Володимир Тихий, кінорежисер

Відео

Наша мета - провести фільмом «Котики» посттравматичну реабілітацію суспільства

У листопаді у широкий український прокат вийде нова вітчизняна стрічка «Наші котики, або Як ми полюбили лопати під час тимчасової Антитерористичної операції з елементами військового стану».

Щойно в мережі з’явився її офіційний трейлер, як він (увага!) відразу став предметом ретельного аналізу і бурхливого обговорення у одній одіозній російській програмі. Ох і галасу там було! А все тому, що новий фільм знятий у досить цікавому жанрі – це патріотична неполіткоректна комедія.

Про те, як подолати упередженість суспільства до табуйованої ще з радянських часів теми війни, ми поговорили зі сценаристом та режисером фільму Володимиром Тихим, який переконаний, що його кіно створено, аби допомогти суспільству культурно усвідомити події останніх років, не лише в аспекті драми і трагедії.

ЦЕ БУДЕ ПАТРІОТИЧНА НЕПОЛІТКОРЕКТНА КОМЕДІЯ, АЛЕ НЕ ЧОРНА, А СВІТЛА!

- Пане Володимире, я чесно намагалася перед нашою розмовою вивчити повну назву вашого нового фільму, та не змогла. Але ж, чому саме «котики»? Адже спочатку фільм мав називатися «Бліндаж»?

- У нас є своєрідне бачення образу добровольців, ми, насамперед, робимо акцент, що це звичайні люди, які не є професійними військовими. Всі ж пам’ятають, як волонтери називали їх котиками, говорили про них: «наші котики».

Власне, ми це згадали і вирішили назвати так фільм, оскільки назва «Бліндаж» для більшості публіки однозначно сприймається, як війна. А до фільмів про війну у суспільства є певне упередження, тема війни табуйована апріорі, це ще з пострадянського культурного бекграунду у нас залишилось. Тобто про війну можна говорити або як про щось героїчне, або взагалі ніяк.

- Це буде чорна комедія?

- Ні! Це буде патріотична неполіткоректна комедія. Вона не чорна, а світла! Реально.

- І в чому саме буде виявлятися ця неполіткоректність?

- В «Котиках» ми називаємо ворога загальновідомими в суспільстві словами, які й не матюки по-суті, але за них інколи у Фейсбуці можна отримати бан.

- Не боїтеся, що «забанять»? Мені здається, що навіть після презентації трейлеру можна було вже на чиюсь критику наразитися.

- Ми в принципі очікуємо пильної уваги з боку російських і пропутінських мас-медіа.

До того, як ми офіційно презентували трейлер, у вільному доступі в мережі був 4-годинний шматок стріму з презентації різних проектів, які хотіли отримати фінансову допомогу від Держкіно, в якому був і наш трейлер. Росіяни порилися в цьому стрімі, знайшли наші шматочки і у Скабєєвої вже був зроблений цілий сюжет про нас. Там дуже кумедні речі говорилися, вони навіть назвали дружину Порошенка продюсером фільму.

- Це вони її з Уляною Супрун сплутали? Бо, і це цікаво, до речі, що пані Уляна разом зі своїм чоловіком Марком, справді виступили продюсерами фільму.

- Так. І це круто. Коли я їй дав почитати сценарій, вона саме летіла у справах Міністерства охорони здоров’я до Вашингтону і читала його в літаку. Говорить: «Я так сміялась і плакала, що на мене вже сусіди здивовано дивилися, мовляв, що це з жінкою таке відбувається?». Сценарій її дуже захопив і вона відгукнулась на нашу пропозицію.

СУПРУН МОЖЕ ЗАЛИШИТИСЯ ЩЕ Й В НАЙНОВІШІЙ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, ЗМІНИВШИ РІД СВОЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА ПРОДЮСЕРСЬКУ

- По-моєму, пані Уляна ваша давня прихильниця. Я її бачила на презентації «Брами». У вас дружні відносини?

- Так, я її знаю, як тільки вона з’явилася в Україні, це вже більше 5 років. Мені здається, що вона залишиться в історії нашої країни, причому в і в найновішій, можливо, дещо змінивши рід своєї діяльності.

- На продюсерську?

