Передчуття війни, війна і добре ставлення до заробітчан

Вибрані враження від Ризького кінофестивалю-2021

У неділю завершився Ризький міжнародний кінофестиваль, а у понеділок підбили його підсумки, визначивши переможців. Півтора тижні найцікавіших конкурсних і тематичних показів (14-24 жовтня). Однако останні чотири дні кіносвято зіпсувала чергова хвиля коронавірусу, через що в Латвії був введений локдаун. Після цього фільми Riga ІEF можна було дивитися лише онлайн в мережі, а не на великому екрані.

ТРІУМФАТОРИ - З ЛИТВИ, МОЛДОВИ ТА ІТАЛІЇ

Через локдаун церемонію нагородження цього року також довелося скасувати. Натомість зняли дотепний короткометражний відеофільм про нагородження та тріумфаторів.

Головні підсумки RIFF-2021 такі. Гран-прі отримав фільм литовця Андрюса Блажевічюса «Бігунка» (2021). Починається стрічка в дусі корейських гостросюжетних фільмів. Симпатична дівчина Марія, прокинувшись вранці з розбитою губою, кидається шукати свого хлопця, який страждає на якийсь психічний розлад (як ми дізнаємося згодом - біполярний). Дуже довго напруга тримається на цій "бігунковій" динаміці. Але поступово чиста гостросюжетність змінюється усвідомленням ситуації, співпереживанням головній героїні, роздумами про те, що таке відповідальність за іншого і якими є межі любові, самопожертви. Окремо треба зазначити, як тепло і позитивно показані в литовській стрічці українські заробітчани – симпатичні, ввічливі, начитані.

«Бігунка»

Серед короткометражок Гран-прі отримав фільм молдавської режисерки Ольги Луковнікової "Мій дядько Тудор" (варіант назви – "Нану Тудор", 2020). Ця стрічка про переживання у зв'язку з сексуальним насильством у дитинстві - вже отримувала "Золотого ведмедя" у своїй номінації на 71-му Берлінському кінофестивалі.

Ольга Луковнікова

У конкурсі дитячого кіно KIDS' REEL переміг повнометражний італійський фільм Стефано Чіпані "Мій брат - супергерой" (інший варіант назви – «Мій брат ганяється за динозаврами», 2019). Стрічка про італійську родину, в якій вже є доньки Кьяра, Аліса і син Джакомо. Але на сімейній нараді батьки розповідають дітям, що у них скоро з'явиться ще один братик, якого вирішують назвати Джованні. Після народження виявляється, що у Джо - синдром Дауна. У цьому місці хтось може запідозрити, що стрічка – спекулятивна, що б'є на жалість, і тому отримала нагороду не зовсім заслужено. Це не так! "Мій брат..." - не просто правильний фільм, а дуже добре зроблена стрічка з чудовим сценарієм, точно прописаними мотиваціями, м'яким світлим гумором і емпатичними героями різного віку. Добре б продублювати стрічку, це ідеальне сімейне кіно для телеперегляду.

«Мій брат – супергерой»

УКРАЇНСЬКІ АКЦЕНТИ ФЕСТИВАЛЬНИХ ПОКАЗІВ

На продовження теми, яка піднімалася у "Бігунці". В іншому конкурсному фільмі - "Снігу більше не буде" (2020) польського режисерського дуету Малгожати Шумовської та Міхала Енглерта головний герой - трудовий мігрант з України Женя. Він геніальний масажист, родом з Прип'яті, має до того ж особливі здібності, можливо, у зв'язку з Чорнобильською катастрофою.

«Снігу більше не буде»

Женю грає британський актор Алек Утгоф, який народився в київській родині кардіохірурга і диригентки. У 11 років батьки відправили його з братом на навчання до Англії, де Алек почав грати у шкільному театрі, а згодом отримав професійну акторську освіту.

