Решетилівське рослинне килимарство: як жива спадщина України тримається під час війни

У центрі Полтавщини, у містечку Решетилівка, уже понад два століття живе одна з найвишуканіших українських традицій - решетилівське рослинне килимарство

Це ремесло поєднує працю, творчість, локальні матеріали та глибоку культурну пам’ять. І саме сьогодні, під час повномасштабної війни, цей елемент нематеріальної культурної спадщини проходить найсерйозніше випробування за час свого існування.

МАТЕРІАЛ, ЩО СТВОРИВ ТРАДИЦІЮ

Ключ до розуміння решетилівського килимарства – вовна локальної породи овець. Майстрині неодноразово наголошують, не було б унікальних овець – не було б і решетилівського стилю.

У навколишніх селах розводили полтавську тонкорунну вівцю, схрещену з мериносом. Її вовна давала м’які, тягучі, неоднорідні, а отже, «живописні» переходи кольору. Саме завдяки цьому природньому градієнтові килими тут стали «рослинними» – найкраще така нитка фарбувалася для рослинних та квіткових елементів – листя, квітів, гілок. Це той випадок, коли природний ресурс сформував естетику цілого мистецького напряму.

«У своїй творчості наші майстрині використовують домопрядену вовну. Вона специфічна, тягне колір. Чому наш орнамент народився? Бо тут були вівці. Тут усе починалося з матеріалу», – каже Надія Вакуленко, голова Всеукраїнського центру вишивки та килимарства.

У ХХ столітті тут створили ткацьку школу та фабрику, яка працювала десятками років. Сьогодні килими з Решетилівки – у музеях, приватних колекціях і навіть у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку.

Нематеріальна спадщина – не музейний експонат, вона живе і змінюється. Майстрині добре це усвідомлюють.

«Сто років тому кожна майстриня хотіла внести щось своє. І тепер так само: основа залишається, але деталі змінюються. Традиція – жива. Але хтось, у кого є хист до малювання, довносить свої кольори, малюнки, поєднання символів. Хтось пробує іншу пряжу. Хтось – переносить роботи на інші форми, які легше продати під час економічної кризи: маленькі килимки для подарунків, пояси», – говорить одна з художниць, не відходячи від роботи.

Решетилівське килимарство тримається на чіткій композиції, рослинних формах, колористиці й техніці округляння. Але авторський компонент – теж частина спадщини. Деякі майстри мають настільки впізнаваний стиль, що їхні роботи розрізняють без підпису.

ЛЮДИ, ЯКІ НЕСУТЬ ОРНАМЕНТ

Традиція жива, поки живі її носії. Я про це пишу в кожному матеріалі. Про це говорять й експерти з нематеріальної культурної спадщини.

Поки є кому практикувати, зберігати, передавати – традиція, майстерність у відносній безпеці.

У Решетилівці збереглася структура спільноти, яка дає можливість жити всім етапам:

● близько десяти художників-носіїв – вони вигадують нові художньо значущі малюнки;

● приблизно 50 ткаль-техніків, разом з пенсіонерами, які знають техніку і вміють будь-які ескізи перетворити на килим;

● молодь, що виходить із місцевого художньо-професійного ліцею після навчання ремесла.

Є династії, які тримають традицію десятиліттями.

Найвідоміша – родина Бабенків: мати-легенда Надія Бабенко, її син Олександр Бабенко, заслужений майстер народної творчості України, провідний художник. Діти й учні формують власні авторські стилі, які стали частиною українського канону.

«Тут у нас такі талановиті діти. Є дівчата, які вже з 18–19 років працюють поруч із майстрами, виконують складні фрагменти. Це дуже важливо, щоб хтось приходив після нас, щоб традиція жила», – хвалить своїх колег пан Олександр. І не випускає з рук своїх ескізів. Як нові й нові візерунки спадають йому на думку – тільки Богові відомо. Але кожен – неповторний. І кожен навіть без перенесення на килим можна вішати на стіну як окрему картину.

У ХХ столітті Решетилівка мала потужну фабрику й школу. Сьогодні частину цих приміщень відновлено: поставлені нові вікна, перекритий дах, відкриті цехи. На території фабрики вже провели виставки, День вишиванки, майстер-класи – ознаки живої культурної інфраструктури. Для відвідувачів проводять майстерки. Для цього мають 25 маленьких килимарських верстатів. На екскурсії приходять, зокрема, переселенці та військові. Усе потроху живе. Але хотілося б більшої уваги, звичайно.

