Художник Тарас Данилич малює Закарпаття, яке зникає

Як читати фантасмагоричні картини народного художника Тараса Данилича та побачити у них “Верховинську Атлантиду”

Зустрічаємось із Тарасом Даниличем у його будинку в Дубриничах нині Ужгородського району. Тут художник живе та працює вже понад десять років: проміняв галасливий Ужгород на тихе сільське ґаздівство з когутами та майстерню з каміном. Це район так званої Ужанської долини, далі, вище трасою або залізничною колією, розташовані знамениті села Ужанської Верховини, де сто років тому творили корифеї Закарпатської школи живопису, – Ставне, Ужок, Кострино, Стужиця. Села з унікальними дерев'яними церквами, старими хатками, гори і річки з лизаними каменями... Усе це бачить світ на полотнах закарпатських митців – і захоплюється переданою художниками неймовірною атмосферою гірського життя. Тією, якої нині вже майже нема. Утім, такі художники, як Тарас Данилич, уміють цей утрачений світ побачити і намалювати.

СВИДА ЗУСТРІВ МЕНЕ БІЛЯ УЧИЛИЩА: “ЙДИ ЛІПШЕ “НА ДЕРЕВО”

- Проходьте, – каже мені художник, коли заходжу до його двору. Сам стає на ґанку та жестом запрошує до майстерні.

До неї ведуть сходи із десятком чудернацьких голів, схожих на втілені в глині шаржі. Придивившись, у них можна впізнати відомих в ХХ столітті митців та письменників Закарпаття – наприклад, із третьої сходинки на тебе знизу вверх дивиться філософ, письменник Фелікс Кривін, трохи вище – легендарний скульптор Василь Свида. За кілька хвилин дізнаюся, що, власне, завдяки Свиді ці роботи й стали можливими.

- Свого часу, як я поступав в училище (Ужгородське училище прикладного мистецтва, де до початку совєцького гоніння директорував Адальберт Ерделі, один із трьох корифеїв Закарпатської школи живопису, а інші два – Йосип Бокшай та Федір Манайло – викладали довгий час. – Авт.) на сходах до аудиторії, де приймали заяви на вступ, мене зустрів Свида. Каже, мов, хлопче, куди хоч поступати? На живопис? Та йди ліпше на дерево – там тебе і рисувати навчать, але й ліпити та різьбити також знатимеш. Ну то я його послухав і туди й  пішов, – розказує Тарас Данилич.

А ліпити з глини, каже, любив ще до училища. В молоді роки здружився із ужгородським художником Андрієм Гойдою – він був неперевершений карикатурист.

- Андрій Гойда мав дуже легку руку, у нього карикатури виходили одним помахом, ідеальні лінії! Ми пропрацювали разом 7 років, душа в душу, навіть бувало, що малювали картини в дві руки. Та що там – у нас День народження в один день, він просто молодший на кілька років за мене! Якось прийшла ідея зробити спільну виставку – його карикатури на відомих особистостей та мої скульптури; саме тоді я й зробив оці дружні шаржі. Тут у селі була глина, я її набрав, намочив і почав ліпити. Потім сушив, випікав таємно на заводі в нічну зміну. Ми їх виставили у редакції обласної газети “Закарпатської правди” – тоді про нас уперше заговорили як про митців, – говорить Тарас Данилич.

СПОГАДИ ПРО ВЕЛИКИХ ВЧИТЕЛІВ

Прошу художника пригадати вчителів – адже зараз про цих світлої пам'яті митців говорять з пієтетом та переповідають легенди-бувальщини. Вони є майже міфічними деміургами того самобутнього культурного явища, яке ми називаємо Закарпатська школа живопису, і виховали митців, що зараз є стовпами Закарпатської школи.

Звісно, що перший, про кого він згадує, – це скульптор Василь Свида.

- То був простий чоловік із Пацканьова (село на Ужгородщині, де народився митець, у їхній бідній родині було 11 дітей. – Авт.). Він і мені то передав – оту простоту в спілкуванні з людьми, у сприйнятті світу (Тарас Данилич справді непублічний та “незірковий” – попри свою відомість та славу. – Авт.). У нас на третьому курсі було заняття, де треба було скульптуру з мармуру, бюст перенести в дерево. Для цього надавали спеціальну машинку. Я кажу, мов, Василю Івановичу, я зроблю без машинки. “Кіть зробиш, я тобі руки буду золотити”, – відповів. І я таки зробив. Свида мені за то дав нагороду – десять своїх англійських доліт, я міг ними користуватися в навчанні та роботі. Я їх кілька років возив на навчання електричкою в такому чемодані. Якось був великий сніг, я біг на електричку, скочив у кучугуру, сумка розкрилася – і ті долота Свидові повисипалися у сніг. Шукали ми їх з цімборами (друзями – діал.) у снігу до вечора.

