Ханжонков. Верхи на пегасі

Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про видатного українського продюсера епохи німого кіно

Достеменно він знав, що, окрім нього, мало хто у російському кінематографі здатен на справжні вчинки. Той самодостатній українець звик багато брати на себе. Навіть хронічний поліартрит він заробив, бо ніхто у неприємній ситуації не поворухнувся.

Про причини власної хвороби Олександр Ханжонков розводитися не любив. Тож існувало кілька версій. Зокрема, дочка знаного кінопродюсера  Ніна Ханжонкова-Орлова розповідала історію, яку чула в дитинстві. Ще замолоду пізньої осені, коли по річці вже плавали крижини, батько разом з компанією поїхав кататися на Дон. Мабуть, через вітряну погоду, човен нахилився, й, аби той не перекинувся, Ханжонков стрибнув у воду і втримав його на плаву.

За іншою версією, під час зимових зйомок на річці кіноактриса впала в ополонку і почала тонути. Не вагаючись, перший в імперії кінопродюсер пірнув у воду і врятував жінку, хоча сам застудився і захворів на все життя... Олександр Олексійович не любив запитань про недугу, а лише жартував, що зняв офіцерський мундир, бо захворів на кінематограф.

Буквально в усьому ця знакова фігура Срібного віку розвивала новий вид мистецтва, особисто і безкомпромісно складала каталог перших кінозірок Російської імперії. Одного разу на зйомки кінопродюсер запросив Федора Шаляпіна (1873-1933): за сценарієм належало перед камерою показати мимовільну гримасу. Тим часом той розприндився: як це так, у нього така відома фізія, і раптом - гримаса. Всі спроби Ханжонкова домогтися бажаного виявилися невдалими. Було змарновано велику купу плівки, але марно. Зйомки припинили, і тоді велетень із плеяди російських європейців заявив манірному співакові:

- Федоре Івановичу, тобі доведеться сплатити за зіпсовану плівку.

Не розуміючи законів знімального майданчика, російський бас пафосно заявив:

- Особа великого артиста дорожча, аніж якийсь там плівка. 

…У власному будинку на вулиці Боткінській, 15, у Ялті у віці 68 років О. О. Ханжонков помер 26 вересня 1945 року. Покійного тихо поховали на старому Лівадійському кладовищі, а пізніше останки перепоховали в некрополі на Полікуровському пагорбі, де покоїться чимало знаменитостей. У деяких радянських газетах скромними некрологами про нього згадали - через два місяці, але потім благоподобно забули. У ста метрах від адміністрації Ялтинської кіностудії, на Пушкінському бульварі поставлено пам’ятник родоначальнику вітчизняного кінематографа роботи скульпторів Геннадія та Федора Паршина; його відкрили 26 серпня 2011 року у рамках XII Міжнародного телекінофоруму “Разом”.

- Даруйте, Сан Сеїчу, тепер в улюбленому Вами Криму крутять інші фільми.

***

Український підприємець, кінорежисер та сценарист Олександр Олексійович Ханжонков народився 26 липня (8 серпня) 1877 р. у родинному маєтку Ханжонкове (нині - Нижня Кринка) на землях Області Війська Донського, неподалік Макіївки (тепер - Донецька область). Сталося це у родині збіднілого поміщика, відставного козачого офіцера. Їх родовід овіювала слава: дідусь був знайомий із Олександром Пушкіним, а батько, сотник Війська Донського, стояв у почесній варті під час коронації імператора Олександра II.

Взагалі, історія роду простежувалася від ХІІІ століття і велася від половецького хана Жьонкова, який очолював “сигнальну дозорну службу”, що палила багаття, попереджаючи про небезпеку з боку загарбників. Згодом прізвище набуло приставки “хан”, а буква “ё” редукувала в “о”, коли нащадки половецького хана стали запорізькими козаками, котрі, як і прадід, першими боронили Неньку від нечисті. Прапрапрадіду кінопродюсера - козачому старшині Василю Ханжонкову, за сумлінну службу було дароване дворянство, а також 15 тисяч га землі та 15 селянських сімей. Відзначився в Першу російсько-турецьку війну (1768-1774) і прадід - Яків Ханжонков, за що козачий полк, в якому той служив, став носити його ім’я. До речі, згодом майже всі сини роду Ханжонкова призивалися на службу саме в той підрозділ Війська Донського.

Мати майбутнього кінопродюсера, Параскева Сергіївна, була дочкою полковника Дмитрієва. Заміж за 40-річного Олексія Петровича Ханжонкова пішла вона у 19 років, одразу по закінченні інституту шляхетних дівчат, хоча для колишнього сотника Війська Донського то був третій шлюб. Коли Сашко був ще дитиною, батько - Олексій Петрович, перевіз родину до Ростова-на-Дону, де розпочав новий сучасний бізнес, коли придбав… фотоательє. Його дружина, Параскева Сергіївна, -гувернантка, здивувалася, але змовчала.

