Михайло Назаренко, літературознавець, лауреат Шевченківської премії

Захід тільки тепер почав відкривати для себе українську літературу

Із Назаренком ми познайомилися в 2009 році на Гоголівському фестивалі в Одесі. Пам’ятаю, що його лекція про взаємовідносини української та російської мови у XVIII–XIX століттях справила велике враження на аудиторію. Показово також, що прихильники «русского міра», яких у цьому українському місті тоді було багато, не наважилися розпочати суперечку. Оскільки Назаренко, викладач Інституту філології Київського національного університету, має великий обсяг знань та логічну побудову матеріалу. До того ж він і сам добрий прозаїк, тому навіть у науковій царині говорить і пише легко, наскільки взагалі може бути легким науковий текст.

Тому для мене було приємною новиною, що в номінації «Літературознавство та мистецтвознавство» саме Назаренко отримав Шевченківську премію 2023 року. Так високо оцінили його двотомну книжку «Крім "Кобзаря". Антологія української літератури. 1792–1883». Це не тільки набір текстів, а й цікаві вступні статті, присвячені кожному авторові. Я читав «Крім "Кобзаря"» та можу порадити всім – книжка показує український літературний процес як щось бурхливе та повноводне й розширює наше розуміння його далеко за межі шкільної чи навіть вишівської програми. З розмови про антологію ми почали, але далі вийшли на більш загальні теми. Адже російсько-українська війна, що тепер триває, це насамперед – війна на знищення української ідентичності, а значить, культури, літератури.

НАША ЛІТЕРАТУРА XIX СТ. ЗНАЧНО БІЛЬША, АНІЖ ВВАЖАЛИ

- Скажіть, будь ласка, з чого почалася ваша двотомна антологія, за яку ви отримали Шевченківську премію-2023?

- Ця робота почалася із зацікавлення: а що у нас було в XIX столітті такого, чого я особисто не знав, і багато хто із філологів, непрофільних спеціалістів, – теж. Отже, сенс цієї книжки в тому, щоб показати, які набутки ми вже маємо – з того, що залишалося поза увагою. І не тільки з часів «Розстріляного відродження» (імена, твори, які десятиріччями були заборонені), але й у начебто цілком відомому зі шкільних і вишівських програм у XIX столітті. Книжка закінчується словами Миколи Зерова, з його промови під час диспуту 1925 року щодо шляхів української літератури. Він каже: конче необхідно знати, що ми вже маємо, треба, кажучи словами Куліша (Пантелеймона, – ред.), просіяти все це дуже прискіпливо. І коли добре знатимемо, що у нас є цікавого, різноманітного, плідного, тоді ми зможемо ліпше будувати своє культурне майбутнє…

- І що виявилося, коли ви збирали тексти?

- Що література позаминулого століття значно більша і, певною мірою, значно цікавіша, ніж зазвичай це вважають. Багато текстів навіть хрестоматійних авторів, таких як Юрій Федькович, залишаються поза увагою українського читача, тому що й у школі, й в університетах читають інше. А далі – не кожен почне шукати ще щось.

- Які відкриття, маленькі та великі, зроблені під час складання цієї антології, запам’яталися найбільше?

- Ну от, згаданий Федькович, він виявився досить сильним протомодерністом. Адже в полі суспільної уваги – переважно його тексти про армію, про опришків, таке інше. А його лірика на ґрунті європейської культури, його історико-міфологічні поеми – маловідомі, багато які з них понад століття не передруковували. Але вони варті уваги. Якщо казати про менш відомі імена, то для мене відкриттям став Тимко Падура. Його, правда, передруковували, навіть у «Бібліотеці української літератури». Та все одно, Падуру знають не дуже добре. А це ж, власне, перший український романтик, ще початку 1820-х років. Або майже забутий Корнило Устиянович. Його пам’ятають як художника, а поетичні твори не перевидавали півтора століття – з 1870-х років. За винятком однієї пісні, яку тепер співає гурт «Кому вниз», «Пісні варягів» (у виконанні гурту – «Марш норманів», – ред.).  А це дуже цікаві історико-міфологічні твори про часи Київської Русі. Я навів лише кільки прикладів. Різних «маленьких відкриттів» під час роботи над «Антологією» для мене було багато.

