Поль Манондіз, французько-український співак

У часи пандемії COVID-19, коли всі концерти скасовано чи відтерміновано, а виступи перейшли в онлайн, у артистів з’явилося більше часу для своїх родин і для напрацювання нового матеріалу. Укрінформ поспілкувався із популярним французько-українським співаком, випускником Королівської консерваторії Брюсселя, заслуженим артистом естрадного мистецтва України Полем Манондізом, який за покликом серця обрав Україну своєю домівкою.

Про те, як він потрапив до України і чому вирішив тут залишитися, яку роль у його творчості відіграла Ніна Матвієнко, чому більшість пісень він виконує українською, а також про своє знайомство з Василем Сліпаком та про підтримку наших воїнів на Донбасі співак розповів в інтерв’ю Укрінформу.

ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ АЛЬБОМ «МІЙ РАЙ» – ЦЕ ЗІЗНАННЯ В КОХАННІ УКРАЇНІ

- Пане Манондіз, ви перший француз, який став заслуженим артистом естрадного мистецтва України. Як і коли стежки долі привели вас до України?

- Передусім, до України мене привело кохання. Ми прожили з моєю дружиною Оленою рік у Парижі, а потім я приїхав в Україну, щоб познайомитися з її родиною. Як тільки я ступив на українську землю, то одразу відчув – це мій дім. Усе своє життя я шукав те місце, де б почувався як удома. Це дуже сильні відчуття, які важко описати словами... Я всенький тремтів!

Трохи згодом я став подорожувати країною, від мальовничих Карпат до мужнього Донбасу. Минуло два тижні й я зрозумів, що хочу жити саме тут. Я безмежно вдячний! Українці завжди влаштовували мені дуже теплий прийом, розкриваючи переді мною свої дружні обійми, сповнені великої прихильності та любові. Вони супроводжували мене з перших днів мого перебування в Україні й сприяли моєму професійному удосконаленню.

- Ви стали доволі популярним виконавцем у нашій країні, незважаючи на те, що народилися в іншій, а саме – в Бельгії. Як вам це вдалося?

- Моя українська історія надзвичайно захоплива. Україна дала мені все, вона здійснила всі мої мрії й зробила з мене справжнього чоловіка! Перший мій тур по Україні був із легендарною українською співачкою, дивовижною жінкою Ніною Митрофанівною Матвієнко. Вона для мене подруга і колега, але, насамперед, жива бібліотека справжньої української музики і цієї прекрасної та особливої манери співати.

Пройшло лише два-три місяці, як я був у Києві, й Ніна запропонувала поїхати з нею у всеукраїнський тур (11 концертів). Вона почула одну з моїх пісень в Інтернеті та хотіла зі мною зустрітися. Потім попросила мене заспівати те, що тут зветься «колисковою». Її тур та шоу базувалися на колискових. Тож я зробив аранжування цієї чудової, дуже зворушливої пісні під назвою «Люляй, люляй, мій синочку».

Я розповідаю вам про цю пригоду, адже п’ять пісень, які увійшли до мого першого українського альбому – це передусім історії та зустрічі, як ось ця з Ніною.

- Розкажіть більш детально про цей альбом. Скільки часу зайняло його написання і яку назву ви йому дали?

- Створення цього альбому зайняло два роки. Я дуже хотів, аби все вдалося. Планка була надзвичайно високою, оскільки я прагнув ушанувати українську музику та згадати про кожну невеличку, проте від цього не менш важливу, зустріч. Я намагався співати без акценту, і, передусім, мав величезне бажання, щоб цей альбом не був позбавлений змісту.

Я якраз перебував у Карпатах, і 13 пісень уже були готові. Тільки у мене ще не було назви для альбому. Була ідея назвати його «патріотичним альбомом». Але без надмірного патріотизму, просто – любов до своєї нації, своєї країни, своєї землі. Ідея зробити якнайкраще людям навколо нас і допомогти країні рости й ставати сильнішою з кожним днем. Ось про такий патріотизм ішлося.

Я лежав... і, як іноді в житті буває момент, коли ти просто відчуваєш себе сповненим радості, щастя, любові та позитивних емоцій. Такий момент триває лише кілька хвилин, але мені стало так добре на цій карпатській землі, яка наділяє тебе силою. Тут вирує особлива енергія! Я подумав: «Україна – це МІЙ РАЙ!». Водночас це було найкрасивіше зізнання в коханні, прояв поваги, а також найбільша подяка, яку я міг висловити. Окрім того, ця назва дійсно з’явилася природно, як спалах, мені навіть не довелося думати над нею цілу вічність.