***

Дослідники вважають, що саме в 1896 р. у хлопчини зав’язалося захоплення “світлотворчістю”. Потяг до нового мистецтва виник, коли старший (зведений) брат - Сергій Ханжонков, народжений від першого шлюбу батька, побував у Парижі, де відвідав кіносеанс братів Люм’єр. Враження виявилися настільки потужними, що син відставного козачого офіцера придбав проекційний апарат і фільми, вирішивши будь-що показати Великого Німого родичам.

Фінансово то була непідйомна справа; тож, повернувшись додому, в Новочеркаськ, Сергій Ханжонков відкрив за підтримки батька… фотоательє. Отже, Олександр вперше “захворів” на сінематограф, а через кілька років остаточно вирішив Великому Німому присвятити життя. Родичіі жахнулися: потомственний дворянин, і раптом - кіно, комерція!

Ні, поперед батька в пекло Сашко не ліз… За сімейною традицією юнак вирішив здобувати військову освіту, в 1896 році закінчив Новочеркаське козаче юнкерське училище і в чині підхорунжого потрапив у привілейований Донський 1-й козачий полк, розквартирований в Москві.

Підхорунжий Донського 1-ого козачого полку

Взявши участь у Російсько-японській війні 1904-1905 рр., за станом здоров’я Олександр Ханжонков припинив кар’єру військового, пішов у відставку в чині підосавула. Формальним приводом став… поліартрит, що в 1913 році призвів до інвалідності. За законом того часу офіцер отримав одноразову матеріальну допомогу (як тоді казали, реверс) у розмірі п’яти тисяч рублів. Саме ці кошти і склали стартовий капітал майбутнього кінопромисловця.

***

Стверджують, підосавул у відставці зацікавився кінопромисловістю, відвідавши в 1905 році в Ростові-на-Дону театр “Електро-біограф” підприємниці Р. Е. Штремер. Як пізніше пригадував Ханжонков:

- Чим тоді в Росії був біограф? Будь-який сарай, комора, склад, магазин - все, що мало дах і могло сховати від дощу “шановних відвідувачів”, годилося під біограф. У такій “залі для глядачів” відгороджувалася будка для апарату, зазвичай біля входу в приміщення або над ним; на протилежній стіні прибивався полотняний екран; під ним розташовувався піаніст; меблі складалися з лавок, різносортних стільців, часто сеанси давали і без меблів, бо це значно збільшувало місткість залу, а, отже, і прибутки підприємця...

Новий вид мистецтва просто магнітив. Коли в 1905 році у Ростові-на-Дону були придушені революційні події, тривалий час приміщення мануфактурного магазину в центрі міста - навпроти входу в Міський сад порожніло. Одного дня на вікнах з’явилися величезні плакати із дивним написом:

- Тут на днях, після ремонту, відкривається біограф Р. Штремер. Ласкаво просимо!

Ремонт, скажу вам, полягав у двох найпростіших операціях: зал магазину звільнили від полиць та прилавків, а потім цупкими фіранками закрили від денного світла.

Коли 8 січня 1906 року над входом заблимала гірлянда різнокольорових електричних лампочок, дозвільна публіка, яка шпацирувала повздовж Садової вулиці, настільки посунула в біограф, що невдовзі порядок довелося наводити поліції. Біля каси на вулиці зчинилася штовханина і тиснява. Сеанси тривали 20-30 хвилин. Із зали на 300 місць глядачів завбачливо випускали через чорний хід, аби ті не заважали швиденько починати новий сеанс. У програмі було чотири картини, що викликали бурхливе захоплення. Зачаровані глядачі не могли намилуватися “Припливом хвиль у Тихому океані”. Картину “Поїзд, що прибуває” вони зустрічали бурхливо, з вигуками і погано прихованим жахом. Ще б пак! Викидаючи пару, локомотив мчав з екрану просто у зал. Комічна “Муха” спричиняла регіт і розвіювала страх. Уявіть дебелу мармизу коміка, котрий клеїв дурня, намагаючись язиком та губами упіймати муху, що повзала на його носі ... Після двох-трьох стометрових стрічок давали цвях програми - “Точильник”. Куховарка вирішила нагострити ніж, а її войовничий погляд настільки налякав точильника, що той кинувся геть, змітаючи все на шляху. У погоню були вплетені коляска з дитиною, зграя гусаків у середмісті, продавчині різного краму, газетяр, панночка у модному капелюшку з пір’ям - всі стрімголов чухрали за точильником і куховаркою, аж поки раптом сеанс не закінчувався.

Підсумовуючи враження, Олександр Ханжонков констатував:

- На вулицю я вийшов сп’янілий. Побачене вразило, полонило, позбавило рівноваги. Про сінематограф гуло все місто. Знаючи, що я збираюся в Москву, один знайомий звернувся з проханням - побувати у Пате (мається на увазі магазин “Pathé Frères”, де можна було придбати обладнання. - О.Р.) на вулиці Тверській і дізнатися, скільки коштують картини та апарат... 