ЛІНГВІСТИКА ТЕЖ ДОПОМАГАЄ ЧИНИТИ СПРОТИВ ПІД ЧАС ВІЙНИ

- Якими є узагальнені враження, що склалися під час роботи над цим двотомником?

- Загальна схема цієї книжки є досить традиційною: бачимо, як від класицизму через романтизм українська література йшла до реалізму та раннього модернізму. Це очевидно. Але на кожному з етапів цікаво розглядати те, як кожен із письменників мусив знаходити своє місце в системі координат «національне – імперське». Чи то Російська імперія, чи Австро-Угорська. Кожен із них мав давати відповіді на низку запитань. Якою мовою я пишу, чому я це роблю, про що пишу та знову ж таки – чому саме про це? І нарешті – для кого я пишу, які перспективи бачу для української мови, культури, літератури в майбутньому, близькому чи більш далекому? Тут виявилося багато несподіваних поворотів. Саме тому, що для більшості представлених авторів цей вибір був зовсім не очевидним. І от якраз те, як вони намагалися знайти свій шлях, губили його, знов знаходили… Це те, про що в історії літератури не завжди пишуть і на рівні шкільних та університетських програм говорять мало. А треба! Тому що історія української літератури XIX століття (та, власне, і будь-якого) – це постійний вибір того, що саме ми робитимемо. Що саме з нами відбувається, як ми будуємо Україну та що саме розуміємо під словом «Україна»?

- А як вплинула ця велика війна, що почалася 24 лютого, на вас і на установу, де ви працюєте?

- Ну, по-перше, наша кафедра тепер має назву «Кафедра східнослов’янської філології та інформаційно-прикладних студій». До того вона була кафедрою російської філології. Водночас радикальної зміни в тому, що ми робимо, не відбулося, оскільки останніми роками й до 2022 року кафедра брала активну участь в інформаційному спротиві, навіть у прямому контакті з державними органами, які над цим працюють. Ми готували фахівців відповідного профілю.

- Яке тут коло проблем, що досліджується?

- Розгляд російської літератури в контексті того, як вона сформувалася, чим вона є, чому, власне кажучи, російська культура стала тим, чим вона стала. І головне – як ми можемо чинити спротив на різних рівнях. Звісно, тепер це буде ще більш акцентовано. Уже цього року був набір на нашу нову освітню програму, «Прикладна лінгвістика» – якраз у зазначеному аспекті. У зв’язку з цим у нас з’явилося багато нових курсів… Я вже багато казав про це і хочу ще раз наголосити, що такі студії особливо необхідні під час війни. Тому що ми маємо знати культуру ворога, маємо розуміти, як влаштовані мізки тих, хто створює антиукраїнську пропаганду, і тих, хто піддається їй. Як те, що відбувається в Росії в останні 23 роки, пов’язане з тим, що відбувалося раніше. І що нам, українцям, з цим робити… Знаю, що чимало наших випускників так чи інакше, але займаються цими питаннями. Кожен по-своєму: від письменника Олександра Михеда – до аналітика фонду «Повернись живим» Марії Кучеренко.

РАНІШЕ В «ЗАХІДНОМУ КАНОНІ» УКРАЇНА БУЛА ВІДСУТНЯ

- Як ця війна і особливо численні російські воєнні злочини поміняли ставлення до російської культури, російської літератури у світі, передусім демократичному, та в Україні?

- Тут є кілька аспектів. Отже, по порядку. Спочатку стосовно Заходу. Фактично він тільки тепер почав відкривати для себе Україну. Скажімо, «Тіні забутих предків» Параджанова були на міжнародних фестивалях. Але саме тепер уперше в історії нашого кіно українську кінокласику покажуть в офіційній ретроспективній програмі кінофестивалю класу «А» – у Венеції (фестиваль проходитиме 30 серпня – 9 вересня, – ред.). Подібно до цього – повість Коцюбинського «Тіні забутих предків», «Лісова пісня» Лесі Українки, «Кобзар» Шевченка, чимало інших творів нашої літератури раніше перекладали англійською. Але не можна сказати, що вони мали значний суспільний резонанс. Якщо подивитися на перелік «Західного канону» (1994) Гарольда Блума, то там траплються такі відверто третьорядні за значущістю тексти, як «Сімейна хроніка» Сергія Аксакова, й нема жодного українського твору. Тому що Україна в західному каноні а-ля Блум, у каноні університетського істеблішменту була просто відсутня. Тепер нам треба, користуючись риторикою та методологією постколоніальних студій, заявити про те, що нам не давали говорити на повний голос.

