Михайло Захаревич, гендиректор театру ім. І. Франка

Самохвалов запитує

Ми зіграли виставу, де квитки по 5 тисяч – і зал забитий, гроші підуть на озброєння

На ефірі у Василя Самохвалова говорили про те, що відбувається за лаштунками українських театрів: як живе і навіть процвітає український театр під час війни. Михайло Захаревич – генеральний директор, художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка – розповідав, якими зусиллями заклад бореться за статус найкращого, головного театру країни, що під час війни збирає повні зали. Як позбувся радянських підходів «господарювання», презентував себе у Європі і вдало компонує досвідчених акторів з амбітною молоддю. Далі – головне з розмови.

ЯК ЗБИРАТИ АНШЛАГИ І ПОЗБУВАТИСЯ «АТАВІЗМІВ»

- Питаю як людина, що стежить за діяльністю театрів: чому в нас аншлаги в театрах?

У нашій трупі – ідеальний баланс молодих акторів і старшого покоління

- Ну, тут є кілька складників. Один з них – народ України нині в складному психологічному стані. Люди хочуть спілкуватися, набридло сидіти в бомбосховищах. В театрі – живе спілкування. На сцені – живі актори. Сприйняття колективне того, що відбувається на сцені, є унікальним. Це особливий зв’язок між глядачами та акторами. І люди приходять, щоб поспілкуватися і отримати задоволення. І на драми, і на комедії, і на всі вистави – аншлаги. Але це одна з причин. Інша – ідуть в хороші театри на хороші вистави. От почали продавати квитки на травень кілька днів тому – і до кінця місяця їх викупили.

У нас дуже гарно збалансована трупа. Талановиті актори – старше покоління, і розширили коло молодих акторів. У нас був балет – всі віком 40–50 років (у драматичному театрі балет – це умовно, вони дуже рідко танцюють, в масових сценах виходять). Ми вирішили взяти молодих акторів у балет – танцювати і грати ролі. Далі ми взяли в хор молодих… І оцей баланс сьогодні ідеальний у трупі – молодих і старшого покоління. І от «Конотопська відьма» – не можна потрапити. А там всі молоді й досить талановиті.

- Дуже хвалять виставу.

- Ну, я вам скажу так: ніколи в моєму житті ми не продавали квитки по 5 тисяч гривень. От ми вчора зіграли виставу – благодійну виставу, ми кошти відправимо на придбання озброєння. По 5 тисяч квиток – і повний зал, геть повний, забитий. Це свідчить про те, що продукція наша, так би мовити, має певну ціну. У нас два молодих режисери є – Іван Уривський і Давид Петросян. Їх запрошують по всій Україні ставити. От нам пощастило, що вони прийшли до нас, що ми їх запросили і вони у нас працюють. Іван Уривський узяв «Марію Стюарт» Шиллера – надзвичайно складний матеріал, і ми запланували прем’єру в 20-х днях квітня. Вистави ще нема, репетиції ще не починались, а квитки всі розкупили. Уявляєте, який авторитет в Івана Уривського і театру Франка? Ну і, звичайно, театр повинен змінюватися, він не може бути таким, як був у 50-ті роки.

- Які важливі тенденції, зміни?

- Одна з тенденцій, якою не користується ніхто в театрі, майже ніхто. Кожен з режисерів пропонує нам по десять п’єс. Дали 50 назв. Тоді ми сідаємо з головним режисером і формуємо репертуар з того, що вони запропонували, по шість на рік. Ми вибираємо – вони знають, як це ставити. Далі – питання розподілу акторів на ролі. Раніше було так: художній керівник дивиться на завантаження і каже – цього треба взяти, цього треба взяти, цього. Бо прийде ревізія і скаже…

- Трішки радянський підхід.

- Так, чому цей сидить і нічого не робить, зарплату отримує, а цей грає і теж зарплату отримує? А ми даємо режисеру право підібрати акторів собі.

- А як тоді бути з акторами, яких ніхто не обере?

Стараємося збалансувати репертуар, щоб були й українська, і сучасна, і класична п’єси

- А от він повинен підібрати собі два склади. Важко адміністрації працювати, бо треба, наприклад, костюми пошити на два склади. А йому легше, тому що він знає, як він буде ставити виставу. Що йому на роль молодої героїні потрібна, наприклад, актриса старшого віку, бо йому так треба, і навпаки.

- Сказати, що тепер ставлять суто сучасне або суто українську класику, не можна?

- Ми повинні дивитися, що хоче поставити режисер і як збалансувати репертуар, щоб були і українська п’єса, і сучасна п’єса, і класична п’єса тощо.

- Чи є якісь там атавізми радянського класичного театру, які заважають жити?

