Андрій Осіпов, голова Державного агентства України з питань кіно

Повномасштабна війна змусила українську культуру працювати в режимі виживання й максимальної відповідальності водночас. Кінематограф у цій реальності перестав бути лише мистецтвом або індустрією: він став інструментом самоідентифікації, культурної дипломатії та міжнародної присутності України. У війні за території та життя українці також ведуть боротьбу за смисли – за право бути видимими, почутими і не зведеними до чужих наративів. Саме тому українське кіно сьогодні виходить далеко за межі екрана, перетворюючись на простір пам’яті, ідентичності та захисту від культурного стирання.

Про роль кіно в умовах війни, систему державної підтримки, міжнародну співпрацю та нові інституційні рішення ми говоримо з головою Держкіно Андрієм Осіповим.

– Пане Андрію, яким ви бачите головне завдання Держкіно в сучасних умовах війни, та які стратегічні пріоритети визначаєте для агентства як його очільник?

– Державне агентство України з питань кіно в системі державної влади, за визначенням, є органом, який реалізує державну політику у сфері кінематографії. Якщо ж говорити про Держкіно як про інструмент державної влади, то треба розуміти, що кіно – це наша ідентичність. Це найпростіший, найшвидший і, можливо, найбільш переконливий спосіб показати, якими є українці. Кіно – це комплексний вид мистецтва, який вміщує всі сучасні віяння, навіть якщо це історичні фільми, там відбиваються реалії сьогодення. А отже, в умовах, коли ми перебуваємо під постійною реальною російською військовою агресією, то що більше людей у світі через кіно розумітиме нас – українців, бачитиме нашу самостійність, незалежність, культуру – це підсилить наш захист. Це наші обладунки, які захищають від того, щоб нас не стерли й не забули. Бо якщо світ сприйматиме, що війна між росіянами і українцями – це «конфлікт» усередині родини (а саме так часто намагаються це подати), тоді виходить, що це «сімейна сварка», і хто їх розбере, хто з них на боці правди, бо вони ж «нічим не відрізняються». Тому українське кіно – це можливість донести наші культурні ідеї. І зараз особливо важливо, що воно представлене по всьому світу – ми достойно представлені на Каннському, Берлінському, Венеційському, Торонтському та інших кінофестивалях, усе це – підкреслення нашої самобутності. За таких умов кіно – це ще й зброя, яка дає змогу запобігати впливам на нас, захищатися всередині, а також поширювати ідеї назовні.

МИ НЕ ПОВИННІ ДИВИТИСЯ НА КІНО ЯК НА ЗАСІБ МАСОВОГО ВПЛИВУ, МИ НЕ АВТОРИТАРНА ДЕРЖАВА

– Так, назовні зі своїми ідеями ми виходимо активно, і відзнаки та участь у престижних міжнародних фестивалях свідчення цього, а от що стосується охоплення всередині країни – то касові збори більшості хороших вітчизняних фільмів показують, що того ефекту від кіно, якого нам хочеться, все ж немає. І відома з радянських часів фраза, що кіно є «найголовнішим з усіх мистецтв», бо найефективніше впливає на широку аудиторію та, відповідно, доносить ідеї, вже не працює.  

– Одразу наголошу, що в нас є фільми зі значним глядацьких охопленням. Не буду зараз називати конкретних картин, щоб не порушувати чесної конкуренції. Ці фільми усім відомі. 

Але проблема касових зборів і окупності кіно є проблемою в усьому світі, а для Європи це постійний виклик. Тут ще треба враховувати, що в сучасних умовах ми не бачимо реального охоплення з тієї причини, що в нас немає зведеної інформації з переглядів на стрімінгових платформах. А також кількість переглядів через «піратські» сайти, які хоч і порушують економічні інтереси та вчиняють протиправні дії, але теж є джерелом поширення фільмів. Тобто ми не знаємо справжньої кількості глядачів тієї чи іншої картини.

