Віталій Ажнов, актор театру і кіно

Найважливіше – це коли люди повертаються після відбою тривоги до залу

Під кінець грудня перша сцена країни планує прем’єру за Бертольдом Брехтом «Кар’єра Артуро Уї, яку можна було б спинити». Вистава ця точно лягає на тло сьогодення. Чи можна зіграти тирана так, щоб він виглядав не як суцільне зло? Як не перервати лінію існування свого героя, коли вистава раптово переривається сиреною тривоги? Де віднайти джерело натхнення, щоб знову і знову виходити до глядачів та творити для них інший вимір реальності? Про це та багато цікавого іншого - в нашому інтерв’ю з актором Національного театру Франка Віталієм Ажновим.  

ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ У ГЛЯДАЧА ВИНИКАЛА СИМПАТІЯ ДО МОГО ГЕРОЯ, А НЕ ВІДРАЗА, НЕЗВАЖАЮЧИ НА ТЕ, ЩО АРТУРО УЇ – ЦЕ ТИРАН

- Віталію, чому це ви останнім часом почали суцільних негідників грати? Ви в житті справляєте враження світлої людини, а в ваших сценічних героїв просто демони вселяються! Підступний Дем’ян з «Безталанної», Калігула, тепер ось Артуро Уї. Що ж вас так тягне на темний бік?

- А ви знаєте, я теж часто думаю, чому це я так багато граю негідників? (посміхається). Тому що притягується протилежне, а театр – це ж не твоє реальне життя, і мені легше втілювати той «темний бік», ніж те, що мені як людині притаманне.

- І що цікаво, режисери теж бачать у вас ту «чорноту», якщо запрошують на такі ролі?

- Знаєте, в мені, напевно, завжди була маніакальність як у типажа, тому таким мене й бачать. Але от у минулорічній прем’єрі – мюзиклі «Співай, Лоло, співай» я граю гімназиста Ломана – ліричного, закоханого, доброго. Хоча в ньому там теж інколи темні промінчики проблискують, але більше світлого.

- Дмитро Богомазов  розповів, що п’єса Брехта, за якою він ставить виставу «Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити» підбиралася вже під час війни. Тобто це вже воєнний репертуар, і він справді дуже дотичний до сьогодення. Як особисто вам працюється з матеріалом, які враження від того, що ви будете грати?

- Дуже складно сказати, що я буду грати, бо до цих пір особисто у мене ще тривають пошуки. Драматургія «епічного театру» Бертольда Брехта побудована на ефекті відчуження, і в цьому сенсі вкрай складно: важкий текст, дуже технічний, з безліччю фактів і цитат, а також дуже багато перипетій у сюжеті.

Особисто мені як актору складно абстрагуватися від реалій, в яких ми живемо, навіть під час репетицій, і, безумовно, не хочеться грати абсолютне зло. Хочеться, щоб у глядача виникала симпатія до мого героя, а не відраза. Тому пошук є нелегким, я намагаюся знайти якісь фарби та інтонації, які б імпонували глядачу, незважаючи на те, що Артуро Уї – це тиран, закомплексована людина, котра потребує влади і прагне тримати все у своїх руках. Звісно, хотілося б, щоб ця кар’єра ніколи не відбулася, але історія циклічна і суспільство та світ породжує таких тиранів.

Водночас я переконаний стовідсотково, що в жодному разі це не кон’юнктурна вистава, просто це те, що нам усім зараз відгукується. Її підбирали в умовах війни, щоб це звучало, інакше зараз ніяк – ми всі живемо в цих новинах, в цій війні, всі намагаємося зробити якнайбільше для нашої спільної перемоги, і саме тому частенько важко віднайти джерело натхнення в собі. Тож легше працювати над матеріалом, який зараз у тобі вібрує.

- Але ж все одно доводиться грати і щось більш легке, щоб дарувати позитивну емоцію глядачам. Як налаштуватися на умовного Ломана, коли у вас вібрує Артуро?

- Дмитро Михайлович - геніальний режисер (не побоюся цього сказати, бо справді так вважаю), він створює таке поле театру, де актор може кайфувати, де йому добре й комфортно – це і є моїм джерелом позитиву. Зараз у репетиціях багато сцен, усіляких різних придумок, від яких ти як актор отримуєш задоволення, але коли прийде глядач, то ми подивимося, чи це відбудеться і разом з ним.

Для глядача вистава це завжди ніби потрапляння в іншу реальність. Театр завжди був популярним, але зараз, на мою думку, він став суперпопулярним. Люди приходять за живими емоціями, за іншим (сподіваюся, гарним) виміром життя, і лише повітряна тривога періодично нагадує про реальність.