У Польщі Женя мешкає на околиці великого міста у багатоповерхівці, схожій на прип'ятську. Щоранку зі своїм масажним столом він їздить до заможного котеджного селища в передмісті. А ми ж пам'ятаємо, що "багаті теж плачуть", і в цьому соціумі Женя стає ангелом-хранителем, утішителем для багатьох. На жаль, не всесильним, і не здатним врятувати всіх, як йому хотілося б. Тонкий притчевий фільм, який допускає безліч варіантів трактування. "Снігу більше не буде" представляв Польщу на премії "Оскар-2021".

У програмі "Спеціальний показ" відбувся єдиний суто український показ RIFF – "Стоп-земля" (2021) Катерини Горностай. Нещодавно стрічка взяла Гран-прі у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю, а також "Кришталевого ведмедя" юнацького журі Berlinale Generation 14plus. Стрічка ця має довгу історію створення. Сценарій, який мав робочу назву "The Floor is Lava", з 2017 року неодноразово перемагав на пітчингах, українських (в тій же Одесі) і зарубіжних (у Німеччині). Так збиралися кошти на виробництво. Але у 2019 році Рада з державної підтримки кінематографії виділила необхідні для зйомок кошти. Робота закипіла - був проведений кастинг серед 14-18-річних тінейджерів Києва та області, в ході якого відібрали 25 головних героїв стрічки. З ними кілька місяців працювали педагоги, які навчали їх акторської майстерності і ... живої, розмовної української мови.

«Стоп-земля»

Сюжет простий. Це історія життя звичайної української школи, старшого класу. З розвитку дії ми починаємо співпереживати та співчувати усім 25 героям. Головні серед них - Маша на прізвисько Стоп-Земля та її найближчі друзі - Яна і Сеня. Сеня, здається, закоханий в Машу. А Маша закохана в іншого однокласника, Сашу, хорошого порядного хлопця. Але, на жаль, без відповіді. Ось і все, здавалося б, нічого складного, у переказі - просто до примітиву... Однак стрічка ця, з елементами док'юментарі, зроблена дуже щиро і талановито. Герої і героїні не якісь ідеальні підлітки, вони - з життя, можуть грубо вилаятися, випити і покурити що попало. Але глядач бачить за цим не зіпсованість, а чесно розказану історію дорослішання, самоствердження, пошуку любові і усвідомлення себе в цьому непростому світі. Після показу зал аплодував. А тінейджери і ті, хто сам щойно вийшов з цього віку, крім того схвально вигукували: "Юхууу!".

Ну, і наостанок в цій главі варто згадати російський фільм Ренати Литвинової "Зимовий вітер" (2021) – декадентська фантазія, навіяна "Грою престолів". Можна знайти в ній і елементи сатири, оскільки дія відбувається в якійсь північній країні, де головне свято – нескінченний Новий рік, а гроші, замість того щоб «працювати», гниють, тупо зариті в землю. Але все ж найперше і найголовніше - це особливий жанр під назвою «кіно Ренати Литвинової». Український же слід - у тому, що стрічка присвячена блискучій одеській, українській режисерці Кірі Муратовій, у якої Литвинова дебютувала в 1994 році.

«Зимовий вітер»

ПЕРЕДЧУТТЯ ВІЙНИ - У ЧЕРВОНО-КОРИЧНЕВИХ ЛЕЩАТАХ

З фільмів, показаних на фестивалі, можна скласти і таке страшнувате відчуття, як передчуття війни. Власне, одна зі стрічок конкурсної програми, знята латвійським режисером Давісом Сіманісом-молодшим, так і називається - "Рік до війни" (2021). Формально це розповідь про 1913 рік і, напевно, про найзагадковішого персонажа латвійської, та й загальноєвропейської історії - Петерса Художника, учасника революційної експропріації, нальоту на ювелірний магазин у Лондоні в 1910 році. Він став праобразом антигероя роману Жоржа Сіменона "Петерс Латиш" (1931). А пістолет Маузер С96, який використовувався революційними нальотчиками, ірландські повстанці називали "Петером Художником".

