Ростислав Держипільський, гендиректор-художній керівник Івано-Франківського національного академічного драмтеатру

Історію можна втратити, а можна повернути. У франківському драмтеатрі впевнені: десятиліттями його минуле було штучно скорочене, адже офіційно було визнано, що театр засновано в 1939 році – з моменту приходу радянської влади. Натомість нові дослідження вже під час повномасштабного вторгнення показали: театральне життя Станиславова має значно глибше коріння – театр існує з 1911 року. Архіви, старі газети й наполегливість дослідників дали змогу відкрити приховану сторінку – багату історію Українського народного театру імені Івана Тобілевича.

Про деколонізацію пам’яті та нове осмислення минулого ми поговорили з Ростиславом Держипільським, генеральним директором-художнім керівником Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

– Пане Ростиславе, в лютому 2026 року Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка відзначив своє 115-річчя. Але ж, я не помилюся, якщо згадаю, що у 2024-му театр готувався до 85-річного ювілею. Як саме до досить поважного віку установи додалося ще тридцять років?

– Не помиляєтеся. Бо навіть я, відколи приїхав до Івано-Франківська у 1998 році як актор (а потім у 2008 році очолив цей театр), чітко знав, що історія театру починається з 1939 року. Хоча час від часу чув про цікаві знахідки у старих газетах, наприклад про те, що в 1934 році (!) у Станиславові (назва Івано-Франківська з  1662–1939 рік – ред.) святкували якусь річницю театру. Тобто інформація періодично з’являлася, але все не доходили руки розібратися. І, на жаль, мабуть, мало трапитися російське вторгнення (навіть не війна 2014 року), а саме, повномасштабна війна, щоб нас усіх струсонуло, і ми почали на безліч процесів дивитися по-іншому. І щодо мови, і щодо літератури, і щодо музики – коли явно стало зрозуміло, що наша культура – це наші обереги, те, що нас береже.

Два роки тому ми справді готувалися до 85-річчя театру, але почали замислюватися, а що ми, власне, хочемо святкувати? Те, що нас у 1939-му окупувала радянська армія? За наявними історичними відомостями, саме того року був створений новий театр імені Івана Франка. Однак тут, увага! – тоді крім трупи Тобілевича (яка була основною) до складу театру ввійшли «інші трупи». Взагалі-то на Станиславівщині до 1939 року діяло 14 професійних театральних труп!

НАМ НАМАГАЛИСЯ НАВ’ЯЗАТИ, ЩО ПРИЙШЛИ «СОВЄТИ» І ПРИНЕСЛИ ЦИВІЛІЗАЦІЮ – СТВОРИЛИ ТУТ ТЕАТР

– Це немало.

– Уявіть собі! А нам намагалися нав’язати, що прийшли «совєти» і принесли цивілізацію – створили тут театр. Мене зачепила фраза «крім трупи Тобілевича». Ось від цього почалося наше розслідування. Я щиро вдячний Роману Лаврентію (театрознавець, театральний критик, кандидат мистецтвознавства), який у своїй кандидатській дисертації про театральне життя у Східній Галичині початку ХХ століття досліджував, зокрема, і діяльність театру імені Тобілевича. Ми звернулися до нього, і нам почали відкриватися неймовірні сторінки.

– Ви ж маєте історичну освіту. То, певно, у вас прокинувся історик?

– Він у мені просто заграв, коли я почав складати докупи окремі шматки звідти-звідти-звідти та зводити їх в одне ціле. Це клондайк!

Перед 85-річчям театру я запропонував не робити великих концертів, а відсвяткувати тим, що ми вміємо робити найкраще – поставити виставу «Наталка Полтавка» Котляревського – знаковий твір для української літератури та драматургії. І от буквально за тиждень до прем’єри Роман Лаврентій надсилає публікацію з архівної газети «Діло», в якій ідеться про те, що 12 лютого 1911 року у Станиславові відкрився Український народний театр імені Івана Тобілевича, і відкрився він… «Наталкою Полтавкою»! Я аж здригнувся – невже так може бути? невже це випадкові збіги? Бо, переконаний, що жодних випадковостей не буває. І після прем’єри ми почали масштабне дослідження справжньої історії нашого театру. Виявилося, що це був – театр-зірка, найрепрезентативніший театр Східної Галичини, який працював на два міста, Станиславів і Львів.