Проте ми не повинні ставитися до кіно як до владного інструмента, не в тому його суть. Ми не авторитарна держава, завдяння якої мати кінематограф як засіб державного впливу на свідомість та знімати пропагандистські фільми. Наше завдання – захищати одвічні людські цінності. Для нас цінніше чесне глядацьке визнання, ніж агресивні форми кінематографу.

Радянське кіно і сучасне українське, і світове кіно – це різні історії в різних інформаційних та часових просторах. У нашому дитинстві було два телеканали, але кінотеатральна мережа охоплювала величезні території, майже кожне село мало кінотеатр, а туди, де його не було, приїжджав пересувний кінопрокатник.

УКРАЇНІ ПОТРІБНО ЗБІЛЬШИТИ КІЛЬКІСТЬ КІНОТЕАТРІВ ПРИБЛИЗНО В ЧОТИРИ РАЗИ, АЛЕ ДЛЯ ЦЬОГО ПОКИ НЕМАЄ ПЕРЕДУМОВ

– І все село йшло дивитися фільм, а тепер кінопрокат у селах та навіть у невеликих містах – під великим питанням.

– Це справді так. Доволі добрий показник кінотеатрів маємо в обласних центрах. Однак Україні потрібні нові кінотеатри, кількість кіноекранів треба збільшити приблизно в чотири рази. Але для цього поки немає передумов, бо має бути не тільки поштовх і бажання з боку держави, а повинен бути ще й попит від глядачів, і головне – від прокатників. Наведу такий приклад: кілька місяців тому я зібрав усіх прокатників і повідомив, що готовий працювати над виділенням із бюджету 200 мільйонів гривень на 2026 рік, щоб вони побудували кінотеатри в маленьких містах. Вони відповіли: «нам не треба грошей». А все тому, що вони опанували великі обласні центри і Київ, тож розширювати свою мережу – для них це наражатися на ризики. Прокатники не хочуть іти в регіони. Тому, доки не об’єднаються бажання держави та бажання мережі – нових кінотеатрів, на жаль, не буде.

Важливим є той факт, що в 2025 році Україна мала в прокаті декілька рекордів, і мені є чим пишатися, бо до цього причетна і команда Держкіно, і чудові українські продюсери та кіновиробники. Було завершено виробництво 46 національних фільмів за державної підтримки. До цієї цифри варто додати ще певну кількість фільмів, знятих приватним коштом, і ми отримаємо середню цифру 55–60 фільмів, які вийшли чи найближчим часом вийдуть у прокат. Це дуже хороший результат серед європейських держав.

– Але ж виробництво більшості з цих фільмів розпочалося за декілька років до цього? Тобто це дещо відтермінований накопичувальний результат.

– Ваша правда, цикл кіновиробництва досить тривалий, а нині під впливом війни, безпекової ситуації, відключень електроенергії, перебоїв із фінансуванням він суттєво подовжується. У середньому стандартний термін виробництва ігрового повнометражного українського кіно за сприятливих умов – 18 місяців. Дехто встигає зняти за 12 місяців, якщо немає складної постановки, якщо у зйомках не беруть участі діти, не задіяно особливої спецтехніки, надскладних технологій, тварин тощо. Для документалістики та серіалів терміни можуть бути трішки коротшими.

Отже, кінокартини, які глядач побачить у 2026‑му – це ті, які запускалися у 2021–2025 роках. Є ще частина фільмів, які розпочали виробництво раніше.

НА ЖАЛЬ, МУСИМО КОНСТАТУВАТИ, ЩО АНІМАЦІЇ ВКРАЙ МАЛО, І ЯКІСНОГО ПРОРИВУ НЕ БУДЕ В НАЙБЛИЖЧІ П’ЯТЬ РОКІВ

– Якою, на вашу думку, є оптимальна кількість українських фільмів у прокаті щороку? Звісно, хочеться більше, та хоча б 100! Але, чи варто гнатися за кількістю, чи є розумна межа?