«Рік до війни»

Режисер Сіманіс поєднав у своїй роботі відразу кілька версій розгадки особистості Петерса і створив вражаючу фантасмагорію про божевільне століття, затиснуте в лещата між більшовиками і нацистами. Тут є і божевільний біс Ленін зі вставним оком, схожим на око Термінатора, і біснуватий Гітлер. А коли червоні починають битися з коричневими на вулицях Риги, раптом розумієш, що і в цьому є особливий символізм, оскільки в близькому оточенні фюрера було багато балтійських німців, ну, а особлива роль (червоних) латишів у російській революції і громадянській війні є загальновідомою. В кінці стрічки ми бачимо героя - вже високопоставленого чекіста, зі вставним оком, як у злого Леніна-Термінатора (за однією з версій, загадковий Художник – це Петерс Кюзіс, він же – відомий чекіст Ян Берзін)... Зрозумілі резони, за якими Гран-Прі дали «Бігунці», але і «Рік до війни», як на мене, заслуговував його не менше.

У програмі Home Made був показаний інший вражаючий передвоєнний фільм «Світанок війни» (варіанти назви «Суфлер», «О2», 2020). Ця естонська стрічка (за участю Латвії, Литви, Фінляндії) режисера Маргуса Паю – хвацько закручений шпигунський детектив, події якого розгортаються у серпні 1939 року, на тлі пакту Молотова-Ріббентропа та його наслідків. Треба розшукати радянського "крота" і вбивцю начальника служби контррозвідки Естонії.

«Світанок війни»

Але знову повернімося до конкурсної програми. Німецька стрічка Юліана Радльмаєра "Кровососи" (після показу на Берлінале до її назви додали пояснююче продовження "... Марксистська вампір-комедія", 2020). Режисер відштовхнувся від того, що Маркс у «Капіталі» називає капіталістів «кровососами» (у вітчизняних перекладах частіше давали сором'язливе – «кровопивці»). І от в його стрічці добропорядні, начебто, німецькі буржуа 1928 року виявляються реальними вампірами. А їхня жертва і той, кому ми маємо співпереживати – утікач з СРСР, самодіяльний актор, який грав Троцького у "Жовтні" Сергія Ейзенштейна і тому впав у немилість у Сталіна. Тут до війни довше, більш як десять років. Але дві частини лещат, які у майбутньому стиснуть Європу, вже видно. Одна - більшовики - явно. Інша - нацисти - тільки починає проявлятися.

«Кровососи»

ПРИРОДНЕ СВІТЛО ВІЙНИ І ГРИМАСИ ФІНАНСУВАННЯ

Але й просто війна була представлена на RIFF дуже гідно. Тут теж почну з конкурсної програми. Угорська стрічка Денеша Надя "Природне світло" (2021) зроблена за участю Латвії, Німеччини, Франції. 1943 рік, мадярська армія знаходиться десь на російсько-українському прикордонні. Недавній хуторянин, а нині молодший офіцер угорської армії Іштван Шеметка після смерті командира підрозділу змушений його заміщати і керувати боротьбою з партизанами. Обличчя і очі Ференца Сабо, який виконує цю роль, - з тих, що не можна забути. Він не хоче жорстокостей, він не хоче вбивств. Але це війна, на якій те й інше є неминучим. Очі і обличчя Шеметки помертвілі, як у тяжко хворої людини. І те, що він мірою можливостей робить добрі вчинки, не рятує його від цієї тяжкості, від банальності зла. Нехай навіть найстрашніше зло скоєне за його відсутності.

«Природне світло»

Акторів на ролі солдатів набирали в угорських селах, на ролі селян – у латвійських. Результат - сила і достовірність стрічки дивовижні. Вона на Ризькому кінофестивалі теж заслуговувала на Гран-прі. Але... у Денеша Надя вже є "Срібний ведмідь" Берлінале за найкращу режисуру. Думаю, це теж вплинуло на рішення журі.