Класним керівником на курсі у Тараса Данилича був Микола Медвецький – заслужений художник, що працював у галузі монументально-декоративного мистецтва та станкового живопису.

- Медвецький нас вів в училищі протягом 5 років, тримав курс в їжакових рукавицях, але я вважаю, що так і треба було: хочеш бути серйозним художником – мусиш вчитися. Він був прекрасним аналітиком! – пригадує художник.

Ще один яскравий представник Закарпатської школи живопису Антон Шепа, заслужений художник України, монументаліст, навчав Данилича живопису.

- Більшість його уроків, які запам'яталися, пройшли не в аудиторії. Він, бувало, на перерві сідав на лавку перед нашим класом і починав рисувати. Ми ставали колом коло нього, дивилися за його роботою, а він тоді починав розказувати, який колір коло якого йде, які кольори несумісні, як саме треба будувати композицію... Я ті його поради досі пам'ятаю і використовую. Із Шепою ми багато спілкувалися й після навчання: він їздив малювати на Ужок, у Кострино, ми часто з ним зустрічалися в електричці, спілкувалися. Він показував роботи, зроблені за день з натури.

Данилич згадує про ще одного легендарного художника – Павла Бедзіра, якого іще називають “закарпатським Пікассо”. Це шістдесятник, один із митців-бунтарів, до того ж із дуже цікавою манерою рисування.

- Ми з Гойдою дуже товаришували з Бедзіром. Щодня йшли до нього на квартиру – брали фляшку палинки (пляшку горілки, – діал.), закуску, і там у майстерні Бедзір нас учив малювати у своїй унікальній техніці. Якось Бедзір мені дав заґрунтований картон і каже: зроби мені щось на ньому. Техніка така: спочатку двічі-тричі ґрунтується білим, потім, як висохне, робиться на восковій основі чорна фарба і нею покривається біле тло. А тоді вже продряпуєш спеціальними гострими олівцями лінії – тобто це такі картини-шкрябанки. Цю техніку Бедзір придумав і дуже тим пишався. Я зрештою зробив у ній кілька робіт, серед них – “Портрет бабки”.

Але він як ту роботу побачив, каже, мов, так, зараз ідемо до Семана (Ференц Семан – ще один представник культурного бомонду Закарпаття, епатажний митець, його вважають одним із кращих учнів Ерделі. – Авт.). Прийшли, Бедзір каже Семану, мов, дивися, що можна витворити в тій техніці, яку я придумав! Семан подивився і – до мене: мов, давай мінятися, я беру цю твою роботу – а ти бери мою будь-яку. Я не віддав. Але після того портрету зарікся так малювати, бо то дуже кропітка праця. Та й то не моє, – говорить художник.

РОБОТА, З ЯКОЇ ПОСТАВ ФІРМОВИЙ СТИЛЬ ДАНИЛИЧА, З'ЯВИЛАСЯ У 1989 РОЦІ

Власне, то було правильне рішення – бо згодом Тарас Данилич знайшов свою техніку і стиль, в якому не малює більше ніхто серед представників Закарпатської школи.

Митець розказує історію про те, як він цей свій унікальний стиль винайшов.

- Перша моя робота в такій техніці з'явилася у 1989 році. Доти я працював у стилі, притаманному Закарпатській школі живопису, – пейзажі, люди в пейзажі, річки, гори, потічки-смерічки, до того ж переважно олійними фарбами. Намалював – і наче й подобається, але наче й ні. А то якось удома я почав малювати і взяв не олійні фарби, а темперу. Заґрунтував полотно в коричневий тон, вибрав з альбому зарисовку із Міжгір'я і намалював. Результат мені сподобалося, дуже допоміг той коричневий фон. Згодом та робота (мова про картину “Страшні верхи”, – авт.) стала першою, котра поїхала в Київ і була закуплена тоді ще радянським Міністерством культури УРСР.

Після того до мене прийшло визнання. Якось Іван Бровді (скульптор, народний художник України, – авт.) підійшов та й каже: “Ти, Тарасе, лем так малюй, і то буде толк”, – пригадує художник.

Ну що сказати: Бровді не помилився. Зараз Тарас Данилич є тим художником, чиї роботи в альбомах та на спільних виставках впізнають і без підпису. Хоча, до речі, підпис у нього теж цікавий – складений із двох літер, причому «Д» (Данилич) сидить на «Т» (Тарас) верхи.