– Звичайно, межа є. І останні пів року, які я провів у доволі активних поїздках по інших країнах, свідчення того. Наприклад, у Франції та Італії, які є лідерами у кіновиробництві, є значні проблеми з прокатом, бо в них виходить така велика кількість фільмів, що їх неможливо показати! Вони один з одним змагаються. І в Україні на сьогодні є певна межа щодо фільмів, які ми теоретично можемо успішно показати в прокаті. У найкращому варіанті, якщо говорити, що в календарному році 52 тижні (а кожному національному фільму, на який ми витратили гроші платників податків, треба дати хоча б  два тижні для повноцінного прокату). А є ж місяці, які зазвичай не дуже вдалі для прокату, наприклад, квітень, травень, також літні місяці. Тому 20–25 фільмів у прокаті на рік – це наразі найоптимальніший показник. 

– Це ми говоримо саме про прокатне кіно. А є ще серіали, документалістика, яка не завжди йде в широкому прокаті?

– Так, щодо серіалів кількість майже необмежена, бо є досить багато телеканалів і стрімінгових платформ, на яких вони можуть виходити. Документалістика, екперементальне (авторське) кіно, зазвичай, не націлені на повноцінний прокат, за деякими винятками. А є анімація, якої в нас… просто немає. На жаль, мусимо це констатувати. Ті поодинокі фільми, якими ми усі пишаємося – це, безсумнівно, досягнення. Але це також і винятки, які підтверджують правило. І якісного прориву не буде в найближчі п’ять років, бо для того, щоб він був зараз, треба було починати десять років тому. За таких умов у короткостроковій перспективі потрібно популяризувати створені національні анімаційні фільми, а також запозичувати іноземну анімацію, прийнятну для української аудиторії. А водночас на державному рівні маємо здійснювати постійну й повноцінну підтримку аніматорів та фінансувати виробництво. Не менш важливою є підтримка кіноспільноти, її заходів, обміну досвідом, фестивальних подій тощо. Не варто забувати і про спадщину славних мультиплікаторів минулого. Ось така послідовна робота має дати результат.

НАШЕ ЗАВДАННЯ НЕ ПРОСТО КОПРОДУКЦІЯ, А КОПРОДУКЦІЯ НА НАШИХ УМОВАХ

– Така прогалина у виробництві анімації сталася через брак фінансування, чи в нас недостатньо фахівців?

– Загалом через безпекову ситуацію і фінансування. Це комплексна проблема багатьох учасників процесу. Але в цілому це проблема державного рівня. Що раніше відбувалося на конкурсних відборах у Держкіно? Приходили два анімаційні проєкти і обидва вигравали. Конкуренції не було. Тому заходи щодо підтримки анімації, підтримки Фестивалю актуальної анімації та медіамистецтва LINOLEUM, колаборація з іноземцями – це важливо. І тут поставмо важливу проміжну крапку щодо того, що ми всі багато говоримо про співпрацю з іноземцями та копродукцію, однак, не всі розуміють, що це. А якщо не усвідомити, навіщо ми це робимо, то від копродукції не буде користі. Копродукція – це можливість спільним коштом зробити замість одного фільму – декілька. 

– Чому так?

