Маруся Чурай: кохання, пісні й супротив ворогам із вечора до рання
Ліна Костенко до прем’єри вистави у Франківському драмтеатрі згадала про спалені книжки, арешти й очікування народження сина
Ще до перших показів на початку квітня в легендарному Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі вистави «Маруся Чурай» за однойменним романом у віршах Ліни Костенко всім було зрозуміло, що синергія команди має показати особливу постановку. Бо, власне, франківська театральна трупа, що має 115 років творчої традиції, – це глибина сенсів і висота виконавської майстерності. Режисером вистави став Ростислав Держипільський – генеральний директор-художній керівник театру.
Створювати музику вистави «Маруся Чурай» запросили зіркового лідера гурту «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука, який для акумулювання напруги використовує музичний прийом тремоло – швидке багаторазове повторення акордів. Пісенну канву постановки про красуню з Полтави, яка чарувала всіх своїм співом, увела Наталія Половинка – організаторка, керівниця й солістка Львівського муніципального театрального, художньо-дослідницького та освітнього центру «Слово і голос». Відомий кінорежисер Олесь Санін («Мамай», «Поводир», «Довбуш») працював над створенням масштабної відеоскладової театральної постановки.
Укрінформ відвідав прем’єру. Тож розповідаємо, як через 400 років після народження Марусі Чурай, яку від смертного вироку врятував Богдан Хмельницький, у співачку перевтілюється Марія Стопник – артистка драми з дипломом режисерки кіно і телебачення, а перед тим фіналістка 10-го сезону музичного талант-шоу «Х-фактор». Не змінюючи тексту літературної першооснови, лише дещо помінявши місцями, команді вдалося показати драму, яка розповідає про чотири роки сучасної російсько-української війни: супротив ворогам, полон, поранення, реабілітацію і складнощі адаптації воїнів ЗСУ до цивільного життя.
Ліна Костенко, яка зустріла в березні свою 96-ту весну, на прем’єру 4 квітня не приїхала. Проте її послання глядачам із важливими спогадами зачитала зі сцени Марія Матіос.
СУДОВИЙ ПРИПИС СПРАВИ ХVII СТОЛІТТЯ І СУЧАСНА РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА
Ростислав Держипільський розповідає, що задум створити постановку за відомим віршованим історичним романом Ліни Костенко виник минулого року – через 400 літ від далекого 1625-го, за переказами (документи згоріли), коли в Полтаві в козацького сотника Гордія Чурая народилася донька, яка згодом зачаровувала всіх своєю красою й піснями.
За сюжетом, юнка у 18 закохалася у Гриця Бобренка, вони таємно заручилися, і молодий чоловік на чотири роки відправився на війну. Після повернення все склалося – не так як гадалося.
У запрошеннях на виставу «Маруся Чурай» пишуть, що це Припис судовий у кримінальній справі № 1651 про умисне отруєння Гриця Бобренка. Судова палата Франківського драмтеатру кожного глядача викликає як присяжного. Прибути просять на вказане місце в партері чи на балконі.
Незвична сценографія постановки, яка задіює не лише традиційно сцену, а й має подіум поміж глядацької зали, що веде у скляну камеру, – коригує традиційне уявлення про найкращі місця для перегляду. Якщо обирати варіант постійно цілісно бачити все, що відбувається на трьох майданчиках вистави, – то навіть під час антракту варто кинути погляд на скляний простір, який уособлює не лише ув’язнення за судовим приписом, а й внутрішнє усамітнення дійових осіб. Там Маруся Чурай крається думками без перерви.
Ліна Костенко у зверненні до творців вистави до дня її прем’єри конкретизувала, що перший дзвінок про постановку долинув до неї у сюрреальний момент надскладної для всіх українців минулої зими: «Київ був занурений у цілковитий блекаут, у темряву і холод, в моїй квартирі, здавалося, скоро піде сніг. Голос пана Ростислава розривав цю темряву, говорив незвичайні речі, в які майже не вірилось».
«Для мене взятися за цей текст – як до Біблії доторкнутися», – від початку роботи над виставою «Маруся Чурай» зізнавався Ростислав Держипільський. Режисер із командою не розглядали для втілення спрощеного стереотипу, що ця драма є побутовою історією про зраду й отруєння.
«Насправді це твір про війну, про людей, яких вона змінює, про втрати і про вибір, який не завжди можна зрозуміти одразу. 1648-й рік – початок визвольної війни. Гриць повертається після полону іншим, – констатує режисер. – І тільки тепер, у наш час, ми можемо по-справжньому відчути ці паралелі й усвідомити, що могли переживати ці люди».
