Косівська мальована кераміка в умовах війни. Втрати та нове дихання

Блоги
Юлія Савостіна

Кейс косівської мальованої кераміки, її впізнаваності, успіху, популяризації та монетизації - показовий і дуже надихаючий.

Оскільки попри повномасштабну війну, втрати та зміни, косівська мальована кераміка не просто залишається надзвичайно живою традицією. Війна радикально змінює умови існування, і в деяких аспектах робить традицію більш життєстійкою.

Я їжджу в Косів майже як на роботу. Починається все, звичайно, з відомого суботнього базару – місця натхнення для всіх, хто працює з народною художньою творчістю та популярізацією українського побуту. І обов’язковий пункт – заїхати до друзів-керамістів, аби дізнатися, як змінюється ситуація навкого знакового для регіону елементу НКС.

Косівська мальована кераміка, один із найвпізнаваніших символів гуцульської культурної ідентичності, сьогодні опинилася у складному й водночас переломному моменті. Війна, яка триває вже не перший рік, змінила тканину життя цього регіону, а разом з нею – умови існування самої традиції.

ВТРАТА ФАХІВЦІВ ТА РОЗРИВ У ПЕРЕДАЧІ ЗНАНЬ

Одним із найбільших викликів є мобілізація майстрів. Декілька відомих керамістів були пішли захищати Україну до лав Збройних сил України, дехто виїхав з регіону з міркувань безпеки. Для традиції, що передається «з рук у руки», особисто й поступово, ця втрата є критичною. Молоді учні художньої школи залишилися без наставників, а окремі техніки – зокрема тонке рисункове гравірування та кольорова мальовка – зараз практикуються обмеженим колом майстрів.

Є загиблі серед спільноти, що створює непоправні втрати не лише людські, але й культурні – разом із життям іде частина технік, почерків, естетики. І ці трати не відновиш, не обрахуєш і не виставиш репарації.

Зменшується кількість учнів-чоловіків, адже батьки намагаються виїхати з хлопцями за кордон. У керамічних групах сьогодні навчаються переважно дівчата; групи стали меншими, і передання знань ускладнилося.

СИЛА РОДИННИХ ТРАДИЦІЙ

Однією з визначальних рис косівської кераміки є тяглість сімейних майстерень. Такі родини, як Чорні – Орест, Микола та Марія – демонструють, що майстерність тут передається не лише як ремесло, а як спосіб життя.

Марія, яка прийшла у кераміку після особистої трагедії, розповідає про роботу з глиною як про «емоцію, яка лікує». Її шлях показує, що косівська кераміка – це не лише техніка, а глибока емоційна практика й духовний ресурс громади.

Орест Чорний продовжує працювати над вірністю технології – його зелений барвник має номер «175», бо розроблявся 175 разів, як власний унікальний доказ майстерності.

ДОСТУП ДО СИРОВИНИ ТА ЗРОСТАННЯ ВИТРАТ

Раніше глину привозили з різних регіонів України, зокрема зі Слов’янська. Сьогодні:

  • логістичні ланцюги порушені;

  • сировина подорожчала;

  • випал газом став надто дорогим;

  • великі печі час від часу не використовують, що впливає на зміну форми виробів (менші розміри, економніші техніки).

Ця економічна трансформація неминуче змінює вигляд традиційних виробів не через художній вибір, а через потребу виживання.

ЗМІНА РОЛІ ЖІНОК У ТРАДИЦІЇ

Утім, є і зміни, на які ніхто не очікував. Інтерв’ю підтверджують важливу тенденцію, яка почалася під час війни: жінки дедалі частіше опановують гончарство, хоча традиційно десятиліттями формували посуд чоловіки, а жінки займалися розписом.

Майстрині нового покоління Вікторія Никифорак, Настя Близнюк – приходять у фах з великим внутрішнім потенціалом, пропонують нові моделі творчості й демонструють, що гендерна динаміка традиції змінюється природним шляхом. Вони ж приносять нове в традиційне ремесло.

Так, у Вікторії очевидно продивляються складніші форми і візерунки, додаткові, суто естетичні прикраси побутових предметів. А Анастасія, яка приїхала в Косів з Поділля, додає подільських елементів – наприклад, колоски у розписі, які малює на вазах і глечиках.

Це відкриває важливе питання для охорони НКС: чи має громада окреслити межі традиційної ролі, чи ж природна еволюція є шляхом стійкого розвитку? Косівський досвід свідчить про друге.

ОСВІТА: МЕНШЕ СТУДЕНТІВ, БІЛЬШЕ ЗУСИЛЬ

Найбільше війна вдарила по студентах. Іхня кількість суттєво зменшилась, і це не лише в Косові, а скрізь по Україні. Також через проблеми з електрикою та загальну нестабільність сьогодні студенти мають лише кілька годин на практику, що недостатньо для повноцінного оволодіння ремеслом. Високі ціни на матеріали та енергоносії зменшують можливість експериментувати, а це безпосередньо впливає на якість передання знань.

Викладачі жаліються, що студенти змушені «готувати глину з нуля», аби зменшити витрати. Це корисний досвід, але він з’їдає навчальний час.

КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЯ: ПОПИТ ЗРІС

Парадокс війни полягає в тому, що:

  • попит на національні символи збільшився,

  • українці свідомо шукають «своє»,

  • косівська кераміка стала маркером ідентичності.

До повномасштабного вторгнення значна частина виробів реалізовувалася туристам або через ярмарки та фестивалі. Зараз туристичний потік скоротився. Утім, у людей, навпаки, є бажання купити додому щось, що має душу та унікальний український код.

Відкриття кав’ярні «Гончар» у стилі косівської кераміки родини Чорних стало прикладом успішної адаптації: люди приходять за емоцією, культурою, дотиком до традиції. П’ють каву, купують чашку. Щоправда, це не так просто зробити, бо інколи попит перевищує пропозицію. Утім, усе це демонструє, що культурний продукт здатен бути стійким навіть у кризу.

НАПРЯМИ ДЛЯ ОХОРОНИ ТА ПІДТРИМКИ

На перший погляд здається, що косівській мальованій кераміці навряд чи потрібна стороння підтримка, адже все розвивається природним шляхом, хоч і в умовах кризи. Утім, усе це стало можливим завдяки кільком ключовим факторам впливу – уваги з боку місцевої громади та влади, фінансування донорів, вкладення в обізнаність та інтерактивний музей, а також бажання самих майстрів розвиватися та заробляти на своїй творчості.

Що можна було б додати наразі? Ось кілька ключових потреб:

  1. Підтримка майстрів, які втратили майстерні або можливість працювати.

  2. Фінансування сировини та енергоносіїв для освітніх закладів та майстерень.

  3. Стипендії для учнів, особливо молодих чоловіків, які рідше вступають у професію. Підтримка молодих жінок, які пішли в цю творчість.

  4. Документація унікальних технік, включаючи авторські барвники, почерки розпису, гончарні прийоми.

  5. Створення нових можливостей збуту.

Косівська мальована кераміка сьогодні – це приклад надзвичайної життєстійкості та культурної сили. Традиція не тільки живе, а й розвивається. І головною запорукою її стійкості є спільнота: родини, викладачі, молоді майстрині та майстри, діти, що приходять на майстер-класи, і люди, які купують чашку не як сувенір, а як символ культурної пам’яті.

Юлія Савостіна, засновниця проєкту Made in Ukraine, експертка з нематеріальної культурної спадщини Офісу підтримки відновлення при Мінкульті

Фото надала авторка