- Насправді, коли вони з Марком вирішили переїздити жити в Україну і займатися книговидавництвом і кіновиробництвом, щойно прилетіли до Києва, а тут на другий день почався Майдан. Ось так це було.

Марко Супрун є членом об’єднання «Вавилон'13», він і раніше займався кіновиробництвом, а зараз ще й книговидавництвом почне займатися. Ми з його подачі за 2-3 місяці плануємо видати український переклад останньої книжки Роберта Маккі - це вчитель, який вчить писати сценарії.

- Повертаючись до котиків. Хто знявся у головних ролях? Там же не один основний герой, а декілька?

 - У нас багато головних ролей. З одного боку, це хороша річ, тому що кожен актор знаходить для себе свій невеликий шматочок бенефісу в фільмі. А з іншого, коли ми почали робити трейлер, нам почали закидати, що у нас не зрозуміло, хто головний герой. Це ніби трохи дезорієнтує глядача.

Багатьох акторів я не перший раз знімаю, і вони дуже відповідають образам, прописаним в сценарії.

У предтечі фільму - мінісеріалі «Бліндаж» в ролі «Професора» ми знімали Ігоря Гнєзділова, і планували його ж зняти в цій ролі в «Котиках». Але зараз він «міцно» поїхав до Франції і, я так розумію, вже лишився там жити, знайшовши можливість працювати там актором, а ми були змушені шукати «Професора» тут. І у Львові знайшли чудового театрального актора Петра Микитюка, який знімався в кіно, але, здається ще у 1991-му році. Розумієте?

Він максимально змінив образ і привніс в нього свою інтелігентну сентиментальність, хоча це мав бути такий трошки хамуватий персонаж. Наш позивний «Професор», який насправді є інженером офісних мереж, став значно симпатичнішим.

Загалом у нас 3 герої, з яких вся історія починається. Є молодий хлопець «Грін», який намагається вирішити питання з батьком. Він з родини військових, але не пішов військовим напрямком, а став займатися торгівлею, за що батько позбавив його права на будинок. І от, на фронті він хоче довести батькові, що він теж молодець. Роль «Гріна» грає  Станіслав Бжезінський.

Роль добровольця з позивним «Літо» грає чудовий актор Дмитро Тубольцев, який грав у театрі, а потім реально пішов на фронт. Сам себе грає по-суті.

У нього є монолог, де він жаліється, що йому всім театром збирали кошти на форму: «Сама Ірма Вітовська мені на бронік гроші по друзях збирала, і що я їм скажу, де я воюю?». Бо за сюжетом ці бійці потрапляють на забуту богом позицію, де нічого не відбувається, це просто поле, де корови пасуться. Тобто, хлопці йшли добровольцями захищати Україну, а їх поставили на цю «глуху» позицію, чим вони обурюються.

І ось у цих трьох героїв починаються такі пригоди, що вони, самі того не очікуючи, завдають потужного удару по військовій колоні, яка йде повз них, вирішивши, що тут глухе місце і можна спокійно пройти й піти далі на Київ.

Потім починається помста ворога, який дізнається про цих трьох персонажів. Там вже долучається і капелан (актор Ярослав Федорчук), і журналістка Оля (Віра Климковецька).

Також у нас грає чудовий Дмитро Хом’як, просто актор-зірка, який знявся у ролі таксиста в фільмі Аркадія Непиталюка «Припутні». Це дуже смішна комедія, але вона замішана на гостро соціальному підґрунті, тому складнувата для широкого глядача, бо наш глядач більше звик до побутових комедій.

Ми шукали актора на роль ротного і Хом’як прекрасно підходив, але він молодий хлопець, то довелося його потужно зістарити. Він такий дядько у нас! 

ЦЕ АБСОЛЮТНО ХУДОЖНІЙ ТВІР, АЛЕ ВІН МАЄ ПОТУЖНИЙ БАГАЖ РЕАЛЬНОЇ ВІЙНИ, З ЯКОЮ Я СТИКАВСЯ ОСОБИСТО

- Ви, взагалі, майстер зістарювати акторів!

- Це було не настільки складно, як з Ірмою Вітовською (молода актриса грала у фільмі «Брама» 86-річну бабусю – ред.), але всі теж не очікували. Він класно вжився в образ ротного з позивним «Пенальті», який досить давно в АТО і його вже гарно «поплющило», але у мирному житті він у нас футбольний тренер.