– Тому що, коли ми робимо фільм спільно з іншою країною, наприклад із французами, – він для французького продюсера французький, а для українського – український. Плюс світовий кінопрокат. Відтак ми маємо два фільми і два національні прокати, а бюджет маємо один. Крім того, ми маємо спільну знімальну команду і акторський склад і в такий спосіб обмінюємося культурними цінностями та професійним досвідом. Це хороша річ, особливо в анімації. Бо анімація – це річ дорога і створюється тривалий час. За один рік неможливо зробити великий повнометражний анімаційний фільм. В середньому на нього потрібно чотири–п’ять років. Тому наше завдання не просто копродукція, а копродукція на наших умовах. А для цього ми повинні давати левову частку бюджету. І позиція України, коли ми даємо 1–2 % бюджету і кажемо нашим кінематографістам: ідіть у копродукцію з іноземцями, ми часто фактично збагачуємо кінематограф іншої країни, бо такий фільм навряд чи відображатиме наші цінності, оскільки  продюсер, який прийшов із малим бюджетом, не керує процесом. Отже, треба орієнтуватися на мажоритарну копродукцію на українську тематику, щоб ми разом з іноземцями порушували спільні теми. Ось під цим кутом треба дивитися на копродукцію, а не просто як на бажання зробити спільний фільм. Бо можна створити спільну кінокартину, але чи завжди буде вона українською?

ПЕРІОД, КОЛИ ДЕРЖКІНО ПЕРЕБУВАЛО ПІД ПРЯМИМ УПРАВЛІННЯМ КАБМІНУ, МАВ СВОЇ ПЕРЕВАГИ

– Якщо ми вже заговорили про держфінансування, на обсяги якого, безумовно, вплинула війна, на що вистачить цьогорічного бюджету, виділеного Державному агентству України з питань кіно? 

– Поговорімо ширше, щоб було зрозуміло, в якій ситуації зараз опинилося агентство. Як ви пам’ятаєте, уряд критикували за те, що Держкіно напряму підпорядковувалося Кабінету Міністрів України. Піднявши цю критику на найвищий рівень, за гострими гаслами всі забули, що, напевно, для Держкіно ця незалежність була корисною. І період, коли Держкіно перебувало під прямим управлінням Кабміну, мав свої переваги. Сам факт переходу Держкіно під управління Уряду був дуже гучним і спричинив певну політичну кризу та конфлікти.

У лютому минулого року Держкіно повернулося в підпорядкування Мінкульту, і, як бачимо, той, хто йшов зі скандалом, а тепер його повернули назад, не може розраховувати на теплий прийом. Тому Держкіно в родині органів Міністерства культури нині, як родич, який довго був відсутній, тепер приїхав і ходить по вітальні, не знаючи, де йому сісти. Крім того, Держкіно перейшло до відання Мінкульту за одного міністра, а за два місяці після мого призначення, міністр і весь уряд змінилися. Логічно, що в цій ситуації ми не могли розраховувати на повноцінний бюджет 2026 року і отримали цілком прогнозовану картину – бюджет на 91,5 мільйона грн, що навіть менший, ніж був у 2025-му. Але треба зазначити, що ми одержали повноцінний бюджет на власний апарат, бо минулого року були перебої і з цим. Я в жодному разі не критикую Міністерства культури України, а лише пояснюю стан речей і ситуацію. На сьогодні ми маємо конструктивну командну роботу, Держкіно пережило перехідний період і працює як повноцінна складова системи органів Мінкульту. 

– Як саме можна розпланувати бюджет на 91 мільйон гривень?

– Звісно, така сума на все кіновиробництво України – це катастрофічно мало. Але цей бюджет більш-менш забезпечить міжнародну діяльність, присутність на найбільших міжнародних кінофестивалях. Це також достойна підтримка національних українських кіноподій: Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», Одеський міжнародний кінофестиваль, Фестиваль актуальної анімації LINOLEUM, Docudays UA, організації Днів Українського кіно за кордоном, підтримка Національної спілки кінематографістів, Національної кіностудії ім. О. Довженка, Національного центру Олександра Довженка тощо.

Водночас у нас залишаються зобов’язання стосовно фільмів, виробництво яких завершуватиметься цьогоріч – ми повинні доплатити їм залишкові кошти. Попередні конкурси також треба дофінансувати, загалом непрофінансовані 2020, 2021, 2024 роки, також є фільми, непрофінансовані із 2017-го. Щось будемо оптимізувати, бо в частини проєктів є втрата актуальності, у деяких – уже неадекватні бюджети. Але хотілося б щоб більшість проєктів такі отримали фінансування цього року. Це моя мета, і наша команда працює нам цим.