Його стиль, де на картині вміщені одночасно сотні людей та тварин, переплетені із дерев'яними церквами, деревами, із гарбузами та кугутами, мистецтвознавці науково визначають як “фігурні багатосюжетні композиції”. Хтозна, можливо згодом для унікального стилю Данилича й вигадають спеціальну назву – як свого часу назвали кубізм Пікассо чи сюрреалізм Далі?

- Е, то вже ви припарадили (парадити – прикрашати, діал.), – каже на це художник. – Я ж не Пікассо, щоби собі присвоїв щось таке, наче б я щось винайшов, як-от він кубізм. Я малюю, а люди най дивляться. Поки що хвалять, – сміється.

ТОМУ ДУБОВІ ТИСЯЧА РОКІВ, Я УЯВИВ УСЕ, ЩО ВІН БАЧИВ

Тимчасом йдемо роздивлятися картини в майстерні. Полотна Данилича – великі, адже оті усі сотні фігур поміж хаток та гір треба десь розмістити! Як правило, менші роботи – це ті, де є фірмові Даниличеві гарбузи та кугути. Художник має цілі серії робіт із півнями, у нього правило – малювати кугута у кожному селі на Верховині, де побував на пленері, та й удома курей тримає. Сказано: живі моделі!

Швидко знаходимо одну із його візитівок – роботу “Стужицький дуб”.

- Узагалі, є кілька варіантів робіт із цим дубом. Ідея прийшла, коли я вперше його побачив. Так вийшло, що в Стужицю доти не їздив, те село розташоване трохи збоку, і мене туди якось не заносило. Але коли я побачив ті тисячолітні дуби – був вражений! Маю зарисовані усі три, вони у мене в теці складені. Чекали ті дуби довго, доки мені прийшла ідея роботи. Я уявив усе життя, яке проходило біля цього віковічного дуба. Він має тисячу років – а за цей час скільки всього навколо відбулося! Люди живуть, і вмирають, і сіють, і орють, і до церкви паски несуть – а він усе те бачить. Люди народжуються, вмирають – а він стоїть, – каже художник.

В іншому варіанті роботи художник об'єднав навколо тисячолітнього дуба всі дерев’яні церкви Березнянщини – від Ужка до Чорноголови. Їх є вісім – Ужоцька, Костринська, у селах Сіль, Сухий і Тихий, а також в Буківцьові, Чорноголовій і Гусному. Також біля кожної намальований покровитель церкви – Михайло, Ілля, Микола, Іван Хреститель. На Ужанській Верховині є кілька церков на честь Архангела Михаїла, тому на одній картині святого потрібно було малювати у різних іпостасях.

ЗАКУТІ В БЛЯХУ ЦЕРКВИ МОЖНА ПОВЕРНУТИ ДО ПОЧАТКОВОГО ВИДУ

Тарас Данилич – церковна людина, щонеділі ходить до храму. Окремий пієтет має до Костринської церкви, з цього села його дружина. Має кілька композиційних робіт, присвячених саме цьому храму. Але найбільше з усіх місцевих дерев'яних храмів Данилич любить церковцю в Сухому. Нині вона закута в бляху: місцеві оббили її залізом понад 20 років тому. Але, каже митець, там досі збереглося дуже багато унікальних ікон та церковного начиння. У 60-х роках ХХ століття, коли в Ужгороді облаштовували скансен, її хотіли перенести туди – але громада не дала, тому в скансен забрали лемківську Шелестівську церкву з Мукачева.

Художник має за правило хоч раз на рік навідатися до кожної із цих дерев'яних церков. Він, як людина мистецтва, розуміє їхню не лише духовну, а й культурну цінність – на відміну від місцевих громад, які у погоні за "цивілізацією" (так це зазвичай пояснюють) не зберігають пам'ятки, а знецінюють їх ремонтами та “покращеннями”.

Питаю у митця його думку про те, що далі буде із цінними дерев'яними церквами – невже дійдемо до того, що їх не залишиться?

- Вони стоятимуть! Уже помалу цивілізація й до нас доходить, більше людей розуміють їхню цінність і слідкують, намагаються берегти. Хоча до ставлення, як у сусідів у Словаччині, наприклад, нам іще далеко. Я багато їздив на пленери у Словаччину: як вони бережуть свої церкви! То – цукерочки, там любо зайти-глянути! Ну, але маю надію, що і ми до того дійдемо. На мою думку, якщо би була політична воля і гроші – усі закуті в бляху храми можна повернути до початкового виду, – зазначає митець.