У нього не все гладко відбувалося у футбольній кар’єрі, він навіть промовляє монолог: «От ти граєш, граєш, граєш, а в перший склад беруть племінника якогось чинуші з федерації. Ти йдеш на тренерську роботу, тренуєш, тренуєш команду, є успіх, а тебе проганяють, і беруть чийогось ставленика на твоє місце. Врешті-решт, ти берешся тренувати жіночу збірну, даєш результат, а тобі кажуть: ну, це ж жіночий футбол…».

«Пенальті» дещо розчарований у житті, але він чудовий командир, єдине що він раз по раз переходить на футбольний сленг. І в цьому є дуже хороший комедійний момент, бо, якщо б він вживав традиційні військові терміни, вони були однозначними, а так всі ці терміни перейменовано на: «переліт», «недоліт», «дев’яточка».

- Хто сценарист цієї стрічки?

- Я – сценарист цієї стрічки (сміється).

- З кого ви списували всіх цих героїв? У них є реальні прототипи?

- Це абсолютно художній твір, але він має величезний потужний багаж реальної війни, з якою я стикався особисто, коли разом з кінооб’єднанням «Вавілон’13» їздив в АТО і спілкувався з добровольцями. Здебільшого це були звичайні пересічні громадяни, які не були військовими, а пішли на фронт з Майдану.

З того часу і до сих пір, до речі, бійці надсилають нам свої відео побуту, яке знімають на телефони чи фотоапарати. Воно дуже яскраве, і у ньому багато образів, і сюжетних речей, які ми запозичили для себе.

Так що, можна сказати, що фільм побудовано на реальному, документальному матеріалі.

- Коли чекати на прем’єру? Вже відома остаточна дата?

- Або початок, або кінець листопада. В листопаді виходить декілька українських фільмів, то треба так розвести графіки показів, щоб ми один у одного шматок хліба не відібрали. Зараз іде узгодження, але по-любому кіно вийде в листопаді, тому що воно дуже на часі. І річниця Майдану, і, знову ж таки, поки що у нашого глядача є час ходити в кіно, бо, так мені здається, що наприкінці зими, на початку весни їм буде не до того.

НАТУРУ БЛІНДАЖА ЗНІМАЛИ В КИЄВІ, А ЩОБ ЗНЯТИ ТЕ, ЩО ХЛОПЦІ  БАЧАТЬ З БЛІНДАЖА – ЇХАЛИ В ЧЕРНІГІВ ДО ТАНКІВ

- Скільки часу велися зйомки і на яких локаціях?

- Зйомки тривали довго, тому що, це – складне кіно. Натуру бліндажа, тобто, позицію, яку ми збудували, знімали в Києві, наповнення бліндажа знімалося в павільйоні, а от те, що ми бачимо з бліндажа - за 200 кілометрів від столиці – їхали в Чернігів до танків. Там є полігон і ми узгодили, що військові будуть нам допомагати з технікою. Знімали там все, що бачимо через бійницю: з чим воюють наші герої.

Завдяки тому, що у фільмі дуже багато спецефектів, зйомки деяких сцен дуже розтяглися. Наприклад, є сцена, яка триває в кадрі менше двох хвилин, а ми знімали її п’ять змін, тому що там купа персонажів і все в русі. Це була складна постановочна зйомка, де наші хлопці зустрічають колону і починають з переляку атакувати, а там – боєзапаси… У нас відбувається ефект сповільненої зйомки «слоумо» – всі негідники злітають в повітря і між собою спілкуються. Ми знімали акторів «в польоті», підв’язували їх на троси. Це досить складна технологічно річ, бо там і техніка мала злітати.

- Ви плануєте возити «Котиків» по фестивалях, чи це кіно більше для внутрішнього прокату?

- В першу чергу це кіно створено, щоб допомогти нашому суспільству культурно усвідомити ці події, не лише в аспекті драми і трагедії.

І на це у людей є грандіозний запит, не говорячи, про самих бійців, які брали участь у бойових діях, і сприйняття яких й цьому суспільстві є досить викривленим. Все зведено до безкоштовного проїзду в маршрутках, якихось там шматків землі, які їм ніби то дали, та ще слів: «в нього посттравмат і він зараз може схопити ножа і когось порізати».

