Японська осінь у Києві: ікебани, темарі, кендо, сумо і кімоно
Фестиваль культури Країни вранішнього сонця
Коли йдеться про органічне поєднання традицій, сучасності й новітніх технологій, то найпершою згадуємо Японію. Саме ця країна демонструє написання давніх ієрогліфів роботом останньої модифікації; шанує традиції свого національного одягу – кімоно і медитує, милуючись цвітінням сакур і створюючи квіткові композиції.
Нині, упродовж трьох вересневих днів, у столиці відтворюють атмосферу Країни вранішнього сонця: показують ікебани і виставку робіт сумі-е; демонструють традиційні бойові мистецтва, представлені майстрами та учнями кендо, кюдо, айкідо; грають у японські ігри; проводять багато майстер-класів. Загалом десятками активностей і багатьма показами.
Українсько-японський центр Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» наповнив програму фестивалю «Японська осінь». Ба більше, цьогорічну, третю, едицію розпочав лекцією Надзвичайний і Повноважний Посол Японії в Україні Масаші Накаґоме.
Укрінформ поринув у «Японську осінь» у день відкриття. Тож знайомимо з мистецтвами й учасниками, які суттєво скоротили відстані для пізнання і взаєморозуміння.
УКРАЇНА І ЯПОНІЯ: ВЗАЄМНЕ ЗБАГАЧЕННЯ КУЛЬТУР, ЗАКРІПЛЕНЕ УГОДОЮ МІНІСТЕРСТВ ЕКОНОМІКИ І ЗАКОРДОННИХ СПРАВ
Одразу зауважмо, що кияни досить часто на різних локаціях упродовж років мають змогу відвідувати, наприклад, виставки ікебани, а навесні у великому та малому ботанічних садах і кількох парках милуються цвітінням японських сакур. Хоча концентрація одночасно багатьох японських видів мистецтв, традицій і практик – це формат фестивалю.
Українсько-японський центр розпочав свою діяльність 2003 року. Мета його створення – поглиблення взаєморозуміння між Україною і Японією, взаємозбагачення культур двох країн та розвиток співробітництва. У 2005-му уклали угоду між Міністерством економіки України та Міністерством закордонних справ Японії про реалізацію проєкту технічного співробітництва. Тоді підписали Протокол між Японським агентством міжнародного співробітництва та КПІ імені Ігоря Сікорського про визнання НТУУ КПІ реципієнтом проєкту «Українсько-японський центр» та умови його реалізації.
Згодом 2011 року, в Українсько-японському центрі був заснований «Японський мовний центр – Японський фонд» за сприяння Japan Foundation (Японського фонду) – найбільшої благодійної організації з просування і популяризації японської культури у світі. Тож діють курси вивчення японської мови для дорослих і дітей, а ієрогліфи – це філософія та мистецтво. Загалом, постійно упродовж років в Українсько-японському центрі працюють курси з різних традиційних японських мистецтв: від чайної церемонії і виготовлення солодощів із рису й квасолі – до гри на бамбуковій флейті шякухачі.
«Ми вже втретє проводимо фестиваль «Японська осінь», – коментує Укрінформу Катерина Луговська, директорка Українсько-японського центру Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського. – До нас приєднуються все більше й більше організацій, які займаються японською культурою.
Під час повномасштабної російсько-української війни багато людей поставили на паузу свої бажання та мрії. Проте такі фестивалі, як «Японська осінь», дають можливість помедитувати, займатися тим, що подобається; дають змогу вести внутрішній діалог; бути в гармонії з природою і собою».
Катерина Луговська акцентувала, що в насиченій програмі фестивалю багато реабілітаційних міні-екскурсій локаціями і майстер-класів для українських захисників, які зазнали травм і (або) які пережили російський полон та тортури. «Японська осінь» – це місце і час для відновлення ментального здоров’я всіх відвідувачів. Кожен киянин після масованих російських атак заслуговує на те, щоби трохи відволікатися від воєнних реалій», – каже співрозмовниця.
«Японська осінь» відбувається за підтримки Посольства Японії в Україні, Філії школи Ікенобо (Японія) у Східній Європі, Чайної школи Урасенке (Японія). Усі заходи фестивалю проводять на безоплатній основі завдяки спонсорській участі японських компаній.
«Наші майстри показують високий рівень майстерності, – додає Катерина Луговська. – Вони в Японії щороку потрапляють до топ найкращих робіт у світі. Це люди, які під час повітряних тривог сидять і створюють красу».
За словами директорки Українсько-японського центру, попередні фестивалі відвідали 3–5 тисяч осіб. У перший, п’ятничний, день на цьогорічну «Японську осінь» завітала понад тисяча людей.
ХТО ВДЯГАЄ КІМОНО ЧОРНОГО КОЛЬОРУ, І ЯКА МИСТЕЦЬКА ТЕХНІКА В ЯПОНІЇ НАГАДУЄ УКРАЇНСЬКУ ВИШИВКУ
У залі з виставкою кімоно на третьому поверсі ми перебували з групою захисників, які реабілітуються поблизу Києва в Центрі психічного здоров'я та реабілітації ветеранів «Лісова поляна». Хвилин за 20 зайшли наступні більше десяти чоловіків – як з’ясувалося, теж із цього пристоличного медичного закладу. У всіх було немало запитань про традиційне японське вбрання: чи довго вдягають кімоно; чи зручно в ньому ходити; чи донині для японців повноліттям є 20 років, коли відбувається зміна одного типу одягу на інший тощо.