***

Отже, колишній підосавул Війська Донського захворів на сінематограф після перегляду першої, як тоді казали, “фільми”. У московському магазині “Генеральна компанія фонографів, сінематографів і точних апаратів братів Пате” ("Compagnie Generale des Etablissements Pathe Freres Phonographes at Cinematographes") він познайомився з керуючим крамницею Емілем Ошем. І два ентузіасти вирішили присвятити себе кіно, хоча найменшого уявлення не мали, як працює фабрика мрій. Із цією метою навесні 1906 року на паях Олександр Ханжонков заснував сумнівне партнерство “Е. Ош-О. Ханжонков”, вклавши в підприємство п’ять тисяч рублів.

Дорогою до Парижу, куди компаньйони вирушили, аби придбати фільми, з’ясувалося: ніяких грошей у Оша немає. Отож, контракти із відомими дистриб’юторами, як-то: “Брати Пате”, Жорж Мельєс, “Ґомон” - були аматорам не по кишені. На щастя, останньої хвилини Олександр Олексійович уклав угоду із молодою паризькою кінокомпанією “Urban”. У французів вони отримали фільмів на п’ять тисяч готівки і щомісяця на регулярній основі на таку ж суму відкритий кредит - для подальшого розповсюдження оригінальних картин на території Російської імперії.

Добру половину стрічок Олександру Ханжонкову вдалося продати у Варшаві. Решта стрічок розлетілась у Москві, їх одразу повикупляли власники великих московських електро-театрів: Карл Алксне, Абрам Ґехтман, Амалія Ґензель, Михайло Аксюк, Олександр Розенвальд. У ті роки прокат замовляв від 6 до 12 примірників кожної картини. Собівартість метра з накладними витратами складала 40 копійок, а продаж (офіційно) - 55 копійок. Часто доводилося робити знижки; таким чином прибуток партнерства “Е.Ош-О.Ханжонков” склав… десять відсотків. Радіти було зарано… Як пригадував у мемуарах “Перші роки російської кінематографії” кінопродюсер:

- Перші шість місяців роботи засвідчили, ми ледь-ледь зводимо кінці з кінцями. За укладеною угодою, непродані картини фірми “Урбан” поверненню не підлягали. Крім того, проекційні апарати “Урбан” виявилися нижчими за якість апаратів “Пате” і попиту не мали.

Тим часом, всю касу фірми “Е. Ош-О. Ханжонков” Еміль Ош вигріб, аби вирушити до США - на закупи нових фільмів. І та спроба провалилася, із тріском. Ні, з-за океану партнер привіз якісь картини, але ніхто із власників столичних кінотеатрів кота у мішку купувати не схотів. Більше того, шість придбаних у Сполучених Штатах проекційних апаратів виявилися… металобрухтом, непридатним до використання. Отож, торговий дім “Е. Ош-О. Ханжонков” наказав довго жити.

***

Опанувавши себе і засвоївши суворий урок підприємницької діяльності в Росії, український піонер європейського кіна усе почав начисто - із простої дистрибуції, організовуючи прокат іноземних картин. Бо нікому несила зупинити українського упертюха козацького роду, а Олександр Олексійович був із числа таких. У тому ж 1906 році рудуватий блондин середнього зросту пошлюбив дочку власника московського магазину швейних машинок “Зінґер” Антоніну Миколаївну Баторовську (1879-1925) та за її порадою чоловік знайшов нових, більш надійних компаньйонів.

Позичивши грошей, він кредитувався у банку та наприкінці року подав до Московської купецької управи заяву про заснування разом із трьома іншими вкладниками торгового дому у формі товариства на довірі “O.Ханжонков і К°”. Статутними цілями визначалися “виробництво, торгівля кінострічками, чарівними ліхтарями, туманними картинами, різними машинами та обладнанням, іншими товарами для фабрикації всіх цих предметів”. Одним із поручителів став знаний економіст, професор Московського комерційного інституту Іван Христофорович Озеров (1869-1942), від 1909 р. - член Державної Ради Російської імперії.

Завдання колишній підосавул 1-го Донського козачого полку окреслив не з легких:

- Ми систематично випускатимемо картини, які малюють, як внутрішнє життя російського людини, так і географію та етнографію країни.

Невдовзі Олександр Ханжонков злистувався з багатьма європейськими дистриб’юторами. Пропонувалися і гарні умови, й особисті зустрічі, але коштів на поїздки бракувало. Початківця від банкрутства врятувала лондонська компанія “Ґепфорт”, надіславши картини на умовах консигнації та дозволивши оплачувати товар після продажу. Скажу більше, кінотеатровласники розкупили всі стрічки із першої поставки, а видовий фільм “Ніл уночі”, знятий із… човна, розійшовся неймовірним, на ті часи, накладом: спочатку - 20 примірників, а зрештою, - понад 100 копій.