ЛЮБЛЮ МАЛЮВАТИ ЯРМАРКИ, БО ТАМ КИПИТЬ ЖИТТЯ

Окрема тема для художника – традиції. Його роботи з традиційними святами річного циклу заворожують. Дивишся на полотна із бетлегемами (вертепниками – діал.), на Всенішні біля церков – і наче чуєш співи тих сотень людей із картини. До слова, Тарас Данилич пригадує, що першим із закарпатських художників насмілився малювати хрести на церквах у 1980-х роках.

- Тоді ще малювали церкви без хрестів, це було таке саме собою зрозуміле для усіх у часи совєцької влади. А я почав малювати церкви із хрестами, почав малювати колядників, хоча тоді по селах колядувати іще забороняли, колядників ловили, відчитували в школах... Якось після виставки подзвонив Контратович (Ернест Контратович, один із засновників Закарпатської школи живопису, – ред.), він був вражений, що я насмілився на це, – пригадує художник.

Іще одна його творча пристрасть – ярмарки. У Тараса Данилича є кілька картин із зображеними торговицями у селах та містах Закарпаття. Одну із таких – “Ярмарок в Ужгороді” – розглядаємо в майстерні.

- Це торговиця в Ужгороді на сучасній площі Петефі, хоча по Ужгороду тоді такі ярмарки відбувалися на всіх площах. Я люблю базари малювати – там кипить життя. Скільки тут людей? Бог знає! І ще хіба молодший Габда (мова про Владислава Габду, ужгородського художника-абстракціоніста, – авт.), бо він якось рахував. Але збився десь на другій сотні, – каже жартома Данилич.

Цікаво, що фігурам на своїх полотнах художник дає імена, коли їх малює.

- Коли малюєш якусь фігурку, то вже можеш із нею й говорити. Уявляєш сценки, як котрась Анця стоїть і питає сусідку, мов, а ти з якого села, а чим торгуєш, а чи добре вродила у вас городина?..

Знаю, розказує художник, що раніше кожне село доправляло на такі міські торговиці свій унікальний продукт.

- Наприклад, з Дубриничів ґазди возили дрова, сіно. З інших сіл – свині. Ще з третіх – кераміку. Вироби з лози. Хтось – зерно, хтось – вино. Це була ціла культура, котра зараз, у часи глобалізації, втрачена.

МОЯ МІСІЯ – РОЗКАЗУВАТИ ПРО ТОЙ “ВТРАЧЕНИЙ СВІТ”

Зауважую в розмові, що на всіх роботах художника – той світ, якого переважно на Закарпатті більше немає. Він залишився нам у піснях та традиціях, ще трошки жевріє у селах, де люди продовжують жити на землі разом із тваринами, але якщо оцінювати на загал – це наша втрачена верховинська Атлантида.

- Я малюю той світ, бо він – то моя історія. Те, як і чим ми зараз живемо, що робимо, отой дух, який несемо в собі – це все прийшло із того світу. Я вже не молодий, трохи застав і бачив людей, які шанували старі традиції, ходили до церкви, працювали на землі, пасли вівці, корови. То все лишається в підсвідомості нащадків. Та й нині от – підіть у Колочаву, там люди далі живуть на землі коло худібки, просто працюють на тракторах і мають мобілки. А прийде неділя – усе село коло церкви, магазини відкриваються з обіду. Я захоплююся цим і шаную те, що вони цей уклад бережуть. Я вважаю, що це – моя місія, так вийшло, що я то все розумію, знаю і люблю, і можу передати це розуміння іншим. Знайшов свій спосіб для того, аби те все передати, знайшов свою техніку. Хтось може усе те переповісти словами, а я можу оживити той світ на полотні. І люди майже завжди розуміють, що то є і в чому цінність цієї нашої Атлантиди.

КРАВАТКУ ВОСТАННЄ ОДЯГАВ НА ЮВІЛЕЙНІЙ ВИСТАВЦІ

Під час запису інтерв'ю художник помітно нервується на безкінечне стукання затвору камери. Каже, не любить зйомок, бо загалом непублічна людина. Та й уже понад десяток років працює в селі – тут спокійніше.

- Я люблю прийти зранку в майстерню, розпалити камін, зібратися з думками. Тут не відволікають візитами колеги та знайомі, як у міській майстерні, не треба добиратися із села до міста на роботу, сідати за кермо. Тут мамина хата, по її смерті я постійно тут живу і працюю. Маю сотини – трохи саджу крумплі (картопля – діал.), пшеницю сію, кури маю: ґаздуву! Так, по-сільськи.