«Часи були непевні, лиховісні. Як хмари в небі, купчилась війна», – це точно про нас нинішніх. Як і слова Гриця Бобренка, який чотири роки воював: «Я мучуся. Я сам собі шуліка. Є щось в мені так наче не моє. Немов живе в мені два чоловіка, і хтось когось в мені не впізнає». І ніжно-болюче сподівання всіх, хто втратив найдорожчих людей: «Десь, може, там зустрінемося ми. Не буде рук – обнімемось крильми».
LOVE STORY ЧАСІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, РАДЯНСЬКІ ЗАБОРОНИ РОМАНУ І ПОЄДНАННЯ ЕПОХ У ВІДЕОІНСТАЛЯЦІЯХ
Прем’єрна вистава для кожного глядача розкривається по-різному. Її можна дивитися як Love Story – психологічну драму про кохання із потужним музично-пісенним та відеосупроводом. Бо, наприклад, понад 400 років не зникає інтерес до Ромео і Джульєтти Шекспіра, а 60 років поспіль вражає кіноісторія про Івана й Марічку з «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова.
Проте справжню цінність і глибину сенсів вистави «Маруся Чурай» підсвічують історичні контексти: з часів Козаччини і дотепер – повномасштабної війни путінської Росії в Україні.
«Цей твір справді занурений у ХVII століття. Але це не цифра, це драматичний час, в якому твориласья нова Україна. І ми з вами також знову живемо в драматичному часі, в якому твориться нова Україна в культурному, екзистенційному, державному вимірах. Власне тому й забороняли цей твір у ті абсурдні й неможливі для життя радянські часи, – нагадує авторка роману у віршах «Маруся Чурай» Ліна Костенко. –
Мої друзі були у в’язниці, я чекала арешту, тому мені природно писався стан Марусі «в тюрмі». Давня українська література теж була під забороною. Істориків позбавляли роботи за одну лише згадку про українське бароко, а про Богдана Хмельницького говорили лише в контексті Переяслава».
Уже після публікації в 1979 році історичного роману у віршах «Маруся Чурай» директор київської філармонії заборонив публічне читання цього твору Нілі Крюковій – було це у 1981-му. Посадовець підходив до вікна й патетично запитував, вказуючи рукою на зрадянщене місто: чому у творі Ліни Костенко постає спалений Київ?
Бо Ліна Костенко пережила пожежі, в яких нищились українські книжки. Першу – 1964 року, коли палили стародруки бібліотеки Академії наук. Тоді їй відомий музикознавець і фольклорист, дисидент Леопольд Ященко, який згодом організує легендарний хор «Гомін», виніс її звуглені «Мандрівки серця» – збірку 1961 року.
«А потім, у грудні 1968-го, я, вагітна сином, блукала по коліна в попелі в Георгіївському соборі Видубицького монастиря серед спалених фресок ізпопелілої бібліотеки української старовини, – згадала Ліна Василівна до нинішньої прем'єри вистави «Маруся Чурай» в Івано-Франківську. – Врешті, ми з вами сьогодні, переживши облогу Києва в 2022 році, знаємо на власному досвіді, що руїни саме Києва – це мрія всіх його ворогів. Але цей Київ завжди воскресав! Бо він місто-воїн і місто-книга».
Поєднати у театральній постановці епоху бароко; часи створення роману Ліною Костенко, коли відбувся розквіт українського поетичного кіно; та сучасність допомагають відеоінсталяції кінорежисера Олеся Саніна, які він знімав з братом Дмитром Саніним та Денисом Захаровим. Спочатку був задум, що екранного доповнення буде небагато: пролог, фінальна поява Богдана Хмельницького (Олексій Гнатковський), історичні фактури і трохи ретрансляції сцен суду над Марусею у реальному часі, щоби підкреслити руйнівну силу медіа і соціальних мереж, які часто маніпулюють емоціями, безапеляційно обвинувачують і виправдовують крайню жорстокість.
Проте буквально за п'ять днів до прем'єри вистави вирішили суттєво, десь на ¾, наповнити її відео, яке буде резонувати з подіями на сцені, створювати ще один поетичний світ внутрішніх переживань героїв. Усвідомлено залишили паузи - «темний екран»: щоб глядачі могли сконцентруватися винятково на живій, імпровізаційній дії акторів і бачити другий план, відчути тишу всередині себе. Удосконалювали роботу буквально до прем’єрного дня.
«Я забирав між репетиціями і генеральними прогонами головну героїню Марію Стопник – і ми знімали відео про її внутрішній стан і біль. Прагнемо через великий екран угорі (третина сценічної площі) передати, що все ж перемагають честь, правда, поезія і пісня, а медіа є лише ретранслятором подій», – каже Олесь Санін.