СИТУАЦІЯ З ФІНАНСУВАННЯМ КІНО НЕ ЖАХЛИВА, А ПРОСТО НЕЗВИЧНА В ПОЛІТИЧНОМУ ПЛАНІ

– Про запуск нових проєктів з цьогорічного бюджету Держкіно не йдеться?

– Так, цього року конкурсні відбори від Держкіно є неможливими. Проте в кінці минулого року ми запустили шість нових проєктів. Тобто, якщо добре попрацюємо і правильно рахуватимемо, то, ймовірно, ще кілька фільмів отримають стартове фінансування цьогоріч.

Але це тільки на перший погляд ситуація може видатися негативною. І це хибне уявлення. Ситуація не жахлива, а незвична в політичному плані. Тому що насправді на українську культуру у 2026 році з ініціативи Президента України виділяється 4 мільярди гривень, з яких на кіно –заплановано близько 2 мільярдів. Це величезний бюджет.

Цим бюджетом управляє Міністерство культури. І моїм головним політичним завданням як керівника було вибороти місце для Держкіно у програмі Мінкульту. Ми разом це зробили. Я вдячний за професійність і розуміння Віцепрем’єр-міністру з гуманітарної політики України – міністру культури Тетяні Бережній і усій нашій спільній команді. Отже, в новому мистецькому конкурсі Держкіно керуватиме програмою в частині кінематографії: створюватимемо комісії, відбиратимемо проєкти, контролюватимемо їх. Також є всі підстави сподіватися, що всі вироблені фільми належатимуть Держкіно і наша команда плануватиме заходи щодо дистрибуції. І це все дуже добрий результат співпраці владної команди.

– Однак те, що бюджетом на кіновиробництво управляє Міністерство культури, якось впливає на Держкіно репутаційно?

– До певної міри так. Це якщо дивитися на цю ситуацію на побутовому рівні. Те, що тепер не Держкіно здійснює платежі, частина кіновиробників сприймають як ознаку певної політичної слабкості Держкіно. Та це можна подолати завдяки відповідальній позиції керівника агентства і прямого та чесного діалогу – мені доводиться комунікувати з дуже багатьма людьми, бути цілковито відкритим. Насправді для мене більш важливо, щоб кінокомпанії і знімальні групи мали фінанси й роботу. Це потрібно для підтримки і розвитку галузі. А те, з рахунку якого державного органа надійдуть гроші, – це питання технічне.

Може також здатися, що така ситуація з фінансуванням – це ніби прояв недовіри з боку влади, начебто Держкіно може відбирати проєкти, а підписати платіжку та заплатити за фільм не може. Я сприймаю це радше як перехідний період та розглядаю 2025 і 2026 роки як період повернення та становлення в родині Мінкульту, і впевнений, що у 2027-му Держкіно матиме повноцінну програму конкурсних (пітчингових) відборів та державної підтримки кінематографії.

Також я вірю, що Держкіно посяде власну позицію в системі органів влади, бо ми не просто орган центральної виконавчої влади, ми – орган зі спецстатусом.

СТАТУС ДЕРЖКІНО НЕ СТАНДАРТНИЙ, ВІН НЕ ВКЛАДАЄТЬСЯ В РАМКИ ЗВИЧАЙНОГО ОРГАНА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

– Що ви маєте на увазі під спецстатусом?

– Держкіно – є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого координує Кабінет Міністрів України через Міністра культури. Керівника Держкіно призначає і звільняє Уряд. Простими словами, очільник Держкіно має статус схожий зі статусом заступника міністра, у якого є власна команда, офіс та спеціальні повноваження. Крім взаємодії безпосередньо з Міністерством культури, Держкіно співпрацює з МЗС в частині з міжнародного співробітництва, з Мінекономіки – щодо авторських прав, ми пов’язані з Українським інститутом, з Мінфіном, Міносвіти, із ЗСУ, з Офісом Президента України. Окремим напрямом є робота з документами з обмеженим доступом у межах визначених повноважень.