МИ ЗАРАЗ ЩЕ ДОСЛІДЖУЄМО, ДЕ БУЛА БУДІВЛЯ ТЕАТРУ ТОБІЛЕВИЧА, І МАЄМО ПЕВНІ ГІПОТЕЗИ

– Театрознавці розповідали, що львів’яни якось навіть писали листа з проханням запровадити спеціальні залізничні потяги Львів–Станиславів, щоб організовано їздити на вистави.

– Було таке. Цю інформацію в одній з архівних газет знайшла Софія Роса-Лаврентій (театрознавиця, кандидатка мистецтвознавства). Тоді українці не мали своєї держави, відповідно не мали стаціонарних театрів, але знали, що в суботу-неділю, приїхавши до Станиславова, можуть подивитися вистави. І 1929 року львівська спільнота звернулася з проханням про додаткове залізничне сполучення.

Для наочності, як мислила на початку ХХ століття місцева інтелігенція у Станиславові, я зацитую дещо з тодішньої преси: «Створення власного театру стало пріоритетним завданням активної громадськості і піднеслося до рівня політичної маніфестації національного самоутвердження корінної освіченої нації». Я свідомо на цьому акцентую, щоби було розуміння, наскільки театр тоді сприймався, і в результаті став просвітницьким центром. Театр ставав трибуною для самоутвердження нації, яка не була тоді панівною, не мала своєї державності. І театр як просвітницький центр, який спрямовував свою діяльність не лише на розваги, а й плекав, розвивав та поширював національну культуру. Це не тільки локальна історія Станиславова, а питання, яке турбувало всю Україну, тому що театр справді може бути в авангарді процесів і вести за собою.

Тож хронологічно: у травні 1910 року було засновано товариство (до речі, імені Шевченка), а вже 10 жовтня 1910 року, був заснований Український народний театр імені Тобілевича та створений і зареєстрований його статут. Цей статут унікальний, дуже сучасний, навіть з сьогоднішнього погляду.

– Що там унікального передбачалося?

– Наприклад те, що театр має працювати українською мовою. Також у статуті було визначено за мету, окрім того, що створити стаціонарний театр, заснувати ще й різні конкурси сучасної драматургії, театральні школи, бібліотеки, музеї тощо. І їм це вдалося. Фактично ці статутні цілі у 20–30-х роках Український народний театр імені Івана Тобілевича у Станиславові реалізував.

12 лютого 1911 року відбулося відкриття театру – інаугураційне представлення виставою «Наталка Полтавка». До 1914 року театр діяв дуже активно, було створено близько 50 нових постановок. Ми зараз ще досліджуємо, де була його будівля, чи збереглася вона. Маємо певні гіпотези й віримо, що в процесі пошуку знайдуться нові документи, і все до купи складеться.

НАЙБІЛЬШОЮ «БІЛОЮ ПЛЯМОЮ» В НАШОМУ ДОСЛІДЖЕННІ БУВ ПЕРІОД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

– Чи були у вашому дослідженні суттєві «білі плями»?

– Звісно, були. Найдовший період, інформації про який нам бракувало, від 1914 по 1921 рік –  це час Першої світової війни. Було найскладніше довести, чи існував театр у цей проміжок часу, і ми не розуміли, чи можна говорити про 115 років, якщо щодо цього періоду «біла пляма». Однак Роман Лаврентій тиждень провів у нашому архіві й таки знайшов документ, датований 4 липня 1921 року! У ньому йдеться, що 30 травня 1921 року відбулися збори товариства після війни (Станиславів був дуже зруйнований, згоріло багато будівель разом із важливими документами). На цих зборах вони звернулися до Станиславівського повітового староства з питанням, що робити з театром, чи потрібно знову його реєструвати, чи установчі документи десь існують? Є оцифрований лист цих зборів, і є відповідь на нього, що повторно реєструватися не потрібно, а треба звернутися до архіву у Львові. Вони так і зробили та отримали установчі документи й копію статуту, зареєстрованого 10 жовтня 1910 року. Власне, це чітко засвідчує безперервність роботи театру в 1914–1921 роках. Було неймовірне відчуття, коли я побачив на власні очі ці документи!

У 1921-му почалося поновлення театрального життя після війни. У протоколах є конкретні прізвища режисерів, серед яких – жінки. Загалом в історії того періоду театру жінки не тільки були режисерками, а й очолювали його.

У 20–30-ТІ РОКИ В ТЕАТРІ ТОБІЛЕВИЧА БУВ РЕПЕРТУАР, ЯКИЙ СТАВИВСЯ У ВІДНІ, БЕРЛІНІ, НЬЮ-ЙОРКУ, ПАРИЖІ, ЛОНДОНІ

– Цікаво, який репертуар тоді був у театрі імені Тобілевича?