Додає, що актори проживали свої маленькі історії на великому плані без монтажу. Лише фактури і справжнє переживання. «Це було принципове рішення. Створювали відеоінсталяції без використання комп'ютерної графіки і штучного інтелекту; інтелект в цій роботі людський, а краса справжня», –деталізує процес співрозмовник.
«Спеціально шукали фактуру відтінки і густину рідин, яка імітує кров та дьоготь. Працювали з гримом. Я отримав великий досвід в кіно по роботі з цими фактурами у сфоїх фільмах, а тепер і декоратори Франківського драмтеатру навчился варити справжню кінокров, топити в підвалі провідних актрис, створювати дим пожарищ великої війни на квадратному метрі і змайструвати озеро любові за допомогою старої куліси та дірявого тазика у промені світла. Проста і вічна магія кіно», – розповів Укрінформу Олесь Санін.
ГАРМОНІЯ АКТОРСЬКОГО СКЛАДУ І ВИШУКАНІСТЬ СТРОЇВ
Вистава «Маруся Чурай» режисера Ростислава Держипільського в Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка – це постановка про те, що в українській історії навіть у найтемніші часи є багато тих, хто залишаються світлими гідними людьми, які кохають, підтримують інших, виборсуються з халеп, жертвують собою заради загальної справи і не зраджують своїм ідеалам. Хоча, зрозуміло, завжди десь поряд є й інші.
Поділ українського світу на чорне й біле підкреслюють сценографією, світловим дизайном і костюмами. Поза цими двома основними кольорами виразним третім, як акценти, є червоний: пристрасть і кривавий біль.
Костюми до вистави створила Олена Андрійчук. Художниця органічно поєднала в одному просторі сучасні стилі і вишуканою стилізацією українського одягу часів Козаччини, експериментуючи з фактурами тканин.
Креативно попрацював литовський художник зі світла та світлорежисер Арвідас Буйнаускас, який створював, зокрема, концерти групи «Океан Ельзи» та є сценографом балету «Мавка» у Львівській національній опері. Над постановкою також працював головний хореограф Франківського драмтеатру Дмитро Лека. Тож невипадково глядачі «Марусі Чурай» головну героїню постановки бачать сучасною зіркою – виконавицею багатьох пісень, які крають серце: «Ой, чий то кінь стоїть», «Ой не ходи, Грицю», «В кінці греблі шумлять верби», які супроводжує гра оркестру.
Такий ефект справляла юна Чураївна і в ХVII столітті – саме тому про неї на віки збереглася народна пам’ять. До речі, свого часу цікавився цією постаттю і зібрав про неї велику кількість матеріалів Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843). Проте вони були втрачені разом з архівом письменника, який у несприятливих умовах, після того як Російська імперія заволоділа нашими територіями, закріплював у своїх творах українську історію і мову.
«Маруся Чурай – одна з ключових тем мого життя. Бо – український міф, бо з неї пролилося ціле море пісень, бо проявила віху в історії України. Та найголовніше: ʺЦя дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душаʺ», – розповідає співачка й актриса Наталія Половинка, завдяки якій у постановці по-сучасному зазвучали пісні її голосом та голосами інших виконавців.
«Саме пісні Марусі ʺзатяглиʺ мене в театр і визначили моє життя», – додає засновниця Центру «Слово і голос», яка грає в постановці Ростислава Держипільського роль матері Марусі Чурай.
Весь акторський склад «Марусі Чурай» заслуговує на визнання. Виконавиця головної ролі – Марія Стопник, її батько – Владислав Демидюк, Гриць Бобренко – Олег Панас, його мати – Ольга Комановська, Іван Іскра – Іван Бліндар, Мартин Пушкар – Роман Луцький, Галя Вишняківна – Яна Івасюк.
Серед довершених цілісних образів у виставі «Маруся Чурай», однак, вирізняється Суддя (Надія Левченко). Вона промовляє мудрість із твору Ліни Костенко, яка актуальна нині для всіх українців:
А як подумать, дівчинко моя ти,
то хто із нас на світі не розп’ятий?
Воно ж, як маєш серце не з льодини,
розп’яття – доля кожної людини.
Та є печальна втіха, далебі:
комусь на світі гірше, як тобі.
Кожне слово, кожна нота, кожен кадр і кожен подих вистави проникають в душу, щоби ще раз акцентувати, що українська ідентичність є самобутньою й унікальною: здавна і дотепер.
Валентина Самченко, м. Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука