Реабілітація мистецтвом: від поезії до танців на візках
Як у Миколаєві люди з інвалідністю доводять, що творчість не має бар’єрів
…П’ятниця, ранок. У Миколаївському обласному палаці культури чути голоси та сміх. Це репетиція гуртка творчої реабілітації, учасники якого – люди з інвалідністю.
ТВОРЧА ТЕРАПІЯ
Інклюзивний гурток «Сцена без обмежень» діє з 2023 року.
Ідею створити таке творче середовище з повноправним колективом запропонував директор обласного палацу, заслужений працівник культури України Денис Акманов. За його словами, це можливість для людей з інвалідністю відчувати себе потрібними, долати свої психологічні внутрішні бар’єри і розкриватися через мистецтво.
Керівниця гуртка, заслужена працівниця культури України Марія Добкіна стверджує, що творчість у такому форматі – не просто розвага. Це своєрідна терапія, яка допомагає через систему тренінгів та вправ долати стрес, відновлювати пам’ять і навіть тренувати мозкову діяльність.
- Якщо людина вивчить хоча б чотири рядки вірша, це вже стимулює нейронні зв’язки, допомагає боротися зі стресом. Та головне – це територія довіри, радість спілкування, щире бажання кожного розказати про те, що хвилює, і бути почутим, – каже пані Марія.
За її словами, у палаці завжди проводили заходи для людей цієї категорії. Але під час війни вирішили цей процес систематизувати і створити окремий гурток. Завдяки співробітництву з різними громадськими організаціями, які відвідують люди з інвалідністю, об’єднали охочих займатися творчістю, а напрямом роботи гуртка обрали театральний жанр, бо «життя – це театр», як колись сказав Шекспір.
Тепер тут займається більше ніж 12 осіб. Дехто з них раніше навіть не підозрював, що має хист до творчості. У кожного з учасників – свої можливості: комусь важко рухатися, хтось має проблеми з мовленням. Заняття проводять групові та індивідуальні.
Учасники працюють над дикцією, вчать скоромовки та уривки з окремих творів, що потім складаються у спільну сценку. Збоку це нагадує своєрідну гру – вона відволікає людей від буденності.
- Це не тільки про те, щоб просто вивчити текст напам’ять, – пояснює Добкіна. – Ми ще й вчимося говорити так, щоб переконати слухача у щирості.
Одна з форм занять – психологічні тренінги, які сприяють розвиткові уяви, фантазії, пам'яті й навіть зняттю стресу. Вони теж проводяться в ігровій формі за допомогою реквізиту.
Один з таких продемонстрували учасники гуртка під час репетиції. Вони передавали одне одному м’ячик, але водночас мали уявляти, що це – «м’якеньке кошеня», або навпаки – «колючий кактус». Такі вправи концентрують увагу, відшліфовують рухи і навчають проживати різні емоції.
ЛЮДИ ТА ЇХНІ ІСТОРІЇ
Один із членів гуртка – Женя Кучер. Коли він виходить на сцену і читає вірш «Не ображайте дорогих людей пекучими болючими словами…», зал завмирає… Бо це – його щирий заклик берегти тих, кого любиш.
На заняття приходить Тетяна Гросу. Розповідає, що під час обстрілів їй стає страшно, вона ховається у коридорі, але на репетиціях вчиться долати страх і знову сміятися. Жінка читає романи, любить поезію про кохання і зізнається, що вірші допомагають жити, а сцена для неї – ковток повітря. А ще Тетяна полюбляє грати у шашки та нарди.
Її подруга Лілія Тригубенко виходить на імпровізовану сцену з короткими гуморесками, які викликають щирий сміх. Під час читання вона повністю «входить в образ», і це захоплює. Розповідає, що постійно живе в Миколаєві. Було страшно, тож батько заклав вікна їхнього будинку цеглою, щоб хоч якось убезпечити родину під час обстрілів. Її рідний брат Денис тепер на фронті, служить на Херсонському напрямку, і вона за нього дуже хвилюється. А заняття у гуртку допомагають розслаблятися та змістовно проводити час.
Знайомимось із ще одним учасником «Сцени без обмежень», який не пропускає майже жодної репетиції. Олександр Семенов – дуже активний і творчий, багато читає. Знає багато віршів та гуморесок і зі задоволенням їх декламує. Розповідає, що записує свої виступи на відео, а потім аналізує вдома разом із батьками. Ті радять, над чим ще можна попрацювати. Хлопець також грає у настільний теніс і переконливо доводить, що сила духу не має бар’єрів.
«Сцена без обмежень» – це не лише репетиції та тренінги у стінах палацу. Її учасники виступають у територіальних центрах, геріатричному пансіонаті, беруть участь у різних заходах і святкових концертах. Головне, що кожний етап роботи важливий – від тренінгу до концерту, від костюмів до запалених свічок під час новорічного вечора, коли кожен може поділитися найпотаємнішим.
- Нам подобається бути на сцені. Коли одягаємо святкове вбрання, робимо зачіски, макіяж. Це цікаво і додає впевненості, – кажуть мої співрозмовники.
Спілкуючись із ними, переконуєшся, що такі інклюзивні мистецькі ініціативи виконують не лише соціальну функцію, а й допомагають повертати сенс життя.
КОЛИ СМІЄТЬСЯ ДУША – ОЗДОРОВЛЮЄТЬСЯ ТІЛО
Окрім того, на базі Миколаївського фізкультурно-оздоровчого клубу для людей з інвалідністю «Вікторія» уже два роки працює школа базової підготовки до регіональної збірної зі спортивних танців на візках. Її очолює хореограф і тренер вищої категорії Юрій Зінченко.
Відвідувачі закладу демонструють, що музика та рух ефективні для фізичного та психологічного відновлення після травм або важких хвороб, це можливість знову відчути власне тіло, емоції.
На репетиції, куди я завітала похмурого осіннього ранку, було світло і затишно. У невеликій залі лунають звуки вальсу. На паркеті – жінка в колісному кріслі, поруч – досвідчений партнер. Красиві витончені рухи, їхній танець зачаровує…
Юрій Зінченко займається танцями понад 45 років. У минулому – військовий, служив в інструментальній артилерійській розвідці. Отримав травму, тож довелося зі службою розпрощатися. З дитинства мав нахил до творчості, тому після служби закінчив Миколаївське училище культури, працював у різних танцювальних колективах, театрі мод. Виховав не одне покоління талановитих танцюристів, які здобували перемоги на найпрестижніших змаганнях.
Цікава деталь: за словами Юрія Івановича, для того, щоб займатися танцями, нема вікових обмежень. Тут є і молодь, і люди старші. Тих, кому 35 плюс, називають сеньйорами, 45 плюс – сеньйорами два, а 55 плюс – гранд-сеньйорами. Тож свого часу він заснував школу танців «Гранд-сеньйори», яку можуть відвідувати усі охочі.
Ще у 1997 році Зінченко почав займатися з людьми, які мають обмежені можливості, бо впевнений, що танці – не просто мистецтво, а ще й комплексна реабілітація: фізична, емоційна, соціальна. А вже в 2010 році додалися ще й ті, хто переміщується на колісних кріслах.
- Танці – своєрідна музично-рухова терапія. Людина асоціює себе з мелодією і починає рухатися. У кожного свій стиль. Але найважливіше – це усмішка, яка з’являється під час танцю. Бо коли сміється душа, починає оздоровлюватися і тіло, – зазначає пан Юрій.
Його вихованці не раз доводили, що коли людина чогось дуже прагне, то їй неодмінно все вдасться. Один із найяскравіших прикладів – дует Анни та Валерія Миронюків, які у 2012 році здобули срібло Кубку континенту з танців на візках, у якому брали участь представники 32 країн.
- Аня була однією з моїх перших вихованок. Вона хоч і переміщувалася на колісному кріслі, але була активною, займалася громадською діяльністю і дуже хотіла танцювати. Їй добре вдавалося. Згодом вона вийшла заміж за Валерія Миронюка. Це був хлопець високого зросту – 195 см, що отримав травму шийного відділу хребта, не міг рухати ногами й переміщувався на електричному візку, яким керував за допомогою джойстика. Попри це, він теж виявив бажання танцювати, хоч це було неймовірно складно. Ми багато працювали, вчились відчувати музику, активно тренувалися. Вони стали гарною парою, виступали на концертах і змаганнях, де здобували призові місця. Мені б дуже хотілося, щоб у нашій області танці на візках розвивалися. Бо це не просто рухи, це – політ душі, – каже тренер.
Він називає ще одну яскраву пару, яку тренував, – Галину Миронюк і Михайла Нелюбова, що перемогли на чемпіонаті України з танців на візках у 2021 році.
ЯК ДІВЧИНА, ЩО РАНІШЕ НЕ ЗАЙМАЛАСЯ ТАНЦЯМИ, СТАЛА КАНДИДАТКОЮ ДО РЕГІОНАЛЬНОЇ ЗБІРНОЇ
Юрій Зінченко розповідає, що в танцях на візках є різні форми. Перша – комбінована: коли один партнер на ногах, другий у візку; друга – коли двоє на візках. Але є й одиночні, які вважаються найскладнішими.
А ще мій співрозмовник зазначає, що також працює з військовослужбовцями, які перебувають у госпіталі, запрошує їх до школи. І хоч як колишній військовий розуміє, як складно перемикнутися на творчість після бойових дій, але має сподівання, що незабаром вони також поповнять їхню творчу команду.
…На репетиції знайомлюсь із симпатичною дівчиною: 21-річна Настя Бєлова другий рік займається танцями. Із дитинства страждає на ДЦП і переміщується за допомогою спеціальних милиць. Вона живе з бабусею та дідусем на шостому поверсі будинку, де ліфт часто не працює, тому навчилася самостійно переміщуватися східцями. Попри труднощі, дівчина навчається в Чорноморському національному університеті імені П. Могили, де вивчає психологію. А ще тричі на тиждень приїздить на тренування до школи. На запитання, як їй це вдається, відповідає: «По місту я переміщуюся здебільшого на таксі, тому що наша транспортна інфраструктура ще не достатньо пристосована для людей з інвалідністю. Це завдяки допомозі батьків, які працюють за кордоном».
І додає, що прийшла до клубу «Вікторія», щоб мати більше спілкування, можливо, якусь правову підтримку. Дізналася, що тут працює школа танців для людей з інвалідністю. «Мені стало цікаво, адже я на той час не розуміла, як може людина, позбавлена значної частини рухових функцій, танцювати. Але я побувала на тренуванні в Юрія Івановича, спробувала – і в мене вийшло. Особливо люблю динамічні танці, там, де рухливість більша. Бачу власний прогрес, бо те, що ще місяць тому в мене не виходило, тепер уже вдається, тож хочу підвищувати рівень», – каже дівчина.
Тренер додає, що Настя – дуже здібна, у неї добрий музичний слух, вона орієнтується в ритмах, витримує темп: «Настя хоче все й одразу, але саме завдяки цій наполегливості сьогодні вона танцює шість різних танців, серед яких вальс, танго, румба, фокстрот. У танцях на візку є свої нюанси. Тут рухи ногами, які робить звичайний танцюрист, перекладаються на плечі й руки. У Насті все виходить. Тож ми її готуємо до регіональної збірної».
А ще дівчина допомагає новачкам освоювати певні рухи. Одна з таких – 18-річна Влада, яка самостійно не може переміщуватися.
НЕ ПРОСТО РЕАБІЛІТАЦІЯ, А ЧАСТИНА КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ МІСТА
58-річна Олена Чонжук, з якою ми теж тут зустрілися, зізнається, що танцює майже з юності, з невеликими перервами. «Я подивилася одного разу концерт – і це мене підкорило на все життя. Сподобалося все: костюми, рухи, музика. Сама пішла і записалася у гурток, хоча була дуже сором’язливою», – згадує.
Олена має двох дорослих доньок та маленьку внучку. Свого часу закінчила педагогічне училище, отримала професію вихователя в дитячому садку, трохи працювала, та хвороба не дала змоги розвиватися в цьому напрямі. Але танцям не зраджує все свідоме життя, навіть під час війни нікуди не виїздила з Миколаєва і намагається не пропускати жодного заняття. Особливо їй вдаються самба та вальс. А ще Олена малює і пише вірші. Навіть видала дитячу книжечку «Про слонів», яку сама ж й ілюструвала.
…Жінка з вікової категорії «Гранд-сеньйори» в елегантній чорній сукні на візку танцює танго. Рухи витончені, плавні, ритмічні. Навіть не віриться, що вона займається танцями лише трохи більше ніж рік. Знайомимось, це Ірина Крижановська. Каже, що клуб «Вікторія» відвідує вже понад 30 років, але саме під час повномасштабного вторгнення, коли чимало людей роз’їхалося, вирішила спробувати свої сили у танцях.
У 27-річному віці вона отримала травму хребта через падіння з висоти. Відтоді в її житті було багато болю, лікарень, реабілітаційних центрів… Поховала маму, чоловіка та єдиного сина. Тепер живе сама.
В юності пані Ірина займалася спортивною гімнастикою, згодом кинула, але навіть як маломобільна щоранку, ось уже протягом 30 років, робить розтяжку, бо, стверджує, без цього не змогла б рухатися.
Коли почалася велика війна, поїхала до подруги у Київ, але там теж її спіткало нещастя: зламала шийку стегна.
«Після операції мене на певний час скерували до Польщі на реабілітацію, але коли трохи оговталася і почала сама давати собі раду, повернулася в Миколаїв. Не хочу нікого обтяжувати, тому намагаюся робити все власноруч, хоч у мене багато подруг. Навчилася зі собою домовлятися», – ділиться пані Ірина.
Сьогодні в цій школі більшість відвідувачів – дівчата і старші жінки. Оскільки із чоловіками поки що сутужно, є труднощі у формуванні пар.
- Тут треба відчувати, як це – танцювати з людиною у візку, бальну техніку слід перекладати на ці фігури, щоб було органічно, щоб прочитувався танець. Це не просто, – каже тренер.
А отже, він не лише навчає своїх підопічних, а й разом із ними бере участь у різноманітних виступах та концертах.
За словами Юрія Івановича, у їхньому репертуарі вже сім танців, ще три в роботі. І кожен із них – доказ того, що обмеження є лише у свідомості. Адже тут люди з інвалідністю не просто реабілітуються, а стають частиною культурного життя міста, виходять на сцену, перемагають у змаганнях.
…У залі знову лунає музика, на паркет виходить чергова пара. На обличчях – усмішки. У такі моменти усвідомлюєш, що танець – це справді політ душі. І його не зупинити жодними бар’єрами.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото авторки та Анастасії Бєлової