ВІЙНА ЯК НАЙБІЛЬШИЙ ВИКЛИК

Повномасштабне вторгнення змінило життя спільноти носіїв у всіх вимірах. І не найкраще. Бо роботи – не з дешевих. А Полтавщина надто близько до лінії фронту.

Попит та економіка ремесла

Килим – не товар першої потреби. Майстрині в центрі гарантовано отримують мінімальні державні ставки. З одного боку, це стабільність, з іншого, це зменшує мотивацію молоді залишатися у професії.

«Під час війни це ж не товар першої необхідності. Попит упав. Роботи дорогі, але ми – на ставках», – каже пані Надія.

На початку війни, коли центру не виділили коштів навіть на комунальні, він вижив лише завдяки локальним замовленням та виготовленню шевронів для військових, виробництво яких налагодили прямо в Центрі вишивки та килимарства.

Кадрова ситуація

Утім найбільша загроза на сьогодні – передавання знань.

У ліцеї на килимарстві тепер навчається близько десяти студентів, що критично мало.

«Колись у групі було 36 учнів з усієї України. А тепер ледве десять. Це дуже мало для передавання традиції», – додає Олександр Бабенко.

Більше виїхало вишивальниць, ніж ткаль. Адже ткалі – переважно жінки середнього віку, часто з родинами, тому мобільність нижча. Але через виїзд саме молоді учнів сильно поменшало.

«У перші два місяці ми не ткали. Плели сітки, різали бинти, шили. Уся Решетилівка несла нам тканини», – майже зі сльозами розповідає Надія Вакуленко. Адже згадувати перші місяці війни занадто боляче. Утім, саме завдяки її завзятості й діловим якостям центр вижив, ткалі працюють, традиція живе і розвивається.

У розмовах із художниками відчуваєш: для них килимарство – не ремесло, а стан внутрішнього світу.

«Я живу на вулиці, яка названа іменем моєї мами. Я йду додому і мені здається, що вона зі мною поруч. Я беру її стиль і переосмислюю його. Це як арттерапія. Я не зможу проміняти це на жодну іншу роботу в світі», – каже Олександр Бабенко.

ЩО Ж РОБИТИ, ЩОБ ТРАДИЦІЯ НЕ ЗНИКЛА І РОЗВИВАЛАСЯ?

Після аналізу інтерв’ю та поїздки до майстрів стає зрозуміліше про пріоритетні напрямки для розвитку. Причому все це вже кілька років як осмислили і прописали самі майстри та пані Надія. Тож залишається їх підтримати на регіональному та національному рівнях.

1. Освіта і залучення молоді
● стипендіальні програми;
● курси для дорослих та переселенців;
● підтримка династій та авторських шкіл;
● додавання килимарства у культурно-туристичні проєкти регіону.

2. Інфраструктура

● завершення ремонту фабрики;
● створення постійної експозиції килимарства України;
● розвиток майстерень і просторів для майстер-класів. Але тут потрібна залученість місцевого бізнесу, щоб ці майстерні стали згодом туристичним магнітом.

3. Економічна життєздатність

● державні та муніципальні закупівлі – адже подарунки іноземним гостям все одно закуповуються;
● партнерства з дизайнерами;
● онлайн-каталоги й сучасний маркетинг;
● розвиток туристичних маршрутів.

4. Дослідження та цифрова охорона

● оцифрування колекцій, орнаментів, інтерв’ю;
● створення бази даних носіїв;
● документування технік та авторських стилів.

Решетилівське рослинне килимарство – жива спадщина, яка сьогодні проходить через дуже складний історичний момент. Але вона живе завдяки жінкам, які щодня сідають за верстати, попри тривоги, перебої зі світлом, небезпеку життю. Завдяки художникам, які створюють нові орнаменти, надихаючись не жахіттям сьогодення, а природою, що дає надію на життя. Завдяки дітям, які все ще обирають це ремесло.

Юлія Савостіна, засновниця проєкту Made in Ukraine, експертка з нематеріальної культурної спадщини Офісу підтримки відновлення при Мінкульті

Фото надала авторка