Як написав у розвідці “Перший кінопродюсер Росії Олександр Ханжонков” (2016) Володимир Малишев, шлях першовідкривача складав собою метод спроб і помилок:

- Поволі торговий дім “O. Ханжонков і К°” перетворювався в кінопідприємство: було організовано кінозал, павільйон для зйомок, у підвалі будинку облаштовано кінолабораторію для монтажу та виготовлення титрів до іноземних фільмів, що склало значну перевагу перед конкурентами. Кінолабораторія служила також і базою для експериментів: мріючи про підвищення видовищності магічного ліхтаря,  Ханжонков найняв… найкращу студентку Строгановского училища, аби здібна мініатюристка під лупою розмальовувала бій півня - просто на плівці. Експеримент не вдався: фарба розтікалася, малюнок втрачав контури. Але невдачі не зупиняли молодого кінопідприємця - він взявся за випуск власних кінокартин.

***

Для свого офісу (бюро) і першого, невеликого знімального ательє Ханжонков обрав щойно збудований (1907) та опоряджений яскравим кахлем чотириповерховий будиночок-теремок у стилі “a la russe”, який москвичі називали “Саввинським обійстям”; тут вони і поселилися із дружиною. Комерційну контору поставили на церковній землі, та преподобного Саву Звенигородського “кінематографники” швиденько витіснили. Невдовзі Саввинське обійстя перетворилося на штаб російського кінематографа, хоча для літніх зйомок через п’ять років збудували потужну базу - в підмосковному селі Крилатському.

Попервах кінопромисловець продукував виключно документальні стрічки, але Ідея зняти “сюжетну картину” не полишала кінопродюсера. Того ж літа в підмосковному селі Крилатському, як і кілька років поспіль, родина О. О. Ханжонкова знімала дачу, а поряд у Кунцеві галасливо стояв циганський табір. Російському оператору німецького походження Володимиру Сіверсену (1873-?) продюсер замовив сценарій, де було все, що склало пазли успішної російської мелодрами: красуня Аза і два гарячкуватих шанувальники, фатальне кохання, пристрасть до азартних ігор, кривава помста, кинджал, вірний кінь, циганські танці.

20 грудня 1908 р. (2 січня 1909 р.) відбулася прем’єра “Драми в таборі підмосковних циган” (140 метрів кіноплівки), першого кінофільму ательє. Так почалася історія художніх кіноробіт  Ханжонкова. Комерційного успіху стрічка не зазнала - непрофесійні виконавці жахалися кіноапарата, тож на екрані виглядали перелякано. Поясню: попервах зніматися перед магічним ліхтарем запрошували навіть не циган, а здебільшого артистів театру. Однак, у театральних колах участь в сінематографі вважалася… ганебною. Побутувала думка, мовляв, Великий Німий - то не мистецтво, а якийсь цирковий атракціон. Справжню повагу в артистичному середовищі німе кіно здобуло тільки на початку 1920-х рр.

Разом із тим, шестихвилинна “Драма в таборі підмосковних циган” була відзначена в пресі: часопис “Синє-Фоно” підкреслив:

- Хотілося б зазначити, що стрічка стала першою, продукованою О. Ханжонковим у вигляді драми, розіграної власною трупою, бо досі згадане ательє виробляло лише зйомки з натури.

***

Від самого початку Великий Німий був командним мистецтвом, бо кінцевий продукт у чарівний спосіб створювала вся знімальна група, а успіх оригінальної фільми залежав від того, наскільки кваліфікований персонал зібрав кінопродюсер. У 1908 році служити в ательє Ханжонкова прибило Василя Михайловича Гончарова (1861-1915), котрий любив величати себе “першим російським кінорежисером”.

На кінематографічному терені колишній начальник вузлової станції Малоросійська Владикавказької залізниці опинився у літньому віці. Бо матеріально забезпеченого чиновника захопив кінематограф. Відповідно до хронології події, ідея першого російського фільму - “Понизова вольниця”, належала саме йому. Вирішивши присвятити себе новому мистецтву, за мотивами народної пісні Василь Гончаров написав сценарій “Стенька Разін і княжна”. Більше того, він письмово звернувся до Московського товариства драматичних письменників і композиторів із вимогою… про охорону авторських прав на витвір.

Над вимогою у МТДПІКу поглузували та відкинули, бо натяку на оригінальну творчість не знайшли. Одначе, звернення В. М. Гончарова до організації з охорони авторських прав було ефективним - згадування про сценариста зарябіли в пресі. З огляду на це кіновиробник Олександр Йосипович Дранков (1885-1949), котрий на світанку XX століття в Севастополі тримав танцклас, на прибутки від якого годував сім’ю, - узявся за постановку “Стеньки Разіна і княжни”. Кримський підприємець придбав сценарій, але доручити режисуру залізничнику не ризикнув.