Тому статус Держкіно не стандартний, він не вкладається в межі звичайного органа виконавчої влади. Водночас варто зазначити, що працівники Держкіно – не функціонери у класичному розумінні. Ми радше креативна інституція, наділена владними повноваженнями. На мою  думку, Держкіно ближче до «кіно», ніж до «держ». Ми працюємо на практичну реалізацію політики, а не на кабінетне адміністрування. Наша діяльність має прикладний характер, хоча значну частину роботи становлять і адміністративні процеси – ведення реєстрів, офіційне листування, підготовка наказів, участь у нормотворчій діяльності та правозастосовній практиці.

– Ви означили прагнення дофінансувати проєкти з конкурсів попередніх років, а у 2026 році нових конкурсів Держкіно не проводитиме, все виключно через Мінкульт?

– У цьому році ми працюватимемо під керівництвом Мінкульту, і це має свої переваги. Хоча Держкіно й висловило заперечення на початку осені минулого року. Тоді кіноспільнота об’єдналася, вимагаючи повноцінних конкурсних відборів саме через Держкіно. Та й я особисто мав гострі суперечки. Але потім зрозумів, якщо ми із сварками зайдемо у клінч і пропустимо цей фінансовий рік, то втратимо частину індустрії. Люди без роботи перепрофілюються, роз’їдуться. Отже, нам украй необхідно дати галузі гроші й роботу. Тому я зібрав кінематографістів і сказав: «вам "шашечки" чи їхати?» Ви хочете робити національне кіно чи щоб гроші приходили саме з рахунків Держкіно? Що для вас має значення? Держкіно буде вашим адвокатом у Міністерстві культури, супроводжуватиме проєкти, мій офіс завжди відчинений. Я просив довіритися і припинити критикувати, припинити конфліктувати. Думаю, зараз ми уклали певний суспільний договір – мирну угоду між усіма. І зараз Держкіно працюватиме під керівництвом Міністерства культури, під лідерством Тетяни Бережної, під патронатом Президента України. Це незвично для нас, такого ще не було, це абсолютно новий період. Це зовсім нова програма. Спробуємо. Це дозволить дати достатньо роботи, щоб українським командам вистачило на два–три роки, щоб протриматися у складні часи, зміцнити творчий і матеріально-технічний потенціал галузі.

УКРАЇНСЬКИЙ КОНКУРСНИЙ ВІДБІР КІНОПРОЄКТІВ Є ОДНИМ ІЗ НАЙКРАЩИХ В УСІЙ ЄВРОПІ

– Як ви в цілому оцінюєте ефективність цієї системи конкурсів? Наскільки відкритим і прозорим є процес ухвалення рішень після пітчингів? Чи плануєте зміну формату або критеріїв відбору?

– Це важливе питання. Моя відповідь така: український конкурсний відбір кінопроєктів є одним із найкращих в усій Європі. Такої складної, багаторівневої системи не існує в більшості європейських країн. Конкурс кінопроєктів оголошує Держкіно, заявляючи тематику і загальний обсяг фінансування за конкретним напрямом: соціально значущі фільми, фільми для дитячої аудиторії, серіали, повнометражні фільми, анімація, копродукція тощо. На цьому влада Держкіно майже завершена. Далі Держкіно оголошує про публічний відбір експертів. Після того, як сформовані експертні комісії, експерти працюють незалежно від Держкіно. Вони – не мої підлеглі, це – представники громадськості. Коли вони відпрацювали технічну й документальну частину (перший тур конкурсного відбору), починається, власне, пітчинг – публічні презентаційні виступи і захист кінопроєктів. Під час пітчингу відбуваються онлайн-трансляції, запис яких зберігається. Громадськість, експерти, члени Ради з державної підтримки кінематографії заслуховують виступи команд кінопроєктів. І Держкіно не має голосу в цьому процесі. Ми – спостерігачі. Все завершується тим, що проєкти, які отримали граничну кількість балів, передають для затвердження Раді з державної підтримки кінематографії. І після рішення Ради керівник Держкіно укладає договори з переможцями та здійснює відповідні платежі на підтримку виробництва фільмів.