– Різноманітний! Це були найвищі взірці західноєвропейської чи американської драматургії та літератури. Вони ставили репертуар, який на той час ставився у Відні, Берліні, Нью-Йорку, Парижі, Лондоні – настільки крута тут була репертуарна політика. А у 20–30-ті роки, коли в Україні, яка опинилася під радянською владою, був заборонений Винниченко, він тут ішов. Хоча вони й Чехова тоді ставили – «Дядю Ваню», але у них він називався «Дядько Івась».

Найбільший розквіт театру почався з 1927 року, коли його очолив Кость Станіслав Прус-Вишневський – віцедиректор місцевого банку та представник однієї великої (відомої донині) автомобільної компанії. Він полюбив цей театр, уклав у нього багато грошей, запросив найкращі режисерські та акторські сили. Це був зірковий період. Зокрема, у 1927-му почесною гостею, яка відкривала театральний сезон, була Соломія Крушельницька. І подальші сезони – 1928–1932 років – також були дуже успішні.

Театр був абсолютно позбавлений «московської школи». Його унікальність – у тяглості трупи, яка мала європейські і західноєвропейські традиції. Уявіть, початок 30-х років – глядачі приходять на виставу, а там абсолютно порожня сцена і актори на канатах висять! Навіть сьогодні багато театрів не дозволяють собі таких експериментів, а у Станиславові того часу вони були.

Роман Лаврентій розповів, що існує стенограма виступу Леся Курбаса, в якій він казав, що, якщо вам потрібні актори витривалі, актори найвищого рівня, які вміють одночасно співати, танцювати, володіти тілом – то вам треба брати акторів із театру Тобілевича зі Станиславова. Така крута тут була акторська школа!

– Наприкінці 30-х років театр Тобілевича об’єднався з кількома трупами, зокрема, із театром «Заграва» та змінив назву?

– У 1938 році він об’єднався з кількома пересувними мандрівними трупами Станиславівщини та з молодіжним експериментальним театром «Заграва», який очолював Володимир Блавацький. Об’єднаний театр припинив носити ім’я Тобілевича, але й не став «Загравою», а назвався Українським народним театром імені Котляревського, що теж, я вважаю, круто.

І як можна було вкрасти в нас усю історію, на якій ми базувалися?! Це ж долі людей, які майже 30 років працювали, творили історію українського театру не у своїй державі. Тоді українці, на жаль, не були титульною нацією.

Далі 1939 рік – окупація цих земель радянською владою, і від нього нам нав’язували, що почалося життя театрального Станиславова. Є відомості, що меценат Кость Станіслав Прус-Вишневський був репресований, а театр – реорганізований. От тоді він став українським драматичним театром імені Івана Франка, до якого, «крім трупи Тобілевича, увійшли ще інші   трупи». Тому ми свідомо визначили відрізки життя нашого театру: 1939–1941 рік – театр у Станиславові під першою радянською окупацією, 1941–1944 рік – театр під німецькою окупацією, 1944–1991-й – під другою радянською окупацією, і вже з 1991-го – театр у незалежній Україні.

СУЧАСНА ВЕРСІЯ «ШАРІКИ» МАЄ СКЛАДНУ ІСТОРІЮ – ВОНА ПРО ВІЙНУ І З’ЯВИЛАСЯ ПІД ЧАС ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

– Театр працював і під німецькою окупацією?

– Є афіші, які підтверджують, що він існував під час німецької окупації. Зокрема, відомо про трагічну подію 1943 року – у приміщенні колишнього польського театру (зараз там розміщена обласна філармонія) проходила прем’єра романтичної оперети «Шаріка, або Кохання січового стрільця» Ярослава Барнича. Хтось із місцевих знав, що на цю виставу прийде провід ОУН УПА, і передали інформацію німцям. Під час вистави зайшли гестапівці, зупинили театральне дійство, заблокували виходи, заарештували акторів і глядачів, 42 із них згодом розстріляли. Кажуть, що Барнич під час тієї прем’єри повністю посивів... Це був унікальний композитор, якого називали українським Леґаром. «Шаріка, або Кохання січового стрільця» стала хітом миттєво. Композитор сам колись був січовим стрільцем і показав українців сучасною інтелігенцією, головний герой – директор фабрики. Його побратими – хлопці, які пройшли Першу світову війну, так само співвласники фабрики у Станиславові. Дівчата у виставі – красиві пані. Це прекрасна легка музика. Він узяв місцевий гумор, настрій, звички – і станиславівці могли бачити самих себе. Зрозуміло, чому це мало такий ажіотаж. Плюс вона неймовірно патріотична, проукраїнська. Далі в театрі поставили ще дві його оперети: «Дівча з Маслосоюзу» і «Пригода в Черчі». Теж тогочасний сучасний матеріал, але, на жаль, вони не дійшли до наших днів. І вже останнім твором Барнича була «Гуцулка Ксеня», яку він спеціально написав 1938 року для театру імені Тобілевича. Вона пройшла тут буквально кілька разів – почалася Друга світова війна. Потім він її вже в еміграції у Штатах ставив.