Посварившись з кіновиробником, гордий Василь Гончаров перейшов в ательє Ханжонкова, відрекомендувавшись скромно, але із смаком:

- Перший російський режисер історичних картин для сінематографів.

Ось так відкрите на Саввинському обійсті у квартирі №1 кіноательє Олександра Ханжонкова перетворилося на штаб всього кінематографу Російської імперії. Навесні 1912 року український підприємець збудував із скла та бетону найбільшу в Європі кінофабрику, де лише основний павільйон займав понад 1700 кв. м (!), а був ще й допоміжний; з’явилися власні костюмерна, реквізиторська, технічна лабораторія. Відтоді в контрактах та спільних постановках із Олександром Олексійовичем були зацікавлені найбільші кіновиробники по обидва боки Атлантики, зокрема фірми “Пате”, “Ґомон і Сіверсен”, “Екліпс”, “Еклер”, “Чінес”, “Паскваллі”, “Челіо”, “Аквілла”, “Італафільм”, “Уорвік”, “Біоскоп”, “Кейстон” та “Любін”.

***

Виразною емблемою кінофабрики “O. Ханжонков і К°” у Замоскворіччі став Пегас. Згідно античного міфу, крилатий диво-кінь дарує натхнення. Його було обрано в покровителі торгового дому свідомо, адже завдання високого мистецтва, чистої творчості та системної освіти Олександр Олексійович висувалися на перший план. У цьому сенсі він, підприємець козацького роду, трудився у поки що малошанованій і малоприбутковій галузі, але демонстрував типово українські риси: підприємливість, заповзятість, чесність, служіння ідеї, прагнення до самореалізації.

Трапилася ще одна, доволі важлива подія. Від 1908 року співзасновницею та членом правління акціонерного товариства “Фабрика кінематографічних картинок О.Ханжонков і К°” стала дружина кінопродюсера - Антоніна Миколаївна Баторовська. Жінка неабиякого розуму, справжня "господиня", котра зіграла важливу роль у долі підприємства, що здобувало силу із завидною швидкістю.

У 1909 році кінофабрика продукували вісім художніх стрічок, рахуючи “Пісню про купця Калашникова” за Михайлом Лермонтовим, історичну картину в п’яти сценах “Російське весілля XVI століття”, російську бувальщину XVII століття “Ванька-ключар”, історичний епос “Єрмак Тимофійович - підкорювач Сибіру” (14 сцен, 460 метрів плівки), а також безліч документальних кінострічок. До співпраці Олександр Ханжонков залучив фахівців, нехай лише початківців у новому виді мистецтва - режисера Василя Гончарова і драматичну трупу окраїнного Введенського народного дому із Лефортове (нині - ДК МЕЛЗ на площі Журавльова). Із контентом він голову собі особливо не сушив. У якості сюжетів О. О. Ханжонкову слугували твори національної класики (30%) і народні казки та бувальщини (30%).

Його бачення Великого Німого не обмежувалося циганщиною, балалайками, самоварами та ведмедями. Як соціально відповідальний митець, український кінопродюсер став єдиним із знаних російських кіновиробників, хто створив у власному ательє на Житній вулиці, спеціальний науковий відділ для зйомок освітніх, видових і етнографічних фільмів на теми сільського господарства, ботаніки, географії, медицини тощо. Одна з таких повнометражних картин - “Пияцтво та його наслідки” (1911), оповіла про жахливі відхилення у розвитку дітей, народжених у родинах алкоголіків. Усе це знімалося не на рівні замшілого буботання про досягнення науки або з наголосом на історичні розвідки, а живими сценами, в яких грали тодішні зірки кіноекрану. Наприклад, у німій стрічці “Пияцтво та його наслідки” роль алкоголіка виконав “король екрану” Іван Мозжухін (1889-1939), хто в “Обороні Севастополя” (1911) створив образ… адмірала Корнілова. Окрім того, величезний інтерес у глядачів викликали стрічки про подорожі, для зйомок яких О. О. Ханжонков виряджав кіноекспедиції до Сибіру, на Далекий Схід, на Памір, у Середню Азію.

***

Разом із тим, кінопродюсер дбав про високе мистецтво. Не випадково, літературний відділ торгового дому очолив театральний критик, драматург, один із перших вітчизняних теоретиків кіно, завліт кінофабрики “O. Ханжонков і К°” Никандр Васильович Туркін (справжнє прізвище: Алатров; 1887-1958). Саме Олександр Ханжонков поступово зібрав довкола себе щось на кшталт постійної трупи кіноакторів, тим самим з року в рік плекаючи професіоналізм у галузі національного кінематографу. Робилося це на совість, тож діє століття.

Це не гіпербола; власний кінотеатр – електро-театр “Пегас”, відкритий ще 1913 року, колись із найбільшим екраном в столиці (9 м х 6 м), функціонував у Москві до 29 грудня 2004 року. Потім культовий заклад культури на 800 місць - “Будинок Ханжонкова”, виселили і закрили, а історичну будівлю передали… в оренду наближеному до Мосради італійському кухареві.