Розповідала про кімоно Ангела Бетельгейзе. За години півтори до цього на відкритті фестивалю «Японська осінь» вона перед гостями виконувала на музичному інструменті шямісен (із трьома струнами, довгою шийкою та круглим корпусом, обтягнутим шкірою) гімни України і Японії.
Шлях Ангели Бетельгейзе у світ японського традиційного мистецтва розпочався 2016 року з глибокого занурення в танець джіута-май, який опановувала під час навчальних поїздок до Японії. Тоді ж познайомилася із практикою чайної церемонії напряму Урасенке і навчалася сценічному кіцуке (мистецтву одягання кімоно), включаючи практику підготовки виконавців за кулісами до театральних вистав. Тому Ангела дуже добре знає, що театральні кімоно можуть мати вагу десять і більше кілограмів.
Усі представлені у виставці кімоно Ангела Бетельгейзе привезла з Японії. Кожне оживає окремою історією про традиції. Без знань про японську культуру може видатися не надто цікавим екземпляр темного кольору з якимись розводами. Виявляється, це соснові голки, які опадають. Філософська суть цього образу: навіть падаючи з гілки, вони залишаються разом.
Із часом трансформувалося ставлення в Японії до кімоно чорного кольору, розповідає Ангела Бетельгейзе. Нині чорне кімоно з гербами під впливом європейської культури вважають жалобним. Історично раніше чорний колір був найестетичнішим, найелегантнішим. Одягати таке кімоно жінки – матері наречених могли тільки на весільну церемонію своєї дитини. «Багато японок взагалі не мали можливості таке вбрання одягнути», – каже Ангела Бетельгейзе.
Кожен колір має значення у виготовленні традиційних японських художніх виробів, які нагадують вишиті ялинкові кульки, – темарі. Червоний – відлякує сили зла, символізує мир і процвітання родини. Чорний – чоловічий колір самураїв. Фіолетовий – колір воїнів, символізує благородство і силу. Золотий – символ сонця, божественної сили і милосердя. Білий – колір богів, символізує духовну і фізичну чистоту, а також смерть.
Одним із базових та класичних узорів темарі є хризантема (кіку), що символізує довге життя, щастя. У простих розмітках у темарі є два полюси (південний і північний), навколо яких робиться вишивка. Ці кульки з простою розміткою нагадують Землю. «Екватор» у темарі називається «обі» – як пояс у кімоно. Про це розповідає Ольга Лімонова – член японської асоціації темарі з 2023-го, яка займається цим видом мистецтва 13 років. Її темарі знають Київ, Харків, Львів, Стрий, Одеса, Дніпро, а також за кордоном – США, Німеччина, Франція, Чехія, Канада, Нідерланди.
Ще одним захопленням харків’янки, яка в період повномасштабної російсько-української війни змушена була переїхати в Київ, є техніка створення ляльок Кімекомі – це свого роду печворк без голки на дерев’яній основі, на яку клаптики тканини прикріплюють всовуванням їхніх країв у спеціально зроблені заглиблення-борозни. Така творчість на пласких поверхнях називається Кінусайга.
ЧОЛОВІЧІ І ЖІНОЧІ ІГРИ, БОЙОВІ МИСТЕЦТВА І СТРАТЕГІЧНИЙ РЕЗУЛЬТАТ
Японія багата на збережені традиційні види бойових мистецтв, зокрема, кендо, кюдо, айкідо, карате. Відомі з давніх часів, вони обросли численними ритуалами перед кожним поєдинком. І в наш час це не лише чоловічі заняття.
У програмі «Японської осені» демонстрували карате, читали лекцію про еволюцію зброї. На майстер-класах показують прийоми та ритуали айкідо, кендо (сучасного бойового мистецтва японського фехтування на бамбукових мечах), кюдо (стрільби з лука).
Спілкуємося з Іванною Березовською. Вона стала чемпіонкою світу з сумо (вагова категорія + 80 кг) у Токіо у 2023 році. Працює тренеркою у спортивній школі міста Фастова в Київській області.
Знаємо, що сумо – це вид єдиноборства, в якому два борці виявляють сильнішого на круглому полі – характеризується чіткою регламентацією відповідно до Міжнародних правил змагань, змістом вправ, високими вимогами до рівня підготовленості спортсменів. Як вид спорту сумо визнане Міжнародним олімпійським комітетом у 1995 році, знову підтверджене у 2018-му.
Сумо активно розвивається в понад 80 країн світу. Понад двадцять років тому його офіційно було визнано як вид спорту в Україні. Крайні 15 років національна збірна команда України із сумо входить у трійку світових лідерів.
Чемпіонка світу із сумо Іванна Березовська розповідає, що Україну гідно представляють Данило Явгусишин із Вінниці, який має ім’я Аонішікі Арата, та Сергій Соколовський із Мелітополя – Шиші Масару, які живуть в Японії. «Вони зараз показують чудові результати у вищому дивізіоні. Щоразу впродовж 15 днів на турнірах, щороку їх шестеро, наші хлопці виходять на представлення – називають Україну. Це круто!» – каже спортсменка.
А «Японська осінь» у Києві знайомить із відвідувачів із настольними іграми Шьогі із «золотими і срібними генералами», яка дещо нагадує шахи. І вчить правилам найдавнішої і, як вважають, найскладнішої логіко-стратегічної гри Го, партія якої починається з порожньої дошки.
Сприйняття світу напрацьовується традиціями і пізнанням, зокрема, культури. Японія це чітко усвідомила і є взірцем генерування довготривалої та дієвої культурної дипломатії та співпраці.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Олександра Клименка