- Ви такої нетворчої селянської роботи не цураєтесь? – питаю.

- А чого би мав?

- Ну, художники, як відомо, це люди мистецтва: ходять на виставки, фуршети, в театри вечорами...

- Ні, я ніколи таким не був. Я чоловік простий. Звісно, є й такі художники, як ви кажете, котрі завжди при костюмі та при галстукові, але добре, коли та зовнішність відповідає і високій культурі внутрішнього світу. От таким був Ерделі! То був європейський чоловік, вчився і жив у Франції, Німеччині, там цілком друга культура була. Ми теж близько до Європи живемо, у нас багато того. Але я люблю таке життя, яким живу. Краватку, напевно, надягав востаннє на свою персональну виставку, – каже художник.

Персональні виставки Тарас Данилич робить рідко – у різні роки вони відбувалися в Ужгороді, Мукачеві, були також в Києві, Чернігові.

- Що, по-вашому, означає "серйозний художник"?

- Це, перш за все, серйозна людина, той, хто життя сприймає серйозно, розуміє його суть. А якщо ти ще й можеш те відобразити на полотні – отоді ти серйозний художник.

На думку Тараса Данилича, основа для творчості художника – природа.

- Все, весь матеріал чоловік бере з природи. Десь там зацвів терен, десь вишня, десь сонце гарно гору освітило чи хату – я щодня ходжу за річку по молоко до одної жони, там цілий день сонце, гарне світло таке. Я запам'ятовую деталі, роблю зарисовку в блокнотик, а згодом із отакого клаптика можу зробити отакенну картину.

Найбільше зарисовок, каже Данилич, у цього із Буківцьова.

- Я з того села починав. Там церква дерев'яна, хижки (хатки – діал.). За день міг зробити там 20-30 зарисовок. А тоді починаєш працювати, уявляєш собі картинку, щось додаєш – уява працює, згадуєш, яка погода була, звідки сонце світило. Воно все оживає на полотні, – розказує художник.

Якось, пригадує, племінник покликав його до себе у Кваси.

- Каже, мов, вуйку, давайте я вам тут зроблю пленер. Я зібрав вісім чоловік, і ми поїхали у Кваси. Жили там, малювали. Я доти ніколи не був на Рахівщині й не малював там. Вдалося тоді зрозуміти відмінність життя гуцулів від нашого тут, на заході українських Карпат – наприклад, у нас не сушать сіно на спеціальних плотах, бо тут не так часто дощить улітку. Після того я сам організовував іще кілька пленерів на Гуцульщині, запрошував навіть туди якось художника з Мексики. А потім уже сам зробив першу гуцульську картину. Всі питають, нащо там ці ромби – а я в Ясінях сфотографував хату, оббиту такими ромбами. Їх розмальовують, це виглядає, як мозаїка. Дуже самобутньо.

ПИШАЮСЯ ТИМ, ЩО НАЛЕЖУ ДО ЗАКАРПАТСЬКОЇ ШКОЛИ

Наостанок говоримо про феномен Закарпатської школи живопису – адже Тарас Данилич є її живою частиною нині, ланкою в ланцюзі, який з'єднує старих вчителів-корифеїв, і в той же час на прикладі вже своєї творчості виховує молодь.

- Я пишаюся тим, що є частинкою цього всього. Закарпатська школи нині – впізнавана, вона живе й розвивається далі. Незмінними лишаються пленери на природі у горах, як це започатковували Ерделі та Бокшай. У ті часи пленери були більш стихійними, просто збиралися з вечора – і зранку виїжджали на електричці в гори. Там не потрібно було бронювати готель та замовляти вечерю в ресторані, вони могли жити десь у місцевій школі та харчуватися в їдальні. Зараз організація інакша, більше комфорту, але сам принцип, започаткований корифеями, досі об'єднує і нас: малювати нашу природу, цей наш світ.

Тому, наголошує Данилич, закарпатська школа живе далі – навіть у модерних абстрактних роботах молодих художників вона добре проглядається.

- Вони можуть творити модернові абстракції, але із цих робіт все одно видно, звідки художник! Молодь мусить малювати по-своєму, але з їхніх робіт проступає наш закарпатський колорит, – каже художник.

Він наголошує, що це й стало тим, по чому закарпатці вирізняють з-поміж інших одне одного, та й люди з інших регіонів і країн впізнають закарпатських художників.

Це те, що заклали у всіх послідовників Закарпатської школи живопису старі майстри: хоч де б ти був і що б робив, – маєш розуміти, звідки ти й твоє коріння.

Тетяна Когутич, Ужгород–Дубриничі
Фото автора