Невдовзі буржуазна їдальня тут навернулася. За подальші п’ять років цокольний і перший поверхи бачили десяток орендарів і суборендарів, які в колишньому електро-театрі “Пегас” тулили кафе-закусочну, пивну, шашличну, стейк-хаус, суші-бар, танцпол і… нічний клуб знайомств (бордель). Рясні зміни супроводжувалися довгими простоями і численними переплануваннями, від весни 2016 р. приміщення знову гуляє порожнім.

***

Кінопродюсер ґрунтовно будував власну імперію. Від кінця 1910 р. торговий дім “O. Ханжонков і К°” почав видавати часопис “Вісник кінематографії”, а з 1915 р. - журнал “Пегас”, де, крім матеріалів про кіно, вміщувалися статті на теми театру, літератури, взагалі - культуру. Належало зробити останній крок - здобути високе визнання та вийти на державний рівень.

Це трапилося 1911 році., коли на екрани вийшов перший вітчизняний повнометражний фільм “Оборона Севастополя”, поставлений Олександром Ханжонковим і Василем Гончаровим. Тему режисер і сценарист вибрали патріотичну, чим домоглися прихильності членів царської родини і заступництва самого імператора Миколи II.

На соціально важливу картину держава виділила 15 тисяч рублів казенних коштів, однак, для здійснення задуму цього було мало. Виробництво вилилось у шалену як на ті часи, суму - 40 тисяч рублів. Адже панорамні зйомки історичної реконструкції боїв велась одразу на дві камери, втілювалася безліч інших нововведень… На кінцевий результат кінопродюсер поставив усе. Дві третини бюджету вклав у фільм Ханжонков. Це був неймовірний ризик з двох причин. По-перше, то були всі особисті заощадження Олександра Олексійовича. По-друге, за тринькання державних коштів можна було і на Сибір прогулятися.

***

Закритий показ стохвилинної стрічки “Оборона Севастополя” (2000 метрів) відбувся 26 жовтня (8 листопада) 1911 року у літній резиденції царя - кримській Лівадії. Присутніми були російський імператор, уся царська родина, сановники Двору, високоповажні запрошені гості. За ігрову стрічку кінопродюсера імператор вшанував особисто, знявши із пальця найвищу тодішню нагороду Російської імперії в царині культури - діамантову каблучку. Бо після перегляду стрічки зворушений Микола II змінив ставився до кінематографа як до… “шкідливої розваги”.

Усе склалося добре, Олександр Ханжонков не збанкрутів, а, навпаки, отримав чималий прибуток. Як? Це також було винайдене ним ноу-хау. Коли кінопродюсер звернувся до фахівців, зокрема, до директора московського відділення “Генеральної компанії фонографів, сінематографів і точних апаратів братів Пате” Моріса Ґаша, всі одноголосно запевнили: у країні з обмеженою кількістю електро-театрів лише через продажу копій стрічки повернути бюджет у 40 тисяч рублів нереально. Тоді Олександр Ханжонков почав торгувати… авторськими правами, передаючи власникам кінотеатрів виняткове право на демонстрацію картини в губернії, повіті чи місті, - виключно за готівковий розрахунок; більше того, кіновиробник видавав потрібну кількість копій фільму… за ціною обробленої плівки.

Новинкою став і сам показ. Наприкінці листопада 1911 року фільму “Оборона Севастополя” демонстрували у Великому залі Московської консерваторії, де грали два (!!!) симфонічні оркестри, співав хор, по ходу дії лунали військові команди з реальними звуковими “спецефектами” - стрілянина з гвинтівок та гарматні залпи, що за лаштунками імітувалися холостими пострілами. У менших залах сеанси на вимогу публіки доводилося переривати, аби провітрити приміщення від порохових газів. Успіх був колосальним, попри опір спілок кінопрокатників Москви і Санкт-Петербурга. Свого часу ті пихато поступилися правом прокату картини в столицях провінційним прокатникам, на чому втратили купу грошви. Відтоді кінокомпанія “O. Ханжонков і К°” перетворилася на визнаного флагмана вітчизняного кінематографа.

У багатьох питаннях саме він задавав тон, особливо - коли йшлося про ефективну кіноіндустрію. Вважається, що американські правники, котрі обслуговують інтереси Голлівуду, зуби стерли на тонкощах запеклої конкурентної боротьби. Насправді ж, у цій царині кіновиробництва відкриття належать українцю. Свого часу обпікшись на несумлінності конкурентів, О. О. Ханжонков засекречував кінопроекти. Саме він запровадив у контракти пункт “про нерозголошення творчого задуму”, за яким сплачувалася пристойна надбавка. Далі - більше. Наприклад, картина “Вій” (Федір Кусевицький - Хома Брут; Марія Болдирєва - відьма; 1916) режисера Владислава Старевича в усіх робочих документах значилась як… “Африка”, а в масовку набирали “ефіопів” - так у народі називали чортів.