За Данченка наш театр став європейським

- Ми адаптувалися до європейського театру. Від 1992 року чи не щорічно театр виїздив за кордон. Він бував майже в усіх країнах Європи, нас продюсер возив вісім років і отримував від того певні фінансові здобутки. Тому я вважаю, що наш театр не архаїчний, за Данченка (театральний режисер і педагог Сергій Данченко, – ред.) він став європейським. Якось приїхали ми в Австрію, у Відень, і там директриса театру почала говорити, що російські перекладачі будуть. Я кажу – ні, ми український театр, нам потрібні українські перекладачі. Що ви там розповідаєте? І взяла двох грузинок, які розмовляли російською мовою, перекладати. Триває пресконференція, я починаю розповідати – а вони ж нуль, повний нуль, нічого не кажуть. Вона до них – переходьте на російську. Відповідаю – ні, ми українці, ми не будемо. Вона кинула пресконференцію, образилась і пішла. Так показали, що ми – український театр.

Це меншовартість глядачів, не меншовартість театрів: український театр нічим не був гірший, ніж багато московських

У нас у структурі органу управління театру є людина, яка відповідає за зв’язки із закордоном.

Є така Європейська театральна конвенція, куди входить досить багато вибраних театрів Європи. І вони організовують навчання режисерів, акторів, там проводять майстер-класи різні, фінансують різні фестивалі. І нас туди запросили. Тепер буде фестиваль в Румунії (Сібіу), ми туди теж уже запрошені.

- Що везете туди?

- Повеземо дві вистави: «Конотопську відьму» і «Калігулу», українську і французьку п’єси. Маємо запрошення на один французький фестиваль дуже відомий – якщо нас сприймають там, то ми чогось варті.

- А які тренди в Європі, наскільки ми вмонтовані в оцю театральну європейську сім’ю? Ще донедавна приїжджали сюди Большой, Таганка і все інше, і народ ходив: о, московські артисти приїхали.

Ми відірвалися від совка, коли знищили літературно-репертуарні колегії від Міністерства культури

- Це меншовартість глядачів була, не меншовартість театрів. Тому що коли наші театри їздили в ту ж Москву, теж було паломництво на вистави. То радянський підхід глядача був, а український театр, наприклад, театр Франка, нічим не був гірший, ніж багато московських театрів.

Ми відірвалися від совка, коли знищили літературно-репертуарні колегії від Міністерства культури. Тоді ж ні один драматургічний матеріал не можна було взяти в театрі в роботу без узгодження з Міністерством культури. Були у нас драматурги, які через ЦК приносили свої п’єси і примушували ставити їх у театрах. З незалежністю це закінчилося – свого часу я працював ще в Міністерстві культури першим заступником міністра і доклав зусиль, щоб ця політика була знищена. Театри почали брати те, що вони хочуть, і почали змінюватися.

- У перший рік повномасштабного вторгнення не працювали?

Ми завжди маємо безкоштовні квитки для військових, людей з інвалідністю, дітей-сиріт

- Певний час ми не працювали, а потім театр Лесі Українки (Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки, – ред.) дав можливість нам грати два дні на тиждень в їхньому приміщенні, це нас рятувало. Ми підтримували реноме театру Франка, і я дуже вдячний керівництву театру Лесі Українки, яке дозволило нам це робити. Так ми виживали, а потім, коли почали працювати, знову в нас були повні зали, і на сьогодні заповнення залу – 94%. Було б 100, але ми тримаємо бронь для військових – до нас приходять військові безкоштовно, люди з інвалідністю, діти-сироти.

СКІЛЬКИ КОШТУЄ ТЕАТР

- Чи можуть театри бути в Україні прибутковими?

- Не можуть.

- Гаразд, а якою тоді має бути ефективна модель господарювання?

- Ефективна модель господарювання – це досить економно витрачати ресурси і розвиватися. Нам не виділяють кошти на розвиток театру, на ремонти, на постановки – жодної копійки… А собівартість відвідання театру –  4500  грн з копійками, ми розрахунки робили.

- Тобто одна людина, яка приходить, коштує 4500 грн, умовно кажучи?

- Це середня вартість, але є нижча ціна і є вища ціна, тому 4500 – це не об’єктивна ціна, об’єктивна ціна може бути 7000. Держава зробила так, що кошти, які вона виділяє, спрямовані в прибуткову частину театру. От одна частина йде від глядачів, а друга частина – від держави, і вони становлять прибуток театру, і якщо він перевищує видатки, тоді ми маємо право нараховувати прибуток, але в нас прибутку ніколи не може бути, ми не можемо досягти того рівня. Театр Франка нині отримує 29% від видатків. Завдяки високій вартості квитків, завдяки двом сценам (у театрі Франка працює дві сцени: є основна сцена, є камерна сцена), і кожного дня йдуть дві вистави – і там у нас 100%, і там 100%.