КОЛИ Я СПІВАЮ ПІСНЮ, ЯКУ ПРИСВЯТИВ ВАСИЛЕВІ СЛІПАКУ, ЛЮДИ ЗАВЖДИ ВСТАЮТЬ

- Ви також виконуєте традиційні українські пісні. Є навіть одна, що присвячена українському оперному співаку, який загинув на Донбасі, Василю Сліпаку. Як ви познайомилися і чому присвятили йому пісню?

- Це не перша пісня, яку я вивчив, але саме вона має для мене найбільше значення. Коли почався Майдан, я дуже переймався ситуацією в Україні.

Живучи у Парижі, я познайомився з кількома українцями, зокрема з цим неймовірним виконавцем, Героєм України Василем Сліпаком. Ми кілька разів плідно спілкувалися, говорили про Україну та про ідею української свободи. Без прив’язки до Росії чи до Європи – просто вільна держава Україна. Василь був пригнічений тим, що відбувалося у країні, але ніколи не забував про свою гідність. Гідність козака. Ми бачилися лише два-три рази, але я мав і досі маю до нього велику прихильність. Я саме працював над альбомом «МІЙ РАЙ», коли дізнався про смерть Василя через телебачення. Я був шокований! Приголомшений, бо вже не міг дивитися, як мої брати-українці гинуть на передовій. І чим більше часу минає, тим важче. Я відчув спустошення, адже Василь був не просто талановитим співаком, а одним із найталановитіших! Витончений бас-баритон, винятковий тембр, співак, який міг принести Україні велику славу.

Безумовно, я хотів написати власну пісню про таку вагому постать для України, щоб пам’ять про Василя жила вічно. Але одного разу, гуляючи, я почув, як кілька бабусь співали між собою пісню українською мовою «Вирушали хлопці». То була традиційна народна пісня.

Тож я почав вивчати текст пісні та, знаючи наскільки Василь любив свою Батьківщину, вирішив, що вона слугуватиме дуже хорошим меседжем і, на знак моєї глибокої поваги та вдячності, цю пісню я присвячую саме йому – тому, хто співав у Франції французькою, як я співаю українською в Україні.

Я поринув із головою в роботу над піснею. Прагнучи, щоб аранжування було таким же потужним, як і Василь, я створив нове аранжування для цієї пісні.

Уже чотири роки намагаюся співати цю композицію на сцені під час своїх гастролей. Але це все ще надзвичайно складно, з психологічної точки зору. Проте, я дуже пишаюся тим, що коли співаю цю пісню, аудиторія встає, віддаючи шану Василеві.

ПАМ’ЯТЬ, ТРАДИЦІЇ, ІДЕЯ ДУЖЕ СИЛЬНО ТРАНСЛЮЮТЬСЯ ЧЕРЕЗ ПІСНІ

- Чи є у вас інші пісні, присвячені українським захисникам?

- Звичайно. Це пісня «Лелеки» – одна з тих, над якими я дуже багато працював. До неї мене привела дружба. Одного разу мене запросили очолити журі Міжнародного конкурсу-фестивалю дитячо-юнацької творчості «Перлина Fest», який проходить у КМДА. Я познайомився з організаторами, і ми якось одразу здружилися.

Для третього етапу конкурсу, організатор Богдан, один із перших військових, що висадилися в аеропорту Донецька, приніс свою гітару. Якраз оголосили перерву для журі, ми пішли за лаштунки і Богдан мені каже: «Поль, у мене є пісня, не стара, їй всього кілька років. Я хотів би зіграти її для тебе. Якщо вона тобі сподобається, то я тобі її подарую». І от я слухаю і мені одразу припадають до душі як музика, так і текст. Метафора цієї пісні полягає у тому, що вона оспівує Батьківщину-матір.

Зазначу, що авторами та композиторами пісні виступили Богдан Кравченко та Гарій Войченко. Що одразу мені сподобалось – це те, що у самій композиції вже закладена чудова історія. Також люди, які її створили і які тонко відчувають глибокий зміст тексту. І найголовніше – це пісня, яка об’єднує всіх українців! Тих, які живуть в Україні та українців діаспори. І це дуже чітко прослідковується у приспіві.

До речі, Богдан – один з моїх найближчих друзів зараз – більше, ніж герой, багато зробив для України. Він геть забув про цю пісню, а потім одного дня, під час однієї з ротацій на Донбас (то було на День Незалежності), він побачив, як діти щось наспівують, і згадав про написану ним пісню. Він пояснив мені ще одне значення тексту цієї композиції: «Це пісня, в якій також ідеться про батьків, що чекають своїх синів удома, про тих, хто молиться за наших військових, та про обличчя України».