– «Шаріка…» ж і зараз є у вашому репертуарі?

– У неї є кілька сучасних версій, одну ми поставили у 2014 році під час Революції Гідності і відтворили її до дня роковин тієї трагічної «Шаріки…» у філармонії. Зробили реконструкцію, прямо на хвилині, коли фашисти перервали виставу: зайшов німецький офіцер, сказав зупинитися. Всі глядачі і актори вийшли на цю вулицю Страчених, відбувся молебень за розстріляних тоді людей. Повернулися і дограли виставу, як очищення страшної сторінки в історії нашого театру і загалом України. Прем’єра другої сучасної версії «Шаріки…», яка зараз іде в нашому репертуарі, відбулася у 2022 році. Вистава має складну історію – вона про війну і з’явилася під час повномасштабної війни.

ХОЧУ, ЩОБ НАШ ПРИКЛАД СТАВ ПРОВОКАЦІЄЮ ДЛЯ ІНШИХ ТЕАТРІВ ШУКАТИ, КОПАТИ СВОЮ ІСТОРІЮ

– Третій період в історії театру ви визначили з 1944 по 1991 роки. Як театр жив тоді?

– У 1944-му відбулася друга окупація – вже радянською владою. І старше покоління нашого театру, молодість яких припала на 60–80-ті роки, пам’ятає, як радянська цензура поступово створювала однотипний репертуар (який було дозволено грати) та стирати з нього українську ідентичність. А це ж «бандерівські» землі, тому тут цензура була набагато суворішою, порівняно з центром, Сходом, Півднем чи Північчю країни. І зараз наша величезна відповідальність встановити історичну справедливість. Зізнаюся, що я себе корив, чому до цього не додумався раніше, і впевнений, що ми ще дуже багато відкриємо. Працюватимемо з архівами, з відомостями про театр, які збереглися в діаспорі, зокрема, у Сполучених Штатах Америки, в Канаді, куди емігрувало було багато наших акторів.

Але принаймні на сьогодні можемо впевнено говорити, що ми є спадкоємцями театру, який за тяглістю існування трупи є театром із найдавнішою історією в Україні. Знаю, що деякі колеги важко це сприймають, бо все життя знали, що вони тут найдавніші. Але наша історія доведена на фактах, і я достатньо себе поважаю, щоб без архівних документів про це не говорити. Ба більше, я хочу, щоб наш приклад став провокацією для інших театральних колективів, інших театрів шукати, копати. Можливо, в них не буде такого разючого результату, який, дякувати Богові, у нас вийшов, а можливо, й буде! Це спільна історія українського театру, де в певні періоди різні частини України підсилюють одна одну. У той час це було достатньо перемішане творче життя, режисери та актори багато їздили, знали ситуацію скрізь: Володимир Блавацький у 1926–1927 роках звідси, з території, яка була на той час була під Польщею, їздив у Харків на навчання до Леся Курбаса, а Курбас говорив про акторів зі Станиславова, то мабуть, він і працював у цьому театрі, якщо знав про них. Попереду ще багато досліджень.

– Ви вже декілька разів згадали сучасних театрознавців, з якими разом досліджуєте історію театру. Знаю, що вони готують книгу на цю тему. Коли її очікувати?

– Ми вже працюємо над створенням трьох томів про історію театру. Їх готують відомі театрознавці Ганна Веселовська, Роман Лаврентій, Яна Партола, Софія Роса-Лаврентій. Домовилися взагалі забрати 1939 рік як рубіж. Так, ми маємо знати, що це була окупація, але робити його рубіжним в історії театру свідомо не хочемо. Слоганом нашого процесу є «Деколонізуємо пам’ять – утверджуємо ідентичність». Над першим томом в основному працює Роман Лаврентій, це період із 1910 по 1944 рік. Над другим томом про період із 1944 по 1991 рік здебільшого працює Ганна Веселовська. Третій том – із 1991 року, від початку незалежної України до сьогодення. Хочемо нарешті зробити ґрунтовне дослідження і для себе, і для нащадків, щоб задокументувати історію театру, який на сьогодні має найдавнішу історію за тяглістю трупи в Україні.