Нашу культуру не тільки знищували фізично, але й не давали їй виходити на міжнародну арену, міжнародний ринок, якщо завгодно. Тому є ситуація, коли поезія чи проза російського модернізму знана у світі, тоді як український модернізм майже невідомий. Це ненормальна ситуація.

Коли славістичні чи східнославістичні студії підміняли дослідженнями російської, тільки російської літератури – це теж ненормально. Тепер же така ситуація, коли ми можемо й маємо скористатися увагою до України. Щоб показати, що в нас є. А слава Богу, є – і чимало. Наприклад, тільки тепер починають перекладати ключові тексти наших письменників першої половини ХХ століття. Знаю, що в Америці готують антологію-білінгву поезії українського модернізму. Сподіваюся, що це матиме певний резонанс, принаймні в колах, які читають поезію та цікавляться східноєвропейською літературою.

- Тепер перейдемо до України?

- Звісно, тут, у нас, сприйняття російської культури в усіх сенсах – травматичне. Зокрема, тому, що були та є люди, для яких російська культура – первинна. Вони на ній виросли. На жаль, у тих історичних умовах, які були донедавна, це природно. Власне, я сам виріс на російській культурі. Але є люди, які, на відміну від мене та багатьох в моєму поколінні, узагалі не хочуть знати українську культуру, українську літературу. Для них є лише російська, яка стоїть на першому плані, навіть на географічних теренах України.

Достатньо згадати незаконно встановлений в Маріїнському паркові пам’ятник Ахматовій, де написано одне слово – «Навеки». Натяк зрозумілий: «Мы сохраним тебя, русская речь, / Великое русское слово» (рядки з вірша Анни Ахматової, який закінчується словом «Навеки», – ред.). У культурному просторі українського міста пам’ятник Ахматовій, чи Вертинському, чи… далі можна продовжувати… це – непоставлений пам’ятник Підмогильному, чи Домонтовичеві, чи Зерову, чи Нечую-Левицькому… теж можна продовжувати, яких насправді просто нема. Російські, російськомовні письменники присутні в просторі міста як самоочевидність. А українські – майже відсутні.

«КУЛЬТУРА СКАСУВАННЯ» ЩОДО АГРЕСОРА ТА ЇЇ АРГУМЕНТАЦІЯ

- Як ви ставитеся до «культури скасування» щодо надбань Росії?

- Звісно, що в нинішній ситуації повномасштабного вторгнення повне заперечення російської культури не могло не відбутися. І воно відбулося. Водночас моє ставлення до цього неоднозначне. З одного боку, я цілком згоден, що принаймні на найближчі роки чи десятиліття ніякої російської літератури в шкільних програмах бути не може. А в університетських – має бути в тій мірі, наскільки це потрібно для урозуміння світового контексту й контекстів української літератури. Тобто ми не зможемо правильно прочитати Хвильового, якщо не знатимемо Достоєвського. Зокрема, «Вальдшнепи» (роман Хвильового 1927 року, – ред.) з героєм Дмитром Карамазовим. І це те, що потрібно власне українським філологам…

Отже, мене турбує не так сам cancelling (скасування, – ред.) російської культури в українському просторі, як аргументація, що його супроводжує. Я цілком розумію і приймаю такі тези: «Це письменники, які представляють імперську культуру. Імперська культура століттями витісняла і знищувала нашу. Тепер веде війну для знищення української нації. Ми від цього відмовляємося.

- А яких тез не розумієте й не приймаєте?