Я хотів, щоб Богдан був присутній на кожному етапі створення пісні, оскільки у нас була лише єдина її версія на гітарі. Мені хотілося, передусім, подякувати йому та зробити з пісні не черговий хіт, а такий музичний твір, який припав би до серця українцям, як молоді, так і особам більш поважного віку. Вона мала стати піснею, яку б слухали будь-коли та будь-де. Я зовсім не очікував такого результату, але виявилося, що без жодної ротації на радіо, жодного лайву на телебаченні, враховуючи дані YouTube та Facebook разом, у нас вже кілька мільйонів переглядів. І мені надзвичайно приємно з цього.

«Лелеки» – одна з пісень, яку я найбільше люблю виконувати. За п’ять років я здійснив три сольних гастрольних тури містами України. Було понад сто аншлагів. Під час гастролей я хотів співати не лише у великих містах чи містечках. Я також бажав давати концерти у селах. Я вважаю, що культура повинна бути присутня всюди, адже пам’ять, традиції, ідеї дуже сильно транслюються через культуру.

Що вражає мене до глибини душі – це, що навіть у дуже маленьких селах, де мешкає від двох до п’яти тисяч жителів, люди, які приходять на мій концерт, співають «Лелеки» разом зі мною і знають слова пісні напам’ять. Це є свідченням того, що нам усе вдалося.

Я НЕ СОЛДАТ, АЛЕ ЗАХИЩАЮ УКРАЇНУ ЯК АРТИСТ

- Нам відомо, що на карантині, окрім творчості, ви ще займаєтеся соціально важливими ініціативами. Якими саме і як вони пов’язані з нашими військовими?

- Ви знаєте, я не лише патріот України, а й великий патріот України. Коли почався карантин, я спитав себе: «Як воїни живуть під час епідемії і яка потрібна підтримка нашим героям?». У мене багато друзів на фронті, ветеранів та героїв Дебальцева. Я подзвонив волонтерам, оскільки одному дуже важко це зробити. І ось наші 12 000 масок – уже на місцях призначення! Їх відправили до 24-ї, 54-ї, 57-ї, 58-ї, 81-ї, 30-ї й 20-ї бригад. Також маски надійшли до лікарень Києва, Рівного та Дніпра. Хочу подякувати Олені Павловській, Раїсі Шматко, Діані Козак та Людмилі Величко. Разом ми сила!

Загалом, я багато захищав українські ідеї протягом п’яти років і викривав російську пропаганду в Європі.

- Що це була за пропаганда та які, на вашу думку, найбільш загрозливі наративи Росії?

- Передусім, це було чотири роки тому. Я шукав інформацію про Україну, про ситуацію у країні, мені хотілося знати якомога більше. Спочатку я не розумів, чому натрапляв на погані висловлювання про Україну, проте згодом збагнув, що перші шість-сім сайтів, коли я писав запит «Україна» у Google, були російські сайти типу «Sputnik» або «Le Courrier de Russie».

Потім, коли французький журналіст, кінорежисер-документаліст лівої орієнтації Поль Морейра випустив свій документальний фільм про Майдан «Україна: Маски революції», то мене це справді шокувало! Він говорив про існування небезпечних нацистських угрупувань в Україні, і що Майдан організували ультраправі групи. За свої п’ять років в Україні я зустрів лише одного нациста.

Крім того, я потоваришував із багатьма українськими військовими, які сьогодні входять до складу батальйонів та бригад. В Україні є певний націоналізм, але це не має нічого спільного з ультраправими Марін Ле Пен чи європейськими партіями подібного спрямування! Це націоналізм ідентичності. Україна – молода держава, люди якої пишаються своєю історією, своїми героями, своєю мовою. Я не знаю, в якій Україні побував Поль Морейра, але це точно не та Україна, в якій живу я.

Зрештою, третій приклад – це коли відбулася зустріч Путіна з Макроном. Путін сказав, що дуже пишається тим, що Росія дала світу Анну Київську, яка була королевою французів. Він виправдав це твердження таким чином: «Анна народилася у Київській Русі». Моєму обуренню не було меж! Анна була українською принцесою, дочкою Ярослава Мудрого, одружена із французьким королем, і всьому світу відомий цей факт! Тоді я прокоментував: «Незабаром відбудеться друга зустріч між Путіним і Макроном, і Путін цілком може сказати: я дуже пишаюся тим, що Росія дала Франції Наполеона Сергійовича».

І на завершення хотів би сказати: так, я артист, я не солдат. Але не забувайте, що це також і культурна війна, і я захищаю країну як артист України. Я хочу розповісти всім, хочу кричати на весь світ про те, яка Україна прекрасна. Для мене патріотизм – це об’єднання нації. І я намагаюся як артист зробити все, що в моїх силах.

Крістіна Гуменна. Київ
Фото: Поль Манондіз