"Блокадний щоденник" (2020) Андрія Зайцева – робота теж серйозна, помітна. Натуралізм блокадних жахів, облагороджений гуманістичною ідеєю на релігійній підкладці, фізично не може залишити глядача байдужим. Але є тут і велике "але". Річ у тому, що фільм знятий за підтримки Російського військово-історичного товариства, яким керує колишній міністр культури РФ, відомий плагіатор і маніпулятор Владімір Мединський. Тому перші 13 хвилин стрічки, включно з довгими титрами пояснення від РВІТ, а також «найсмачнішим у світі радянським морозивом», – тут відповідні. Щоб глядач чітко і однозначно розумів, що у всьому винні виключно фашисти, а провини Сталіна і радянської влади в голодній смерті сотень тисяч ленінградців – жод-но-ї!

«Блокадний щоденник»

Подумки прокручуючи фільм без цих нещасних 13 хвилин, розумію, наскільки б він був сильнішим і цікавішим. Але що поробиш - держпідтримка дорогого коштує.

В "Останній "милій Болгарії"" (2021) єкатеринбурзького режисера Олексія Федорченка час теж воєнний, 1942 рік. Але це далекий тил, Алма-Ата, куди Льоня Єц приїжджає з останнім яблуком нового сорту «Мила Болгарія», вирощеного батьком-селекціонером. Сусідка Ольга розповідає про таємниче зникнення колишнього мешканця кімнати Семена Курочкіна (один з псевдонімів Михайла Зощенка). Сценарно-психологічною основою цього фільму, який сам Федорченко назвав "психоаналітичним детективом", стала повість Зощенка "Перед сходом сонця" (1943). Та сама – автобіографічна і "самокопальна", через яку письменник був підданий найвищому партійному розгрому, стиранню в пил. Крім того, Федорченко у місцевий тиловий, прекрасно збудований екзистенціально-детективний сюжет ще багато чого намішує, зокрема зйомки Ейзенштейном «Івана Грозного», які відбувалися неподалік. Але фінал сумний, робота Єца-старшого, засудженого за шпигунство на користь Болгарії, теж гине.

«Останній "милій Болгарії”»

ФЕСТИВАЛЬ ЕПОХИ КОРОНАВІРУСНИХ КАРАНТИНІВ ТА ПОЛЕВІННЯ

Можливо, це і дуже суб'єктивно, але створюється враження, що ковід, як і раніше, більш-менш міцно тримає світ у лапах штамів, які постійно видозмінюються, і помітно відбився на кіно двох останніх років. У ньому стало більше камерності; більше зосередженості на переживаннях у замкнутих просторах, у тому числі інтимних; більше замкнутості в собі, більш популярним став «ефект Расемона» (суперечливий опис однієї і тієї самої події різними учасниками і очевидцями, термін виник після фільму Акіри Куросави 1950 року «Расемон»). Але, можливо, таке враження помилкове. А річ у тому, що ми, маючи вже багатий досвід локдаунів і відсидок, починаємо більш уважно придивлятися до таких сюжетів.

І ще два враження наостанок. Перше - триваюче полевіння. Ниці ділові люди, мерзенні капіталісти різних рівнів стали банальністю. А погані комуністи, схоже, залишаються актуальними лише для пострадянських країн. Загалом, чи не всі модні ліво інтелігентські ідеї отримують прямий вихід на екран без спроби критичної рефлексії. Тому здається, що сьогодні фільм на кшталт «Огидні, брудні, злі» (1976) італійця Етторе Сколи, який отримав приз у Каннах за найкращу режисуру, був би просто неможливим. Адже там немає жодного капіталіста або расиста – але ж не можуть усі ці славні жебраки з бідонвіля бути такими поганими самі собою!

Друге - нікотинізація фестивального кіно. Чим більші обмеження вводять на показ процесу паління на ТБ і в комерційному кіно, ставлячи там обмежуючі рейтинги, тим частіше палять тут. Ну, куди подітися: цівка диму в кадрі – і справді дуже красива. Та й ритуальна частина прикурювання заворожує.

Причому дві ці особливості, як не дивно, видаються взаємопов'язаними. Треба ж хоробрим авторам хоч якось каналізувати свій рішучий нонконформізм. А поетизація тютюнопаління виявляється настільки ж візуально ефектною, наскільки репутаційно безпечною. Точніше, поки що найменш безпечною, оскільки «ще не вечір».

Олег Кудрін, Рига

Перше фото: Riga International Film Festival