Вистава - це час, коли ти можеш абстрагуватися від новин і стати співучасником театрального дійства. І коли відбувається симбіоз енергетики глядача і сценічної енергетики акторів та всієї команди – це приголомшлива синергія, це дуже-дуже круто.

ІНКОЛИ СПРАВДІ СТАВИШ СОБІ ПИТАННЯ: А НАВІЩО Я ЦЕ РОБЛЮ? АЛЕ ЕНЕРГЕТИКА КОЛЕКТИВУ НАДИХАЄ БЕЗМЕЖНО

- Лесь Курбас казав: «Театр - храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому». Ви сказали, що не хочете грати суцільне зло, а намагаєтеся, щоб до вашого героя виникла симпатія. Як не перестаратися і не романтизувати те зло та не сотворити собі темного кумира?

- Я сподіваюся, що цього не станеться (посміхається), але все ж, буває і сценічна негативна привабливість та чарівність. У моїх героях є і «плюс», і «мінус», а що обере в результаті перегляду глядач, це вже інша справа, потім побачимо.

Хочу додати про джерело натхнення в наших воєнних умовах. Коли ти зараз живеш цією прем’єрою, починаєш погано спати, в тебе потроху починає сіпатися ліве око чи щось таке, але є команда, люди, які тебе оточують, які творчо підходять до усього, і з якими ми комунікуємо – це надихає, мотивує і стимулює до роботи. Бо інколи справді ставиш собі питання: а навіщо я це роблю? Але енергетика колективу надихає безмежно.

- Психологи радять зараз саме побільше серед людей перебувати, не замикатися в собі. Чудово, що у вас є така можливість прямо на робочому місці, от якби ще тривоги вистави не переривали… Багато вже вистав вони вам підпсували?

- Бувало, що і скасовувалися навіть… адже коли повітряна тривога більше години триває, то вистава переноситься. Пам’ятаю, це була друга чи третя прем’єра «Калігули», і вистава перервалася тривогою прямісінько посередині. Але глядачі чекали, і після відбою ми повернулися і продовжили. Складність у тому, що ти вибудовуєш якусь лінію (сподіваюсь, безперервну) існування свого героя і коли вона переривається тривогою, треба почати грати з того ж місця. А ти живеш тут і зараз! І коли тривога, слава богу, закінчується – ти маєш буквально за п’ять хвилин дійти внутрішньо до точки, на якій завершив.

Але найважливіше – це люди, які повертаються після відбою до залу. Це надзвичайно цінно, що ми потрібні одне одному, бо без глядача театру не існує.

КОЛИ ГРАЄШ, ТИ ПОЧИНАЄШ ЛЮБИТИ СВОГО ПЕРСОНАЖА, І КОЛИ ТВОГО ПЕРСОНАЖА ЩЕ ХТОСЬ ГРАЄ, ТИ ПОЧИНАЄШ РЕВНУВАТИ

- Крім головних ролей, у вас є дуже яскраві другорядні – наприклад, Дем’ян з «Безталанної», такий собі шекспірівський Яґо українського безталання  Чи суттєво відрізняється процес створення головного героя від героя другого плану?

- Нас вчили, що не буває маленьких ролей. Тому до ролі другого плану я не ставлюся як до другорядної – сам для себе, я ставлюся до неї як до головної. Це не про те, що в мріях я буду перетягувати на себе ковдру чи комусь заважати, просто я так себе мотивую, мені так зручніше, це такий стиль роботи. Я завжди цілковито вкладаюсь в свого персонажа, не зважаючи, чи він другорядний, чи головний.

Але головна роль, звісно, це інший рівень відповідальності, особливо, коли назва вистави чи п’єса називається іменем твого персонажу – це величезне моральне навантаження. Бо хоч би як там було, вона буде співзвучна з моїм прізвищем чи з прізвищем актора, який виконує головну роль.

- Зараз майже всі вистави мають два склади, ця практика вимушено повернулася у часи ковіду, щоб не знімати вистави через чиюсь хворобу. Роль Калігули також виконує Олександр Рудинський, а на ролі Артуро Уї разом з вами - Іван Шаран. Цікаво, як двоє (часто дуже різних) акторів співпрацюють у процесі створення одного персонажа? Маю дві думки, наприклад, актриса Марина Климова, яка разом з Анастасією Пустовіт грає Ерендіру (Театр на Лівому березі) говорить, що коли йшли репетиції, вони дивилися одна на одну, багато розмовляли, обговорювали, обидві працювали на результат , а от ваш колега по театру Олексій Богданович чесно зізнався, що не любить «ділити» з кимось роль, бо у нього враження ніби він має з кимось змагатися, а це щось із категорії спорту і до мистецтва не має жодного відношення.  Цікаво, як ви це сприймаєте?