– Рада – це колегіальний орган із дев’яти осіб, яких призначає Кабінет Міністрів України?

– Так. У складі Ради з державної підтримки кінематографії є одна людина, яку своїм наказом призначає голова Держкіно, одна – яку призначає своїм наказом Міністр культури, а семеро – відібрані на конкурсній основі. Склад Ради призначається за рішенням Кабінету Міністрів України. З огляду на прогресивність українського законодавства про кінематографію, а також, враховуючи наявні конкурсні процедури, можна сміливо сказати – наші процедури одні з найкращих. Якщо чесно, в більшості європейських держав не так!

Ми дивимося на іноземців, називаємо їх супердемократами, але в нас найпрогресивніший закон про держпідтримку кінематографії та найскладніші процедури. А зараз, унаслідок нещодавніх змін до законодавства, які ухвалив український парламент, цю систему додатково буде вдосконалено. 

КОЛИ ХТОСЬ ГОВОРИТЬ ПРО КОРУПЦІЮ НА КОНКУРСАХ, ТО ЦЕ ПЕРЕВАЖНО ОБРАЗА, ЩО НЕ ВИГРАВ КОНКУРС

– У чому полягають основні зміни?

– Відбір до Ради з державної підтримки кінематографії став ще складнішим, і вона матиме повну незалежність від Держкіно та додаткові повноваження. Проєкти між першим і другим туром конкурсу будуть передаватися різним експертним комісіям шляхом жеребкування, щоб унеможливити умисне потрапляння до того чи іншого експерта. Відбір експертних комісій ще більш ускладнили. Удосконалено наявні форми держпідтримки й запроваджено нові. Зміни справді дуже позитивні й потрібні. Зрозуміло, що до будь-якого процесу можна присікуватися. Межі досконалості не існує. Але, коли хтось говорить про корупцію на конкурсах, то найбільш імовірно, це образа, що він не виграв, або нехай називають конкретний випадок, і з цим розбиратимуться правоохоронці. І коли деякі українські продюсери беруть участь в іноземних конкурсах на дофінансування своїх фільмів, і в офіційних розмовах з іноземцями говорять, що в Україні цілковита корупція – вони шкодять національному кінематографу. То невже заради викликаного брехнею співчуття ви готові полити брудом власну систему влади? Розумію, що можуть бути образи на керівника Держкіно, на членів Ради, на експертів, загалом на життя. Але треба зберігати здоровий глузд, бо спільну репутацію заплямувати легко, а на відновлення довіри підуть роки.

– Хочу розпитати ще про одну форму держпітримки, яка за новим законом скоро має запрацювати – національний рібейт. Як це відбуватиметься?

– Національний рібейт – це коли частина грошей від національного прокату в позаконкурсний порядок за рішенням Ради з держпідтримки надаватиметься успішному продюсерові для виготовлення наступного фільму. 

– І коли успішні українські продюсери відчують рібейт у дії?

– Вочевидь, із наступного року. Я буквально днями відповідав на це питання Громадській раді при Державному агентстві України з питань кіно. До того ж, це теж успіх, що ми перезапустили відносини з нею, бо раніше громадська рада була опозицією до Держкіно. Тепер усе стало на свої рейки, працюємо конструктивно, провели перше чергове засідання цього року.