- Ну, наприклад, «Кому в світі потрібен той Толстоєвський?!» – це не аргумент. Так само, як не аргумент твердження: «Чехов насправді був українським письменником». Бо не був. Ми не маємо вибудовувати нашу культурну ідентичність на основі очевидно неправдивих тверджень. А такі неправдиві твердження можуть бути в дуже широкому діапазоні, від «Українська прамова породила санскрит» до «Достоєвський не має ніякого значення; я в школі читав – мені не сподобалося». Ми маємо розділяти аргументацію політичну, культурологічну й емоційну. Емоції я розумію як фахівець-філолог, історик літератури і культури. Проте поділяти їх у цьому випадку не можу…

Російська культура для української рано чи пізно стане тим, чим вона почала ставати в 2000-ні роки і чим насправді починала ставати ще в 1920-ті. А саме: лише однією з численних культур світу. Коли Юрію Яновському говорили, що він же, мабуть, зазнав впливу Асєєва чи Маяковського, він казав: «Звісно, я їх ціную, але для мене важливіші Кіплінг і Вітмен». Нормальною була би така ситуація, коли ми знаємо, що були Пушкін, Толстой, Достоєвський, Чехов, Булгаков тощо – за списком. Але вони для нас не є важливішими, ніж… далі перелік світових письменників. І ми не заперечуємо їх тільки тому, що вони російські, а просто сприймаємо як частину світового літературного процесу. Одну з частин, причому не найважливішу. Це те, до чого наша культура зрештою прийде, тому що це єдиний можливий шлях.

ПЛАНИ: «КРІМ “КОБЗАРЯ”»-2 ТА ЦИКЛУ «НА СКРИЖАЛЯХ ІМПЕРІЇ»

- А що у вас у планах? Ви якось казали, що плануєте продовження антології «Крім “Кобзаря”».

- Так. І воно мало охопити проміжок часу до 1917 року. Але ця робота загальмувалася після початку ковіду, коли просто не було можливості працювати в бібліотеках. Проте значна частина матеріалів уже зібрана.

- Тимчасом інші книжки «на підході»?

- Щойно, буквально вчора, мені написали, що у видавництві «Критика» вийшов перший том запланованого тритомника «Шевченко у спогадах», який ми готуємо з колегою Олександром Боронем, завідувачем відділу шевченкознавства в Інституті літератури. Перший том – у двох книжках. Усього буде три томи, сім книжок. І це буде найбільше, найповніше коментоване видання спогадів про Шевченка за всю історію. Другий том уже у видавництві, тож починаємо працювати над третім…

Далі – у видавництві «Віват» у Харкові виходить серія української класики. Тепер подібних серій дуже багато, але це єдине видавництво, що вирішило запросити спеціалістів, які звірять все з першодруком чи рукописом, прокоментують, а не просто візьмуть текст в інтернеті та надрукують. Я підготував для них збірку Квітки-Основ'яненка. Щойно відправив у видавництво останню версію верстки. І, сподіваюся, працюватиму з цим видавництвом ще.

- Читав, що ви отримували грант від українського ПЕН-центру на актуальну роботу – розгляд російського імперства.

- Це книжка з робочою назвою «На скрижалях імперії», де йтиметься якраз про те, як російська література, свідомо чи несвідомо, транслювала імперську ідеологію. І як, одначе, деякі, дуже поодинокі автори, такі, як Салтиков-Щедрін, знаходили в собі інтелектуальну спромогу цьому протистояти. Це не академічна праця, а цикл есеїв. Але, гадаю, вона буде незайвою саме тому, що треба розуміти, як насправді ця російська імперська культура влаштована, а не живитися дуже приблизними уявленнями про неї…

І коли я робив антологію «Крім “Кобзаря”», і тепер, коли працюю над «Скрижалями імперії», хочу показати, що культура влаштована складно. І українська, і будь-яка інша. Це багатовимірний процес, і зводити все до якихось найпростіших ідеологем неможливо. Тобто коли ми тепер дивимося на сучасну Росію, ми бачимо, у який жахливий глухий кут вона сама себе загнала. Не в останню чергу тому, що не спромоглася, за винятком дуже-дуже поодиноких інтелектуалів, осмислити себе як імперську. Ось до чого це призвело. Важливо показати, як це працює на різних рівнях, зокрема в якійсь конкретній голові одного культурного діяча… Це те завдання, яке я перед собою поставив.

Олег Кудрін

Фото з архівів Михайла Назаренка та Валентина Кузана, «Локальна історія»