- Звісно, ми ходимо на репетиції, навіть ділимося думками і можемо про щось домовлятися. Напевно, кожен із нас думає, щоб це було несхожим на гру іншого, але все одно є структура, є завдання режисера, виставляється світло, є якісь акценти, і ти повинен зробити ту чи іншу мізансцену або перехід в іншу сцену, тобто є технічні моменти, які актори виконують однаково. Єдине, це те, хто що вкладає в свою роль, хто як її глобалізує, масштабує, це дуже різні речі. 

Зізнаюся, що теж дуже ревниво до цього ставлюся. Я просто ревную, бо коли граєш, то починаєш любити свого персонажа, і коли твого персонажа ще хтось грає, ти починаєш ревнувати.

- Я вас вперше побачила у 2018 році у цікавому проєкті Class Act: Схід-Захід, який курувала Наталка Ворожбит, де ви разом з іншими професійними акторами грали за п’єсами, що написали підлітки з Авдіївки та Чопа. Це було на сцені Національної академії Чайковського і ви мені тоді дуже запам’яталися. Потім мене вразив ваш патологічний, але блискучий Лопахін з «Вишневого саду» в театрі «Актор» 

- Так, мене запросили в 2021 році в «Актор» на роль.

- А на момент «Клас-акту» в 2018 році ви ж ще не були актором Національного театру, а працювали в «Золотих воротах»?

- Так, я до театру Франка працював 3,5 роки в театрі «Золоті ворота».

Я ТОДІ НЕ ЗНАВ, ХТО ТАКИЙ ДМИТРО МИХАЙЛОВИЧ БОГОМАЗОВ І НАВІТЬ СКАЗАВ ЙОМУ ЩОСЬ НА КШТАЛТ: «ВИ ЩО, АВАНТЮРИСТ?»

- Як сталося, що ви таки вирішили повернутися до свого студентського наставника Богомазова? До речі, знаю цікаву історію, що він фактично одразу, до другого туру брав вас на свій курс, а ви ще й пручалися.

- Я тоді не знав, хто такий Дмитро Михайлович Богомазов і навіть сказав йому щось на кшталт: «Ви що, авантюрист?» (сміється). Просто не міг в це повірити. Це була доленосна для мене історія. Моя реакція справді була дивною, і звісно, це його дуже вибило. Він відповів: ну, дивись, роби свій вибір, а я пішов приймати наступну десятку хлопців.

Цього року Дмитро Михайлович запросив мене викладати акторську майстерність, я і майже всі вступні іспити в Карпенка перебував разом із ним. В нього справді є чуйка, інтуїція, бачення, досвід, я не знаю, як ще назвати цей унікальний талант бачити людей. Приходить людина після школи, ще мала, юна, але він бачить потенціал і перспективу, відчуває це.

- Це важливо, оскільки, як на мене, до театрального приходить багато активної молоді, якій оманливо здається, що акторство – це умовно гарне декламування чи пародіювання чогось, але ж справжній талант – це трохи про інше?

- Таких багато приходить. Ще ж родичі цьому сприяють, кажуть, боже, ти в нас така актриса!

- А як у вас в родині? Чи відчували батьки, що син буде актором?

- Я був страшенним «ботаном». Лише в 10 класі очолив команду КВК і мене понесло на сцену, прямо дуже понесло. Батьки ніколи не були проти, але коли Дмитро Михайлович сказав, що забирає мене на курс, я зателефонував мамі і вона сказала: ні-ні, це якась неправда, такого не може бути, ще ж другого туру не було! Але я ризикнув. Не знаю, ким я був би зараз і чи був би я саме таким, який є тепер.

І ви дуже влучно сформулювали запитання: як я вирішив повернутися до свого вчителя, бо коли ми випускалися, кожен студент не знає, що його чекає, яка доля і, звісно, хапається за будь-яку можливість. Мені вдалося схопитися за круту можливість, я потрапив тоді в молодий прогресивний театр «Золоті ворота», завдяки Стасу Жиркову і отримав там крутий старт та неймовірний досвід з різними режисерами - і з українськими, і з іноземними. Але мені завжди хотілося, ще навіть навчаючись, бути поруч з Дмитром Михайловичем, бо він мій театральний батько. Тому у певний момент я зрозумів, що хочу повернутися до свого майстра – це моя естетика, це поле, яке я розумію, знаю, на якому я вчився. Мені стало замало театру «Золоті ворота», я зробив ризикований для себе крок і ні про що не шкодую.