- А є ще такий європейський підхід:  театр заробляє не лише на виставах, а ще й футболочки продає, і в них ресторанчик свій… Наскільки це реально?

- Ми можемо цей процес починати, перший крок зробили – продаємо книги. До свого 100-ліття (соту річницю заснування театру відзначали у 2020 році, – ред.) продавали футболочки та, це невеликий дохід.

Ми раніше працювали з людьми, які нам допомагали фінансово.

- Меценати?

- Не зовсім. Щоб це було можливо розвивати, потрібно ухвалити закон про меценатство. Ухвалений у 1999 році закон про благодійність і благодійні організації, вибачте, – яловий, він нічого не дає нікому. Його треба вдосконалити і написати, що меценат, який виділяє гроші на підтримку культури, звільняється, в цій сумі хоч би, від податку на прибуток. Що сьогодні маємо? Коли ви даєте театру гроші, то ви сплатили вже податок з доходу, податок з прибутку, потім з прибутку виділяєте нам гроші, надходять вони до нас, і ми 20% ще раз сплачуємо, і тому досить невеликі результати від цього.

Я деколи акторам навіть вибачаю слова, які мені не сподобалися, тому що вони повинні бути емоційно розкутими

- Щось ми перейшли від творчості до бухгалтерії.

- Так, це бухгалтерія, але вона впливає на розвиток театру, ми говоримо про те, як акумулюємо кошти для вистав. Так от, ми продаємо квитки, працюємо зі спонсорами. Ось у мене є домовленість про 100 тисяч євро на те, щоб побудувати нормальний в’їзд для людей на візочках. Крім всього того, на роботу театру впливає, коли актор отримує нормальну зарплату і не думає, як би йому побігти ще кудись заробити. Він може піти ще десь заробити, але ми плануємо свою роботу на 3–4 місяці наперед, і тоді він знає, коли зайнятий, не заважає роботі театру, ми не відміняємо вистав, усе за графіком. Організаційний оцей аспект досить серйозно впливає на моральний стан актора і на його психологічну стійкість.

- Ви трошки почали говорити про те, як працюєте з режисерами, про трупу тоді: дещо заводський був підхід, який на творчу частину завжди натягувався. Що у вас тепер?

Я навіть зустрічався з молодими акторами, щоб розповісти їм, хто є хто в театрі

- На державному рівні тепер затверджено такий принцип, що ми можемо взяти актора винятково через комісію, через перегляд. Приходять до нас, скажемо так, 120–150 осіб, і ми можемо взяти п’ять з них, відібрати найкращих, яких у нас немає. Беремо на контракт від одного до трьох років: якщо актор не буде впевнений у своєму завтрашньому дні, то йому працювати складно, він не зможе себе проявити так, як повинен.

Я деколи акторам навіть вибачаю слова, які мені можуть не сподобатися, тому що вони повинні емоційно бути розкутими. У театрі є ще така, знаєте, проблема – молоді актори повинні якось наблизитися до старшого покоління.

- Конфлікт поколінь?

- Конфлікт поколінь. Я навіть зустрічався з молодими акторами, щоб розповісти їм, хто є хто в театрі. Звичайно ж, образливо будь-якому акторові, який тут уже грав десятки, сотні ролей, коли до нього приходить молодий чоловік і зверхньо на нього дивиться. Тут треба досить серйозно працювати, тому що можна розвалити театр.

- А що ви порадите – які спектаклі, вистави інших театрів, що самі дивитеся? Може, режисери є в Україні, які вам подобаються, або театри?

- Є в Молодому театрі Андрій Білоус – хороший режисер, хороший організатор. Прийшов у театр Лесі Українки Кирило Кашліков. Може, він ще не став на крило як організатор, але знає театральну справу і в нього дуже гарна перспектива. Я можу сказати про Максима Голенка в театрі Заньковецької, який змінив геть зовсім імідж того театру (це досить непросто, бо галицький театр – це величезна специфіка).

- Чого чекати від театру Івана Франка наступного театрального сезону?

Поки наші актори працюватимуть, театр буде

- «Марія Стюарт» – це квітнева прем’єра. Далі буде «Полусмак. Останнє кохання Шевченка». Це буде на камерній сцені, Петринюк – автор цієї п’єси. Карло Гольдоні, його «Слуга двох панів» – у вересні, режисер – Давид Петросян. І вже от-от буде Михайло Коцюбинський – «Інтермеццо».

Я хочу подякувати – отак, на весь світ – акторам, які дали можливість мені багато років працювати керівником цього театру. Я акторів своїх люблю, дуже поважаю і ціную. І поки ці актори працюватимуть, театр буде.

Василь Самохвалов

Фото: Євген Котенко

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі «Ukrinform TV»