Фотокореспондентка Олена Худякова: Руки такі ж виразні, як очі

Виставка фронтових світлин фотокореспондентки Укрінформу Олени Худякової, відомої на фронті під позивним «Мауглі», відкрилася у Представництві НАТО в Україні. Про що виставка Олени?

Війна оголює сутність людини до самих нервів. Залишає без прикрас, без захисних слів, без ілюзій. Вона відтинає все випадкове й ставить перед найпершими питаннями буття: що тримає людину в момент смертельної небезпеки, що не дозволяє їй відступити, що змушує йти вперед, коли попереду божевільний страх, нестерпний біль, можлива смерть. У цій точці народжується і пульсує істина, що проросла крізь кров і виснаження, відчутна на дотик, як відкрита рана. Саме про таку правду виставка Олени Худякової.

Фотокореспондентка Олена Худякова воювала з 2014 року. Вона служила в артилерійському підрозділі, була парамедиком, рятувала поранених, жила в безпосередній близькості до смерті. Олена робила фотографії зсередини межової реальності, де людина щодня перевіряє собою сенс таких понять, як вірність, жертовність, підтримка, братерство.

В експозиції представлені світлини з фронту, на яких руки захисників, медиків постають як потужні символи сили в різних її проявах. Худякова відкриває її як глибоко людську здатність витримувати, підтримувати, рятувати, захищати того, хто поруч, і триматися за життя тоді, коли сама реальність хрипко дихає смертю прямо в обличчя. Руки стають символом екзистенційного вибору. Знаком людини, яка відчуває, знає про фатальний ризик і все одно діє. Якістю людини, яка не відвертається від чужого болю, бо це вже її біль. Суттю людини, для якої є ради кого жити і є ради кого йти у бій.

Сама авторка говорить про серію так:

«Більшу частину бойового шляху я була медиком. Рідко мала нагоду знімати, але хотілося зберегти миті, сповнені сенсом, не показуючи обличчя, бо певний час для мене і моїх побратимів це було заборонено. Так на телефоні сформувалася добірка фото рук моїх названих братів і сестер. Коли з’явилася змога знімати частіше, ця добірка поповнювалася світлинами, на яких дозволено було показувати більше. Але руки залишилися для мене важливим символом сили, жертовності, захисту. Символом найкращих вчинків у найгірших обставинах».

У цих словах уже закладена головна оптика виставки: героїзм як внутрішня необхідність, фіксація тих митей, у яких людина залишається людиною всупереч усьому. Руки, що стискають зброю, перев’язують рани, заряджають, піднімають, підтримують, витягають, лагодять, чекають, відбивають життя у смерті. У цих жестах відчувається напружена істина існування, ті самі найкращі вчинки у найгірших обставинах.

Виставка говорить нам про сенс, народжений над краєм темної безодні. На війні людина особливо гостро розуміє крихкість життя і водночас його абсолютну цінність. Справжній воїн і справжній медик діють з любові до життя. Йдуть уперед тому, що є хтось важливіший за власний страх. Побратим. Посестра. Родина. Дім. Земля. Країна. Майбутнє. Той, кого треба закрити собою, кого треба витягти, заради кого потрібно вижити і перемогти.

У цій серії війна постає як простір радикального випробування людяності. Підтримка передається через дію руки, яка тримає іншу руку. Самопожертва стає конкретним рішенням — залишитися поруч не дивлячись ні на які обставини. Любов до життя, ризик, стають формою опору смерті. Фотографії Олени Худякової виводять на поверхню сам людський образ війни — напружений, болючий, живий. Виставка розмовляє з глядачем мовою совісті. Вона повертає погляд до головного: країну тримають люди, їх прекрасні живі руки. Руки, у яких зосереджені ніжність і лють, втома і незламність, біль і відповідальність.

Виставка Олени Худякової «Долоні сили, що тримають світ» про тих, хто стоїть на межі між життям і смертю, і щодня виборює життя. Про тих, хто ризикує собою заради ближнього. Про тих, чиї долоні тримають людську гідність. Виставка про вірність, яка сильніша за всі жахи і страхи на світі. Про підтримку і любов до життя, які сильніші за війну.

Олександр Ляпін, художник, мистецтвознавець