – це задоволення, можливість посидіти кілька годин і, якщо він хороший, зануритися в нього з головою.

- Який фільм жахів найбільше налякав вас як глядача?

- Як глядача? Ну, їх було досить багато. Був «Чужий» Рідлі Скотта, коли я був занадто малим, щоб його дивитися, можливо, років дев’ять. «Американський перевертень у Лондоні», фільм Джона Лендіса. І «Салимове лігво», вампірський фільм Тоуба Хупера. Це все були фільми, які я подивився до того, як почав розуміти, до того, як став захоплюватися горором. Можна сказати, що я був травмований ними (сміється, – авт.).

І все ж я завжди був зачарований, тому що це був досвід, який змушував мене відчувати справжній, справжній страх. Але потім ви також виробляєте певну стійкість до нього, зустрівшись із фільмом жахів і маючи змогу подолати цей страх. Деякі люди не можуть, деякі люди так лякаються, що потім це постійно повертається до них.

- Яку пораду ви дали б молодим українським режисерам, які прагнуть вийти на міжнародний ринок?

- Думаю, таку ж, як і будь-якому молодому кінематографісту. Зараз відбувається так багато змін, але це дуже захопливо. І, як ви бачите, молоді кінематографісти досягають успіху. Найважливіша порада – знімайте матеріал зараз і розповідайте вашу власну історію. Тому що це та сама порада, яку, я впевнений, інші люди дають постійно: ви самі є найцікавішою історією. Розкажіть свою історію у цікавий спосіб прямо зараз.

І я не маю на увазі поспішати, але не потрібно чекати ще 10 років. Ви можете це зробити, тому що ви можете робити це на камерах, які легко доступні, і ви можете знайти авдиторію. Тож якщо ви можете, знімайте короткий, цікавий фільм або штук 10 таких. Деякі з них можуть виявитися не дуже хорошими, але ви на них навчитеся.

Тому головне – просто не чекати, поки вам скажуть зняти фільм, і не чекати через те, що у вас немає достатньо грошей чи чогось іншого. Адже ви можете просто так знімати свій фільм зараз.

Віталій Олійник, Чернівці

Фото автора