Це речі, які залишились нам в спадок від Радянського Союзу, де війна спочатку була максимально табуйована, а через 20 років про неї почали вигадувати абсолютно іншу історію. І ставлення до людей, які тоді воювали, було у форматі неоконфуціанства – ніби поклоніння якимось духам.

В усьому світі відношення до військових абсолютно інше! Якщо хтось йде захищати свою країну – це його вибір, його любов, його честь. У тих же Сполучених Штатах ніколи не було, щоб героям давали якісь шматки землі після того, як вони відвоювали. Людина зробила вибір, вона отримує пристойну зарплатню і повагу. Туди потрапити складно, у них військова служба досить конкурентна річ.

Табуйованість цієї війни призвела до того, що наше суспільство навіть не стільки стомилося, скільки йому соромно. Більшості людей насправді соромно, що вони нічого не можуть з цим зробити, або що вони не роблять того, що мають зробити.

І ці слова: «я не буду слухати про війну» - насправді, це також травма. До того ж, не така, що сама собою розсмокчеться. Ти маєш прийняти це, ти маєш з цим жити, ти маєш зробити крок, який тебе звільнить від цього. І саме через гумор це дуже реально зробити.

Тому наша мета провести цим фільмом посттравматичну реабілітацію нашого суспільства.

МИ РОБИЛИ НЕЙРОТЕСТУВАННЯ ГЛЯДАЧІВ ПІД ЧАС ПЕРЕГЛЯДУ НАШОГО ТРЕЙЛЕРУ

- Чи був вже передпоказ? Як реагували люди на вашу «терапію»?

- Ми проводили іншу цікаву річ – робили нейротестування глядачів під час перегляду нашого трейлеру.

Звичайно, є фокус-групи, де збирають людей, вони дивляться відео, а потім відповідають на запитання. Це гарна річ, але у більшості випадків люди формують свої відповіді, згідно зі стереотипним уявленням, що від них очікують. А нейротестування дозволяє зробити більш правдиве дослідження – коли у людини-глядача реакції зчитують датчики. Хвилин 7-10 перед ним ганяються тестові приклади, а прилади фіксують його реакції сприйняття: подобається, не подобається, цікаво, позитивно.

Насправді так тестують рекламу, але ми спробували з трейлером до фільму: запускали 6 різних трейлерів, і один серед них наш. Було 2 групи по 6 людей, всі з яких регулярно ходять у кіно. Це були умовно «свідомі» глядачі, які раз на 2 місяці точно йдуть в кіно дивитися щось на зразок «Кіборгів» чи «Щоденника Петлюри», і «несвідомі», які ходять в кіно раз на місяць і дивляться також і «Скажене весілля», і «Я, ти, він, вона», і «Свінгерів».

Був дуже цікавий момент, як хто реагує. Наш «свідомий» глядач, який нібито любить наше кіно, насправді дуже упереджений. Він апріорі готовий, що будуть експлуатувати його патріотичність.

А от широкій «несвідомій» глядацькій публіці тема гумору і війни, як не дивно, не була такою шоковою, як ми очікували. Вони для цієї теми ніби закриті в реальному житті, а от, в такому форматі, як комедія у них немає запобіжника чи блоку - вона їм «заходить». Широкій публіці треба, щоб все було ясно. І де ми починаємо нашу історію з того, що є ворог, він поганий, а тут з’являються хороші, вони приймають ці правила гри, їм вже цікаво і вони готові піти на це кіно.

- Невже я таки «несвідомий» глядач, я і на «Скажене весілля» ходила, і на «Кіборгів»….

- Ні, ви синєфіл! (сміється)

- Як ви ставитеся до критики? Бо інколи ваші колеги по цеху сприймають її досить болісно, а інші говорять, ні, ми без кінокритиків не проживемо, тому що вони там вказують на якісь недоліки.

- Вони не просто вказують, це аналітика, це відсторонений погляд на нашу роботу. Бо коли кінематографісти знаходяться в процесі, то вже якісь недоліки цієї системи, ти не те що не бачиш, ти вже з ними змирився. А критика дозволяє на це все подивитися по-іншому.