***

На теренах Російської імперії Великий Німий діяв креативно. Наприклад, 26 березня 1912 року торговий дім “O. Ханжонков і К°” у постановці Владислава Старевича (1992-1985) випустив у прокат перший у світі мультфільм, знятий у техніці об’ємної анімації, - “Прекрасна Люканіда, або Війна вусанів із рогачами”. Більш як десятиліття комедійна мелодрама, заснована на сюжетах лицарських романів, користувалася шаленим успіхом у російських і зарубіжних глядачів. Адже покадрова техніка лялькової анімації була ще невідома, тому в багатьох рецензіях бриніло здивування, яких неймовірних висот можна домогтися дресируванням… комах.

Зокрема, лондонська газета “Evening News” щиро дивувалася:

- Як це зроблено? Жоден, хто бачив “Прекрасну Люканіду…”, не зміг пояснити. Якщо жуки дресировані, то дресирувальник має бути людиною небаченої фантазії і надлюдського терпіння. Що дійові особи саме жуки, це виразно видно, коли уважно роздивляєшся їхню зовнішності. Як би там не було, ми бачили вражаюче явище нашого століття...

Переглянувши стрічку “Прекрасна Люканіда, або Війна вусанів із рогачами”, американський конкурент Уолт Дісней (Walter Elias Disney; 1901-1966) заявив:

- Ця людина випередила усіх аніматорів світу на кілька десятиліть.

Як на свій час, його приватна кіностудія стала фантастично успішним підприємством. До початку I Світової війни річний прибуток складав 150 тисяч рублів.

***

У кіноательє “O. Ханжонков і К°”, чий статутний капітал 1915 р. сягнув двох мільйонів рублів, починали творчий шлях знамениті актори: Віра Холодна, Іван Мозжухін, Олександр Вертинський, Вітольд Полонський, Іван Перестіани, Віра Кораллі та багато інших. Зокрема на початку 1915 року кінокар’єра полтавської Попелюшки отримала потужне прискорення, коли прихований талант розгледів найкращий дореволюційний режисер, художник торгового дому “O. Ханжонков і К°” Євген Бауер (1865-1917).

Не дарма ж його творчим кредо стали слова: “Спочатку - краса, потім - правда”. Із 18-річною Вірою Холодною вони познайомились у домі генерала Толмачова на вулиці Тверській, 6, де на першому поверсі розташовувалося арт-кафе “Десята муза”, - режисер побачив у сором’язливій українці непроявлений талант і... неповторну жіночність.

- Я знайшов скарб, - оголосив Євген Бауер колегам і навесні 1915 р. і розпочав зйомки картини “Пісня торжествуючого кохання” за повістю Івана Турґенєва, запросивши на головну роль Віру Холодну.

Кіноательє Ханжонкова перетворювалося на індустріальну фабрику мрій, якій під силу була реалізація будь-якого проєкту, так кіноательє ставало імперією. Такий факт. До початку 1914 року акціонерне товариство “Фабрика кінематографічних картинок О. Ханжонков і К°” контролювало третину всього кінопрокату в Російській імперії. Працював кінопродюсер за межею напруження: спочатку поліартрит змусив ходити з паличкою, потім - на милицях, а від 1917 року Олександр Олексійович пересувався виключно в інвалідному візку. Чому? Лікуватися було ніколи. У період 1908-1919 рр. фільмографія виробництва акціонерного товариства “ О. Ханжонков і К°” налічувала 301 фільм.

***

Навесні 1917 року із більшістю співробітників кіноательє Олександр Ханжонков виїхав до Криму, і в Ялті зорганізував перше в Росії стаціонарне літнє кіноательє, бездоганно обладнане і комфортабельно декороване. Із роками воно перетворилося на Ялтинську кіностудію. Уже на новій базі знімалися дві останні картини режисера Євгена Бауера - “Король Парижа” та “За щастям” (обидві: 1917).

Створити “Ялтинський Голлівуд” не пощастило, хоча близько 100 картин було на кримській базі знято спільними зусиллями російських кінофірм до завершення націоналізації, оголошеної декретом Раднаркому від 27 серпня 1919 р. Після розгрому білої армії барона Вранґеля, коли на півострів зайшли більшовики, у листопаді 1920 року кінопродюсер вирушив до Константинополя, де зупинився в Олександра Вертинського, а звідти - до Мілана, Бадена під Віднем та Лейпциґа, де було зроблено невдалу операцію. В еміграції він продовжив кіновиробництво. Бо в Радянській Росії заарештували всі його банківські рахунки, тоді як авторські картини нахабно націоналізували… на користь держави.