МІЖНАРОДНА СПІВПРАЦЯ МАЄ БУТИ НЕ ТІЛЬКИ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ, А НАСАМПЕРЕД НА РІВНІ КІНОВИРОБНИКІВ

– Як ви оцінюєте рівень міжнародної діяльності у сфері кіно? Чи достатнього активна Україна на європейському кіноринку?

– Міжнародна діяльність Держкіно має кілька вимірів. Перший – це культурна дипломатія, з якою все було успішно і в попередні періоди, а сьогодні цей напрям ще пожвавився, бо здійснюється у співпраці з Мінкультом і МЗС. Прямо зараз ми плідно співпрацюємо, готуємося до участі в Берлінському кінофестивалі у співпраці команд – Держкіно і Українського інституту, а від імені Мінкульту процес координує нещодавно призначена заступниця міністра Наталія Мовшович. Працюємо злагоджено і креативно.

На мою думку, міжнародна співпраця повинна відбуватися не тільки на державному рівні, а насамперед на рівні кіновиробників, і її треба підтримувати. Сподіваюся, що цьогоріч у програмі під патронатом Мінкульту, яку супроводжуватиме Держкіно з’явиться багато нових копродукційних проєктів. Eже за кілька тижнів я поїду до Берліну для виступу з доповіддю про стан української кіноіндустрії на засіданні EFAD (Європейська асоціація директорів кіноагентств. Державне агентство України з питань кіно приєдналося до EFAD як асоційований член).

ЕКСКЛЮЗИВНА НОВИНА ВІД ДЕРЖКІНО: ЦЬОГО РОКУ ЗАПЛАНОВАНО СТВОРЕННЯ ДЕРЖУСТАНОВИ UKRAINIAN FILMS

– Як саме Держкіно працює над промоцією українських фільмів за кордоном та в Україні?

– Мені подобається досвід Франції і Німеччини, які я беру собі за взірець. У них є спеціальні органи (крім Держкіно), які займаються промоцією національних фільмів всередині країни і за її межами. У Франції – Unifrance, в Німеччині – German Films. Така практика є і в інших державах, але саме згадані агенції я вважаю взірцевими. Так ось, спеціально для Укрінформу готовий повідомити ексклюзивну новину: вже цього року заплановано створення державної установи Ukrainian Films. Її засновником буде Держкіно, вона створюється шляхом виділення кількох структурних підрозділів. У Ukrainian Films буде окремий офіс, самостійний керівник та достатньо великий бюджет. Ця установа буде більш гнучкою, стане реальним містком між державою і кінобізнесом. Ukrainian Films займатиметься фестивальною діяльністю, промо-кампаніями українських фільмів як за кордоном, так і всередині країни.

– Дуже гарна новина! Ця агенція запрацює вже цього року?

– Якби не складні умови, в яких ми опинилися – блекаути, складна безпекова ситуація, – ми б уже це зробили! Бо для того, щоб з’явився Ukrainian Films, є все, і головне, є політична воля. Під час мого візиту до Мюнхену минулого року я домовився з German Films і CNC (Держкіно Франції), що вони візьмуть працівників українського Держкіно на стажування, щоб швидко створити компетенцію українських службовців та повноцінно запустити цю роботу тут. Цьогоріч у Берліні ці перемови про співпрацю продовжаться і будуть конкретизовані.

Я вважаю, що основні інструменти голови Держкіно в цей перехідний період – це лідерство, відкритість і репутація. Продюсери це самостійні і сильні люди. Але й відносини із ними складні, бо ми живемо в конкурентному середовищі.

Я не тішу себе ілюзією, що державна служба побудована за принципами абсолютної справедливості. В усіх процесах і командах є свої плюси і мінуси. Також я знаю, що моя державна служба в Держкіно – це тимчасово. Головне завдання – за відведений період реалізувати свою мету, а вона не є секретною і звучить так: зробити Держкіно успішною і незалежною агенцією, такою, яка б мені подобалася, навіть тоді, коли я не буду головою Держкіно.

Любов Базів. Київ

Фото Олександра Клименка