- Тим більше, як говорив наш прекрасний театральний критик Олег Вергеліс, «поле Театру велике. І не все оране. Місця вистачає усім» . Я останнім часом його багато цитую, шкода, що він так рано нас залишив.

- Мені зараз дуже його не вистачає, бо останній рік ми з ним дуже здружилися і багато спілкувалися, він мене підтримував. Це сумна подія, велика втрата для українського театру, я вважаю, величезна просто.

- Ви ж, до речі, брали участь у проєкті Національного театру Франка «Поезія незламних», до створення якого він мав відношення?

- Так у нас у театрі з початку війни було кілька цікавих проєктів, спочатку «Поезія незламних», далі - проєкт «Музи не мовчать» - це концерти, ними заправляє Михайло Кукуюк з командою, вони піднімають бойовий дух, їздять у шпиталі, на передову.

Я брав участь у «Поезії незламних», це справді частково ідея Олега Вергеліса, тоді всі актори почали обирати вірші, які їм резонують, вібрують, і я вирішив взяти поезії свого земляка Юрія Іздрика. Я дуже люблю, як він пише – не ставить розділові знаки і дає мені право вибору розставити пунктуацію, як мені подобається. В нього дуже цікава ритміка, він дуже точний, я читав вірш «Old School is Cool».

Знаєте, я Іздрика зустрів у Калуші, коли ми ще не відновили роботу під час повномасштабного вторгнення, і кажу: «Юрій, добрий день, як ви зараз почуваєтеся, ви щось пишете чи не пишете?» І він сказав: «Я не можу, мені зараз дуже складно, не вдається». Не знаю, чи він зараз пише, але, от бачите, як на творчу людину впливають обставини.

МАЛЕВИЧ – ВЕЛИЧНА ПОСТАТЬ, ВІДОМИЙ НА ВЕСЬ СВІТ УКРАЇНСЬКИЙ ХУДОЖНИК, НАД ЙОГО ОБРАЗОМ БУЛО ДУЖЕ ЦІКАВО ПРАЦЮВАТИ

- Ви також знялися в кількох фільмах. Ще до роботи в театрі Франка це були  фільм-мюзикл «Гуцулка Ксеня» (режисерка Олена Дем'яненко) і сімейна комедія «Пригоди S Миколая» (режисер Семен Горов), як потім складалося з кіно?  

- Потім трапилися серіали «І будуть люди», «Янголи», «Кава з кардамоном», а ось у вересні я знявся у повнометражному фільмі режисерки Дар’ї Онищенко (до речі, я вперше говорю про це публічно для видання), де зіграв Казимира Малевича. Дата виходу, зі зрозумілих причин, ще невідома, але дуже сподіваюся, що це кіно побачить світ, і найголовніше, щоб це кіно побачила Україна.

Це моя перша головна роль у повному метрі. Малевич – велична постать, відомий на весь світ український художник, над його образом було дуже цікаво працювати. У фільмі класний меседж – що він українець і весь час про це говорив. НКВС в ті часи його переслідували, проте він весь час, навіть під час допиту (це історичний факт) вказав у бланку, що він українець.

- Напевно, зараз із українським кіно буде не так активно, а на перспективу ви для себе розглядали більший перехід в кіно? Чи театр на першому місці?

- Скажу відверто, я не отримую від кіно такого величезного задоволення, як отримую в театрі. Я доволі вибірковий в кіно, не погоджуюся на все підряд, мені важливий режисер, матеріал, контекст. Не можу сказати, що у мене немає чи не було пропозицій, але я трохи вредний і у мене ніколи не було жаги стати медійним, щоб мене зранку до вечора крутили по телевізору. Мені цінно зробити щось цінне, що справді стосується творчості, мистецтва. Без лукавства кажу, що досі згадую роботу з Аркашею Непиталюком («І будуть люди») чи з Ірою Громоздою («Кава з кардамоном»), чи з Альоною Дем’яненко («Гуцулка Ксеня») – це було дуже круто, справді творчий процес, де є пошук, де є актор, де є режисер, а не просто – вибірка, ліміт часу і швидкість зйомок, бо треба відзняти і швиденько пустити в ефір на телевізор.

- Тобто ситкоми - це не ваш формат? 

- Якщо був би крутий сценарій, то хто його знає, можливо (посміхається). Але театр для мене завжди на першому місці.

Любов Базів. Київ

Фото: Руслан Канюка, Юлія Вебер