МАРІЯ МАТІОС СТАЛА БЕРЕГИНЕЮ НАШОГО ТЕАТРУ

– Під час масштабного шоукейсу, присвяченого 115-й річниці заснування національного театру у Станиславові, актори театру грали по три вистави на день. Напевно, це якраз про традицію акторської витривалості, яку згадував ще Курбас?

– Чесно скажу, коли в 1998 році після навчання у Львові я приїхав актором до Івано-Франківська, то був приємно здивований. Ще під час мого студентства, коли івано-франківці приїжджали на гастролі, я звертав увагу на їхні вистави – прикольні, сучасні. А коли сам прийшов працювати до театру, був просто вражений, на що ці актори спроможні! Є театри з певною школою, почерком, стилем, а ці були здатні на будь-які експерименти! Тоді мене це дивувало, а тепер я зрозумів, що це і є тяглість. Здатність до різноплановості, експериментальності, акторського існування на сцені – це і є та європейська, західноєвропейська школа, Курбасівська школа, яку передавали наступним поколінням.

До того, як у 2008 році очолив театр, я викладав у Прикарпатському  національному університеті, і якраз у тому році у мене був випускний курс.

Це нинішні театральні зірки: Роман Луцький, Олексій Гнатковський, Надія Левченко, Галина Баранкевич, Олеся Пасічняк.

Власне, цей новітній період нашого театру став особливим завдяки співпраці з Марією Матіос – ми з моїм першим випуском нинішніх зірок 18 років тому поставили «Солодку Дарусю». Далі були «НАЦІЯ» і « майже ніколи не навпаки…». Марія Матіос стала нашою Берегинею. 

– Крім задіяності в театрі, ваші актори зараз мають багато пропозицій грати в кіно, вони й там зірки.

–  І я цьому неймовірно тішуся! Ця талановита молодь прийшла до нашого театру у складний період. Я розумів, що вони повинні мати коріння, хороший родовід, знати своїх театральних дідів-прадідів, і тому повернув до театру деяких старших акторів, які на той час уже не працювали. Відтоді завжди намагаюся шукати для старшого покоління твори й теми, щоб театр – був здоровим деревом, з міцним коріннями, могутнім стовбуром, молодим гіллям і новим цвітом.

Тобто майже двадцять років тому прийшли актори, які задали сильний тон, і поступово створився потужний колектив Курбасівської школи (тому що я учень Богдана Козака, він учень Бориса Тягна, а Борис Тягно – учень Леся Курбаса). Я третє покоління Курбаса, вони – четверте. Також, я працював декілька років у Дмитра Богомазова і вважаю його своїм вчителем. Цей мікс крутих шкіл Курбаса, Козака, Богомазова, Наталії Половинки витворив якусь свою власну школу, яка існує в нашій івано-франківській трупі. Актор-перформер має володіти і тілом, і голосом. Ми приділяємо багато уваги, щоб вони співали, були треновані фізично.

ЩОБ АКТОРИ ПРОФЕСІЙНО РОСЛИ, НЕОБХІДНО ЗАПРОШУВАТИ РІЗНИХ РЕЖИСЕРІВ І ГРАТИ В АБСОЛЮТНО РІЗНИХ ЖАНРАХ

– І щоб вони були в тонусі, запрошуєте режисерів різного типу мислення з України, Польщі, Чехії, Франції, з якими трупа ставить абсолютно різні вистави: психологічні, імерсивні, пластичні?

– Я чітко розумію, для того, щоб актори професійно росли, необхідно запрошувати різних режисерів і грати в абсолютно різних жанрах. Тому  залучаю найкращих режисерів України та з-за кордону, щоб, працювавши у виставі з хорошим режисером з іншою школою, вони отримували навички і приносили їх у наступні постановки. Коли запрошую іноземних режисерів, роблю це не для годиться, аби тільки з-за кордону, а намагаюся їздити, дивитися, розуміти, який режисер цікавий для наших акторів, щоб вони росли. Це великий результат селекції, яка зараз є в нашому театрі.