Для більшості моїх колег, звичайно, це неприємні речі. Інколи це дуже дивно, тому що бувають просто «перли» від критиків. Але ми – суспільство, і ми органічні в усіх своїх проявах: якщо у нас розвивається кіно, то у нас і кінокритика лише починає розвиватися.

По суті, людина, яка пише свої роздуми з приводу голлівудського, європейського чи артхаузного кіно, не може розглядати з такої ж позиції українські фільми, які робляться тут і зараз.

Мистецтвознавчий аналіз, так чи інакше, дуже зав’язаний на соціальні аспекти. І дуже корисно почитати критику перед тим, як дивитися, наприклад, фільм індійського артхаузного режисера - ти одразу розумієш контекст.

У нашому випадку теж важливий такий соціальний аспект, який би дозволяв багатьом нашим критикам мати значно більше читацької аудиторії, ніж його ж колеги і люди, які знімають кіно.

У нас є чудові кінокритики, чоловік 20, реально, люди, які вийшли ще з радянської школи, мали хорошу системну мистецьку освіту, працювали з певними формами. Кіно розвивається, і їм є що розказати суспільству, значно більше, ніж просто написати, що фільм Тихого «Брама» у порівнянні з фільмом «Чорнобиль» значно програє.

Треба, щоб людина, яка прийшла в цей кінозал і до кіно (у професійному сенсі) жодного відношення не має, розуміла соціальний контекст. З цим у нас зараз складно. Критикам треба ставати більш доступними для масового глядача.

Зараз дуже популярна тема відеоблогінгу і хейтингу. Коли лише з’являється чи має з’явитися фільм, а над ним вже починають знущатися, що перука не так сиділа або нафарбували акторів не так.

НУ, НЕ БУДЕ АНДЖЕЛІНА ДЖОЛІ ГРАТИ НАТАЛКУ-ПОЛТАВКУ У ФІЛЬМІ ЛЕСЯ ЯНЧУКА. ЦЕ НЕМОЖЛИВО

.- Але, це ж аналіз не рівня кінокритика!

- Звичайно! Для цього не треба вчитися 5 років в університеті. Але такий хейтинг зараз дуже популярний... В Росії просто є зірки з цього. Там значно цікавіше на них дивитися, ніж те російське кіно, яке вони хейтять. І в нас цього негативу також вже багато.  

- З огляду на останні події та перспективи розвитку українського кінематографу, як ви оцінюєте можливе скасування податку для іноземних кіношників? Поки що лякатися не варто?

- Ну і радіти, і лякатися поки що зарано. Проект закону ще дуже сирий. Зараз існує ПДВ: якщо ти національний виробник, ти цього ПДВ не платиш, якщо ти закордонний виробник – ти платиш ПДВ. Але це не означає, що коли для них скасують цей податок, всі одразу кинуться знімати у нас іноземні фільми, використовуючи професійні ресурси. Від цього кіно у нас не буде розвиватися! Ну, не буде Анджеліна Джолі грати Наталку-Полтавку у фільмі Леся Янчука. Це неможливо!

Дивіться, нещодавно до нас приїжджав актор Том Круз, і, швидше за все, він тут дивився локації для того, щоб зняти у нас в Києві Москву. Це буде принципово дешевше, а для західного глядача суттєво відрізнятися нічим не буде. Він розставить пару кремлів на задньому плані в перспективі і буде прекрасна Москва. Вони зекономлять купу грошей, а нам що від цього?

Так, на цьому зароблять гроші пару людей, які через себе це організують, але це кіно не буде нашим культурним продуктом.

- Тобто, це більше ризики для нас, ніж позитивні зміни?  

- Ми маємо це пережити. Зараз телевізійні люди почали дуже активно займатися кіновиробництвом. Це плюс, тому що індустрія починає розвиватися і втягує в себе більше зацікавлених людей, які готові ризикувати, намагатися здобути славу та гроші за рахунок європейського кіно. Це – процес, який, швидше, буде не дуже багатий на художні здобутки, але це нормально.

Якщо у нас з’являться ще й західні виробники, які приїжджатимуть і використовуватимуть можливості, які дає наша країна – це теж певний етап. По суті, він закономірний, тому що ми розвиваємося.

Любов Базів. Київ

Фото: Геннадій Мінченко, Укрінформ