У 1921 році на орендованій віллі в австрійському містечку Бадені під Віднем невтомний першовідкривач почав дослідження із створення звукових і кольорових фільмів, тестуючи новітню технологію “сінема-натюр” , запропонованою  російським хіміком та винахідником  Прокудіним-Горським. До співпраці було запрошено двох інженерів - Куликова та Синіцина, техніка Самохвалова, а з Лондона, Брюсселя і Берліна виписано купу новітньої апаратури. Лише через брак коштів експерименти довелося згорнути.

***

Кажуть, там гарно, де нас нема… У листопаді 1923 року на особисте запрошення директора акціонерного товариства “Русфільм” Івана Бурсака (власне: Борис Якович Блатріндер; 1890-1937), та першого завідувача Держкіно СРСР Льва Лібермана (1879-1938) славетний кінопродюсер повернувся на батьківщину; дружина з дітьми залишилась у Берліні. У радянській пресі подію галасливо розрекламували та відзначили банкетом кінопрацівників, де урочисто зачитали вітальну телеграму від наркома освіти Анатолія Луначарського.

На вівтар національного кінематографу Ханжонков поклав усе: сім’ю, шлюб, відносини із першою дружиною, 46-річною Антоніною Миколаївною, котра від 29 серпня 1925 р. лежить на самоті в могилі на берлінському кладовищі Теґель, єдиного сина - Миколу (1901-?), котрий забажав залишитися з матір’ю за кордоном. Із молодшою дочкою Ніною, без засобів до існування, в інвалідному візку, із еміграції Олександр Олексійович Ханжонков повернувся в Радянську Росію.  Однак АТ “Русфільм” закрилося, не почавши роботи. Швидко НЕП більшовики згорнули.

Деякий час зніяковілий інвалід працював консультантом “Держкіно”, від 1925 р. - завідувачем виробництвом “Пролеткіно”. У квітні 1926 р. пошанованого в світі кіномитця із групою керівників радянської установи заарештували в кримінальній справі щодо фінансових зловживань, а затим - “за перевитрату коштів та невиконання планових завдань” - запроторили до в’язниці.

***

За відсутності доказів улітку 1926 року. Ханжонкова звільнили, але політичних прав позбавили і в галузі кінематографу працювати заборонили. Із ідеологізованого радянського кіна легенду викинули, тож від початку 1930-х рр. Олександр Олексійович сів з олівцем і скорченими пальцями нотував мемуари “Перші роки російської кінематографії”, що друком з’явилися 1937 р. у безбожно скороченому вигляді; із 400 аркушів машинопису залишилося… десять. Тим часом ті спогади визнані цінним методичним посібником для студентів ВДІКу, бо й досі залишаються першоджерелом з кіноісторії.

Сили його полишали… Через вісім років, у 1934 р. після письмового звернення до влади, кінопродюсера реабілітували, призначили від уряду персональну пенсію у розмірі 350 рублів та убогий пайок, а головне, дозволили важко хворому ревматику залишити столицю. Насправді через різке погіршення стану здоров’я Ханжонков разом із колишнім монтажером, а тепер - другою дружиною Вірою Дмитрівною Поповою (1892-1974), вимушено перебрався до Ялти, де замешкав… у похмурій прохідній кімнаті комунальної квартири №7 по вулиці Севастопольській, 7, де спати подружжю доводилося просто на підлозі.

Кажуть, Сан Сеїч, як грайливо, але водночас шанобливо, називала його дружина, - ще намагався бодай щось зробити в мистецтві, навіть надіслав на розгляд дирекції ялтинської кіностудії “Східкіно” власний проєкт виробництва… кольорових кінофільмів. Утім, кінопідприємець-інвалід Ханжонков у пошарпаному кріслі-візку віденського типу в соціалістичній Росії виявився нікому не потрібен.

***

Переживши нацистську окупацію і якимось дивом виживши, прикутий до інвалідного візка  Ханжонков потрапив під підозру в “колаборантстві”. Чому? Бо, шануючи внесок у розвиток світової культури одного з піонерів європейського кіно, нацисти намагалися невдало використовувати знаного в Старому Світі митця в справі пропаганди, а німецький комендант Ялти на відміну від комуняк наказав переселити сім’ю першого російського кінопродюсера в колишній ханжонковський особняк по вулиці Боткінській, 15...

Після закінчення II Світової війни все в Совку повернулося на круги своя: утиски, образи, напівголодне скніння. Олександра Олексійовича, а затим – і його дружину, позбавили хлібних карток, і, аби не жебракувати, людина душевної величі та рідкісної скромності - Ханжонков вимушено порпався у сміттєвих баках. Тільки самовіддана турбота і догляд його другої дружини, Віри Дмитрівни Попової, котра працювала завідувачкою монтажного цеху Ялтинської кіностудії, підтримували згасаючий вогник життя.

- Віро... Ніно... Ви тут?

- Ріднесенький мій, ми поруч.

- Тату, ти чуєш мене?

- Віро... Ніно... Ірочко... Живіть...

В історії його хвороби медики написали правду: причина смерті - “виснаження”.

Олександр Рудяченко