На сьогодні у стінах нашого театру є сім сценічних майданчиків, і ми маємо можливість грати по декілька вистав на день. Є основна сцена, камерна сцена, підвальна сцена, сцена-межа, сцена-цех, сцена на сцені, сцена у фоє. Під час Шекспірівського фестивалю відкрили сцену-патіо (внутрішній дворик театру). Продуктивність висока, інколи наші актори навіть скаржаться, що ми дуже багато працюємо.

Але мені як актору здається, що якщо бути вже в цій професії, то треба бути першим. Для чого в неї йти, якщо не хотіти бути номером один –  зіркою? Це важка професія, де не напишеш раз дисертацію і потім будеш усе життя виходити з нею до студентів читати лекції. Треба до останніх своїх днів виходити на сцену і щоразу доводити: можеш чи не можеш. Вдосконалюватися, шукати щось нове. Але це ж неймовірно цікаво, тому що кожна роль відкриває тобі новий світ.

– Не можу не запитати про Шекспіра у вашому творчому житті, бо його у вас досить багато: є «Гамлет», є «Ромео і Джульєтта», чи чекати третьої вистави?

– Колись я говорив, що третьою буде «Макбет», бо три відьми у моєму «Гамлеті» і «Ромео і Джульєтті» якраз звідти. Однак зараз всі активно почали ставити «Макбетів», тому на все має прийти час свій (усміхається). Я ж завжди кажу, що успіх моїх шекспірівських вистав залежав від Юрія Андруховича, який зробив неймовірний сучасний переклад, а я – як режисер зміг подати його глядачеві. Перекладу «Макбета» в Андруховича немає, не знаю, може він над цим думає. Але зараз у нас є домовленості про «Макбета» з чудовою польською режисеркою Майєю Клечевською (яка поставила у нас «Дзяди»). Тому на сьогодні про Шекспіра у мене – ні, а в театрі – так.

Я взагалі вважаю, що Шекспір – дуже висока планка і для режисерів, і для акторів, і для глядачів, які повинні себе підтягувати, думати, мислити тими категоріями, які він задав, розшифровувати, шукати своє. У цьому і цінність високої класики, що вона є сучасною в усі часи.

ВЗЯТИСЯ ЗА ТЕКСТ ЛІНИ КОСТЕНКО – ЦЕ ЯК ДО БІБЛІЇ ДОТОРКНУТИСЯ

– Зрозуміло, нової вистави за Шекспіром від Держипільського поки не чекаємо, але ж на якусь вашу прем’єру найближчим часом розраховувати?

– Так. Уже можу про це розповісти. Це буде «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Для мене взятися за цей текст – як до Біблії доторкнутися. Зо два роки тому мені вперше майнула думка: а чого б не поставити «Марусю Чурай»? Минулого літа це питання знову дуже чітко до мене постукало. Почав читати, вивчати. Я собі придумав головний хід, що вона відома сучасна співачка, а коли почав досліджувати, то вона реально була відомою співачкою, наскільки це було можливе в той час! Це буде постановка із геніальними піснями Марусі Чурай – неймовірної історичної постаті, поетеси-піснярки. Над музикою для вистави працює Славко Вакарчук, над відеорішенням – Олесь Санін, з автентичними піснями працює Наталія Половинка, світловий дизайн створить Арвідас Буйнаускас, пластичне рішення – Дмитро Лека, костюми – Олена Андрійчук. Це неймовірно потужна команда співтворців.

Але, ми ж усі, і я зокрема, наче добре собі пам’ятаємо, про що цей твір: про Марусю, яка отруїла невірного Гриця. Ні, не про те Ліна Костенко писала! Рік 1648-й – початок визвольної війни. Гриця не було два роки – вона не знала, де він. А був він у полоні, всі його побратими загинули. Він добирався до неї ярами, схищався десь у кручі, їв ягоди і гриз гірку кору, і повернувся до неї іншим – курив, думав... Ми ж тільки тепер можемо це збагнути! Дуже багато страшних аналогій. І коли я глибше зануривися, то зрозумів, що мені хочеться Гриця якось не те що виправдати, а пояснити, що він міг відчувати.

Я справді не маю відповіді, чи можна сьогодні говорити про війну темами, що просто зараз відбуваються, коли ми в її гарячий фазі. Це складне питання, і я боюся спекуляції на цій темі. А от говорити про війну іншими творами, через події, які були в нашій історії, можна і треба. Вони резонують, особливо якщо це тексти геніальної Ліни Костенко.

Любов Базів. Київ

Фото надані Івано-Франківським національним академічним драмтеатром